Постанова від 15 липня 2026 р. у справі №642/3020/21 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 липня 2026 року

м. Київ

справа № 642/3020/21

провадження № 61-15718св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., Луспеника Д. Д.,

учасники справи:

позивачка - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Акціонерне товариство «ПроКредит Банк», ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

третя особа - ОСОБА_5 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Шматько Тетяна Миколаївна, на рішення Холодногірського районного суду м. Харкова від 07 травня 2025 року у складі судді Петрової Н. М. та постанову Харківського апеляційного суду від 12 листопада 2025 року у складі колегії суддів: Пилипчук Н. П., Маміної О. В., Тичкової О. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У траві 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Акціонерного товариства «ПроКредит Банк» (далі - АТ «ПроКредит Банк», банк), ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа - ОСОБА_5 , про визнання договору іпотеки недійсним та застосування наслідків недійсності.

Позовну заяву обґрунтувала тим, що 20 квітня 2006 року між Закритим акціонерним товариством «ПроКредит Банк», правонаступником якого є АТ «ПроКредит Банк») та ОСОБА_6 було укладено рамкову угоду № 6121, 17 травня 2007 року - додаткову угоду № 1, 02 жовтня 2008 року - договір № 2, відповідно до яких банк зобов`язався здійснювати кредитування позичальника у межах лімітів кредитування у порядку і на умовах, визначених угодою та кредитними договорами. Підпункт 2.2 рамкової угоди було встановлено наступні ліміти кредитування: 1) ліміт суми кредитування 150 000,00 дол. США; 2) ліміт строку кредитування 120 місяців; 3) максимальний розмір процентів 40 % річних. На підставі та в межах загаданої рамкової угоди між тими ж сторонами укладено договір про надання траншу від 17 травня 2007 року № 2.21325/6121, договір від 19 червня 2009 року № 1 разом з додатками від 17 травня 2007 року, 19 червня 2009 року, 19 листопада 2009 року, 30 листопада 2009 року, 21 червня 2006 року, 20 вересня 2010 року, 09 грудня 2010 року, відповідно до якого позичальнику було надано кредит в розмірі 41 000,00 дол. США на строк користування 60 місяців зі сплатою 15 % річних. Також укладено договір про надання траншу від 02 жовтня 2008 року № 207.29059/FW202.97 разом з додатками від 02 жовтня 2008 року, 19 червня 2009 року, 21 червня 2010 року, 20 вересня 2010 року, 09 грудня 2010 року, відповідно до якого позичальнику було надано кредит в розмірі 41 000,00 дол. США на строк користування 36 місяців зі сплатою 15,50 % річних, за якими позичальник був зобов`язаний своєчасно погашати кредит та відсотки за користування ним в порядку та строки, які вказані в договорах про надання траншу.

Виконання вказаних зобов`язань було забезпечено договором іпотеки від 17 травня 2007 року № 6121-1Д-02, укладеним між її матір`ю ОСОБА_2 та ЗАТ «ПроКредит Банк», із урахуванням договору № 1 про внесення змін та доповнень до договору іпотеки від 02 жовтня 2008 року. Згідно з підпунктом 2.2.1 договору іпотеки - ОСОБА_2 як іпотекодавець передала в іпотеку квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 47,4 кв. м. На момент продажу квартира належала ОСОБА_2 на праві приватної власності на підставі договору купівлі-продажу квартири, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Мороз Г. І. від 13 серпня 2002 року за реєстровим № 9967.

Рішенням Ленінського районного суду м. Харкова від 02 липня 2013 року у цивільній справі № 642/2843/13-ц в рахунок часткового погашення заборгованості за рамковою угодою від 20 квітня 2006 року № 6121, договором про надання траншу від 17 травня 2007 року № 2.21325/6121, договором про надання траншу від 02 жовтня 2008 року № 207.29059/FW202.97 в загальному розмірі 215 114,54 грн звернуто стягнення на нерухоме майно, що перебуває в іпотеці ПАТ «ПроКредит Банк» (заставодержателя найвищого пріоритету 1 черги), відповідно до договору іпотеки від 17 травня 2007 року № 6121-1Д-02, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Слоневською Д. В., зареєстрованого в реєстрі за № 1657, а саме квартиру АДРЕСА_2 , яка належить ОСОБА_2 , шляхом надання ПАТ «ПроКредит Банк» права продажу предмету іпотеки віл власного імені будь-якій особі - покупцю за ціною, яка буде визначена суб`єктом оціночної діяльності не раніше, ніж за тридцять календарних днів до укладання відповідного договору купівлі-продажу; виселлено ОСОБА_2 із квартири АДРЕСА_3 ; надано ПАТ «ПроКредит Банк» право проводити всі необхідні дії, пов?язані з державною реєстрацією речових прав на квартиру АДРЕСА_3 , що передують укладенню договору купівлі-продажу від власного імені, включаючи право внесення даних до Державного реєстру прав про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, отримання відповідних витягів з нього; визнати виконавчий напис від 29 липня 2011 року № 2799, вчинений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Слоневською Д. В. на договорі іпотеки від 17 травня 2007 року № 6121-1Д-02, таким, що не підлягає виконанню; стягнуто з ОСОБА_2 на користь ПАТ «ПроКредитБанк» судовий збір в розмірі 458, 80 грн.

