Постанова від 19 липня 2026 р. у справі №464/9973/14-ц — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 липня 2026 року

м. Київ

справа № 464/9973/14-ц

провадження № 61-5258св26

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,

відповідач - ОСОБА_1 ,

третя особа - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу акціонерного товариства комерційного банка «ПриватБанк» на рішення Сихівського районного суду м. Львова від 27 жовтня 2025 року у складі судді Чорної С. З. та постанову Львівського апеляційного суду від 23 березня 2026 року у складі колегії суддів: Савуляка Р. В., Мікуш Ю. Р., Шандри М. М.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2014 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк», після зміни назви - акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк», банк), звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , третя особа - ОСОБА_2 , про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Позов обґрунтовано тим, що 24 січня 2008 року між банком та ОСОБА_2 укладено кредитний договір № LVH9G10000002979, за яким позичальник отримала кредит у розмірі 277 750,00 грн, зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 2,50 процентів на рік на суму залишку заборгованості за кредитом. Кінцевий термін повернення кредиту - 25 січня 2038 року.

У цей самий день, 24 січня 2008 року, між банком та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки № LVH9G10000002979, за яким на забезпечення виконання зобов`язань за вищезазначеним кредитним договором остання передала банку в іпотеку квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 50,10 кв. м, житловою площею 27,70 кв. м.

Внаслідок неналежного виконання кредитних зобов`язань у ОСОБА_2 виникла заборгованість, яка станом на 21 липня 2014 року становила 1 514 193,18 грн.

У зв`язку з невиконанням боржником основного зобов`язання у банка, як іпотекодержателя, виникло право задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.

З урахуванням наведеного та уточнених позовних вимог, АТ КБ «ПриватБанк» просило суд у рахунок погашення заборгованості за вищевказаним кредитним договором звернути стягнення на зазначену вище квартиру шляхом продажу банком предмету іпотеки з укладенням від свого імені договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем із отриманням витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, з реєстрацією правочину купівлі-продажу предмету іпотеки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, з отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення АТ КБ «ПриватБанк» усіх передбачених нормативно-правовими актами дій, необхідних для продажу предмету іпотеки.

Короткий зміст судових рішень

Провадження у справі неодноразово зупинялося та відновлювалося у зв`язку з розглядом інших судових справ.

Рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 27 жовтня 2025 року у задоволенні позову АТ КБ «ПриватБанк» відмовлено у зв`язку з пропуском строку позовної давності (стаття 257 ЦК України).

Стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 20 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач звернувся до суду з обґрунтованим позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки, проте пропустив позовну давність (стаття 257 ЦК України).

Банк втратив право нараховувати проценти та неустойку за кредитним договором після звернення до суду у травні 2009 року з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки за договором про іпотечний кредит (справа № 2-108/10).

Із цих підстав районний суд відмовив у задоволенні позову АТ «КБ «Приватбанк» у частині звернення стягнення на предмет іпотеки у рахунок погашення заборгованості по процентам за користування кредитом, пені за несвоєчасність виконання зобов`язання за кредитним договором та штрафу.

Звернувшись із позовом до суду у травні 2009 року у справі № 2-108/10, банк самостійно змінив строк виконання зобов`язань, оскільки заявив вимоги про дострокове повернення заборгованості. Вказане свідчить про наявність підстав для застосування позовної давності, про що відповідачем заявлено відповідне клопотання.

Вирішуючи питання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу, суд першої інстанції застосував відповідні норми ЦПК України та Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», надав правову оцінку доказам, наданим відповідачем на підтвердження понесених витрат, і вказав, що з банка на користь відповідача підлягають стягненню понесені витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 20 000,00 грн. Цей розмір витрат на правничу допомогу є обґрунтованим, відповідає критерію розумності та співмірності.

Суд першої інстанції застосував відповідні норми ЦК України, Закону України «Про іпотеку», судову практику Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, у тому числі, щодо застосування позовної давності.

