Рішення від 20 липня 2026 р. у справі №501/2683/18 — Чорноморський міський суд Одеської області

Дата документу 21.07.2026

Справа № 501/2683/18

2/501/1099/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 липня 2026 року Чорноморський міський суд Одеської області у складі:

головуючого – судді Пушкарського Д.В.,

за участю:

секретаря судового засідання – Карпової Ю.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Чорноморського міського суду Одеської області цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , про виселення, зняття з реєстрації та усунення перешкод у користуванні квартирою, -

ВСТАНОВИВ:

Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , в якому просить:

- усунути перешкоди в користуванні квартирою шляхом визнання ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 ;

- зняти з реєстраційного обліку в квартирі АДРЕСА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ;

- виселити ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 з квартири АДРЕСА_1 .

Позов обґрунтовує тим, що 23.08.2018 року між ним та ПАТ «Дельта Банк» було укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , яка належала продавцю на підставі рішення Апеляційного суду Одеської області від 17.12.2015 року по справі № 22-ц/785/4803/15.

Вказаний договір був посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шевченко І.Л. за реєстром № 864

Набувши у встановленому законом порядку право власності на це спірне майно, позивач позбавлений можливості користуватися та розпоряджатися своєю власністю, оскільки її попередній власник ОСОБА_2 та члени його сім`ї ОСОБА_3 та ОСОБА_4 надалі проживають у квартирі та добровільно не бажають знятися з реєстраційного обліку та виселитися

Посилаючись на порушення свого права у користуванні, володінні та розпорядженні майном, ОСОБА_1 просив суд виселити ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 зі спірної квартири, зняти їх з реєстрації та про виселення, усунути перешкоди у користуванні квартирою, а також стягнути з відповідачів судові витрати по справі (а.с.1-4).

Позивач ОСОБА_1 про час та місце судового розгляду повідомлений в установленому законом порядку, надіслав до суду заяву в якій розгляд справи просив проводити за його відсутності, позов просив задовольнити.

Відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про час та місце судового розгляду неодноразово повідомлялись в установленому законом порядку, правом на подання відзиву не скористались.

Суд, вивчивши письмові докази долучені до матеріалів справи, встановив наступні фактичні обставини справи та відповідні їм правовідносини.

Положеннями ч. 1, 2 ст. 13, ч. 2 ст. 264 ЦПК України визначено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до положень ч. 1, 7 ст. 80, ч. 1, 3 ст. 82 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом, а обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Як вбачається з рішення Апеляційного суду Одеської області від 17.12.2015 року по справі № 22-ц/785/4803/15, яке набуло законної сили, заочне рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 05.05.2014 в частині звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором скасовано. Позов ПАТ «Дельта Банк» до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки задоволено частково.

За вказаним рішенням встановлено, що 30.11.2006 року ОСОБА_2 уклав з АКІБ «Укрсиббанк» договір споживчого кредиту № 11087342000, відповідно до якого відповідач отримав кредит у сумі 60000 дол. США, строком до 30.11.2027 року, зі сплатою 11,30% річних. Кредит надано на придбання квартири АДРЕСА_1 .

Для забезпечення виконання зобов`язань за вказаним кредитним договором між ОСОБА_2 та АКІБ «Укрсиббанк» укладений іпотечний договір, за умовами якого в іпотеку передано квартиру АДРЕСА_1 .

08.12.2011 року між АКІБ «Укрсиббанк» та ПАТ «Дельта Банк» укладено договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитними договорами.

ОСОБА_2 свої зобов`язання за кредитним договором № 11087342000 не виконав, внаслідок чого утворилась заборгованість.

ОСОБА_2 було направлено письмове попередження про усунення порушень умов кредитного договору, але ці вимоги позивач не виконав, тому січні 2014 року ПАТ «Дельта Банк» звернулось до суду із позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Заочним рішенням Іллічівського міського суду Одеської області від 05.05.2104 по справі № 501/149/14-ц позов Банку задоволено. В рахунок виконання основного зобов`язання за кредитним договором щодо сплати заборгованості у розмірі - 521174,30 грн., звернуто стягнення на предмет іпотеки, що належить ОСОБА_2 , шляхом передачі Банку права власності на вказане майно на підставі іпотечного договору. Припинено право власності ОСОБА_2 на предмет іпотеки, в тому числі право володіння, користування та розпорядження вказаною квартирою. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь Банку судовий збір у сумі - 43441,00 грн.

