Рішення від 07 липня 2026 р. у справі №521/17941/25 — Хаджибейський районний суд міста Одеси

ХАДЖИБЕЙСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА ОДЕСИ___________

Справа №521/17941/25

Пр. №2/521/1138/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 липня 2026 року м. Одеса

Хаджибейський районний суд міста Одеси в складі:

головуючого – судді Сегеди О.М.,

при секретарі – Вороні А.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Одесі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Департаменту міського господарства Одеської міської ради, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсними договорів та скасування розпорядження органу приватизації,

встановив:

У жовтні 2025 року ОСОБА_1 звернулась до суду з зазначеним позовом до Департаменту міського господарства Одеської міської ради (далі-Департамент), ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , посилаючись на те, що вона з 23 грудня 2005 року була зареєстрована та проживала в квартирі АДРЕСА_1 .

05 жовтня 2015 року між нею та КП «ЖКС «Хмельницький» було укладено договір найму житла в будинках державного та комунального житлового фонду №200/258.

Зазначила, що у 2017 році коли вона обмінювала закордонний паспорт, їй стало відомо, що квартира АДРЕСА_1 , яка знаходилась в її користуванні на підставі договору найму від 05 жовтня 2015 року, була без її згоди продана, оскільки на підставі розпорядження органу приватизації за №260075 від 14 жовтня 2015 року була передана їй в приватну власність та видано на її ім`я свідоцтво про право власності на житло від 14 жовтня 2015 року.

Згодом, а саме 06 листопада 2015 року ОСОБА_4 , яка діяла від її імені на підставі довіреності, посвідченою приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу, Гончаровою С.Ю. та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу, за умовами якого ОСОБА_1 передала у власність ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 .

Крім того, 20 квітня 2017 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір дарування, за умовами якого ОСОБА_2 передала у власність ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_1 .

Позивачка стверджувала, що вона згоду на приватизацію квартири АДРЕСА_1 не давала, з заявою про передачу вказаної квартири у її власність в орган приватизації не зверталась.

Вказувала, що вироком Приморського районного суду м. Одеси від 27 травня 2025 року у справі №521/12843/18 ОСОБА_4 була визнана винною у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч.ч.3,4 ст. 190, ч.ч.3,4 ст. 358 КК України.

Даним вироком було встановлено, що 26 червня 2015 року ОСОБА_4 перебуваючи у приміщенні Малиновського РВ в м. Одесі ГУДМС України в Одеській області, діючи умисно, за попередньою змовою з Особою 1, яка видавала себе за ОСОБА_1 , ввела в оману працівників Малиновського РВ в м. Одесі ГУДМС України в Одеській області, в результаті чого здійснила підроблення офіційного документу, а саме паспорту НОМЕР_1 на ім`я ОСОБА_1 , тобто документу, що містить зафіксовану на матеріальному носії інформацію, яка підтверджує певний факт, який здатний спричинити певні правові наслідки чи може бути використаний як документ-доказ у правозастосовній діяльності, з метою його подальшого використання.

14 жовтня 2015 року ОСОБА_4 , діючи за попередньою злочинною змовою з Особою 1, своїми умисними діями, шляхом обману заволоділи правом власності на чуже майно, а саме на квартиру АДРЕСА_1 з використанням завідомо підробленого офіційного документа, який Особа 1 раніше підробила, за попередньою змовою з ОСОБА_4 , та звернулась до Комунального підприємства «Міське агентство з приватизації житла» Одеської міської ради з заявою про передачу в приватну власність вищевказаної квартири. Після чого, розпорядженням Департаменту Міського господарства Одеської міської ради від 14 жовтня 2015 №260075 було видано свідоцтво про право власності на вказане житло від 14 жовтня 2015 за № НОМЕР_2 , яким визнано право приватної власності за ОСОБА_1 , яке насправді отримала Особа 1, використовуючи завідомо підроблений паспорт громадянина України на ім`я ОСОБА_1 .

