Постанова від 19 липня 2026 р. у справі №521/4686/26 — Одеський апеляційний суд

Номер провадження: 22-ц/813/6211/26

Справа № 521/4686/26

Головуючий у першій інстанції Поліщук І.О.

Доповідач Сєвєрова Є. С.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20.07.2026 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів:

Сєвєрової Є.С. (суддя – доповідач),

Вадовської Л.М., Таварткіладзе О.М.,

учасники справи:

заявник – ОСОБА_1 ,

боржник – ОСОБА_2 ,

розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Хаджибейсього районного суду м.Одеси від 30 березня 2026 року у складі судді Поліщук І.О.,

встановив:

2. ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст заяви про видачу судового наказу

У березні 2026 року, ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою, боржник ОСОБА_2 , про видачу судового наказу, у якій просив суд видати судовий наказ про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліментів на утримання дітей: неповнолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та малолітнього ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 у розмірі 1/3 частки заробітку (доходу) боржника, але не менше ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку та не більше десяти прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку, щомісячно, починаючи з дня подання заяви та до досягнення дітей повноліття.

Позиція боржника в суді першої інстанції

У запереченнях проти видачі судового наказу про стягнення аліментів, ОСОБА_2 просила відмовити у видачі судового наказу у зв`язку з тим, що між сторонами існує спір про місце проживання дітей та їх утримання, а саме в Хаджибейському районному суді м.Одеси триває розгляд справи №521/21919/25 за позовом ОСОБА_1 та за її зустрічним позовом про визначення місця проживання дітей разом із нею.

Короткий зміст ухвали суду першої інстанції.

Ухвалою Хаджибейсього районного суду м.Одеси від 30 березня 2026 року відмовлено у видачі судового наказу за заявою ОСОБА_1 про видачу судового наказу про стягнення з ОСОБА_2 аліментів на утримання дітей. Роз`яснено заявнику, що відповідно до ч.2 ст.166 ЦПК України, відмова у видачі судового наказу з підстав, передбачених п. 3-6 ч.1 ст. 165 цього Кодексу, унеможливлює повторне звернення з такою самою заявою. Заявник у цьому випадку має право звернутися з тими самими вимогами у позовному провадженні. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддею.

Ухвала суду мотивована тим, що між сторонами існує спір про право, що унеможливлює вирішення даного спору в порядку наказного провадження.

Короткий зміст вимог та доводів апеляційної скарги

Не погодившись з вищевказаною ухвалою суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, у якій посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить суд скасувати ухвалу Хаджибейсього районного суду м.Одеси від 30 березня 2026 року та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що суд першої інстанції під час ухвалення оскаржуваного рішення безпідставно та необґрунтовано відмовив батькові, який з лютого 2025 року проживає самостійно з дітьми без матері та утримує їх. Суд безпідставно, взяв до уваги заяву ОСОБА_2 , яка не передбачена нормами цивільно-процесуального кодексу, в якій зазначена не правдива інформація щодо проживання дітей. Наголошує, що місце реєстрації матері разом з дітьми не підтверджує та не доводить, що діти дійсно проживають з матір`ю за вказаною адресою. Зауважує, що до заяви про видачу судового наказу ОСОБА_1 надав всі наявні документи, що підтверджують обставини місця проживання дітей з батьком за адресою АДРЕСА_1 . Суд першої інстанції безпідставно та необґрунтовано зазначив, що ОСОБА_1 не довів, що діти проживають з ним.

