Постанова від 19 липня 2026 р. у справі №295/18449/25 — Житомирський апеляційний суд

УКРАЇНА

Житомирський апеляційний суд

Справа №295/18449/25 Головуючий у 1-й інст. Воробйова Т. А.

Категорія 70 Доповідач Павицька Т. М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 липня 2026 року Житомирський апеляційний суд у складі:

головуючого Павицької Т.М.,

суддів Бондар О.О., Шевчук А.М.

розглянув у спрощеному письмовому провадженні без виклику сторін в м. Житомирі цивільну справу №295/18449/25 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 – ОСОБА_3 на ухвалу Богунського районного суду м. Житомира від 18 травня 2026 року, постановлену під головуванням судді Воробйової Т.А. в м. Житомирі,

в с т а н о в и в :

У грудні 2025 року ОСОБА_3 в інтересах ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому просила стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 пеню за несвоєчасну сплату аліментів на утримання доньки ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 за період з грудня 2022 року по листопад 2025 року в розмірі 250 401,64 грн.

Ухвалою Богунського районного суду м. Житомира від 18 травня 2026 року задоволено клопотання представника ОСОБА_2 - ОСОБА_5 про зупинення провадження у справі. Провадження у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів зупинено до припинення перебування ОСОБА_2 у складі Збройних Сил України.

Не погоджуючись з ухвалою суду першої інстанції представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 подала апеляційну скаргу, у якій просить її скасувати, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.

На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що оскаржувана ухвала є незаконною, необґрунтованою та такою, що постановлена з порушенням норм процесуального права. Вказує, що зупиняючи провадження у справі суд першої інстанції послався виключно на постанову Великої Палати Верховного Суду від 12.11.2025 у справі №754/947/22 та формально застосував п. 2 ч. 1 ст. 251 ЦПК України, не врахувавши при цьому характер спірних правовідносин та інтересів неповнолітньої дитини. Вказує, що суд першої інстанції не здійснив жодного аналізу пропорційності та необхідності зупинення провадження з урахуванням інтересів неповнолітньої дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , чим порушив вимоги ч. 2 ст. 2 ЦПК України. Звертає увагу на те, що дана справа стосується стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів на утримання неповнолітньої дитини. Заборгованість відповідача зі сплати аліментів, згідно з довідкою-розрахунком Богунського відділу державної виконавчої служби від 17.11.2025, становить 237 703,54 грн., у свою чергу розмір пені за прострочення складає 250 401,64 грн.

Зазначає, що оскаржувана ухвала фактично унеможливлює розгляд справи на невизначений строк та надає відповідачу можливість безпідставно відтермінувати відповідальність за систематичне порушення обов`язку зі сплати аліментів, що може становити порушення статей 6, 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статті 3 Конвенції про права дитини. Стверджує, що процесуальна поведінка ОСОБА_2 свідчить про вибіркове використання інституту зупинення провадження виключно у тих справах, рішення в яких можуть бути ухвалені не на його користь, що є зловживанням процесуальними правами. Вказує, що суд першої інстанції не врахував, що відповідач реалізує свої процесуальні права через професійного представника – адвоката Приведьона В.М., який подав до суду відзив на позов, клопотання про зупинення провадження, клопотання про зупинення провадження та бере активну участь у всіх судових провадженнях за участю ОСОБА_2 . Звертає увагу на той факт, що 02.03.2026 представником відповідача було подано до суду детальний відзив на позовну заяву, який містить розгорнуту правову позицію з посиланням на конкретні фактичні обставини. Стверджує, що ОСОБА_2 проходить військову службу в Коростенському районі Житомирської області – тобто в безпосередній територіальній близькості від суду, який розглядає справу (м. Житомир). Відповідач не перебуває в зоні бойових дій, має можливість комунікації з представником та, за визнанням самого представника, здатний за необхідності особисто з`являтися до установ для участі у процесуальних діях. Враховуючи вищевикладене просить скасувати ухвалу Богунського районного суду м. Житомира від 18 травня 2026 року, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.