Крім того, 06 листопада 2015 року ОСОБА_4 перебуваючи у приміщенні нотаріальної контори по вул. Жуковського,33 в м. Одесі, надала приватному нотаріусу Гончаровій С.Ю. для посвідчення договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , завідомо підроблену довіреність, на бланку НАО 944644, тобто завідомо підроблений офіційний документ, а саме документ, що містить зафіксовану на матеріальному носії інформацію, яка підтверджує певний факт, який здатний спричинити певні правові наслідки чи може бути використаний як документ-доказ у правозастосовній діяльності, з метою посвідчення офіційного документа.

Допитана в судовому засіданні ОСОБА_4 свою провину у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч.ч.3,4 ст. 190, ч.ч.3,4 ст. 358 КК України, визнала повністю та підтвердила обставини вчинених нею кримінальних правопорушень.

ОСОБА_1 , позивачка у справі, в судовому засіданні пояснила суду, що процес приватизації та продажу квартири сестра з нею не узгоджувала.

Вказувала, що в результаті противоправних дій, вчинених ОСОБА_4 , вона була позбавлена права на проживання в квартирі АДРЕСА_1 , та її приватизацію.

Крім того, 06 червня 2025 року ОСОБА_3 до набрання вироком Приморського районного суду м. Одеси від 27 травня 2025 року у справі №521/12843/18 законної сили (27 червня 2025 року), зняв її, ОСОБА_1 з реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_2 .

Посилаючись на порушення своїх прав, позивачка просила суд скасувати розпорядження органу приватизації від 14 жовтня 2015 року №260075 про передачу їй у приватну власність квартири АДРЕСА_1 , прийняте Департаментом міського господарства Одеської міської ради та свідоцтво про право власності на житло від 14 жовтня 2015 року на квартиру АДРЕСА_1 , видане Департаментом міського господарства Одеської міської ради на ім`я ОСОБА_1 ; визнати недійсним договір купівлі-продажу від 06 листопада 2015 року квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_1 , від імені якої діяла ОСОБА_4 , на підставі довіреності на бланку НАО 944644, посвідченої приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу, Гончаровою С.Ю., та ОСОБА_2 , який було посвідчено приватним нотаріусом Гончаровою С.Ю. та зареєстровано в реєстрі за №697; визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , який посвідчено державним нотаріусом Біляївської районної державної нотаріальної контори Одеської області Грабовенко-Ворсуляк Д.М. та 20 квітня 2017 року зареєстрвоано в реєстрі за №2-789; визначити порядок виконання рішення, вказавши, що воно є підставою для відновлення права ОСОБА_1 на вселення до житлового приміщення за адресою: АДРЕСА_3 та для відновлення права на реєстрацію місця проживання ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_3 .

Ухвалою суду від 14 жовтня 2025 року було відкрито провадження у справі, призначено підготовче засідання (а.с.51).

Ухвалою суду від 14 жовтня 2025 року заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову було задоволено (а.с.72-73).

Ухвалою суду від 29 січня 2026 року підготовче провадження по справі закрите, справа призначена до судового розгляду (а.с.115).

Позивачка та її представник, діючий на підставі ордеру від 11 серпня 2025 року в судове засідання не з`явились, надав заяву про підтримання позовних вимог, просив суд їх задовольнити та розглянути справу за їх відсутністю. Раніше надав відповідь на відзив (а.с.10,149-152).

Представник Департаменту міського господарства Одеської міської ради, діючий за довіреністю в судове засідання не з`явився, про дату, час і місце слухання справи повідомлявся відповідно до вимог ст.128 ЦПК України.

Представник відповідача ОСОБА_3 , діючий за ордером від 07 квітня 2026 року в судовому засіданні позовні вимоги не визнав та просив суд відмовити в їх задоволенні у повному обсязі. Раніше надав відзив на позов, в якому просив суд відмовити в задоволенні позовних вимог та заяву про застосування строку позовної давності (а.с.143-146,147-148,153-154).

Дослідивши матеріали справи, проаналізувавши і оцінивши надані докази в їх сукупності, суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню частково, виходячи з наступного.

Відповідно до ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Суд вважає, що правовідносини, які виникли між сторонами, регулюються Цивільним кодексом України, тому при ухваленні рішення суд застосовує норми матеріального права, якими регулюються правовідносини, які виникли між сторонами.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 з 23 грудня 2005 року була зареєстрована та проживала в квартирі АДРЕСА_1 , що підтверджується довідкою про склад сім`ї наймача №129 від 12 жовтня 2015 року та довідкою про склад сім`ї та реєстрації (а.с.16,18).

