Постанова від 12 липня 2026 р. у справі №372/3885/26 — Обухівський районний суд Київської області

Справа № 372/3885/26

П О С Т А Н О В А

Іменем України

13 липня 2026 року Суддя Обухівського районного суду Київської області Кравченко М.В.

при секретарі Ільїній А.В.,

за участю прокурора Балабуха В.Є.,

захисника Кулініченка Г.В.,

особи, яка притягається до адміністративної відповідальності ОСОБА_1 ,

розглянувши матеріали, що надійшли від Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Центрального регіону про притягнення до адміністративної відповідальності :

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця села Семенівка Обухівського району Київської області, громадянина України, який проживає за адресою: АДРЕСА_1 , військовослужбовця, начальника групи персоналу ІНФОРМАЦІЯ_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків суду не відомий,

по ч. 2 ст. 172-15 Кодексу України про адміністративні правопорушення,

В С Т А Н О В И В :

Відповідно до протоколу про адміністративне правопорушення від 22 червня 2026 року ОСОБА_1 , будучи військовою службовою особою та перебуваючи на посаді начальника групи персоналу ІНФОРМАЦІЯ_3 , у період із 22 квітня 2026 року до 19 червня 2026 року не забезпечив направлення до Національного агентства з питань запобігання корупції засвідченої паперової копії наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 № 160 від 22 квітня 2026 року про притягнення майора ОСОБА_2 до дисциплінарної відповідальності та інформаційної картки до цього розпорядчого документа. У протоколі зазначено, що внаслідок цього відповідні відомості не були внесені до Єдиного державного реєстру осіб, які вчинили корупційні або пов`язані з корупцією правопорушення, чим вчинив військове адміністративне правопорушення, передбачене частиною другою статті 172-15 КУпАП, а саме недбале ставлення військової службової особи до військової служби, вчинене в умовах особливого періоду.

При складенні протоколу ОСОБА_1 вину не заперечив.

Під час розгляду справи ОСОБА_1 подав письмове клопотання про звільнення від адміністративної відповідальності за малозначністю, в якому визнав себе винуватим, однак при наданні пояснень в суді фактично заперечив свою винуватість, посилаючись на необізнаність із обов`зком вчинити дії, передбачені протоколом. Він організував направлення копії відповідного наказу до НАЗК одразу після того, як дізнався про таку необхідність, раніше він не знав про таку потребу та наявність у нього подібних службових обов`язків. Вважав, що діяв добросовісно, умислу на вчинення правопорушення не мав. Вважав несправедливим накладення на нього стягнення у вигляді завеликого штрафу.

Заслухавши прокурора, особу, яка притягається до адміністративної відповідальності, захисника, вважаю встановленими наступні обставини.

Згідно зі ст. 9 КУпАП адміністративним правопорушенням визнається протиправна, винна дія або бездіяльність, за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.

Частиною другою ст. 172-15 КУпАП передбачено відповідальність за недбале ставлення військової службової особи до військової служби, вчинене в умовах особливого періоду.

Об`єктивна сторона цього правопорушення передбачає невиконання або неналежне виконання військовою службовою особою власних службових обов`язків унаслідок недбалого чи несумлінного ставлення до них.

Тому для встановлення складу правопорушення орган, який склав протокол, повинен довести існування конкретного службового обов`язку; покладення такого обов`язку саме на особу, яка притягається до відповідальності; доведення обов`язку до її відома; невиконання або неналежне виконання цього обов`язку; об`єктивну можливість його виконати; недбале або несумлінне ставлення особи до виконання обов`язку.

Відповідно до ст. 251 КУпАП доказами є фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку встановлюються наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність особи та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Згідно ст. 280 КУпАП суд при розгляді справи зобов`язаний установити, зокрема, чи було вчинено адміністративне правопорушення і чи винна конкретна особа в його вчиненні.

Як убачається зі змісту протоколу про адміністративне правопорушення, юридичною підставою обвинувачення визначено, зокрема, п. 4 розділу ІІ Положення про Єдиний державний реєстр осіб, які вчинили корупційні або пов`язані з корупцією правопорушення, відповідно до якого обов`язок надання Реєстратору документів покладено на кадрові служби відповідних органів.