06 липня 2026 року через підсистему «Електронний суд» від представника ОСОБА_2 – ОСОБА_5 надійшов відзив на апеляційну скаргу, у якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а ухвалу суду першої інстанції залишити без змін. Зазначає, що відповідач перебуває на військовій службі в умовах особливого періоду, що істотно обмежує можливість системної комунікації з відповідачем, унеможливлює оперативне погодження правової позиції, позбавляє можливості надання відповідачем пояснень щодо фактичних обставин, які мають істотне значення для правильного вирішення спору та створює ризик ухвалення рішення без повного врахування позиції відповідача. Оскільки з 24.02.2022 в Україні запроваджено воєнний стан, а відповідач є військовослужбовцем та проходить службу по контракту у військовій частині НОМЕР_1 , то суд, відповідно п. 2 ч. 1 ст. 251 ЦПК України, зобов`язаний зупинити провадження в справі.

Справа розглядається за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи в порядку ч. 2 ст. 369 ЦПК України.

Перевіривши законність та обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Зупиняючи провадження у справі, суд першої інстанції виходив з того, що з копії довідки начальника стройової частини відділення персонального штабу військової частини НОМЕР_1 від 04.05.2026 №2543/5769 вбачається, що майор ОСОБА_2 перебуває на військовій службі по контракту у військовій частині НОМЕР_1 з 30.06.2024 по теперішній час. Оскільки з 24.02.2022 в Україні запроваджено воєнний стан, а з наданих відповідачем доказів вбачається, що останній є військовослужбовцем та проходить службу по контракту у військовій частині НОМЕР_1 , то суд, відповідно п. 2 ч. 1 ст. 251 ЦПК України, зобов`язаний зупинити провадження в справі.

Перевіряючи законність оскаржуваної ухвали колегія суддів враховує наступне.

Щодо правового інституту зупинення провадження у справі.

Дотримання розумних строків розгляду справи є одним з пріоритетних принципів судочинства. Поряд із цим існують обставини, за яких провадження може бути зупинено.

Зупинення провадження у справі – це тимчасове припинення судом вчинення процесуальних дій під час судового розгляду із визначених у законі об`єктивних підстав, які перешкоджають подальшому розгляду справи і щодо яких неможливо передбачити їх усунення.

Тобто інститут зупинення судового провадження застосовується не просто у зв`язку із виникненням підстав, передбачених процесуальним законом, а обумовлюється наявністю обставин, які створюють об`єктивні перешкоди для здійснення судового розгляду.

Зупинення провадження у справі застосовується лише за обставин, визначених процесуальним законом в інтересах виконання завдань цивільного судочинства.

Підстави обов`язкового зупинення провадження регламентовані статтею 251 ЦПК України.

Суд зобов`язаний зупинити провадження у справі у разі перебування сторони або третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан або залучені до проведення антитерористичної операції (пункт 2 частини першої статті 251 ЦПК).

Європейський суд з прав людини (далі – ЄСПЛ) зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (Volovik v. Ukraine, №15123/03, § 45).

Відповідно до вимог частин сьомої – дев`ятої статті 7 СК України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім`ї.

Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Загальні засади регулювання сімейних відносин (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного та сімейного законодавства (постанова Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі №180/1735/16-ц, постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі №520/1185/16-ц, постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі №214/7462/20).

Регулювання сімейних відносин здійснюється цим Кодексом з метою: зміцнення сім`ї як соціального інституту і як союзу конкретних осіб; утвердження почуття обов`язку перед батьками, дітьми та іншими членами сім`ї; побудови сімейних відносин на паритетних засадах, на почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопомоги і підтримки; забезпечення кожної дитини сімейним вихованням, можливістю духовного та фізичного розвитку.

Розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватноправових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і тлумачення процесуальних норм (постанова Верховного Суду від 16 червня 2021 року у справі №554/4741/19, постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі №520/1185/16-ц, постанова Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі №209/3085/20, постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року у справі №519/2-5034/11).

Системний аналіз статті 251 ЦПК дає підстави дійти висновку, що обов`язок суду зупинити провадження у справі має бути зумовлений об`єктивною неможливістю її розгляду, викликаний наявністю однієї із передбачених у законі обставин, які перешкоджають розгляду справи, зокрема, коли зібрані докази не дозволяють встановити та оцінити певні обставини (факти), які є предметом судового розгляду, або за ситуації, коли особа у зв`язку із відповідними об`єктивними обставинами позбавлена можливості реалізувати свої процесуальні права, визначені Конституцією України та процесуальним законодавством.