Постановою Львівського апеляційного суду від 23 березня 2026 року апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» залишено без задоволення.

Рішення Сихівського районного суду м. Львова від 27 жовтня 2025 року залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що ОСОБА_2 не виконала належним чином свої кредитні зобов`язання щодо повернення кредитних коштів та сплати процентів, а тому банк набув право на звернення стягнення на предмет іпотеки. Проте, банк пропустив позовну давність, а тому районний суд дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову банка у зв`язку з пропуском позовної давності (стаття 257 ЦК України).

Звернувшись 06 травня 2009 року до суду з позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості за договором про іпотечний кредит від 24 січня 2008 року № LVH9G10000002979 (справа № 2-108/10), банк скористався своїм правом вимагати дострокового повернення кредиту, а тому на підставі частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк кредитування.

Із 06 травня 2009 року закінчився строк користування кредитом і саме з цієї дати банк мав право звернутися з вимогою до іпотекодавця про звернення стягнення на предмет іпотеки. Однак, з такою вимогою АТ КБ «ПриватБанк» звернулося до суду лише 03 жовтня 2014 року, тобто з пропуском позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем у відзиві на позовну заяву.

Крім того, судом першої інстанції вірно здійснено розподіл витрат на правничу допомогу, факт понесення цих витрат та їхній розмір доведено відповідачем.

Суд апеляційної інстанції застосував ті самі норми матеріального права, що й суд першої інстанції, врахував відповідну судову практику Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її надходження до Верховного Суду

У квітні 2026 року АТ КБ «ПриватБанк» звернулося до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Сихівського районного суду м. Львова від 27 жовтня 2025 року та постанову Львівського апеляційного суду від 23 березня 2026 року, в якій просить оскаржувані судові рішення скасувати, ухвалити нове судове рішення, яким позов АТ КБ «ПриватБанк» задовольнити.

Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: застосування судами норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду; судами належним чином не досліджено зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Ухвалою Верховного Суду від 27 квітня 2026 року відкрито касаційне провадження у справі. Витребувано справу з суду першої інстанції. У задоволенні клопотання АТ КБ «ПриватБанк» про зупинення виконання рішення районного суду та постанови апеляційного суду відмовлено. Надіслано іншим учасникам справи копію касаційної скарги та доданих до неї документів, роз`яснено право подати відзив на касаційну скаргу, надано строк для його подання.

У травні 2026 року справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга представника АТ КБ «ПриватБанк»мотивована тим, що суди попередніх інстанцій зробили помилкові висновки про відмову у задоволенні позову банка у зв`язку з пропуском позовної давності, оскільки банк, звернувшись ще у 2014 року до суду з позовом у цій справі, не пропустив позовну давність.

Суд відмовляє у задоволенні позову через пропуск позовної давності лише за відсутності поважних причин її пропуску. Якщо причини її пропуску поважні, особа, яка звернулася до суду за захистом своїх прав, повинна отримати судовий захист. Суд може визнати вказані причини поважними без відповідного клопотання позивача.

Суди попередніх інстанцій не встановили всі фактичні обставини справи, не надали оцінку факту судового розгляду справи № 2-633/11 за позовом банку до ОСОБА_2 та ОСОБА_1 про звернення стягнення на квартиру з травня 2009 року по червень 2012 року. Вказане має важливе правове значення для оцінки дій банка щодо реалізації своїх прав у межах позовної давності.

Судові рішення судів попередніх інстанцій ґрунтуються на припущення, що заборонено частиною шостою статті 81 ЦПК України.

Крім того, відсутні підстави для стягнення витрат на професійну правничу допомогу, які відповідач поніс у суді першої інстанції, оскільки подані докази не підтверджують, що професійна правнича допомога надавалася саме у даній справі.

Посилається на відповідну судову практику Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, яку, на думку заявника касаційної скарги, не враховано судами попередніх інстанцій.

Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надійшов.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

24 січня 2008 року між АТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_2 укладено договір про іпотечний кредит № LVH9G10000002979, за яким кредитор зобов`язується надати позичальнику на умовах цього договору грошові кошти у сумі 277 750,00 грн, а позичальник зобов`язується належним чином використати та повернути кредит, сплатити відсотки за користування кредитом у розмірі 15,00 відсотків річних, та інші платежі в порядку, на умовах та в строки, визначені цим договором.

Кредит надається строком погашення не пізніше 24 січня 2038 року на поліпшення якості окремої квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 (пункт 1.3 договору про іпотечний кредит).

Пунктом 2.4 вказаного договору про іпотечний кредит передбачено, що позичальник зобов`язується щомісячно до 24 числа кожного місяця, починаючи з наступного після укладення цього договору, здійснювати погашення кредиту та сплачувати нараховані кредитором відсотки ануїтетними платежами в сумі не менше 3 558,31 грн шляхом внесення готівки до каси кредитора або шляхом безготівкових перерахувань на рахунок № НОМЕР_1 , відкритий у кредитора; останню сплату ануїтетного платежу здійснити не пізніше 24 січня 2038 року.

На забезпечення виконання умов указаного кредитного договору між АТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки № LVH9G10000002979 від 24 січня 2008 року, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Журомською М. В., зареєстрований в реєстрі за номером 132, за яким банку передано в іпотеку квартиру АДРЕСА_1 .

Заставна вартість предмету іпотеки на день укладення цього договору становила 373 700,00 грн (пункт 1.3.1 договору іпотеки).

Згідно з пунктом 2.1.5 договору іпотеки іпотекодержатель має право у випадку невиконання іпотекодавцем зобов`язань, а також в інших випадках, передбачених цим договором, задовольнити свої вимоги за рахунок предмета іпотеки у порядку, передбаченому чинним законодавством.

Пунктом 4.1 договору іпотеки передбачено, що іпотекодержатель набуває право на задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки у випадку, якщо у момент настання строку виконання зобов`язань вони не будуть виконані (виконані неналежним чином) та у випадку, якщо інформація або документи, надані іпотекодавцем при укладенні цього договору, виявляться недостовірними та/або недійсними, а також у випадках, передбачених пунктом 5.2.4 договору про іпотечний кредит.

Відповідно до пункту 4.2 договору іпотеки звернення стягнення за цим договором здійснюється на підставі цього договору, виконавчого напису нотаріуса або за рішенням суду.

Згідно з пунктом 4.3 договору іпотеки даний пункт цього договору є застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, яке надає право іпотекодержателю звернути стягнення на предмет іпотеки, на підставі цього договору шляхом: продажу від свого імені предмета іпотеки будь-які особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 Закону України «Про іпотеку»; прийняття предмета іпотеки у власність в порядку, визначеному статтею 37 Закону України «Про іпотеку». При цьому це застереження визначається сторонами як договір про задоволення вимог іпотекодержателя.

06 травня 2009 року АТ КБ «ПриватБанк» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , третя особа - сектор у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Сихівського районного відділу Львівського міського управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України у Львівській області, про звернення стягнення на предмет іпотеки за договором про іпотечний кредит.

Заочним рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 24 листопада 2010 року у справі № 2-108/10 позов банка задоволено частково. Звернуто стягнення на квартиру АДРЕСА_1 шляхом продажу предмету іпотеки АТ КБ «ПриватБанк» із укладенням від імені ОСОБА_1 договору купівлі-продажу будь-яким способом із іншою особою - покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру прав власності, а також із наданням АТ КБ «ПриватБанк» всіх повноважень, необхідних для здійснення продажу, в рахунок погашення заборгованості за договором про іпотечний кредит від 24 січня 2008 року № LVH9G10000002979 у розмірі 290 041,16 грн. Виселено ОСОБА_1 із квартири АДРЕСА_1 без надання їй іншого житлового приміщення. У решті позовних вимог відмовлено.

