Рішення від 06 травня 2026 р. у справі №203/1221/25 — Центральний районний суд міста Дніпра

Справа № 203/1221/25

Провадження № 2/0203/146/2026

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 травня 2026 року Центральний районний суд міста Дніпра у складі:

головуючого судді Іваницької І.В.

за участю секретаря судового засідання Камуз Н.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Дніпрі в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі – продажу, скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, стягнення моральної шкоди

ВСТАНОВИВ:

У лютому 2025 року ОСОБА_1 звернувся до Кіровського районного суду м. Дніпропетровська з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , в якому просить:

-визнати недійсним укладений 03.07.2020 мж ОСОБА_1 , від імені якого діяла ОСОБА_2 , та ОСОБА_3 договір купівлі- продажу квартири за адресою: АДРЕСА_1 (надалі – квартира), посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Куліш Оленою Вікторівною, зареєстрований в реєстрі за №39;

-скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 52943206 від 03.07.2020, прийняте приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Куліш Оленою Вікторівною;

-стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в сумі 20 000,00 грн.

Заявлені позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач зареєстрований у зазначеній квартирі з 21.06.2004 та набув право власності на неї відповідно до договору дарування від 09.10.2007. З серпня 2015 року по грудень 2024 року позивач проживав у власному будинку за адресою: АДРЕСА_2 . У листопаді 2024 року та в січні 2025 року зведена сестра позивача ОСОБА_2 зі своїм чоловіком примусово помістили позивача в невідому установу з релігійними ознаками під приводом лікування від зловживання алкоголем. 02.02.2025, в день повернення позивача до будинку, ОСОБА_2 стала чинити перешкоди та повідомила, що будинок йому вже не належить, наполягала, щоб він жив у квартирі. Також ОСОБА_2 повідомила, що квартира також переоформлена на її доньку і позивачу краще не суперечити, щоб не опинитися на вулиці. Позивач, не маючи доступу до будинку, вимушено переселився до квартири. Зазначає, що жодних документів про продаж своєї нерухомості не підписував, довіреностей з правом продажу квартири не видавав, наміру продавати квартиру не мав та не має. В подальшому, на прийомі у нотаріуса 12.02.2025, позивач отримав нотаріально засвідчені копії довіреності від 10.07.2015, зареєстрованої в реєстрі за №263, договорів купівлі – продажу будинку, земельної ділянки, квартири. За доводами позивача, у нього є сумніви в дійсності його підпису, але він припускає, що така довіреність могла бути ним видана, оскільки у 2015 році він дійсно видавав своїй матері ОСОБА_4 довіреність на представництво в різних органах влади, судах, комунальних установах; на прохання матері позивача, на випадок її поганого самопочуття, в довіреності вписана також ОСОБА_2 . Позивач вважає, що ОСОБА_2 скористалася наявною у неї довіреністю та в прихований від позивача спосіб, не повідомивши про продаж квартири, вчинила оспорюваний правочин від імені позивача в інтересах своєї сім`ї. В якості підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним позивач посилається на: відсутність згідно змісту довіреності конкретних і однозначних повноважень у повіреного на продаж належного позивачу нерухомого майна (ч.1 ст. 241 ЦК України), вчинення правочину внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною (ст. 232 ЦК України), вчинення повіреним правочину на користь члена власної сім`ї, а отже – у своїх інтересах (ч.3 ст. 238 ЦК України). Позовні вимоги в частині стягнення моральної шкоди обґрунтовані втратою позивачем в результаті протиправних дій відповідачів єдиного житла після прихованого позбавлення іншої нерухомості, що призвело до критичних моральних страждань та переживань, страху за своє подальше життя, відсутність житла, постійних думок про безвихідь та відчай.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 24.02.2025, цивільну справу №203/1221/25, провадження №2/0203/1067/2025, було розподілено головуючому судді Іваницькій І.В.

Ухвалою Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 12.03.2025, після усунення позивачем недоліків позовної заяви, прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у цивільній справі №203/1221/25 (провадження № 2/0203/1067/2025) за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі – продажу, скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, стягнення моральної шкоди; розгляд справи визначено здійснювати в порядку загального позовного провадження з викликом сторін.