Раніше в квартирі АДРЕСА_1 проживала та була зареєстрована рідна сестра позивачки - ОСОБА_4 .

Встановлено, що розпорядженням голови Малиновської районної адміністрації №505/01-06 від 01 жовтня 2015 року було вирішено розірвати договір найму з ОСОБА_4 на 1х8.50 кв.м. у зв`язку з її переїздом на інше місце проживання та укласти договір найму з ОСОБА_1 на одну кімнату житловою площею 8,50 кв.м., ізольованої квартири АДРЕСА_1 на склад родини - 1 особа (а.с.12).

Згідно листа Малиновської районної адміністрації Одеської міської ради від 02 жовтня 2015 року на ім`я начальника дільниці №2 КП ЖКС «Хмельницький» на підставі розпорядження голови Малиновської районної адміністрації №505/01-06 від 01 жовтня 2015 року було запропоновано відкрити особивий рахунок на ОСОБА_1 на займану нею житлову площу в квартирі АДРЕСА_1 для укладення договору найму на вказану житлову площу, а раніше наявний особовий рахунок на ОСОБА_4 закрити (а.с.13).

05 жовтня 2015 року між ОСОБА_1 та КП «ЖКС «Хмельницький» було укладено договір найму житла в будинках державного та комунального житлового фонду №200/258 від 05 жовтня 2015 року (а.с.14-15).

Тобто ОСОБА_1 була наймачем неприватизованої квартири АДРЕСА_1 та на неї був відкритий особовий рахунок.

Отже, у позивачки ОСОБА_1 на законних підставах виникло право користування спірною квартирою.

З матеріалів справи вбачається, що 12 жовтня 2015 року на ім`я керівника органу приватизації від імені ОСОБА_1 була подана заява про передачу в приватну власність квартири, яку займала позивачка на підставі договору найму (а.с.19-20).

Встановлено, що розпорядженням органу приватизації за №260075 від 14 жовтня 2015 року квартира АДРЕСА_1 була передана ОСОБА_1 в приватну власність (а.с.21).

14 жовтня 2015 року на ім`я ОСОБА_1 було видано свідоцтво про право власності на житло, а саме на квартиру АДРЕСА_1 (а.с.22).

23 жовтня 2015 року на ім`я ОСОБА_1 була видана довідка №720 від 23 жовтня 2015 року про те, що вона на підставі розпорядження органу приватизації №260075 від 14 жовтня 2015 року і свідоцтва №3-30544 від 14 жовтня 2015 року про право власності на житло приватизувала ізольовану квартиру за адресою: АДРЕСА_3 , загальною площею 27,30 кв.м. (а.с.23).

Встановлено, що 06 листопада 2015 року між ОСОБА_1 , від імені якої діяла ОСОБА_4 на підставі довіреності від 29 жовтня 2015 року та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , за умовами якого квартира була продана за 147530,00 грн., які представник продавця отримала від покупця повністю до підписання цього договору (а.с.24-27).

20 квітня 2017 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір дарування квартири АДРЕСА_1 , за умовами якого ОСОБА_2 передала у власність ОСОБА_3 вищевказану квартиру (а.с.28-30).

20 квітня 2017 року право власності ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_1 було зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності (а.с.31,32-33).

Встановлено, що вироком Приморського районного суду м. Одеси від 27 травня 2025 року у справі №521/12843/18 ОСОБА_4 була визнана винною у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч.ч.3,4 ст. 190, ч.ч.3,4 ст. 358 КК України.

Вироком Приморського районного суду м. Одеси від 27 травня 2025 року було встановлено, що 26 червня 2015 року ОСОБА_4 перебуваючи у приміщенні Малиновського РВ в м. Одесі ГУДМС України в Одеській області, діючи умисно, за попередньою змовою з Особою 1, яка видавала себе за ОСОБА_1 , ввела в оману працівників Малиновського РВ в м. Одесі ГУДМС України в Одеській області, в результаті чого здійснила підроблення офіційного документу, а саме паспорту НОМЕР_1 на ім`я ОСОБА_1 , тобто документу, що містить зафіксовану на матеріальному носії інформацію, яка підтверджує певний факт, який здатний спричинити певні правові наслідки чи може бути використаний як документ-доказ у правозастосовній діяльності, з метою його подальшого використання.