Зазначає, що рішенням Кодимського районного суду Одеської області від 11.02.2026 по справі №503/1539/25, розірвано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та у вказаній справі містяться докази та документи, які підтверджують, що діти постійно проживають з батьком. Мати в лютому 2025 року почала проживати окремо, про що вона самостійно зазначала в своїй позовній заяві про розлучення. На сьогоднішній день, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 продовжують проживати разом з батьком ОСОБА_1 в житловому будинку за адресою АДРЕСА_1 , що підтверджується: довідкою Дачненської сільської ради Одеського району Одеської області від 23.09.2025 р. №884, актом огляду обстеження житлового будинку від 16.01.2026 р., висновком органу опіки та піклування Дачненської сільської ради Одеського району Одеської області, що затверджено рішенням виконавчого комітету 18.11.2025 року №226. Діти, хоча і були зареєстровані разом з матір`ю за адресою АДРЕСА_2 , однак фактично проживають разом з батьком в житловому будинку, що підтверджується документами зазначеними вище. При цьому, мати ОСОБА_2 також не проживає за адресою реєстрації, а проживає в АДРЕСА_3 , про що вона зазначала в своїй позовній заяві про розлучення, поданої до Кодимського районного суду Одеської області. Крім того, відповідно до висновку органу опіки та піклування Дачненської сільської ради, що затверджений рішенням виконавчого комітету Дачненської сільської ради від 18.11.2025 №26, визначено місце проживання малолітнього ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 з батьком ОСОБА_1 . Старший син ОСОБА_3 , не виявляє бажання проживати з матір`ю, спілкується з нею в телефонному режимі. При цьому, матір підтримала позицію постійного місця проживання малолітнього ОСОБА_4 з батьком, посилаючись на особливості її робочого часу, який передбачає позмінний графік, що унеможливлює забезпечення безперервного догляду за дитиною та вимагає сторонньої участі.

Суд першої інстанції необґрунтовано зазначає про наявність у сторін спору про право у вирішенні питання сплати аліментів, оскільки розгляд справи №521/21919/25 про визначення місця проживання дітей з ОСОБА_1 , та зустрічна позовна заява ОСОБА_2 про визначення місця проживання дітей з матір`ю не впливає на права останніх щодо стягнення аліментів. Суд першої інстанції, необґрунтовано та незаконно, в рамках розгляду заяви про видачу судового наказу, розпочав розглядати справу по суті заявлених вимог щодо визначення місця проживання дітей, враховуючи подану заяву ОСОБА_2 . Таким чином, у суду першої інстанції не було передбачених законом підстав для відмови у ОСОБА_1 видачі судового наказу.

Позиція боржника в суді апеляційної інстанції

На адресу апеляційного суду відзив на апеляційну скаргу від ОСОБА_2 не надходив, однак відповідно до положень ч.3 ст. 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Відповідно до ч.13 ст.7 ЦПК України, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Відповідно до ч. 2 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на ухвали суду, зазначені в пунктах 1, 5, 6, 9, 10, 14, 19, 37 40 частини першої статті 353 цього Кодексу, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Предметом оскарження є ухвала суду про відмову у видачі судового наказу (п.1 ст.353 ЦПК України).

Згідно зі ст.369 ЦПК України справу розглянуто апеляційним судом без виклику її учасників.

3. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція апеляційного суду

Дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов наступних висновків.

У відповідності до ч. 5 ст. 268 ЦПК України, датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене).

Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

Встановлені обставини по справі, визначені відповідно до них правовідносини

Встановлено, що ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою. у якій просив суд видати судовий наказ про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліментів на утримання дітей: неповнолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та малолітнього ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 у розмірі 1/3 частки заробітку (доходу) боржника, але не менше ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку та не більше десяти прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку, щомісячно, починаючи з дня подання заяви та до досягнення дітей повноліття.

Доводи, за якими суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, та застосовані норми права.

Відповідно до ч. ч. 1, 2, 6 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково наданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Згідно з положеннями ч. ч. 1, 2 та 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним та обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Колегія суддів вважає, що ухвала суду першої інстанції, відповідає вищевказаним вимогам законодавства, з огляду на наступне.

Так, відповідно до За змістом розділу ІІ ЦПК України, наказне провадження це самостійний і спрощений вид судового провадження у цивільному судочинстві при розгляді окремих категорій справ, у якому суд у встановлених законом випадках за заявою особи, якій належить право вимоги, без судового засідання і виклику стягувача та боржника на основі доданих до заяви документів видає судовий наказ, який є особливою формою судового рішення.

Такий спрощений вид провадження застосовується у справах за вимогами, які мають очевидно достовірний характер.

Відповідно до ч. 1 ст. 160 ЦПК України, наказ є особливою формою судового рішення, що видається судом за результатами розгляду вимог, передбачених статтею 161 цього Кодексу та відповідно до ч. 1 ст. 167 ЦПК України, розгляд заяви проводиться без судового засідання і повідомлення заявника і боржника.

Згідно з ч. 3 ст. 19 ЦПК України, наказне провадження призначене для розгляду справ за заявами про стягнення грошових сум незначного розміру, щодо яких відсутній спір або про його наявність заявнику невідомо.