Ухвалою Іллічівського міського суду Одеської області від 14.06.2014 заяву відповідача про перегляд вищевказаного заочного рішення залишено без задоволення.

Рішенням апеляційного суду Одеської області від 30.10.2014 заочне рішення Іллічівського міського Одеської області від 05.05.2014 скасовано. Ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову Банку.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26.03.2015 рішення апеляційного суду Одеської області від 30.10.2014 скасовано. Справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, направляючи справу на новий розгляд до апеляційного суду, зазначив, що апеляційний суд виходив з того, що розділ 4 іпотечного договору не містить застереження щодо передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки. При цьому суд не звернув уваги на зміст розділу 5 «Застереження про задоволення вимог Іпотекодержателя» та не перевірив, чи були додержані умови, передбачені пунктами зазначеного розділу договору. За таких обставин, необґрунтованим є висновок суду апеляційної інстанції про те, що договір між сторонами щодо визнання права власності на предмет іпотеки відсутній, застереження про це у договорі іпотеки не міститься, та відмовив в позові з цих підстав.

Рішенням апеляційного суду Одеської області від 17.12.2015 року, яке набуло законної сили заочне рішення Іллічівського міського суду Одеської області від 05.05.2014 в частині звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором скасовано. Позов ПАТ «Дельта Банк» до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки задоволено частково.

Звернуто стягнення на предмет іпотеки - трьохкімнатну квартиру АДРЕСА_1 за укладеним між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_2 договором від 30.11.2006 року, шляхом визнання за ПАТ «Дельта Банк» права власності на трьохкімнатну квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 58,0 кв. м., житловою площею - 42 кв. м. за ціною, визначеною на момент набуття права власності на підставі оцінки предмета іпотеки суб`єктом оціночної діяльності - незалежним експертом. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ПАТ «Дельта Банк» судовий збір у сумі - 6 680,88 грн. В решті позову відмовлено (а.с.8-14).

23.08.2018 року між ОСОБА_1 та ПАТ «Дельта Банк» було укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , яка належала банку на підставі рішення Апеляційного суду Одеської області від 17.12.2015 року по справі № 22-ц/785/4803/15 (а.с.5-6).

Відповідно до довідки відділу реєстрації обліку осіб Чорноморьскої міської ради від 11.01.2018 року у спірній квартирі зареєстровані: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 (а.с.7).

Також, рішенням Чорноморського міського суду Одеської області від 31.03.2026 року, яке набрало законної сили, у задоволенні позову ОСОБА_2 до ПАТ «Дельта Банк», ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, про визнання недійсним договору купівлі - продажу нерухомого майна та витребування нерухомого майна відмовлено.

Звертаючись до суду, позивач зазначає, що позбавлений можливості користуватися та розпоряджатися своєю власністю, оскільки її попередній власник ОСОБА_2 та члени його сім`ї ОСОБА_3 та ОСОБА_4 надалі проживають у квартирі та добровільно не бажають знятися з реєстраційного обліку та виселитися.

Положеннями ч. 1 ст. 15, ст. 16 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до ч. 1 ст. 317, ч. 1-3 ст. 319 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Статтею 33 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Згідно з вимогами ст. 40 Закону України «Про іпотеку», звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Особи, які проживають у зазначених приміщеннях на умовах договору найму (оренди), не підлягають виселенню, якщо: договір найму (оренди) був укладений до моменту укладення іпотечного договору і про наявність такого договору було доведено до відома іпотекодержателя або такий договір був зареєстрований у встановленому законом порядку; договір найму (оренди) був укладений після укладення іпотечного договору за згодою іпотекодержателя.

Відповідно до положень ст. 109 ЖК України, виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Допускається виселення в адміністративному порядку з санкції прокурора лише осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення або проживають у будинках, що загрожують обвалом. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення,за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.Звернення стягнення на передане в іпотеку жиле приміщення є підставою для виселення всіх громадян, що мешкають у ньому, за винятками, встановленими законом. Якщо громадяни не звільняють жиле приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Встановлено, що спірна квартира АДРЕСА_1 була придбана відповідачем ОСОБА_2 за кредитні кошти на підставі договору споживчого кредиту № 11087342000, укладеного 30.11.2006 року між ОСОБА_2 та АКІБ «Укрсиббанк», відповідно до якого відповідач отримав кредит у сумі 60000 дол. США, строком до 30.11.2027 року, зі сплатою 11,30% річних (а.с.8-14)

Статтею 47 Конституції України визначено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла, інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно зі ст. 17 Закону України від 23.02.2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Стаття 8 Конвенції закріплює право кожного на повагу до його приватного і сімейного життя, житла, і до таємниці кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права інакше, ніж згідно із законом і коли це необхідно в демократичному суспільстві в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб.