14 жовтня 2015 року ОСОБА_4 , діючи за попередньою злочинною змовою з Особою 1, своїми умисними діями, шляхом обману заволоділи правом власності на чуже майно, а саме на квартиру АДРЕСА_1 з використанням завідомо підробленого офіційного документа, який Особа 1 раніше підробила, за попередньою змовою з ОСОБА_4 , та звернулась до Комунального підприємства «Міське агентство з приватизації житла» Одеської міської ради з заявою про передачу в приватну власність вищевказаної квартири. Після чого, розпорядженням Департаменту Міського господарства Одеської міської ради від 14 жовтня 2015 №260075 було видано свідоцтво про право власності на вказане житло від 14 жовтня 2015 за № НОМЕР_2 , яким визнано право приватної власності за ОСОБА_1 , яке насправді отримала Особа 1, використовуючи завідомо підроблений паспорт громадянина України на ім`я ОСОБА_1 .

Крім того, 06 листопада 2015 року ОСОБА_4 перебуваючи у приміщенні нотаріальної контори по вул. Жуковського,33 в м. Одесі, надала приватному нотаріусу Гончаровій С.Ю. для посвідчення договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , завідомо підроблену довіреність, на бланку НАО 944644, тобто завідомо підроблений офіційний документ, а саме документ, що містить зафіксовану на матеріальному носії інформацію, яка підтверджує певний факт, який здатний спричинити певні правові наслідки чи може бути використаний як документ-доказ у правозастосовній діяльності, з метою посвідчення офіційного документа.

ОСОБА_4 свою провину у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч.ч.3,4 ст. 190, ч.ч.3,4 ст. 358 КК України, визнала повністю та підтвердила обставини вчинених нею кримінальних правопорушень (а.с.39-46).

Крім того, вироком Приморського районного суду м. Одеси від 27 травня 2025 року зі слів ОСОБА_1 було встановлено, що її сестра ОСОБА_4 з нею процес приватизації та продажу квартири не узгоджувала.

Встановлено, що 06 червня 2025 року ОСОБА_1 була знята з реєстрації за адресою: АДРЕСА_3 , що підтверджується витягом з реєстру територіальної громади від 10 липня 2025 року та відповіддю з Єдиного державного демографічного реєстру №1888513 від 14 жовтня 2025 року (а.с.37,50).

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

У статті 16 ЦК України визначені загальні способи захисту цивільних прав та інтересів. Ці способи захисту є універсальними для всіх правовідносин та можуть бути застосовані особою для врегулювання спірних правовідносин. Застосовувані способи захисту цивільних прав мають відповідати характеру спірних правовідносин та природі спору, що існує між сторонами.

При цьому, згідно ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Статтею 47 Конституції України визначено, що кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Як було встановлено судом, спірна квартира належала до комунальної власності територіальної громади міста Одеси, оскільки входила до складу державного житлового фонду та була передана на підставі договору найму у користування ОСОБА_1 .

Внаслідок незаконної приватизації, яка відбулася без врахування інтересів законного користувача майна ОСОБА_1 , квартира вибула з володіння територіальної громади на підставі неправдивих документів, які були подані ОСОБА_4 .

Вказані обставини були встановленні вироком Приморського районного суду м. Одеси від 27 травня 2025 року.

Відповідно до ч. ч. 4, 6 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Вирок суду в кримінальному провадженні, або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, обов`язкові для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду, з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою.

Таким чином, ОСОБА_4 , всупереч нормам матеріального права, порушуючи права та інтереси ОСОБА_1 , незаконно заволоділа та розпорядилась спірною квартирою, шляхом оформлення договору купівлі-продажу.

Згідно з частинами третьою, четвертою статті 13 Конституції України власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству. Держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб`єкти права власності рівні перед законом.

Відповідно до ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Маккенн проти Сполученого Королівства" від 13 травня 2008 року, пункт 50, "Кривіцька та Кривіцький проти України" від 02 грудня 2010 року).

Відповідно до ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно ст. 345 ЦК України фізична або юридична особа може набути право власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності. Приватизація здійснюється в порядку, встановленому законом.