Спір про право являє собою суперечність, зовнішній вияв неспівпадіння в правових переконаннях сторін щодо існуючих прав та обов`язків або з приводу наявності (відсутності) правовідносин чи їх змісту та викликана цим неспівпадінням протилежна їх поведінка.

Під безспірністю вимог слід розуміти наявність достатніх та належних доказів високого ступеню достовірності, що визначають обґрунтованість вимог стягувача та малоймовірність захисту боржника.

Статтею 161 ЦПК України, встановлено вимоги, за якими може бути видано судовий наказ, зокрема, заявлено вимогу про стягнення аліментів у розмірі на одну дитину - однієї чверті, на двох дітей - однієї третини, на трьох і більше дітей - половини заробітку (доходу) платника аліментів, але не більше десяти прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку на кожну дитину, якщо ця вимога не пов`язана із встановленням чи оспорюванням батьківства (материнства) та необхідністю залучення інших заінтересованих осіб; а також вимогу про стягнення аліментів на дитину у твердій грошовій сумі в розмірі 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, якщо ця вимога не пов`язана із встановленням чи оспорюванням батьківства (материнства) та необхідністю залучення інших заінтересованих осіб (п. п. 4, 5 ч.1ст. 161ЦПК України).

Відповідно до ч. 4 ст. 183 СК України, той із батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина, має право звернутися до суду із заявою про видачу судового наказу про стягнення аліментів у розмірі на одну дитину - однієї чверті, на двох дітей - однієї третини, на трьох і більше дітей - половини заробітку (доходу) платника аліментів, але не більше десяти прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку на кожну дитину.

Отже, згідно з вимогами п.4 ч.1 ст.161 ЦПК України, судовий наказ може бути видано, якщо, зокрема, заявлено вимогу про стягнення аліментів.

Відповідно до ст. 9 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2011 року №14 «Про практику розгляду судами заяв у порядку наказного провадження» наявність спору про право, яке є підставою для відмови у прийнятті заяви про видачу судового наказу, вирішується суддею у кожному конкретному випадку, виходячи із характеру та обґрунтованості заявленої матеріально-правової вимоги і документів, доданих до заяви. Наявність спору можна встановити відсутністю документів, що підтверджують наявність суб`єктивного права у заявника; документів, що підтверджують порушення суб`єктивного права або документів, що підтверджують виникнення права вимоги. Крім того, мають ураховуватися обставини, якщо із доданих документів вбачається, що боржник заперечує, не визнає або оспорює свій обов`язок перед заявником (кредитором); із доданих документів вбачається пропуск позовної давності.

Враховуючи аспекти цивільного процесуального законодавства щодо особливостей оскарження судових наказів та правову позицію Верховного Суду щодо обставин, які не підпадають під ознаки нововиявлених обставин (ухвала від 18 грудня 2018 року по справі №264/1739/18, ухвала від 19 листопада 2018 року по справі №359/3012/18), суд має виважено підходити до розгляду заяви про видачу судового наказу про стягнення аліментів у наказному провадженні, виходячи із відсутності спору про право та достатності доказів, що обґрунтовують вимоги стягувача.

Мотиви відхилення аргументів, викладених в апеляційній скарзі

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність передбачених п.3 ч. 1 ст. 165 ЦПК України підстав для відмови у видачі судового наказу.

Так, звертаючись до суду із заявою про видачу судового наказу про стягнення аліментів, ОСОБА_1 посилався на те, що обидві малолітні дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 проживають разом із ним та перебувають на його утриманні.

Водночас, як вірно встановлено судом першої інстанції, додані до заяви документи не підтверджують безспірно зазначених обставин.

Так, Акт обстеження житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 від 16.01.2026 лише містить відомості про непроживання матері дітей ОСОБА_2 за місцем її реєстрації з лютого 2025 року, однак сам по собі не підтверджує факт постійного проживання обох дітей разом із батьком.

Також Висновком органу опіки та піклування Дачненської сільської ради Одеського району Одеської області, затвердженого рішенням Виконавчого комітету 18.11.2025 №226 визначено доцільним проживання з батьком лише одного із синів – ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , тоді як щодо іншої дитини – ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 відповідного рішення органом опіки не приймалося.