Концепція «житла» за змістом ст. 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі п. 1 ст. 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 25.09.1996 року).

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17.05.2018 року в справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення ст. 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у п. 2 ст. 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

Згідно зі ст. 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття «майно» у першій частині ст. 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Підсумовуючи висновки про принципи застосування ст. 8 Конвенції та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені в рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення з метою захисту прав власника можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену п. 2 ст. 8 Конвенції.

Крім того, втручання в право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, ЄСПЛ надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення в справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року).

Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення стосовно такої особи ст. 8 Конвенції.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Відповідно до ст. 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

За змістом ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно зі ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до ч. 1 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Кожен, хто не є власником, не має права створювати перешкоди власнику у здійсненні належного йому права, а також вчиняти будь-які інші дії, спрямовані на порушення або обмеження правомочностей власника щодо володіння, користування та розпорядження майном; права володіння, користування та розпорядження власністю є рівними для всіх осіб (власників) (Рішення Конституційного Суду України від 14.07.2020 року № 8-р/2020).

Одним зі способів захисту права користування майном є припинення дії, яка це право порушує (п. 3 ч. 2 ст. 16 ЦК України), - усунення перешкод у здійсненні права користування майном. Підставою для подання такого позову є вчинення перешкод правомірній реалізації речового права.

Вказане кореспондується з положеннями ст. 391 ЦК України, відповідно до якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Із матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 є власником спірної квартири АДРЕСА_1 на підставі укладеного між ним між ним та ПАТ «Дельта Банк» 23.08.2018 року договору купівлі-продажу квартири.

За таких обставин, враховуючи, що відповідачі продовжують проживати у спірній квартирі, добровільно її не звільняють, чим перешкоджають позивачу у здійсненні належних йому прав володіння, користування та розпорядження належним йому майном, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 про виселення ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 з квартири АДРЕСА_1 , є обґрунтованими, підтверджуються матеріалами справи, у зв`язку з чим підлягають задоволенню.

Щодо позовних вимог ОСОБА_1 про визнання ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 такими, що втратили право користування квартирою, та про їх зняття з реєстрації місця проживання, суд зазначає таке.

Так, рішення суду про виселення після набрання ним законної сили є самостійною та достатньою підставою для зняття особи з реєстрації місця проживання, а тому позовні вимоги про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, та про їх зняття з реєстрації місця проживання є необґрунтованими та задоволенню не підлягають.

Разом з тим, відповідно до Закону України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX в Україні введено воєнний стан, строк дії якого неодноразово продовжувався та який діє на час розгляду справи.

Законом України від 15 березня 2022 року № 2120-IX розділ VI «Прикінцеві положення» Закону України «Про іпотеку» доповнено пунктом 5-2, яким передбачено, що на період дії воєнного стану та протягом тридцяти днів після його припинення або скасування зупиняється дія статті 40 цього Закону в частині виселення мешканців із житлових будинків чи приміщень, переданих в іпотеку, щодо яких є судове рішення про звернення стягнення.

Оскільки спірні правовідносини підпадають під дію зазначених положень Закону України «Про іпотеку», суд дійшов висновку, що виконання рішення суду в частині виселення відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 підлягає зупиненню на період дії воєнного стану в Україні та протягом тридцяти днів після його припинення або скасування.

Згідно із п.2 ч.2 ст.141 ЦПК України, судовий збір сплачений позивачем ОСОБА_1 у розмірі 704,80 грн. підлягає стягненню з відповідачів у рівних частках.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 141, 258, 259, 263, 265 - 268 ЦПК України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , про виселення, зняття з реєстрації та усунення перешкод у користуванні квартирою, – задовольнити частково.

Усунути перешкоди у здійсненні ОСОБА_1 права власності на квартиру шляхом виселення ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , з квартири АДРЕСА_1 .

Зупинити виконання рішення суду про виселення ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на період дії в Україні воєнного стану та на тридцятиденний строк після його припинення або скасування.

Стягнути з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 704,80 грн., сплачений ним при поданні позову, у рівних частках, а саме по 234,93 грн. з кожного.

У задоволенні решти позовних вимог – відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Суддя