Частиною третьою статті 9 ЖК України визначено, що громадяни мають право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду, житлових приміщень у гуртожитках, які перебувають у власності територіальних громад, або придбання їх у житлових кооперативах, на біржових торгах, шляхом індивідуального житлового будівництва чи одержання у власність на інших підставах, передбачених законом.

Відповідно до ч.1 ст.1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» № 2482-XII (далі-Закон № 2482-XII) (приватизація державного житлового фонду - це відчуження квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках, призначених для проживання сімей та одиноких осіб, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України.

Згідно зі ст. 2 Закону № 2482-XII до об`єктів приватизації належать квартири багатоквартирних будинків, одноквартирні будинки, житлові приміщення у гуртожитках (житлові кімнати, житлові блоки (секції), кімнати у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, які використовуються громадянами на умовах найму.

Частиною першою статті 5 Закону № 2482-XII передбачено, якщо загальна площа квартир (будинків), що підлягають приватизації, відповідає площі, передбаченій абзацом другим статті 3 цього Закону, зазначені квартири (будинки) передаються наймачеві та членам його сім`ї безоплатно. До членів сім`ї наймача включаються лише громадяни, які постійно проживають в квартирі (будинку) разом з наймачем або за якими зберігається право на житло.

Відповідно до ч.2 ст. 8 Закону № 2482-XII передача квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім`ї, які постійно мешкають у цій квартирі (будинку), житловому приміщенні у гуртожитку, в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов`язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку), житлового приміщення у гуртожитку.

Наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству України від 15 вересня 1992 року № 56 було затверджено Положення про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян (далі - Положення № 56), яким визначений порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян та склад документів, що підлягають оформленню.

Згідно з п. 4 Положення № 56 передача займаних квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках, кімнат у комунальних квартирах здійснюється в приватну (спільну сумісну, спільну часткову) власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім`ї, які постійно мешкають у цих квартирах (будинках), жилих приміщеннях у гуртожитку, кімнатах у комунальній квартирі, у тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов`язковим визначенням уповноваженого власника.

Пунктом 18 Положення № 56 визначено, що громадянин, який виявив бажання приватизувати займану ним і членами його сім`ї на умовах найму квартиру (одноквартирний будинок), звертається в орган приватизації або до створеного ним підприємства по оформленню документів, де одержує бланк заяви (додатки 2, 3) та необхідну консультацію.

З аналізу змісту наведених норм Закону № 2482-XII можна дійти висновку, що право на приватизацію житла мають лише особи, які фактично проживають у займаних квартирах (будинках), жилих приміщеннях у гуртожитках, кімнатах у комунальних квартирах, за згодою всіх повнолітніх членів сім`ї, які постійно мешкають в зазначених приміщеннях, в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло.

Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду 15 квітня 2020 року у справі № 454/2128/15-ц, від 01 червня 2020 року у справі № 520/14902/17 від 19 лютого 2021 року у справі №176/1698/17.

Суд вважає, що позивачка довела належними та допустимими доказами, що позбавлення її права користування квартирою АДРЕСА_1 , є неправомірним та відбувалося поза її волею.

За загальним правилом, місцем постійного проживання особи є жиле приміщення, в якому особа постійно проживає та має передбачені ст. 64 ЖК України права користування цим приміщенням і на яке за особою зберігається це право і при тимчасовій відсутності, а, відтак, і право на приватизацію.

Частиною першою статті 21 ЦК України визначено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Велика Палата Верховного Суду у постановах від 04 квітня 2018 року у справі № 361/2965/15-а, від 09 листопада 2021 у справі № 542/1403/17 визначила, що якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, які спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, й ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних прав, і такі правовідносини мають майновий характер або пов`язані з реалізацією майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів.

Оскільки, розпорядження органу приватизації та свідоцтво про право власності на житло є актами індивідуальної дії та порушують права та інтереси позивачки, то суд прийшов до висновку про їх скасування.

Що стосується позовних вимог про визнання договору купівлі-продажу та договору дарування недійсними, то суд вважає, що дані вимоги підлягають задоволенню, виходячи з наступного.