03.04.2025 від представника відповідачів адвоката Гапонець А.А. до суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому вона просить у задоволенні позову відмовити.

Поданий відзив на позовну заяву обґрунтований наступним:

-позивач був достеменно обізнаний про усі обставини прийнятого рішення щодо продажу належної йому квартири, рішення про відчуження квартири було прийнято ним особисто, свідомо та добровільно, за попередньою домовленістю з відповідачами, за що 03.07.2020 він отримав грошові кошти в сумі 20 000,00 доларів США на погашення боргових зобов`язань;

-зміст довіреності свідчить про спрямованість волі довірителя на відчуження належного йому спірного майна;

-позовна заява не містить будь-яких посилань на недійсність виданої довіреності;

-відсутні докази на підтвердження того, що при укладенні оспорюваного правочину відповідач-1, як повірений позивача, діяла у власних інтересах, які суперечать інтересам довірителя;

-невиконання чи неналежне виконання зобов`язань, що виникли на підставі оспорюваного договору, не є підставою для визнання його недійсним;

-укладення договору купівлі – продажу у ситуації, коли від імені продавця діє представник, саме по собі не свідчить, що мала місце зловмисна домовленість представника з іншою стороною -покупцем;

-відповідно до змісту договору купівлі – продажу квартири, відповідач-1 представляла лише інтереси позивача, відповідач-2 діяла від свого імені, що виключає порушення, передбачені ч. 3 ст. 238 ЦК України;

-відповідач-2 відкрито володіла своїм майном, не приховуючи обставини укладення договору купівлі – продажу, увесь час сплачувала комунальні послуги, вчиняла усі необхідні дії на збереження та утримання свого майна; до укладення спірного договору комунальні платежі за квартиру оплачувала відповідач-1.

Ухвалою Центрального районного суду міста Дніпра від 18.08.2025 закрито підготовче судове засідання по цивільній справі №203/1221/25, призначено цивільну справу до судового розгляду по суті.

У судовому засіданні позивач та його представник позовні вимоги підтримали, просили позов задовольнити. Позивач, зокрема, зазначив, що дізнався про укладення оспорюваного правочину у лютому 2025 року; з цього часу проживає в квартирі, в якій зареєстрований, самостійно; грошові кошти за оспорюваним правочином не отримував; утриманням квартири займалася його мати, потім, після її смерті, - відповідачка-1 ( ОСОБА_2 ); на час надання ним довіреності наміру переоформлювати квартиру не було. На даний час він проживає в квартирі, наміру оплачувати комунальні послуги не має, оскільки по документам квартира належить відповідачці – 2. Також зазначив, що сумнівів щодо укладеної довіреності у нього немає, він дійсно її надавав.

Відповідачки та їх представниця у судовому засіданні проти задоволення позову заперечували, просили залишити його без задоволення. Відповідачка-1, зокрема, повністю підтвердила обставини, викладені у поданому відзиві на позовну заяву, в тому числі щодо зловживання позивачем спиртними напоями, його лікування від залежності, погашення боргів позивача у значних сумах та усної домовленості з ним щодо переоформлення квартири на відповідачку-2 (племінницю позивача). Також зазначила, що займалася утриманням квартири в час, коли позивач був її титульним власником; про відсутність доказів передачі грошових коштів позивачу за оспорюваним договором у визначеній у ньому сумі, оскільки нею спільно з її чоловіком неодноразово надавалися позивачу грошові кошти на погашення його боргів, в тому числі в сумі 20 000,00 доларів США, без зобов`язання повернення, оформленого будь – яким документом. Відповідачка-2, зокрема, зазначила, що у квартирі не проживає, оплачує за неї комунальні послуги, грошові кошти у сумі 20 000,00 доларів США передавалися її батьками позивачу при ній.

У судове засідання 07.05.2026 сторони не з`явилися, у зв`язку з чим, у відповідності до ч. 2 ст. 247 ЦПК України, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного запису не здійснювалося.