26 листопада 2013 року на підставі цього рішення між ПАТ «ПроКредит Банк» та ОСОБА_7 укладено договір купівлі-продажу квартири, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Слоневською Д. В., зареєстрований в реєстрі за № 4810.

27 грудня 2013 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 укладено іпотечний договір, відповідно до якого предметом іпотеки є квартира АДРЕСА_4 ,

Позивачка зазначала, що на час звернення з цим позовом, право власності на спірну квартиру АДРЕСА_3 вже зареєстровано за ОСОБА_3 , яка передала його ОСОБА_4 відповідно до іпотечного договору від 27 грудня 2013 року, що підтверджується інформаційною довідкою від 03 травня 2021 року № 25522644.

Переконувала, що рішенням Ленінського районного суду м. Харкова від 12 червня 2014 року у справі № 642/9927/13 у задоволенні позову ОСОБА_5 в інтересах малолітньої ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ПАТ «Про кредит Банк», треті особи: приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Слоневська Д. В., Служба у справах дітей Ленінського району Управління Департаменту праці та соціальної політики Харківської міської ради про визнання права власності на 1/2 частину майна та визнання недійсним договору іпотеки - відмовлено.

Посилалася на те, що про вказане рішення суду їй не було відомо, фактично участі у справі не приймала, а її батьком ОСОБА_5 не було повідомлено її про розгляд вказаної справи, не надано достатніх та належних доказів порушення її прав договором іпотеки нерухомого майна від 17 травня 2007 року, після внесення змін договором від 02 жовтня 2008 року № 1.

Стверджувала, що договір іпотеки нерухомого майна від 17 травня 2007 року після внесення змін договором від 02 жовтня 2008 року № 1 порушує її права, як законного користувача квартири АДРЕСА_3 , не відповідає вимогам чинного законодавства, а тому такий договір підлягає визнанню судом недійсним з наступних підстав.

01 квітня 1995 року між її батьками - ОСОБА_2 та ОСОБА_5 зареєстровано шлюб.

Вказала, що на момент укладання договору іпотеки від 17 травня 2007 року вона була неповнолітньою, постійно проживала разом з батьками в квартирі АДРЕСА_3 , але не була в ній зареєстрована. Оскільки на день укладання вказаного договору їй було 3 роки 10 місяців, то відповідно до вимог статті 160 Сімейного кодексу України (далі -СК України), батьки шляхом підписання між ними договору щодо здійснення батьківських прав та визначення місця проживання дитини, визначили місце проживання дитини в спірній квартирі.

Зазначила, що фактичне проживання за адресою: АДРЕСА_1 , підтверджується наступними документами: довідкою від 21 червня 2017 року № 71, виданою Комунальним закладом «Дошкільний навчальний заклад (ясла-садок) № 78 Харківської міської ради», який відвідувала позивачка з 2006 до 2008 навчальні роки, відповідної до якої її домашньою адресою є АДРЕСА_1 ; довідкою від 29 червня 2017 року № 664, виданою Харківським приватним навчально-виховним комплексом «Старт-Школа» Харківської області, який відвідувала позивака з 2008 до 2014 роки, відповідно до якої її домашньою адресою є: АДРЕСА_1 ; довідкою про реєстрацію місця проживання від 18 лютого 2019 року.

Посилалася на те, що за умови встановлення місця проживання батьків (усиновлювачів) або одного з них, місце проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, презюмується за місцем їх проживання, а відсутність або наявність факту реєстрації за цим місцем проживання сама по собі не впливає на реалізацію права на свободу вибору місця проживання.

Наголошувала, що під час укладення оспорюваного договору іпотеки ОСОБА_2 ані банком, ані нотаріусом не було роз`яснено, що вона порушує її, своєї неповнолітньої дитини, права на користування житлом і вона не має права, без дозволу органу опіки та піклування, укладати договір іпотеки в забезпечення виконання зобов`язань по кредитному договору.

Вказала, що письмової нотаріально посвідченої згоди на укладення договору про внесення змін ОСОБА_5 , як чоловіком іпотекодавця, надано не було. Останній у своїй заяві не надавав згоди на вчинення конкретної дії - укладення застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що свідчить про наявність підстав для визнання недійсним вказаного договору.