Відповідно до ч.1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно ч.1 ст. 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до ст.203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Статтею 204 ЦК України визначено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Верховний Суд у постанові від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19 визначив, що презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).

Відповідно до ч.ч 1,3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно ст.228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Відповідно до ст. 387 ЦК України власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння. Такі ж саме права має законний володілець майна.

Віндикація - це витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого невласника. Віндикація - це передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (титульного володільця), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об`єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей. Майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову.

Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.

Верховний Суд у постанові від 16 серпня 2023 року у справі № 161/2552/21 визначив, що «витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 388 ЦК України».

Відповідно до ч.3 ст. 388 ЦК України, якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Верховний Суд у постанові від 14 вересня 2023 року у справі № 205/10185/20 зазначив, що особа, яка вважає, що договором купівлі-продажу (дарування) нерухомого майна порушуються її права як власника або законного користувача цього майна, має право на витребування цього майна від останнього набувача, що і є належним способом захисту її порушеного права.

Отже, правова мета віндикаційного позову полягає у поверненні певного майна законному власнику як фактично, тобто у його фактичне володіння, так і у власність цієї особи, тобто шляхом відновлення відповідних записів у державних реєстрах.

Відповідно до ч.5 ст. 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

Згідно з ч.1ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров`я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об`єкти, визначені відповідно до закону як об`єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження. Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини.

Частиною п`ятою статті 60 цього Закону визначено, що органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об`єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об`єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду.

Отже, володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності здійснює орган місцевого самоврядування, яким у спірних правовідносинах є Одеська міська рада.

Як було встановлено судом, 06 листопада 2015 року між ОСОБА_1 , від імені якої діяла ОСОБА_4 на підставі довіреності від 29 жовтня 2015 року та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , а 20 квітня 2017 року ОСОБА_2 за договором дарування подарувала ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_1 .

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.

Принцип «належного урядування» не встановлює абсолютної заборони на витребування із приватної власності майна на користь держави, якщо майно вибуло із власності держави у незаконний спосіб, а передбачає критерії, які необхідно з`ясовувати та враховувати при вирішенні цього питання для того, щоб оцінити правомірність і допустимість втручання держави у право на мирне володіння майном. Дотримання принципу "належного урядування" оцінюється одночасно з додержанням принципу "пропорційності", при тому, що немає точного, вичерпного переліку обставин і фактів, установлення яких беззаперечно свідчитиме про додержання чи порушення "справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю додержання фундаментальних прав окремої людини". Цей критерій є оціночним і стосується суб`єктивної складової кожної конкретної справи, а тому має бути з`ясований у кожній конкретній справі на підставі безпосередньо встановлених обставин і фактів.

Будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції, слід застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку обох сторін спору, а не лише органів державної влади та місцевого самоврядування (постанова Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц, постанова Верховного Суду від 14 червня 2023 року у справі № 761/17557/15-ц).

У постанові від 26 вересня 2023 року у справі № 756/5565/21 Верховний Суд дійшов висновку, що «на останню набувачку квартири не буде покладено індивідуальний та надмірний тягар з огляду на безоплатність набуття нею права власності на спірну квартиру, яка вибула з власності територіальної громади у незаконний спосіб». Верховний Суд у зазначеній справі вважав, що «витребування квартири в ОСОБА_3 не порушує принцип пропорційності втручання у її право власності».

Верховний Суд у постанові від 04 жовтня 2023 року у справі № 520/2294/17 також вказував, що «на останню набувачку квартири не буде покладено індивідуальний та надмірний тягар з огляду на безоплатність набуття нею та попереднім власником права власності на спірну квартиру, яка вибула з власності територіальної громади у незаконний спосіб».

Судом встановлено, що позивачка з вимогами про витребування майна не зверталась.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 4 березня 2026 року у справі № 922/5241/21 визначила, що цивільне законодавство передбачає випадки оспорювання правочинів, укладених агентом (суб`єктом, який вчиняє дії від імені і в інтересах іншого суб`єкта) всупереч інтересам того, кого агент представляє (див. зокрема статтю 232 ЦК України). У таких випадках сторона правочину, вимагаючи визнання його недійсним та приведення сторін правочину у попередні стан (реституція), позивається не до агента, а лише до іншої сторони цього правочину.