Листом Сихівського районного суду м. Львова від 04 липня 2024 року № 04/19/2024 повідомлено, що вищевказане заочне рішення Сихівського районного суду м. Львова від 24 листопада 2010 року у справі № 2-108/10 за заявою ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення скасовано, справу перереєстровано за № 2-633/11.

Рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 12 грудня 2011 року у справі № 2-633/11 у задоволенні позовних вимог за первісним позовом АТ КБ «ПриватБанк» про звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення з квартири та зняття з реєстраційного обліку відмовлено. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 про визнання недійсним іпотечного договору відмовлено.

Ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 11 червня 2012 року заяву АТ КБ «ПриватБанк» задоволено. Рішення Сихівського районного суду м. Львова від 12 грудня 2011 року у частині відмови у задоволенні вимог за первісним позовом АТ КБ «ПриватБанк» скасовано, позовні вимог за первісним позовом банка у цій частині залишено без розгляду. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено. Рішення Сихівського районного суду м. Львова від 12 грудня 2011 року за зустрічним позовом ОСОБА_1 залишено без змін.

У мотивувальній частині ухвали Апеляційного суду Львівської області від 11 червня 2012 року у справі № 2-633/11 зазначено про те, що 19 квітня 2012 року АТ КБ «ПриватБанк» подано заяву про залишення позову без розгляду. Тобто банк самостійно відмовився від реалізації свого права на звернення стягнення на предмет іпотеки в межах справи № 2-633/11.

Відповідно до розрахунку заборгованості за вищевказаним договором про іпотечний кредит станом на 21 липня 2014 року заборгованість становила 1 514 193,18 грн (а. с. 4-6, т. 1).

07 лютого 2014 рокуАТ КБ «ПриватБанк» надіслано ОСОБА_2 та ОСОБА_1 вимогу № 30.1.0.0/2-WW9 про повернення суми кредиту в повному обсязі, а також процентів, комісії та штрафних санкцій, нарахованих на день повернення кредит, у тридцятиденний строк із дня отримання цієї вимоги (а. с. 7, т. 1).

Вказану вимогу ОСОБА_1 отримала 26 лютого 2014 року (а. с. 9, т. 1).

Зазначена вимога банку залишилася без виконання.

АТ КБ «ПриватБанк» звернулося до суду з позовом у цій справі 03 жовтня 2014 року.

У відзиві на позовну заяву ОСОБА_1 заявила клопотання про застосування позовної давності.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга АТ КБ «ПриватБанк»задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення відповідають.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплати гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно зі статтями 524, 533-535, 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов`язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати.

Такі висновки узгоджуються з позицією Великої Палати Верховного Суду, висловленою у постанові від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц (провадження № 14-68цс18).

Частиною першою статті 1048 ЦК України встановлено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Згідно зі статтею 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Якщо позичальник своєчасно не повернув речі, визначені родовими ознаками, він зобов`язаний сплатити неустойку відповідно до статей 549-552 цього Кодексу, яка нараховується від дня, коли речі мали бути повернуті, до дня їх фактичного повернення позикодавцеві, незалежно від сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу (стаття 1050 ЦК України).

Відповідно до частин першої та другої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати кредит позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит і сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Відповідно до статті 546 ЦК України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов`язання.

У силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов`язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави) (стаття 572 ЦК України).

Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

У пунктах 41-43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 711/4556/16-ц (провадження № 14-88цс19) зазначено, що іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (частина п`ята статті 3, абзаци другий і сьомий частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку», пункт 1 частини першої і речення друге цієї частини статті 593 ЦК України). Зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом (частина перша статті 598 ЦК України). Однією з таких підстав, встановлених законом, є виконання, проведене належним чином (стаття 599 ЦК України). За належного виконання у повному обсязі забезпеченого іпотекою основного зобов`язання за кредитним договором припиняється як це зобов`язання, так і зобов`язання за договором іпотеки, які є похідними від основного зобов`язання (аналогічний висновок сформулював Верховний Суд у постанові від 14 лютого 2018 року у справі № 910/16461/16, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 522/407/15).