Отже, зазначений нормативний припис визначає відповідальним суб`єктом структурний підрозділ — кадрову службу, але сам по собі не встановлює, що відповідну дію повинен особисто виконати начальник цього підрозділу.

Для індивідуалізації адміністративної відповідальності необхідно встановити, зокрема, яким саме документом ОСОБА_1 визначено відповідальним за взаємодію з Реєстратором НАЗК, чи саме на нього покладено підготовку інформаційної картки, чи саме йому доручено засвідчення копії наказу, чи саме на нього покладено направлення відповідного пакета документів, чи саме за ним закріплено контроль за виконанням саме наказу № 160 від 22 квітня 2026 року.

Таких доказів матеріали справи не містять.

У протоколі зазначено, що відповідно до функціональних обов`язків начальник групи персоналу повинен знати законодавчі та інші нормативні акти, організовувати роботу групи, керувати нею, знати стан справ у групі, забезпечувати дотримання законності та здійснювати контроль за роботою особового складу.

Проте в наведеній у протоколі частині функціональних обов`язків відсутнє положення, яке б прямо передбачало обов`язок начальника групи персоналу, зокрема, особисто оформлювати інформаційні картки для НАЗК; особисто засвідчувати копії розпорядчих документів; особисто направляти їх Реєстратору; здійснювати реєстрацію відповідних вихідних документів; контролювати виконання конкретного наказу № 160.

Загальні повноваження щодо організації роботи та контролю за діяльністю підрозділу не можуть без додаткових доказів ототожнюватися з персональним обов`язком виконати кожну операційну дію, віднесену до компетенції цього підрозділу.

Інше тлумачення фактично означало б притягнення начальника структурного підрозділу до відповідальності лише через займану ним посаду, без установлення особистого невиконання конкретного службового обов`язку.

У матеріалах справи відсутні докази, які б вказували на обізнаність ОСОБА_1 із виникненням у нього передбачених протоколом службових обов`язків, наприклад, резолюція начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 про передачу наказу № 160 ОСОБА_1 на виконання, реєстраційна чи контрольна картка документа із зазначенням виконавця, відомості системи електронного документообігу, журнал передачі документів, належним чином зафіксоване письмове або усне доручення, наказ про визначення відповідальної особи за направлення інформації до НАЗК, розподіл обов`язків між працівниками групи персоналу, посадові інструкції інших працівників групи, докази отримання ОСОБА_1 готової інформаційної картки тощо. У протоколі зазначено лише, що ОСОБА_1 мав доступ до наказу № 160.

Однак доступ до документа не є тотожним отриманню документа на виконання. Сам по собі доступ не доводить, що особа була визначена виконавцем, знала про покладений саме на неї обов`язок і мала здійснити конкретні дії у встановлений строк.

Згідно протоколу ОСОБА_1 притягується до відповідальності не лише за ненаправлення копії наказу, а й інформаційної картки до нього. Водночас у матеріалах справи відсутні відомості про те, чи була така інформаційна картка фактично складена, ким і коли вона мала бути складена, хто повинен був її підписати, чи була вона передана ОСОБА_1 , чи входило її складання до його особистих обов`язків, чи мав він необхідні повноваження та вихідні дані для її оформлення.

За відсутності доказів виготовлення та передачі особі необхідного пакета документів неможливо встановити її реальну можливість направити цей пакет до НАЗК.

У протоколі вказано, що ОСОБА_1 мав реальну можливість своєчасно вчинити необхідні дії, однак цей висновок не підкріплений конкретними фактичними даними.

Матеріали не містять достатніх відомостей про дату фактичного отримання ним наказу, передачу йому інформаційної картки, наявність права засвідчувати копію наказу, повноваження підписувати супровідний лист, перебування його на службі протягом усього встановленого строку, технічну й організаційну можливість направлення документів, стан виконання документа іншими посадовими особами.

При цьому твердження у протоколі про наявність такої реальної можливості не є самостійним доказом такої обставини.

У протоколі наведено положення статей 11, 16, 17, 130 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, статей 1–4 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України, а також загальні положення антикорупційного законодавства.

Ці приписи визначають загальні засади військової служби, військової дисципліни, додержання законів та сумлінного виконання службових обов`язків.

Однак вони не визначають, що саме ОСОБА_1 був персонально відповідальним за складання та направлення документів щодо наказу № 160 до НАЗК.