Сторона оспорюваного правочину (тобто суб`єкт, для якого правочин створив правові наслідки), за яким відбулось відчуження майна, не може вимагати повернення собі майна від іншої сторони правочину, якщо цей правочин не визнано недійсним. А так само не може без визнання цього правочину недійсним витребовувати майно у інших набувачів.

Таким чином, суд прийшов до висновку про задоволення позовних вимог щодо недійсності договору купівлі-продажу від 06 листопада 2015 року, укладеного між ОСОБА_1 , від імені якої діяла ОСОБА_4 , на підставі довіреності та ОСОБА_2 та договору дарування, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Також, перевіряючи доводи відповідача про те, що позивачка попустила строк позовної давності, суд виходить з такого.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі № 372/1036/15-ц (провадження № 14-252цс18) зроблено висновок, що виходячи з вимог статті 261 ЦК України, позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропущення, наведених позивачем. Відмова в задоволенні позову у зв`язку з відсутністю порушеного права із зазначенням в якості додаткової підстави для відмови в задоволенні позову спливу позовної давності, не відповідає вимогам закону.

Відповідно до статей 256, 257 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Частиноюю першою статті 261 ЦК України визначено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушил.

Позовна давність відноситься до строків захисту цивільних прав; при цьому поняття «позовна» має на увазі форму захисту - шляхом пред`явлення позову, необхідною умовою реалізації якої є виникнення права на позов, що розглядається у двох аспектах - процесуальному (право на пред`явлення позивачем позову і розгляд його судом) і матеріальному (право на задоволення позову, на отримання судового захисту). Питання про об`єкт дії позовної давності виникає через відмінності в розумінні категорії «право на позов у матеріальному сенсі» (право на захист) у контексті її співвідношення із суб`єктивним матеріальним цивільним правом як одним з елементів змісту цивільних правовідносин. Набуття права на захист, для здійснення якого встановлена позовна давність, завжди пов`язане з порушенням суб`єктивного матеріального цивільного права. Суб`єктивне матеріальне цивільне право і право на позов відносяться до різних видів матеріального права: перше - регулятивне, друге - охоронне. Змістом права на позов є правомочність, що включає одну або декілька передбачених законом можливостей для припинення порушення, відновлення права або захисту права іншими способами, які можуть реалізовуватись тільки за допомогою звернення до суду.

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися» дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Відповідно до ч.ч. 3,4 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Верховний Суд у постанові від 06 червня 2023року у справі № 922/4169/19 визначив, що правило щодо початку перебігу позовної давності пов`язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об`єктивною можливістю цієї особи знати про такі обставини.

Відповідно до ч.1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені законом. Тобто, недійсність договору пов`язується саме з дефектами волі, форми або змісту, які існували на момент його укладення.

Верховний Суд у постанові від 14 березня 2018 у справі № 464/5089/15 зазначив, що тлумачення частини першої та п`ятої статті 261 ЦК України свідчить, що потрібно розрізняти початок перебігу позовної давності залежно від виду позовних вимог. Вимога про визнання правочину недійсним відрізняється від вимоги про виконання зобов`язання не лише по суті, а й моментом виникнення права на захист. Для вимоги про визнання правочину недійсним перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалась, або могла довідатись про вчинення цього правочину. Натомість для вимоги про виконання зобов`язання початок перебігу позовної давності обумовлюється виникненням у кредитора права на вимогу від боржника виконання зобов`язання. Тому положення частини п`ятої статті 261 ЦК України застосовуються до вимог про виконання зобов`язання, а не до вимог про визнання правочину недійсним.

Отже, порушення вимог закону, яке є підставою для визнання його недійсним, відбувається безпосередньо в момент вчинення правочину (у момент підписання такого договору або його нотаріального посвідчення / державної реєстрації). Недодержання вимог закону при укладанні договору не може вважатися триваючим порушенням, оскільки відбувається саме в момент волевиявлення сторін на укладання такого договору.

Як наслідок, перебіг позовної давності за вимогами про визнання недійсним договору починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про вчинення цього правочину (стаття 261 ЦК України), і не триває протягом всього часу його дії. Подальше виконання договору не перериває та не поновлює цей строк.