Згідно з частиною першою статті 7 Закону України «Про іпотеку» за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов`язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов`язання.

Відповідно до частин першої, третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Отже, законодавством передбачено право іпотекодержателя задовольнити забезпечені іпотекою вимоги за рахунок предмета іпотеки у випадку невиконання або неналежного виконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання.

У справі, яка переглядається Верховним Судом, cудами попередніх інстанцій встановлено, що 24 січня 2008 року між банком та ОСОБА_3 укладено договір про іпотечний кредит № LVH9G10000002979, зі строком погашення - не пізніше 24 січня 2038 року, на поліпшення якості окремої квартири, а саме квартири АДРЕСА_1 ,.

На забезпечення виконання умов кредитного договору між АТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 24 січня 2008 року укладено договір іпотеки № LVH9G10000002979, за яким банку передано в іпотеку вищевказану квартиру.

Згідно з пунктом 2.1.5 вказаного договору іпотеки іпотекодержатель має право у випадку невиконання іпотекодавцем зобов`язань, а також в інших випадках, передбачених цим договором, задовольнити свої вимоги за рахунок предмета іпотеки у порядку, передбаченому чинним законодавством.

Відповідно до п. 4.2 договору іпотеки звернення стягнення за цим договором здійснюється на підставі цього договору, виконавчого напису нотаріуса або за рішенням суду.

Згідно з пунктом 4.3 договору іпотеки даний пункт цього договору є застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, яке надає право іпотекодержателю звернути стягнення на предмет іпотеки, на підставі цього договору шляхом: продажу від свого імені предмета іпотеки будь-які особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 Закону України «Про іпотеку»; прийняття предмета іпотеки у власність в порядку, визначеному статтею 37 Закону України «Про іпотеку». При цьому це застереження визначається сторонами як договір про задоволення вимог іпотеко держателя.

Банк посилався на те, що позичальник не виконав свій обов`язок щодо повернення кредитних коштів, унаслідок чого виникла заборгованість, яка станом на 21 липня 2014 року становила 1 514 193,18 грн.

07 лютого 2014 року АТ КБ «ПриватБанк» надіслано ОСОБА_2 та ОСОБА_1 вимогу про повернення суми кредиту в повному обсязі, а також процентів, комісії та штрафних санкцій, нарахованих на день повернення кредит, в якій визначено строки повернення грошових коштів. ОСОБА_1 отримала цю вимогу 26 лютого 2014 року, проте не виконала її.

Із цих підстав банк уважав, що внаслідок невиконання позичальником своїх зобов`язань за договором про іпотечний кредит він набув право вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Вирішуючи спір, судами попередніх інстанцій враховано, що у відзиві на позовну заяву представник відповідача заявив про застосування позовної давності (а. с. 161-163, т. 1).

Питання позовної давності регламентовано Главою 19 ЦК України.

Згідно із статтею 256 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки(стаття 257 ЦК України).

Частиною першою статті 261 ЦК України передбачено, що початком перебігу строку є день, коли особа довідалась або повинна була (могла) довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України).

У пункті 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2010 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі» судам роз`яснено, що, встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього. Тобто у випадку обґрунтованості позовних вимог суд відмовляє у їх задоволенні у зв`язку з пропуском строку позовної давності. У випадку недоведеності позову суд відмовляє у його задоволенні саме з цих підстав, а не одночасно застосовує наслідки пропуску позовної давності.

Отже, суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, пред`явлених позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності.

Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач.