Загальний обов`язок додержуватися законодавства не замінює доказу існування конкретного посадового або службового обов`язку, невиконання якого утворює об`єктивну сторону ч. 2 ст. 172-15 КУпАП.

Незважаючи на те, що правові висновки Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду сформульовані щодо ст. 367 КК України, вони є релевантними для розуміння правової природи службової недбалості, оскільки в обох випадках відповідальність пов`язана з невиконанням або неналежним виконанням службових обов`язків конкретної особи.

Верховний Суд у постанові від 23 червня 2020 року у справі № 159/3738/16-к (провадження № 51-9229км18) зазначав, що відповідальність за службову недбалість можлива лише тоді, коли невиконані дії входили до службових обов`язків відповідної особи або коли обов`язок діяти певним чином був юридично визначений законом, постановою, наказом, інструкцією чи іншим актом як її службове повноваження.

У постанові від 14 квітня 2020 року у справі № 452/1490/15-к (провадження № 51-8688км18) Верховний Суд виходив із доведеності службової недбалості саме тому, що відповідно до службових обов`язків обвинувачений мав забезпечити конкретні заходи та здійснювати контроль за їх виконанням.

Отже, визначальним є не лише загальний службовий статус, а наявність нормативно або індивідуально закріпленого обов`язку вчинити конкретні дії.

Суд розглядає справу в межах фактичних обставин, викладених у протоколі, та на підставі доказів, наданих уповноваженим органом.

Самостійне визначення судом іншого нормативного акта, пошук не зазначених у протоколі посадових обов`язків, установлення нового виконавця чи витребування доказів виключно з метою усунення недоліків обвинувачення означало б перебрання судом функції сторони обвинувачення.

Тому недоведеність персонального службового обов`язку не може бути усунута припущенням суду про те, що начальник підрозділу «в будь-якому разі мав забезпечити» виконання відповідних дій.

Протокол про адміністративне правопорушення є процесуальним документом, у якому викладається версія обвинувачення, однак сам по собі він не доводить усіх обставин правопорушення.

У цій справі слід погодитись із тим, що протокол про адміністративне правопорушення дійсно підтверджує перебування ОСОБА_1 на посаді начальника групи персоналу, існування наказу № 160, відсутність відповідних відомостей у Реєстрі, загальну компетенцію кадрової служби, оскільки ці обставини узгоджуються із доданими до протоколу письовими доказами і не заперечуються самим ОСОБА_1 .

Проте протокол і додані матеріали не доводять інших істотних для висновку про винуватість обставин, зокрема, щодо покладення конкретного обов`язку особисто на ОСОБА_1 , отримання ним наказу на виконання, отримання ним інформаційної картки, визначення його відповідальним виконавцем, фактичної можливості самостійно оформити й направити повний пакет документів, і, як наслідок, щодо недбалого ставлення саме до власного службового обов`язку.

Фактично в основу протоколу покладено висновок, що оскільки ОСОБА_1 очолював групу персоналу, то він автоматично відповідав за невиконання будь-якого обов`язку кадрової служби. Такий підхід не відповідає принципу індивідуального характеру юридичної відповідальності.

Недбалість як форма вини передбачає, що особа не передбачала можливості настання відповідних наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачити. Проте висновок про те, що особа «повинна була» вчинити певну дію, можливий лише після встановлення юридичного обов`язку діяти. За відсутності доказів, що направлення документів до НАЗК було персональним обов`язком ОСОБА_1 , неможливо зробити поза розумним сумнівом висновок про його недбале ставлення до такого обов`язку. Так само не встановлено, коли він отримав відомості про необхідність направлення документів, чи мав готовий пакет документів та чи усвідомлював, що саме на нього покладено виконання відповідної дії.

Окрім того, слід врахувати, що протокол визначає період бездіяльності з 22.04.2026 року, тобто з дня видання наказу. Водночас у самому протоколі зазначено, що відповідні матеріали мали направлятися протягом п`яти робочих днів із дня підписання документа. Отже, навіть за версією обвинувачення обов`язок не міг вважатися невиконаним безпосередньо 22.04.2026 року, а до закінчення установленого строку бездіяльність не була протиправною. Це ставить під сумнів правильність визначення часу правопорушення, твердження про його триваючий характер саме з 22.04.2026 року, точність фабули протоколу.

Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди України при розгляді справ застосовують Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини, як джерело права.

Відповідно до практики ЄСПЛ, справи про адміністративні правопорушення є кримінальним для цілей застосування Конвенції (див. рішення у справах «Езтюрк проти Німеччини» (Ozturk v. Germany), від 21 лютого 1984 року, пп. 52-54, Series A № 73; «Лауко проти Словаччини» (Lauko v. Slovakia), від 2 вересня 1998 року, пп. 56-59, Reports of Judgments and Decisions 1998-VI; та ухвалу щодо прийнятності у справі «Рибка проти України» (Rybka v. Ukraine), заява № 10544/03, від 17 листопада 2009 року). Той факт, що стягнення, застосоване до заявниці судом,- штраф - було згодом замінено на зауваження, не може позбавити правопорушення, про яке йдеться, притаманного йому кримінального характеру (рішення у справі «Лучіанінова проти України»).

Отже, розглядаючи справу з притягнення до адміністративної відповідальності, слід забезпечити гарантії і принципи законності щодо особи, яка притягається до відповідальності.

ЄСПЛ послідовно виходить із того, що презумпція невинуватості вимагає покладення тягаря доведення вини на сторону обвинувачення. Особа не повинна спростовувати твердження, для підтвердження якого стороною обвинувачення не надано достатніх доказів.

У справі «Telfner v. Austria» ЄСПЛ визнав несумісним із презумпцією невинуватості підхід, за якого обвинувальний висновок фактично ґрунтувався на припущенні, яке особа мала спростовувати. Цей стандарт також застосовується до адміністративних проваджень карального характеру. У справі «Anghel v. Romania» ЄСПЛ наголосив, що презумпції факту і права повинні залишатися в розумних межах та зберігати права захисту.

Суд ураховує, що участь прокурора у розгляді справи забезпечує представлення сторони обвинувачення, однак не звільняє суд від обов`язку зберігати нейтральність та розглядати справу лише в межах сформульованого обвинувачення і наданих сторонами доказів.

За змістом статей 251 і 280 КУпАП саме орган, який склав протокол, та прокурор, який підтримує обвинувачення, повинні надати суду належні й допустимі докази всіх обов`язкових елементів складу адміністративного правопорушення. Завдання суду полягає в перевірці та оцінці таких доказів, а не в самостійному формуванні відсутньої доказової основи обвинувачення.

Участь прокурора у судовому розгляді не змінює розподілу процесуальних функцій: прокурор підтримує адміністративне обвинувачення та доводить його обґрунтованість, а суд здійснює незалежну оцінку наданих доказів.

Суд не вправі з власної ініціативи формувати відсутню доказову основу обвинувачення або встановлювати обставини, які сторона обвинувачення повинна була підтвердити належними доказами.

Як зазначив ЄСПЛ у справі «Gaydashevskyy v. Ukraine», самостійний пошук судом ключових доказів, несприятливих для особи, та використання їх для спростування доводів захисту може створювати об`єктивно виправдані сумніви щодо безсторонності суду.

У цій справі прокурором не надано документа, яким обов`язок підготувати та направити до НАЗК копію наказу №160 й інформаційну картку було персонально покладено на ОСОБА_1 . Відсутні також докази передання йому наказу на виконання, визначення його відповідальним виконавцем, отримання ним інформаційної картки та наявності повноважень самостійно оформити й направити весь пакет документів.

Витребування судом із власної ініціативи внутрішніх документів військової частини з метою пошуку доказу такого обов`язку означало б усунення недоліків доказування сторони обвинувачення. Водночас виведення персонального обов`язку з назви посади або загальних повноважень щодо організації та контролю роботи підрозділу становило б доповнення фактичної і юридичної основи обвинувачення.

Такий підхід був би несумісним із правом особи знати точний характер і підстави обвинувачення, сформульованим ЄСПЛ у справі «Pelissier and Sassi v. France», та з презумпцією невинуватості, за якою тягар доказування не може перекладатися на особу.

Отже, суд оцінює справу виключно на підставі доказів, наданих стороною обвинувачення, і не вбачає правових підстав самостійно доповнювати їх доказами, необхідними для підтвердження одного з обов`язкових елементів складу правопорушення.