Щодо правового висновку Великої Палати Верховного Суду в справі №754/947/22 (провадження №14-74цс25).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 листопада 2025 року у справі №754/947/22 (провадження №14-74цс25) сформувала висновок, відповідно до якого під час застосування правил пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України та аналогічних процесуальних норм права, визначених у пункті 3 частини першої статті 227 ГПК України та в пункті 5 частини першої статті 236 КАС України, судам потрібно виходити з такого:

1) з моменту введення в Україні воєнного стану і до моменту його скасування чи припинення Збройні Сили України та інші утворені відповідно до закону військові формування потрібно вважати такими, що «переведені на воєнний стан»;

2) упродовж дії воєнного стану в Україні та проведення загальної мобілізації належними для застосування судом згаданих вище норм процесуального права є докази (військовий квиток, накази командира військової частини тощо), що містять інформацію про те, що військовослужбовець (сторона або третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору) перебуває на військовій службі;

3) якщо військовослужбовець (сторона або третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору), висловлює власну волю проти зупинення провадження у справі та прагнення продовжувати розгляд справи (особисто або через представника), суд має врахувати його волевиявлення та продовжити здійснювати судочинство у відповідному провадженні.

Також в цій постанові Велика Палата Верховного Суду зауважувала, що положення пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України, яка встановлює обов`язок суду зупинити провадження, є спеціальною захисною гарантією для військовослужбовців, які через виконання конституційного обов`язку із захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України (стаття 65 Конституції України) об`єктивно позбавлені можливості брати активну участь у судовому процесі, захищати свої права, свободи та інтереси.

Водночас, у пунктах 98-100 вказаної постанови Великої Палати Верховного Суду зазначено, що «розсуд суду» є доволі обмеженим у тому, щоб не застосовувати таке обов`язкове зупинення провадження у судовій справі [на підставі пункту 2 частини 1 статті 251 ЦПК України]. Виняток для суду з наведеного правила складає ситуація, коли дотримання приписів статті 251 ЦПК України вступає у суперечність із загальними засадами цивільного процесуального законодавства, як-от верховенство права, елементом якого є право на доступ до суду, та диспозитивність цивільного процесу. Отже, під час застосування пункту 2 частини 1 статті 251 ЦПК України суди мають забезпечити дотримання, зокрема, основних засад (принципів) цивільного судочинства».

Правосуддя вимагає справедливого і збалансованого судового провадження, котре базується на дотриманні принципів верховенства права, диспозитивності і пропорційності, а також має відповідати стандартам Конвенції (пункт 112 вказаної постанови Великої Палати Верховного Суду).

За змістом ЦПК Велика Палата Верховного Суду висловлює правові висновки у конкретних справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи. Такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ та фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами в подібних суспільних правовідносинах (постанова Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі №199/8324/19).

З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Великої Палати Верховного Суду в кожній конкретній справі.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 лютого 2022 року у справі №201/16373/16-ц зазначила, що для цілей застосування приписів процесуальних законів щодо подібності правовідносин важливо встановити критерії її визначення.

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними, та порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій). Лише у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, установити суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі №233/2021/19 (провадження №14-166цс20)).

Колегія суддів враховує, що матеріально-правові відносини у справі №754/947/22, в якій Велика Палата Верховного Суду, сформулювала правовий висновок, та справі, яка переглядається, відрізняються. Остання стосується насамперед сімейних правовідносин та захисту інтересів дитини. Вона може мати значення також для інших правовідносин, але визначальними є ті, які стосуються батьківства військовослужбовця стосовно доньки позивачки.

Отже, правовий висновок Великої Палати Верховного Суду в справі №754/947/22 не можна розуміти як безальтернативний обов`язок суду зупинити провадження на підставі пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК у справі, що стосується інтересів дитини, без з`ясування судом, чи таке зупинення є сумісним із завданнями цивільного судочинства та міжнародними стандартами.

Щодо забезпечення найкращих інтересів дитини.

Під час застосування пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України суди мають забезпечити дотримання, зокрема, основних засад (принципів) цивільного судочинства. Правосуддя вимагає справедливого і збалансованого судового провадження, котре базується на дотриманні принципів верховенства права, диспозитивності і пропорційності, а також має відповідати стандартам Конвенції (постанова Верховного Суду від 25 березня 2026 року у справі №524/7569/16-ц (провадження №61-1912св26).

В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (пункт 1 статті 3 Конвенції ООН про права дитини).