Верховний Суд зазначає, що моментом виникнення права на позов про визнання договору недійсним є порушення вимог законодавства, яке відбувається у момент вчинення правочину, та не залежить від строку дії договору.

Крім того, на період воєнного стану (а до його введення – на період карантину) строки позовної давності було призупинено. Зокрема на період карантину позовна давність призупинялася з 02 квітня 2020 року відповідно до п. 12 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України, а після запровадження воєнного стану такі ж зміни були внесені до п. 19 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» з 17 березня 2022року.

Остання редакція цього пункту передбачала, що у період дії воєнного стану строки позовної давності призупиняються. Тобто, час, протягом якого можна подати позов до суду, не рахується з 24 лютого 2022 року і до завершення воєнного стану.

Як було встановлено судом право власності ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_1 було 20 квітня 2017 року зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, тому суд вважає, що саме з вказаної дати у позивачки виникло право на позов.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04.07.2018 р. у справі № 653/1096/16-ц вказала, що «враховуючи специфіку речей в обороті, володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку. З наведеного вбачається, що початок строку звернення до суду з віндикаційним позовом пов`язаний з моментом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку. Отже, безпідставними є доводи скаржника про те, що перебіг позовної давності за вимогою про витребування майна слід пов`язувати з датою укладення договору купівлі-продажу від 16.08.2018 № 5624-В-С, оскільки моментом вибуття спірного майна з комунальної власності у володіння іншої особи суди правильно визначили дату державної реєстрації на майно за набувачем цього майна - ФОП ОСОБА_5 .

За таких обставин, суд прийшов до висновку, що строк позовної давності позивачкою не пропущений.

Що стосується вимог щодо визначення порядку виконання рішення, а саме що воно є підставою для відновлення права ОСОБА_1 на вселення до житлового приміщення за адресою: АДРЕСА_3 та для відновлення права на реєстрацію місця проживання ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_3 , то суд вважає, що в задоволенні даних вимог слід відмовити, тому що питання щодо вселення позивачки у квартиру та поновлення її реєстрації в ній не є предметом позову.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справу виключно в межах заявлених вимог.

Вирішення питання у резолютивній частині рішення про те, що воно є підставою для вселення та відновлення права на реєстрацію місця проживання, за відсутності відповідних позовних вимог, є порушенням принципів диспозитивності (ст. 13 ЦПК України) та виходом за межі позовних вимог.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів в їх сукупності.

Європейським судом з прав людини зазначено, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існуютьу державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», від 18 липня 2006 року № 63566/00, § 23).

Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, у тому числі, питання щодо розподілу між сторонами судових витрат.

Відповідно до змісту ч. 2 ст. 141 ЦПК України судові витрати, пов`язані з розглядом справи у разі задоволення позову покладаються на відповідача.

Судовий збір по справі становить 1233,00 грн, який позивачка сплатила у повному обсязі при зверненні до суду (а.с. 9).

Керуючись ст. ст. 15, 16, 395, 396, 398 ЦК України, ст. ст. 12, 13, 81, 223, 259, 264, 354 ЦПК України, суд

вирішив

Позов ОСОБА_1 до Департаменту міського господарства Одеської міської ради, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсними договорів та скасування розпорядження органу приватизації - задовольнити частково.

Розпорядження органу приватизації від 14 жовтня 2015 року №260075 про передачу у приватну власність ОСОБА_1 квартири АДРЕСА_1 , прийняте Департаментом міського господарства Одеської міської ради - скасувати.

Свідоцтво про право власності на житло від 14 жовтня 2015 року на квартиру АДРЕСА_1 , видане Департаментом міського господарства Одеської міської ради на ім`я ОСОБА_1 – скасувати.

Визнати договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 , укладений 06 листопада 2015 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , діючий на підставі нотаріально посвідченої довіреності від 29 жовтня 2015 року від імені ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Гончаровою С.Ю. - недійсним.

Визнати договір дарування квартири АДРЕСА_2 , укладений 20 квітня 2017 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений державним нотаріусом Біляївської районної державної нотаріальної контори Одеської області Грабовенко-Ворсуляк Д.М. - недійсним.

В інший частині позовних вимог відмовити.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Одеського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом 30 днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складено 17 липня 2026 року.

Суддя: О.М. Сегеда