Аналогічні правові висновки наведені у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц (провадження № 14-381цс18), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18) та інших.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18) зроблено висновок про те, що звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 червня 2023 року у справі № 755/13805/16-ц (провадження № 14-208цс21) зазначено, що наявність судового рішення про стягнення з боржника на користь кредитора заборгованості за кредитним договором не є підставою для припинення грошового зобов`язання боржника і припинення іпотеки та не позбавляє кредитора права задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб, передбачений законодавством (див.: постанови Верховного Суду: від 18 вересня 2018 року у справі № 921/107/15-г/16, від 19 травня 2020 року у справі № 361/7543/17). Початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої особи права на позов, тобто можливості захистити своє право чи інтерес через суд. Велика Палата Верховного Суду підтримала висновок, згідно з яким слід розмежовувати вимоги про стягнення боргу за основним зобов`язанням (actio in personam) та про звернення стягнення на предмет іпотеки (actio in rem). Переривання загальної позовної давності за вимогою про стягнення боргу за основним зобов`язанням не перериває перебігу загальної позовної давності за вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки і навпаки.

У постанові Верховного Суду від 18 серпня 2021 року в справі № 201/15310/16 (провадження № 61-547св21) зазначено, що необхідно розмежовувати вимогу про стягнення боргу за основним зобов`язанням і вимогу про звернення стягнення на предмет іпотеки. Вимога про звернення стягнення на предмет іпотеки «піддається впливу» позовної давності. На неї поширюється загальна позовна давність і всі правила щодо початку її перебігу, зупинення, переривання, наслідків спливу тощо. За змістом частини першої статті 264 ЦК України переривання перебігу позовної давності пов`язане з будь-якими активними діями іпотекодавця, внаслідок яких він визнає існування іпотеки. Переривання позовної давності за основним зобов`язанням не перериває перебігу позовної давності за іншим обов`язком, у тому числі забезпечувальним. Тому вчинення позичальником дій, що підтверджують визнання ним боргу за основним зобов`язанням, не перериває позовну давність за вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки. Вимога про стягнення боргу за основним зобов`язанням (основна) і вимога про звернення стягнення на предмет іпотеки (додаткова) є різними. Застосування до додаткової вимоги наслідків переривання перебігу позовної давності за основною вимогою закон не передбачає.

Судами попередніх інстанцій надано правову оцінку положенням договорів про іпотечний кредит та іпотеки. Зокрема, у кредитному договорі сторони погодили, що погашення кредиту здійснюється щомісячними ануїтетними платежами, останній з яких слід здійснити не пізніше 24 січня 2038 року.

Проте, вказана умова не обмежує банк на дострокове стягнення всієї суми заборгованості за кредитним договором незалежно від способу такого стягнення, яке змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18) дійшла висновку, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно із частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18) зроблено висновок, що звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Рішення суду про стягнення заборгованості чи звернення стягнення на заставлене майно засвідчує такі зміни. Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється у разі пред`явлення до позичальника вимог згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. Наявність судового рішення про дострокове задоволення вимог кредитора щодо всієї суми заборгованості, яке боржник виконав не в повному обсязі, не є підставою для нарахування процентів та пені за кредитним договором, який у цій частині змінений кредитором, що засвідчено в судовому рішенні. Якщо за рішенням про звернення стягнення на предмет застави заборгованість за кредитним договором указана в такому рішенні у повному обсязі, кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов`язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України.

Вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій встановили, що 06 травня 2009 рокубанк звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки за договором про іпотечний кредит.

Заочним рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 24 листопада 2010 року у справі № 2-108/10 позов банку задоволено частково. Звернуто стягнення на спірну квартиру шляхом продажу предмету іпотеки АТ КБ «ПриватБанк» із укладенням від імені ОСОБА_1 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою - покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру прав власності, а також із наданням АТ КБ «ПриватБанк» усіх повноважень, необхідних для здійснення продажу, в рахунок погашення заборгованості за договором про іпотечний кредит від 24 січня 2008 року № LVH9G10000002979 у розмірі 290 041,16 грн. Виселено ОСОБА_1 із указаної квартири без надання їй іншого житлового приміщення. У решті позовних вимог банка відмовлено.

Тобто у травні 2009 року банк уже звертався до суду з позовом про звернення стягнення на спірний предмет іпотеки у зв`язку з невиконанням боржником своїх кредитних зобов`язань.

Судами встановлено, що вищевказане заочне рішення районного суду у справі № 2-108/10 скасовано за заявою ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення, справу перереєстровано за № 2-633/11.

Рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 12 грудня 2011 року у справі № 2-633/11, разом із іншим, у задоволенні позовних вимог за первісним позовом банка про звернення стягнення на предмет іпотеки, а саме на спірну квартиру, за іпотечним договором від 24 січня 2008 року № LVH9G10000002979 у рахунок погашення заборгованості за договором про іпотечний кредит від 24 січня 2008 року № LVH9G10000002979, виселення з квартири та зняття з реєстраційного обліку відмовлено.

Ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 11 червня 2012 року заяву АТ КБ «ПриватБанк» задоволено. Вищевказане рішення районного суду у частині відмови у задоволенні вимог за первісним позовом банка скасовано і в цій частині позовні вимоги за первісним позовом залишено без розгляду. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено. Вищевказане рішення районного суду за зустрічним позовом ОСОБА_1 залишено без змін.

У вищевказаній справі банк у квітні 2012 року подав заяву про залишення позову без розгляду. Тобто банк самостійно відмовився від реалізації свого права на звернення стягнення на предмет іпотеки.

Отже, звернувшись у травні 2009 року з позовними вимогами до ОСОБА_2 та ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості за договором про іпотечний кредит від 24 січня 2008 року, банк скористався своїм правом вимагати дострокового повернення всієї суми кредиту, а тому на підставі частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк кредитування.

Таким чином, з травня 2009 року банк мав право звернутися до іпотекодавця з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Разом із цим, із такою вимогою АТ КБ «ПриватБанк» звернулося до суду лише у жовтні 2014 року, тобто з пропуском позовної давності.

У суді першої інстанції представник відповідача заявив про застосування позовної давності.

Таким чином, суди попередніх інстанцій зробили вірні висновки про те, що боржником не виконано належним чином свої кредитні зобов`язання перед банком щодо повернення кредитних коштів та сплати процентів, а тому банк набув право на звернення стягнення на предмет іпотеки. Проте, банк пропустив позовну давність (стаття 257 ЦК України).

З урахуванням наведеного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції та суду апеляційної інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог банка у зв`язку з позовною давністю. Доводи касаційної скарги вказаних висновків не спростовують.

Доводи АТ КБ «ПриватБанк» зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій про застосування позовної давності, а вказане не може бути правовою підставою для скасування рішення районного суду та постанови суду апеляційної інстанції.

Зроблені судами висновки у цій частині узгоджуються з висновками щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України), застосовані правові позиції є релевантними, а судова практика Верховного Суду з указаного питання є сталою та сформованою, що спростовує доводи заявника касаційної скарги у відповідній частині. У кожній справі суд виходить з конкретних обставин та доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про неправильний розподіл районним судом витрат на правничу допомогу. Вирішуючи вказане процесуальне питання, суд першої інстанції застосував відповідні норми ЦПК України, Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», урахував судову практику Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, надав правову оцінку доказам, наданим відповідачем на підтвердження понесених витрат.

Таким чином, висновки судів попередніх інстанцій у межах доводів касаційної скарги ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна правова оцінка, правильно застосовані норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, судами під час розгляду справи не допущено порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

У силу положень частини третьої статті 89 ЦПК України судами всебічно, повно та об`єктивно надано оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному окремому доказу, а підстави їх врахування чи відхилення є мотивованими.

Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставою для скасування судових рішень, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи й зводяться до переоцінки судом доказів, що не входить до компетенції суду касаційної інстанції у силу вимог статті 400 ЦПК України.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів уважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, а оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій - без змін, розподіл судових витрат Верховим Судом не здійснюється.

Керуючись статтями 400, 401, 402, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу акціонерного товариства комерційного банка «ПриватБанк» залишити без задоволення.

Рішення Сихівського районного суду м. Львова від 27 жовтня 2025 року та постанову Львівського апеляційного суду від 23 березня 2026 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Д. Д. Луспеник

Г. В. Коломієць

Ю. В. Черняк