Наведеною нормою права закріплено основоположний принцип забезпечення найкращих інтересів дитини, якого необхідно дотримуватися, зокрема, при вирішенні питань, зокрема, щодо забезпечення дитині необхідний рівень життя для повного і гармонійного фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку.

Принцип найкращих інтересів дитини передбачає, що при розв`язанні будь-якого спору чи вирішення питання, де зачіпаються права та інтереси дитини, необхідно спершу визначити інтереси самої дитини у цьому питанні і лиш потім ухвалювати рішення, яке буде сприяти таким інтересам та захищати їх на майбутнє.

Отже, цей принцип підлягає застосуванню і у справах про стягнення аліментів на дитину, збільшення їх розміру, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення.

На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що в усіх рішеннях, що стосуються дітей, забезпечення їх найкращих інтересів повинно мати першочергове значення. Найкращі інтереси дитини залежно від їх характеру та серйозності можуть перевищувати інтереси батьків.

На підставі Резолюції №2 про правосуддя, дружнє до дітей, що прийнята на 28-й Конференції європейських міністрів юстиції (Лансароте, 25-26 жовтня 2007 року), 17 листопада 2010 року Комітетом міністрів Ради Європи були прийняті «Керівні принципи Комітету міністрів Ради Європи щодо правосуддя, дружнього до дітей».

Керівними було визначено п`ять основних принципів: «Участь», «Найкращі інтереси дитини», «Гідність», «Захист від дискримінації» та «Верховенство права», які мають застосовуватися до кримінального, цивільного та адміністративного права під час відправлення правосуддя та на інших стадіях взаємодії дитини з будь-яким адміністративним органом влади, незалежно від її статусу або правоздатності.

За приписами керівних принципів, правосуддя, дружнє до дітей, відноситься до систем правосуддя, які гарантують повагу та ефективне здійснення прав усіх дітей на найвищому рівні і з належним урахуванням рівня зрілості та розуміння дитини, а також обставин справи.

Батьки зобов`язані утримувати дітей до їх повноліття. Сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою (стаття 51 Конституції України).

Згідно зі статтею 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного й соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

В ухвалі від 18 січня 2024 року у справі №683/2078/23 (провадження №61-424ск24) Верховний Суд вказав, що тривале, на невизначений час зупинення провадження у справі щодо зміни розміру аліментів на утримання дитини не відповідає правам та інтересам дітей щодо належного утримання, гарантованим як внутрішнім законодавством, так і міжнародними актами.

Верховний Суд у постанові від 27 травня 2026 року, справа №344/432/24 (провадження №61-1382 св 25) зауважив, що конституційне право дитини на утримання, зокрема, право на стягнення аліментів, не може бути обмежене навіть в умовах надзвичайного чи воєнного стану. Конституційне право дитини на утримання має триваючий і невідкладний характер, його здійснення не може бути ефективно відновлене ex post.

По своїй суті конституційне право дитини на утримання відноситься до тих прав, для яких затримка в їх судовому захисті дорівнює «втраті» права. Тому право на утримання потребує негайного судового захисту. Превалювання процесуальної форми над матеріальним правом призводить до ілюзорності правового захисту.

Право на судовий захист є гарантією реалізації прав і свобод.

Стаття 55 Конституції України містить загальну норму, яка означає право кожного звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод.

Обов`язкове зупинення провадження в справі, яка стосується конституційного права дитини на утримання, на підставі пункт 2 частини першої статті 251 ЦПК України характеризується такими рисами: імперативністю (по суті суд позбавлений розсуду); невизначеність тривалості; відсутність тесту необхідності та доцільності. Як наслідок це дозволяє кваліфікувати його як форму обмеження права на доступ до правосуддя та конституційного права дитини на утримання.

Ніхто не може бути обмежений у праві на доступ до правосуддя, яке охоплює можливість особи ініціювати судовий розгляд та отримати остаточне вирішення спору.

Зупинення провадження у справі, що стосується захисту конституційного права дитини на утримання, на підставі пункт 2 частини першої статті 251 ЦПК України по суті має невизначені часові рамки.

Таке зупинення має наслідком обмеження доступу до правосуддя дитини, яка не може як отримати остаточне судове рішення у спорі, так і захистити право дитини на належне утримання.