З огляду на викладене, ОСОБА_1 просила суд:

- визнати недійсним договір іпотеки від 17 травня 2007 року № 6121-ІД-02 після внесення змін до нього договором від 02 жовтня 2008 року № 1 про внесення змін та доповнень до договору іпотеки від 17 травня 2007 року № 6121-Ід-02;

- визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_3 , укладений між ПАТ «ПроКредит Банк» та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Слоневською Д. В. 26 листопада2013 року, зареєстрований в реєстрі за № 4810;

- визнати недійсним іпотечний договір квартири АДРЕСА_3 , укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Алейніковою Л. П. 27 грудня 2013 року, зареєстрований в реєстрі за № 1581;

- скасувати наступні рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, а також записи шляхом їх вилучення з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно: номер запису про право власності: 36637462 від 25 травня 2020 року; номер запису про іпотеку № 4115536 від 27 грудня 2013 року; рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 9630083 від 27 грудня 2013 року, номер запису про обтяження № 4114268 від 27 грудня 2013 року; рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 9627329 від 27 грудня 2013 року.

Короткий зміст рішень суду першої інстанції

Рішенням Холодногірського районного суду м. Харкова від 07 травня 2025 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив із того, що сам по собі факт укладення договору іпотеки без попереднього дозволу органу опіки та піклування не є безумовною підставою для визнання такого правочину недійсним. Такий правочин може бути визнаний недійсним лише за умови, якщо буде встановлено, що ним порушено права та інтереси дитини, звужено обсяг її прав чи обмежено право користування житлом.

Суд першої інстанції дійшов висновку про те, що оскільки у цій справі не встановлено, що оспорюваний договір іпотеки порушував права та інтереси позивачки як дитини, звужував обсяг її прав чи обмежував право користування житлом; на момент укладення цього договору мати позивачки повідомила банк про проживання дитини за іншою адресою, нотаріус не мав відомостей про наявність у дитини права користування чи права власності на спірну квартиру, а приховування батьками інформації про наявність у дитини прав на нерухоме майно не може бути самостійною підставою для визнання договору іпотеки недійсним, то підстави для визнання оспорюваного договору іпотеки недійсним відсутні.

Крім того, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що за відсутності підстав для визнання недійсним оспорюваного договору іпотеки, не підлягають задоволенню і похідні позовні вимог позивачки про визнання недійсними договору купівлі-продажу квартири, наступного договору іпотеки, укладеного новим власником, а також вимоги про скасування державної реєстрації речових прав та обтяжень.

Додатковим рішенням Холодногірського районного суду м. Харкова від 12 травня 2025 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь держави судовий збір у розмірі 3632,00 грн.

Ухвалюючи це додаткове судове рішення, суд першої інстанції виходив із того, що оскільки ухвалою суду від 24 травня 2021 року позивачці було відстрочено оплату судового збору до ухвалення судового рішення у цій справі, рішенням від 07 травня 2025 року у цій справі у задоволенні позову було відмовлено, то з позивачки ОСОБА_1 на користь держави підлягають стягненню судові витрати у вигляді судового збору у розмірі 3 632,00 грн.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Харківського апеляційного суду від 12 листопада 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Холодногірського районного суду м. Харкова від 07 травня 2025 року - без змін.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив із того, що вирішуючи спір, який виник між сторонами справи, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив обставини справи та наявні у справі докази, надав їм належну оцінку, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, оскільки вони зводяться до переоцінки доказів у справі і незгоди заявника з висновками суду щодо їх оцінки.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи

У грудні 2025 року ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Шматько Т. М., через підсистему «Електронний суд» подала до Верховного Суду касаційну скаргу скаргою на рішення Холодногірського районного суду м. Харкова від 07 травня 2025 року та постанову Харківського апеляційного суду від 12 листопада 2025 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення її позовних вимог.

Як на підставу касаційного оскарження заявниця посилається на неврахування судами першої та апеляційної інстанцій правових висновків, висловлених у постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 711/4431/17, від 06 травня 2020 року у справі № 280/1502/17-ц (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України, далі - ЦПК України). Крім того, заявниця посилається на порушення норм процесуального права, що виразилось у неналежній оцінці судами доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій:

- не врахували, що відсутність дозволу органу опіки та піклування на укладення договору іпотеки призвела до порушення житлових прав позивачки як неповнолітньої дитини, яка на момент укладення договору фактично проживала у спірній квартирі;

- не звернули увагу на те, що внаслідок звернення стягнення на предмет іпотеки виникла реальна загроза виселення позивачки і спірної квартири;

- не встановили належним чином обставини щодо місця проживання та користування позивачкою спірною квартирою, безпідставно дійшовши висновку про її проживання та реєстрацію за іншою адресою, хоча матеріали справи таких обставин не підтверджують, а наявні докази, навпаки, свідчать про відсутність її реєстрації за будь-якою адресою та фактичне проживання саме у спірній квартирі;

- не надали належної оцінки доказам, які підтверджують проживання позивачки у спірній квартирі, зокрема довідкам та ухвалі Московського районного суду м. Харкова від 26 грудня 2013 року, якою було задоволено заяву ОСОБА_5 про забезпечення позову шляхом заборони виселення;