Недбалість як форма вини передбачає, що особа не передбачала можливості настання відповідних наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачити. Проте висновок про те, що особа «повинна була» вчинити певну дію, можливий лише після встановлення юридичного обов`язку діяти.

За відсутності доказів, що направлення документів до НАЗК було персональним обов`язком ОСОБА_1 , неможливо зробити поза розумним сумнівом висновок про його недбале ставлення до такого обов`язку. Так само не встановлено, коли він отримав відомості про необхідність направлення документів, чи мав готовий пакет документів та чи усвідомлював, що саме на нього покладено виконання відповідної дії.

Сукупність досліджених доказів підтверджує факт ненаправлення кадровою службою документів до НАЗК, але не доводить, що невиконання цього обов`язку є особистою винною бездіяльністю ОСОБА_1 .

Суд не може ототожнювати відповідальність структурного підрозділу з індивідуальною адміністративною відповідальністю його керівника без доказів покладення відповідного обов`язку саме на нього.

Вина особи, яка притягається до відповідальності, має бути доведена належними і достатніми доказами, а не ґрунтуватись на припущеннях, усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь (ст.62 Конституції України).

За нормою ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права, який визначає людину, її права та свободи найвищою цінністю в державі, що обумовлює можливість обмеження її прав та свобод лише при неухильному дотриманні законодавства України та лише за наявності вини.

Відповідно до ч. 2 ст. 7 КУпАП провадження в справах про адміністративні правопорушення здійснюється на основі суворого додержання законності.

Тобто особа може бути притягнута до адміністративної відповідальності лише у тому разі, якщо її вину у вчиненні правопорушення буде доведено поза розумним сумнівом, на підставі належних та допустимих доказів із дотриманням встановленої законом процедури.

Згідно ст. 245 КУпАП завданнями провадження в справах про адміністративні правопорушення є: своєчасне, всебічне, повне і об`єктивне з`ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності з законом, забезпечення виконання винесеної постанови, а також виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі додержання законів, зміцнення законності.

Суд вважає, що при розгляді цієї справи про адміністративне правопорушення стороною обвинувачення належно не було виконано обов`язок доведення винуватості особи, що притягається до адміністративної відповідальності.

Відповідно до п.43 рішення Європейського суду з прав людини від 14 лютого 2008 року у справі «Кобець проти України» (з відсиланням на первісне визначення цього принципу у справі «Авшар проти Туреччини» (Avsar v. Turkey), п.282) доказування, зокрема, має випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких та узгоджених між собою, а за відсутності таких ознак не можна констатувати, що винуватість особи доведено поза розумним сумнівом.

Вважаю, що у цій справі винуватість ОСОБА_1 не було доведено з дотриманням критерію «поза розумним сумнівом».

Відповідно до п.1 ч.1 ст. 247 КУпАП провадження у справі про адміністративне правопорушення не може бути розпочате, а розпочате підлягає закриттю в разі відсутності події і складу адміністративного правопорушення.

Таким чином, у справі не доведено обов`язкових ознак об`єктивної та суб`єктивної сторін адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 172-15 КУпАП, тому в діях ОСОБА_1 відсутній склад інкримінованого йому адміністративного правопорушення.

Враховуючи викладене вище, за відсутністю в діях ОСОБА_1 складу адміністративного правопорушення провадження по справі слід закрити на підставі п.1 ч.1 ст. 247 КУпАП.

На підставі сукупності досліджених доказів, керуючись ст.ст. 7, 9, 172-15, 245, 247, 251, 252, 280, 283–285 Кодексу України про адміністративні правопорушення, -

П О С Т А Н О В И В:

Провадження у справі про адміністративне правопорушення відносно ОСОБА_1 за частиною 2 статті 172-15 Кодексу України про адміністративні правопорушення закрити на підставі пункту 1 частини 1 статті 247 Кодексу України про адміністративні правопорушення у зв`язку з відсутністю в його діях складу адміністративного правопорушення.

Постанова судді у справах про адміністративне правопорушення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги.

Постанова може бути оскаржена особою, яку притягнуто до адміністративної відповідальності, її законним представником, захисником, потерпілим, його представником протягом десяти днів з дня винесення постанови до Київського апеляційного суду через Обухівський районний суд Київської області.

Суддя М.В.Кравченко