Дослідивши матеріали справи, вислухавши пояснення позивача, відповідачів, повноважних представників сторін, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову з огляду на наступне.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , був власником квартири за адресою: АДРЕСА_1 на підставі договору дарування від 09.10.2007 серії ВЕХ №967119, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Кліш В.І. 09.10.2007, номер в реєстрі 2531 (дата прийняття рішення про державну реєстрацію – 25.02.2008).

Згідно довідки № 5340 про склад сім`ї або зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб від 24.06.2020, виданої на запит приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Куліш О.В. від 24.06.2020 №22/01-16, за адресою: АДРЕСА_1 з 21.06.2004 зареєстрований ОСОБА_1 (позивач).

10.07.2015 ОСОБА_1 надана довіреність, посвідчена 10.07.2015 приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Куліш О.В. та зареєстрована в реєстрі під №263, якою він уповноважив ОСОБА_4 , ОСОБА_2 в тому числі на розпорядження належним йому нерухомим майном укладення та підписання від його імені договорів купівлі – продажу нерухомого майна, отримання належних йому коштів. Довіреність видана строком на п`ять років та дійсна до 10.07.2020.

03.07.2020 між ОСОБА_2 , яка діяла на підставі зазначеної довіреності, та ОСОБА_3 був укладений договір купівлі – продажу квартири, посвідчений 03.07.2020 приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Куліш О.В. та зареєстрований в реєстрі під №39 (дата державної реєстрації – 03.07.2020). Згідно п. 2.1 договору продаж квартири за домовленістю сторін вчиняється за 517 000,00 грн, які отримані продавцем від покупця до підписання цього договору.

Позивач вважає, що договір купівлі – продажу квартири від 03.07.2020 укладений з порушенням ч.1 ст. 241 ЦК України, вчинений внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною (ст. 232 ЦК України), повіреним на користь члена власної сім`ї, а отже – у своїх інтересах (ч.3 ст. 238 ЦК України), що є підставою для визнання його недійсним.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

За змістом статей 317, 318 ЦК України власнику належить право володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном.

Згідно з частиною першою статті 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.

Відповідно до частини третьої статті 238 ЦК України представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.

Повірений зобов`язаний: повідомити довірителеві на його вимогу всі відомості про хід виконання його доручення; після виконання доручення або в разі припинення договору доручення до його виконання негайно повернути довірителеві довіреність, строк якої не закінчився, і надати звіт про виконання доручення та виправдні документи, якщо це вимагається за умовами договору та характером доручення; негайно передати довірителеві все одержане у зв`язку з виконанням доручення (стаття 1006 ЦК України).

Відповідно до статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі не спростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.

Згідно з частиною першою статті 232 ЦК України правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним.

Відповідно до тлумачення статті 232 ЦК України під зловмисною домовленістю потрібно розуміти умисну змову однієї сторони із представником іншої проти інтересів особи, яку представляють. Зловмисна домовленість представника з контрагентом особи, яку представляють, створює правову ситуацію, коли дійсна воля довірителя, яку повинен втілювати представник, замінюється його власною волею, що суперечить волі довірителя. Саме підміна волі довірителя волею представника і слугує підставою для визнання такого правочину недійсним. В основу зловмисної домовленості покладено умисні дії представника, який усвідомлював, що вчиняє правочин усупереч інтересам довірителя та бажав (або свідомо допускав) їх настання.