- не врахували положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), відповідно до яких втручання у право особи на житло та її виселення допускається лише за умови дотримання принципу пропорційності, законності та необхідності у демократичному суспільстві, а національні суди повинні надати належну оцінку відповідним доводам сторін;

- не звернули увагу на те, що спірна квартира придбавалася не за кредитні кошти;

- проігнорували, що у рішенні суду про звернення стягнення на предмет іпотеки не було зазначено альтернативного житла для позивачки та її батьків;

- не надалиналежну оцінку всім доводам і аргументам позивача тощо.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Шматько Т. М., виклала клопотання про поновлення їй строку на касаційне оскарження рішення Холодногірського районного суду м. Харкова від 07 травня 2025 року та постанови Харківського апеляційного суду від 12 листопада 2025 року, яке обґрунтувала тим, що повний текст оскаржуваної постанови отримано через підсистему «Електронний суд» лише 14 листопада 2025 року.

Станом на момент розгляду справи Верховним Судом відзиви на касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Шматько Т. М., не надходили.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 15 грудня 2025 року касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Шматько Т. М., на рішення Холодногірського районного суду м. Харкова від 07 травня 2025 року та постанову Харківського апеляційного суду від 12 листопада 2025 року передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.

Ухвалою Верховного Суду від 23 грудня 2025 року касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Шматько Т. М., залишено без руху, та надано заявниці строк на усунення її недоліків, а саме подання доказів сплати судового збору.

Ухвалою Верховного Суду від 20 січня 2026 року поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження рішення Холодногірського районного суду м. Харкова від 07 травня 2025 року та постанови Харківського апеляційного суду від 12 листопада 2025 року; відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Шматько Т. М., з підстав визначених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України; витребувано із Холодногірського районного суду м. Харкова матеріали справи № 642/3020/21; надано іншим учасникам справи строк для подання відзиву.

У лютому 2025 року матеріали справи № 642/3020/2 надійшли до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

За змістом частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.

Фактичні обставини справи

Судами попередніх інстанцій встановлено та підтверджується матеріалами справи, що з 01 квітня 1995 року ОСОБА_5 та ОСОБА_8 перебувають у зареєстрованому шлюбі, прізвище дружини після укладення шлюбу « ОСОБА_5 », від якого у них народилася дочка ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 .

На підставі договору купівлі-продажу квартири від 13 серпня 2002 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Мороз Г. І. за реєстровим № 9967, квартира АДРЕСА_3 належала ОСОБА_2 на праві приватної власності.

10 лютого 2006 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 у простій письмовій формі укладено договір між батьками щодо здійснення батьківських прав та визначення місця проживання дитини - ОСОБА_1 , 2002 року народження. Сторони погодили, що місцем проживання дитини є місце проживання матері, а саме за адресою: АДРЕСА_1 .

Між АТ «ПроКредит Банк» та ОСОБА_6 20 квітня 2006 року укладено рамкову угоду № 6121, додаткову угоду від 17 травня 2007 року № 1, договір від 02 жовтня 2008 року № 2, відповідно до якого банк зобов`язався здійснювати кредитування позичальника у межах лімітів умов кредитування у порядку і на умовах, визначених угодою та кредитними договорами.

На підставі та в межах рамкової угоди між тими ж сторонами було укладено договір про надання траншу від 17 травня 2007 року № 2.21325/6121, договір від 19 червня 2009 року № 1 разом із додатками від: 17 травня 2007 року, 19 червня 2009 року, 19 листопада 2009 року, 30 листопада 2009 року, 21 червня 2006 року, 20 вересня 2010 року, 09 грудня 2010 року, відповідно до якого позичальнику було надано кредит 41 000,00 дол. США на строк користування 60 місяців зі сплатою 15 % річних; договір про надання траншу від 02 жовтня 2008 року № 207.29059/FW202.97 разом із додатками від 02 жовтня 2008 року, 19 червня 2009 року, 21 червня 2010 року, 20 вересня 2010 року, 09 грудня 2010 року, відповідно до якого позичальнику було надано кредит 41 000,00 дол. США на строк користування 36 місяців зі сплатою 15,50 % річних; за якими позичальник був зобов`язаний своєчасно погашати кредит та відсотки за користування ним в порядку та строки, вказані в договорах про надання траншу.

Виконання вищевказаних зобов`язань забезпечено договором іпотеки від 17 травня 2007 року № 6121-ІД-02 разом із договором № 1 про внесення змін та доповнень до договору іпотеки від 02 жовтня 2008 року, укладеним між ОСОБА_2 та ЗАТ «ПроКредит Банк».

Згідно з підпунктом 2.2.1 договору іпотеки - іпотекодавець передав в іпотеку квартиру АДРЕСА_3 , загальною площею 47,4 кв. м.