Зупинення провадження у справі на підставі пункт 2 частини першої статті 251 ЦПК України у справі, що стосується захисту конституційного права дитини на утримання, суперечить задекларованій державою засаді охорони дитинства та є порушенням права на судовий захист, яке згідно частини другої статті 64 Конституції України не може бути обмежене навіть в умовах надзвичайного чи воєнного стану. Це пов`язано з тим, що право на судовий захист є фундаментом сучасного конституційного ладу.

З огляду на викладене, можна зробити висновок, що спори про стягнення аліментів на дитину, збільшення їх розміру, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення стосуються забезпечення належного утримання дитини і мають пріоритетний, соціально значущий характер, що вимагає своєчасного судового розгляду та недопущення його безпідставного затягування. У спорах щодо утримання дітей суди повинні забезпечити право останніх на своєчасне та належне утримання, навіть за умов воєнного стану. Затягування розгляду справи шляхом зупинення провадження на підставі пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України може призвести до порушення прав дітей на належний рівень життя.

Верховний суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 червня 2026 року у справі №699/1569/25 (провадження №61-6808св26) зробив висновок про те, що пункт 2 частини першої статті 251 ЦПК України в справах про стягнення аліментів на дитину, збільшення їх розміру, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення суперечить статтям 8, 51, 55 Конституції України, а тому пункт 2 частини першої статті 251 ЦПК України у вказаній категорії справ не застосовується, а застосуванню підлягають статті 8, 51, 55 Конституції України як норми прямої дії.

У справі, що переглядається встановлено, що під час розгляду справи представником ОСОБА_2 – ОСОБА_5 було подано клопотання про зупинення провадження у справі, у зв`язку з перебуванням відповідача у складі ЗСУ.

На підтвердження доводів, викладених у клопотанні, представником ОСОБА_2 – ОСОБА_5 надано довідку начальника стройової частини відділення персонального штабу військової частини НОМЕР_1 №2543/5769 від 04.05.2026, згідно якої майор ОСОБА_2 перебуває на військовій службі по контракту у військовій частині НОМЕР_1 з 30.06.2024 по теперішній час.

Разом з тим, матеріали справи не містять будь-яких доказів того, що ОСОБА_2 на час постановлення оскаржуваної ухвали про зупинення провадження у справі перебував безпосередньо в районах ведення воєнних (бойових) дій.

На переконання колегії суддів, фактична поведінка ОСОБА_2 свідчить про відсутність об`єктивних перешкод для реалізації ним своїх процесуальних прав та виконання процесуальних обов`язків при вирішені питання щодо матеріального утримання його малолітньої дитини.

Систематичне подання до суду процесуальних документів, а також активне використання права на звернення з клопотаннями до суду першої та апеляційної інстанції через свого представника підтверджують об`єктивну можливість участі відповідача у розгляді справи та свідчать про відсутність обставин, які перешкоджають реалізації ним права на справедливий судовий розгляд.

За наявності обставин, які свідчать про можливість та фактичну участь відповідача, який проходить військову службу, у проведенні відповідних процесуальних дій, відсутні достатні підстави для зупинення провадження у справі про стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, оскільки зупинення провадження у справі за обставин, коли один з батьків тривалий час абсолютно не виконує свого обов`язку з утримання дитини, не узгоджується із завданням цивільного судочинства на своєчасний розгляд справи, суперечить принципу верховенства права та не відповідає найкращим інтересам дитини.

Відтак, суд першої інстанції у достатній мірі не оцінив баланс конкуруючих інтересів сторін, не врахував пріоритет найкращих інтересів дитини та дійшов передчасного висновку про необхідність зупинення провадження у справі, розгляд якої стосується забезпечення права дитини на утримання, до припинення перебування відповідача у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан або залучені до проведення антитерористичної операції.

Згідно зі статтею 379 ЦПК України підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є: неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; невідповідність висновків суду обставинам справи; порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.

За наведених вище обставин оскаржувана ухвала суду перешкоджає подальшому провадженню у справі, а тому підлягає скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Керуючись статтями 259, 268, 367, 368, 374, 379, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд

у х в а л и в :

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 – ОСОБА_3 задовольнити.

Ухвалу Богунського районного суду м. Житомира від 18 травня 2026 року скасувати та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, визначених у п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України.

Головуючий Павицька Т. М.

Судді Бондар О. О.

Шевчук А. М.