Отже, для визнання правочину недійсним на підставі статті 232 ЦК України потрібно встановити умисел у діях представника: представник усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя та бажає (або свідомо допускає) їх настання, а також наявність домовленості представника однієї сторони з іншою стороною і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя. Водночас не має значення, чи одержав учасник такої домовленості будь-яку вигоду від здійснення правочину, чи правочин був вчинений з метою завдання шкоди довірителю. Для задоволення позову згідно зі статтею 232 ЦК України потрібно на підставі певних доказів встановити, що представник за правочином вступив у зловмисну домовленість із другою стороною і діяв у власних інтересах або в інтересах інших осіб, а не в інтересах особи, яку представляє. Критерій «зловмисність» не залежить від того, чи був спрямований умисел повіреного на власне збагачення чи завдання шкоди довірителю, важливим є фактор того, що умови договору, укладеного повіреним, суперечать волі довірителя взагалі, тобто підставою для визнання правочину недійсним є розбіжність між волею довірителя та волевиявленням повіреного при укладенні договору, а наслідки, що настали, є такими, що є неприйнятними для довірителя. Подібні правові висновки викладено у постановах Верховного Суду від 27 жовтня 2025 року у справі № 149/646/23, від 29 серпня 2018 року у справі № 522/15095/15-ц , від 22 квітня 2019 року у справі № 623/2518/17.

Наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення. Тобто недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов`язань, що виникли на підставі укладеного договору. Невиконання чи неналежне виконання зобов`язань, що виникли на підставі оспорюваного договору, не є підставою для його визнання недійсним (постанова Верховного Суду від 22 червня 2020 року у справі № 177/1942/16-ц).

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

За обставинами цієї справи, 10.07.2015 позивач видав в тому числі на ім`я відповідачки-1 нотаріально посвідчену довіреність, якою уповноважив бути його представником з усіма повноваженнями з ряду питань, серед яких: розпорядження належним йому нерухомим майном, укладання та підписання від його імені договорів купівлі- продажу нерухомого майна, отримання належних йому грошових коштів. Своїм підписом позивач підтвердив, що видана ним довіреність відповідає його волі. Отже, зі змісту довіреності суд доходить висновку, що позивач розумів обсяг дій щодо нерухомого майна, які він уповноважив здійснювати від його імені в тому числі відповідачці-1.

03.07.2020 відповідачка -1 як представник позивача уклала договір купівлі-продажу квартири з відповідачкою-2 (її донька, племінниця позивача).

На день укладення оспорюваного правочину довіреність не була скасована довірителем чи визнана недійсною судом, а відчужене за договором купівлі-продажу майно станом на 03.07.2020 належало позивачу.

Суд зазначає, що укладення договору купівлі-продажу у ситуації, коли від імені продавця діє представник (родич покупця) саме по собі не свідчить, що мала місце зловмисна домовленість представника з іншою стороною - покупцем (родичем представника продавця). Схожих за змістом висновків дійшов Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 24 лютого 2025 року у справі № 504/3085/20.

Доказів на підтвердження того, що саме на момент укладення спірного правочину існували обставини зловмисної домовленості у представника позивача – відповідачки-1 та у відповідачки-2 , чи того, що у відповідачів не було реального наміру укласти і виконати спірний правочин, не надано.

За таких обставин позивач не довів і не надав беззаперечних доказів, які вказують на зловмисну домовленість між відповідачами, а отже, підстав для визнання договору купівлі-продажу недійсним з цих підстав немає.

Суд зауважує, що сам по собі факт продажу майна відповідачці-2, яка є повнолітньою дочкою представника продавця та набула квартиру у свою особисту приватну власність, не свідчить про порушення вимог частини третьої статті 238 ЦК України. Схожих за змістом висновків дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 грудня 2025 року у справі №755/303/24.

Щодо позовних вимог про стягнення моральної шкоди суд зазначає наступне.

Відповідно до ч. 1-2 ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Відповідно до постанови Верховного суду у складі КЦС від 25 травня 2022 року у справі № 487/6970/20 покладення обов`язку відшкодувати завдану моральну шкоду може мати місце лише за умови, коли шкода була викликана протиправною поведінкою відповідальної за неї особи.

Оскільки суд не встановив підстав для визнання договору недійсним, підстави для відшкодування моральної шкоди відсутні.

З огляду на вищевикладене, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.

Згідно з ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір за розгляд позовної заяви покладається на позивача.

Керуючись ст. ст. 12, 13, 259, 263 - 265, 280 ЦПК України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі – продажу, скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, стягнення моральної шкоди - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного розгляду.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана учасниками справи до Дніпровського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 29.05.2026.

Суддя І.В. Іваницька