За умовами договору про внесення змін та доповнень від 02 жовтня 2008 року, у 6-му розділі договору іпотеки сторонами узгоджено порядок звернення стягнення на предмет іпотеки, а у розділі 7 договору іпотеки встановлено застереження про задоволення вимог іпотекодержателя.

Згідно з пунктом 6.4 договору іпотеки звернення стягнення здійснюється за вибором іпотекодержателем на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя, яким є застереження вказане у розділі 7 договору з врахуванням інших умов договору.

17 травня 2007 року ОСОБА_5 , чоловік ОСОБА_2 , склав заяву, посвідчену приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Слоневською Д. В. 17 травня 2007 року за № 1656, в якій зазначив, що надає згоду на передачу в іпотеку та укладення договору іпотеки, а також можливих змін та доповнень до цього договору дружиною ОСОБА_2 квартири АДРЕСА_3 , придбаної ними за загальні кошти під час перебування в зареєстрованому шлюбі на умовах за її розсудом.

17 травня 2007 року ОСОБА_2 повідомила ЗАТ «ПроКредит Банк» про те, що має дитину, яка не досягла 18-ти років, а саме ОСОБА_1 , 2002 року народження, яка проживає та зареєстрована за адресою: АДРЕСА_5 . Засвідчила, що умови проживання її дитини є належними, забезпечують її потреби, відповідають вимогам законодавства, дитина ні тимчасово, ні постійно не проживає у квартирі, яка передається в іпотеку і, що укладення договору іпотеки не буде порушувати її права та інтереси. Також зазначила, що їй відомо, що за подання неправдивої інформації передбачена відповідальність. Зі статтями 190, 222 Кримінального кодексу України (далі - КК України) ознайомлена.

Рішенням Ленінського районного суду м. Харкова від 02 липня 2013 року у справі № 642/2843/13-ц позовні вимоги ПАТ «ПроКредитБанк» до ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_6 , про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення, визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню - задоволено, в рахунок часткового погашення заборгованості за рамковою угодою від 20 квітня 2006 року № 6121, договором про надання траншу від 17 травня 2007 року № 2.21325/6121, договором про надання траншу від 02 жовтня 2008 року № 207.29059FW202.97 в загальному розмірі 215 114,54 грн, звернуто стягнення на нерухоме майно, що перебуває в іпотеці ПАТ «ПроКредит Банк» (заставодержателя найвищого пріоритету 1 черги), відповідно до договору іпотеки від 17 травня 2007 року № 6121-ІД-02, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Слоневською Д. В., зареєстрованого в реєстрі за № 1657, а саме: квартиру загальною площею 47,4 кв. м, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , яка належить ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ІН: НОМЕР_1 , шляхом надання АТ «ПроКредит Банк» права продажу предмету іпотеки від власного імені будь-якій особі - покупцю за ціною, яка буде визначена суб`єктом оціночної діяльності не раніше, ніж за тридцять календарних днів до укладання відповідного договору купівлі-продажу. Виселено ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ІН НОМЕР_1 із квартири АДРЕСА_3 . Надано ПАТ «ПроКредит Банк» право проводити всі необхідні дії, пов`язані з державною реєстрацією речових прав на квартиру АДРЕСА_3 , що передують укладенню договору купівлі-продажу від власного імені, включаючи право внесення даних до Державного реєстру прав про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, отримання відповідних витягів з нього. Визнано виконавчий напис від 29 липня 2011 року, реєстровий номер 2799, вчинений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Слоневською Д. В. на договорі іпотеки від 17 травня 2007 року № 6121-ІД-02, таким, що не підлягає виконанню. Стягнуто з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ІН: НОМЕР_1 судовий збір в сумі 458,80 грн на користь ПАТтва «ПроКредит Банк».

Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 25 жовтня 2013 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилено, рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 02 липня 2013 року у справі № 642/2843/13-ц залишено без змін.

У жовтні 2014 року ОСОБА_5 , як законний представник ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , подав апеляційну скаргу на рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 02 липня 2013 року у справі № 642/2843/13-ц. Просив скасувати рішення суду першої інстанції як таке, що порушує права його права, а також права його малолітньої дитини, яка проживає у спірній квартирі.

Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 24 жовтня 2014 року у прийнятті апеляційної скарги ОСОБА_5 було відмовлено. Зазначено, що апелянтом не доведено порушення його прав оскаржуваним рішенням суду.

26 листопада 2013 року на підставі рішення суду від 02 липня 2013 року між ПАТ «ПроКредит Банк» та ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Слоневською Д. В., зареєстрований в реєстрі за № 4810.

27 грудня 2013 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 уклали іпотечний договір, відповідно до якого предметом іпотеки є квартира АДРЕСА_3 .

Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 05 листопада 2015 року у справі № 643/2968/15-ц припинено право спільної часткової власності на 1/3 частки ОСОБА_5 у зв`язку з виплатою та внесенням на депозит суду грошової компенсації за належну йому 1/3 частки квартири у сумі 50 000,00 грн.

ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу на рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 02 липня 2013 року у справі № 642/2843/13-ц, в якій посилалася на те, що оскаржуване рішення зачіпає її права та інтереси, оскільки вона постійно проживала у спірній квартирі АДРЕСА_3 та мала права користування нею, як дочка боржника ОСОБА_2 . При цьому, розгляд справи відбувся без залучення органу опіки та піклування, який мав діяти в її інтересах як малолітньої на той час особи. Вважає, що рішення суду підлягає скасуванню, оскільки воно обмежує її права як користувача спірної квартири.

Ухвалою Харківського апеляційного суду від 22 вересня 2020 року, яке залишено без змін постановою Верховного Суду від 29 липня 2021 року, апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 02 липня 2013 року - закрито, заяву ОСОБА_1 про поворот виконання рішення - залишено без задоволення.

Визначено, що так як ОСОБА_1 станом на час укладення договору іпотеки та станом на час ухвалення рішення не проживала та не була зареєстрована у квартирі АДРЕСА_3 , а також те, що оскаржуваним судовим рішенням виселено ОСОБА_2 з квартири за вищевказаною адресою, а не ОСОБА_1 , її права оскаржуваним рішенням не зачіпаються.

Рішенням Ленінського районного суду м. Харкова від 15 травня 2020 року у справі № 642/2322/18 у задоволенні позовних вимог ОСОБА_5 , який діє також в інтересах неповнолітньої ОСОБА_1 , до ОСОБА_3 , ПАТ «ПроКредит Банк», ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , треті особи: Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради, Департамент реєстрації Харківської міської ради про визнання правочинів недійсними та застосування правових наслідків недійсності - відмовлено та встановлено, зокрема, що «суд враховує, що оспорюваний договір іпотеки не зменшив і не обмежив права неповнолітньої дитини, а приховування батьками прав дитини на нерухомість у момент укладання іпотечного договору позбавляє їх права визнати іпотеку недійсною, оскільки судом встановлено, що перед укладенням договору іпотеки ОСОБА_2 повідомила банк про проживання неповнолітньої дитини за іншою адресою: АДРЕСА_5 . Таким чином, ОСОБА_1 , будучи неповнолітньою, реалізувала свої права через законних представників, мати позивача повідомила банк про дійсне місце проживання дитини, яке знаходилось у власності батька та перебувало в нього до 2015 року, порушені позивачем в позовній заяві питання вже були предметом розгляду в судах різних інстанцій за аналогічними позовами її законних представників та вирішені не на їх користь.

За відомостями Єдиного державного реєстру судових рішень постановою Харківського апеляційного суду від 20 квітня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_5 - залишено без задоволення, рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 15 травня 2020 року у справі № 642/2322/18 залишено без змін.

На підтвердження фактичного проживання в квартирі АДРЕСА_3 , ОСОБА_1 надала суду:

- довідку від 21 червня 2017 року № 71, виданою Комунальним закладом «Дошкільний навчальний заклад (ясла-садок) № 78 Харківської міської ради», який відвідувала ОСОБА_1 з 2006 до 2008 навчальні роки, відповідної до якої домашньою адресою ОСОБА_1 є АДРЕСА_1 ;

- довідку від 29 червня 2017 року № 664, виданою Харківським приватним навчально-виховним комплексом «Старт-школа» Харківської області, який відвідувала ОСОБА_1 з 2008 до 2014 роки, відповідно до якої домашньою адресою ОСОБА_1 є АДРЕСА_1 ;

- довідку про реєстрацію місця проживання від 18 лютого 2019 року, яка свідчить про те, що ОСОБА_1 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 .

Правове обґрунтування

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

У частині першій статті 5 ЦПК України визначено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Стаття 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відтак, зазначена норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес.

Згідно зі статтею 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів осіб, а загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 цього Кодексу.

Так, відповідно до частин першої-третьої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність установлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права.

За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулось.

Частиною першою статті 405 ЦК України визначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

За положеннями статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» батьки не мають права без дозволу органу опіки і піклування укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятись від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов`язуватись від імені дитини порукою, видавати письмові зобов`язання.

Згідно з частиною четвертою статті 177 СК України (в редакції, чинній на час укладення оспорюваного договору іпотеки) дозвіл органу опіки та піклування на вчинення правочинів щодо нерухомого майна дитини надається в разі гарантування збереження її права на житло.

За змістом частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, суд може визнати недійсним. Такий правочин є оспорюваним.

За таких обставин вчинення батьками неповнолітньої дитини певного правочину без попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» заборону.

Проте сам по собі цей факт не є безумовною підставою для визнання правочину недійсним. Правочин може бути визнано недійсним, якщо його вчинення батьками без попереднього дозволу органу опіки та піклування призвело до порушення прав особи, в інтересах якої пред`явлено позов, тобто до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини, зменшення або обмеження прав та інтересів дитини щодо жилого приміщення.

Іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном (неподільним об`єктом незавершеного будівництва, майбутнім об`єктом нерухомості), що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання задовольнити свої вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами такого боржника у порядку, встановленому цим Законом (стаття 1 Закону України «Про іпотеку»). Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду.

Згідно зі статтею 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець обмежується в розпорядженні предметом іпотеки, однак має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом.

Разом з тим, ЦК України, як і спеціальний Закон України «Про іпотеку», не містить норм, які б зменшували або обмежували права членів сім`ї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку.

При вирішенні справ за позовом в інтересах дітей про визнання недійсними договорів іпотеки на підставі порушення статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» у кожному конкретному випадку суди повинні: 1) перевіряти наявність у дитини права користування житловим приміщенням на момент укладення оспорюваного договору, а також місце її фактичного постійного проживання; 2) ураховувати добросовісність поведінки іпотекодавця щодо надання документів про права дітей на житло, яке є предметом іпотеки, при укладенні оспорюваного договору; 3) з`ясовувати, чи існує фактичне порушення законних прав дитини внаслідок укладення договору іпотеки.

Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 20 листопада 2019 року у справі № 520/15250/15-ц (провадження № 61-31644св18), від 17 червня 2020 року у справі № 727/5978/14-ц (провадження № 61-38141св18), від 20 травня 2020 року у справі № 760/15341/16-ц (провадження № 61-48978св18)) та Верховний Суд України у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-1024цс16 і від 10 липня 2017 року у справі № 6-1002цс17,постановах

Передбачене статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» положення про необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення батьками договору щодо майна, право на яке мають діти, спрямоване на захист майнових прав дітей, тому підставою для визнання такого договору недійсним за позовом їх батьків є порушення майнових прав дітей унаслідок укладення такого договору, а не сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування на його укладення.

Отже, вчинений батьками (усиновлювачами) правочин стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, без обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування суд може визнати недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини: звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує її права та інтереси щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження прав дитини на житло.

Власник майна, який є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи та укладає правочини, які впливають на права дитини, повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій. Неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, яке передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини, а може спричинити інші передбачені законодавством наслідки, які застосовуються органами опіки та піклування.

Аналогічні правові висновки висловлені Верховним Судом у постановах: від 25 квітня 2018 року у справі № 640/1332/15-ц, касаційне провадження № 61-8582св18, і від 23 січня 2019 року у справі № 127/4540/15-ц, касаційне провадження № 61-18017св18, від 20 травня 2020 року у справі № 760/15341/16-ц (провадження № 61-48978св18).

Відповідно до положень частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно з частиною четвертою статті 82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, правильно виходив із того, що сам по собі факт укладення договору іпотеки без попереднього дозволу органу опіки та піклування не є безумовною підставою для визнання такого правочину недійсним. Такий правочин може бути визнаний недійсним лише за умови, якщо буде встановлено, що ним порушено права та інтереси дитини, звужено обсяг її прав чи обмежено право користування житлом.

Суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дослідивши наявні у справі докази та надавши їм належну оцінку, дійшов обґрунтованого висновку про те, що оскільки у цій справі не встановлено, що оспорюваний договір іпотеки порушував права та інтереси позивачки як дитини, звужував обсяг її прав чи обмежував право користування житлом; на момент укладення цього договору мати позивачки повідомила банк про проживання дитини за іншою адресою, нотаріус не мав відомостей про наявність у дитини права користування чи права власності на спірну квартиру, а приховування батьками інформації про наявність у дитини прав на нерухоме майно не може бути самостійною підставою для визнання договору іпотеки недійсним, то підстави для визнання оспорюваного договору іпотеки недійсним відсутні.

Крім того, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов правильного висновку про те, що за відсутності підстав для визнання недійсним оспорюваного договору іпотеки, не підлягають задоволенню і похідні позовні вимог позивачки про визнання недійсними договору купівлі-продажу квартири, наступного договору іпотеки, укладеного новим власником, а також вимоги про скасування державної реєстрації речових прав та обтяжень.

Доводи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій не надали належної оцінки доказам, які підтверджують проживання позивачки у спірній квартирі, є безпідставними, оскільки зазначеним доказам суди попередніх інстанцій надали належну оцінку в сукупності із іншими доказами у справі, а незгода заявниці такою оцінкою не свідчить про неправильне застосування судами норм матеріального чи процесуального права.

Аргументи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, що відсутність дозволу органу опіки та піклування на укладення договору іпотеки призвела до порушення житлових прав позивачки як неповнолітньої дитини, яка на момент укладення договору фактично проживала у спірній квартирі, Верховний Суд відхиляє, оскільки вони не спростовують правильності висновків судів попередніх інстанцій про відсутність передбачених законом підстав для визнання оспорюваного договору недійсним та зводяться до переоцінки встановлених судами обставин справи й наданої ними оцінки доказів.

Водночас суд касаційної інстанції в силу положень частини першої статті 400 ЦПК України позбавлений повноважень встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами першої чи апеляційної інстанцій або були відхилені ними, а також вирішувати питання про достовірність чи недостовірність того чи іншого доказу, перевагу одних доказів над іншими.

Посилання у касаційній скарзі на те, що внаслідок звернення стягнення на предмет іпотеки виникла реальна загроза виселення заявниці зі спірної квартири, Верховний Суд також відхиляє, оскільки саме по собі настання таких наслідків не є достатнім для висновку про порушення прав позивачки під час укладення договору іпотеки та не спростовує правильності висновків судів попередніх інстанцій про відсутність передбачених законом підстав для визнання договору іпотеки недійсним.

Аргументи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій не звернули увагу на те, що спірна квартира придбавалася не за кредитні кошти, Верховний Суд відхиляє, оскільки джерело походження коштів для придбання спірної квартири (власні чи кредитні) жодним чином не впливає на правомірність її передачі в іпотеку. Мати позивачки як одноосібний власник нерухомого майна мала безумовне право розпорядитися ним на власний розсуд для забезпечення будь-якого кредитного зобов`язання, що повністю відповідає нормам Закону України «Про іпотеку». Обставини придбання майна не спростовують того факту, що на момент укладення договору іпотеки у 2005 році житлові права дитини (позивача) на цю квартиру не були порушені.

Доводи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій проігнорували, що у рішенні суду про звернення стягнення на предмет іпотеки не було зазначено альтернативного житла для позивачки та її батьків, та не врахували положення Конвенції та практику ЄСПЛ, відповідно до яких втручання у право особи на житло та її виселення допускається лише за умови дотримання принципу пропорційності, законності та необхідності у демократичному суспільстві, є безпідставними, оскільки предметом спору у цій справі є визнання недійсним договору іпотеки та застосування наслідків його недійсності, а не виселення позивачки та її батьків.

Питання наявності або відсутності іншого постійного житла та перевірка пропорційності втручання у право на житло, підлягає правовій оцінці виключно під час розгляду спору про виселення, а не в межах провадження про визнання правочину недійсним.

Аргументи касаційної скарги стосовно того, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували правових висновків, висловлених у постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 711/4431/17, від 06 травня 2020 року у справі № 280/1502/17-ц є необґрунтованими, оскільки оскаржувані судові рішення таким висновкам не суперечать, і встановлені судами у цих справах фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є іншими ніж у справі, яка переглядається. У цій справі суди першої та апеляційної інстанції виходили з конкретних обставин справи з урахуванням наданих сторонами доказів.

У постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (пункт 39) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то в такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним й об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Доводи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій не встановили належним чином обставини щодо місця проживання та користування позивачкою спірною квартирою, безпідставно дійшовши висновку про її проживання та реєстрацію за іншою адресою, Верховний Суд відхиляє, оскільки суди першої та апеляційної інстанцій повно дослідили матеріали справи та встановили обставини проживання позивачки на підставі офіційних письмових заяв її матері. При укладенні договору іпотеки від 23 грудня 2005 року іпотекодавець власноруч засвідчила перед банком та нотаріусом, що її малолітня дитина проживає за адресою: АДРЕСА_5 , а відомості про наявність у дитини прав на спірну квартиру були відсутні.

Твердження про відсутність реєстрації позивачки та її фактичне проживання у спірній квартирі не спростовують висновків суду, а лише підтверджують недобросовісну поведінку батьків, які приховали інформацію від банку. Таке приховування даних не може бути підставою для визнання договору іпотеки недійсним, а переоцінка встановлених судами обставин і доказів виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції згідно зі статтею 400 ЦПК України

Посилання у касаційній скарзі на те, що суди першої та апеляційної інстанцій не надали належної оцінки всім доводам і аргументам заявника, Верховний Суд відхиляє, оскільки як неодноразово вказував ЄСПЛ, рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «Ruiz Torija v. Spain», заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Hirvisaari v. Finland», заява № 49684/99).

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до переоцінки обставин справи і доказів, незгоди заявниці з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію (рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року у справі «Ponomaryov v. Ukraine», заява № 3236/03; від 24 липня 2003 року у справі «Ryabykh v. Russian Federation», заява № 59498/00; від 21 вересня 2006 року у справі «Nelyubin v. Russia», заява № 14502/04).

Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують правильність висновків судів першої інстанції та апеляційної інстанцій у цій справі щодо суті спору.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України.

Щодо розподілу судових витрат

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі із розподілу судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 402, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Шматько Тетяна Миколаївна, залишити без задоволення.

Рішення Холодногірського районного суду м. Харкова від 07 травня 2025 року та постанову Харківського апеляційного суду від 12 листопада 2025 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. Ю. Гулейков

Р. А. Лідовець

Д. Д. Луспеник