Крім того, відповідно до відомостей Єдиного державного демографічного реєстру на момент звернення до суду мати ОСОБА_2 була зареєстрована за однією адресою разом із дітьми. Хоча реєстрація місця проживання сама по собі не є безумовним доказом фактичного місця проживання особи, у сукупності з іншими матеріалами справи вона свідчить про відсутність безспірності щодо обставин, на які посилається заявник.

Також матеріали справи свідчать, що між сторонами існує спір щодо місця проживання дітей та їх утримання, про що зазначала боржниця, а встановлення таких обставин потребує дослідження доказів та надання їм оцінки, що є характерним саме для позовного, а не наказного провадження.

За таких обставин суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що заявлені вимоги не можуть бути розглянуті в порядку наказного провадження.

У доводах апеляційної скарги ОСОБА_1 посилається на те, що з лютого 2025 року діти фактично проживають разом із ним, перебувають на його утриманні, що підтверджується наданими ним до заяви документами. Також скаржник вважає, що суд першої інстанції безпідставно врахував заяву ОСОБА_2 та помилково виходив із того, що заявником не доведено проживання дітей разом із ним.

Проте вищевказані доводи є безпідставними, оскільки вони фактично зводяться до переоцінки доказів, наданих заявником, та встановлення факту проживання дітей разом із батьком. Водночас вирішення зазначених питань потребує дослідження та оцінки доказів у їх сукупності, що виходить за межі наказного провадження.

При цьому суд першої інстанції не дійшов висновку про проживання дітей разом із матір`ю лише з підстав їх реєстрації за однією адресою, навпаки, суд правильно врахував відомості про місце реєстрації дітей у сукупності з іншими матеріалами справи, зокрема тим, що висновок органу опіки та піклування стосується лише однієї дитини, тоді як щодо іншої дитини відповідне рішення не приймалося, а надані заявником документи не підтверджують безспірно обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог.

Посилання ОСОБА_1 на рішення Кодимського районного суду Одеської області у справі №503/1539/25 про розірвання шлюбу, пояснення сторін, а також інші документи, якими він обґрунтовує проживання дітей разом із ним, не спростовують висновків суду першої інстанції, оскільки оцінка таких доказів та встановлення відповідних обставин можливі лише під час розгляду спору в позовному провадженні.

Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що наявність спору щодо визначення місця проживання дітей не впливає на можливість видачі судового наказу про стягнення аліментів, а суд першої інстанції безпідставно дійшов висновку про існування спору про право.

Так, у постанові Верховного Суду від 13 березня 2023 року у справі № 359/10050/19 викладено правовий висновок про те, що обов`язковою умовою для стягнення аліментів на користь одного з батьків є проживання з ним дитини, на утримання якої стягуються аліменти.

Отже, місце проживання дитини є юридично значущою обставиною, від встановлення якої залежить наявність у заявника права на звернення із заявою про видачу судового наказу про стягнення аліментів.

Як убачається з відомостей Єдиного державного реєстру судових рішень, доступ до якого є відкритим, позов про визначення місця проживання дітей було подано ще у грудні 2025 року, тоді як із заявою про видачу судового наказу ОСОБА_1 звернувся лише 27 березня 2026 року. Крім того, у вказаній справі матір`ю дітей подано зустрічний позов про визначення місця їх проживання разом із нею. Таким чином, на момент звернення заявника до суду між сторонами вже існував судовий спір щодо визначення місця проживання дітей.

За таких обставин суд першої інстанції не вирішував спір щодо визначення місця проживання дітей по суті, а лише дійшов правильного висновку про відсутність безспірності заявленої вимоги, оскільки встановлення обставини проживання дітей із заявником потребує дослідження та оцінки доказів, що є предметом розгляду в позовному, а не наказному провадженні. Відтак підстави для видачі судового наказу були відсутні.

При цьому колегія суддів також погоджується з висновком суду першої інстанції про необхідність роз`яснення заявнику положень ч.2 ст.166 ЦПК України, відповідно до яких відмова у видачі судового наказу з підстав, передбачених пунктами 3–6 частини першої статті 165 цього Кодексу, унеможливлює повторне звернення до суду з такою самою заявою, однак не позбавляє заявника права звернутися до суду з тими самими вимогами в порядку позовного провадження, де спір між сторонами може бути вирішений із дослідженням усіх доказів та встановленням юридично значущих обставин.

Жодних інших доводів на спростування висновків суду, апеляційна скарга ОСОБА_1 не містить.

Відповідно до ч.1, 2 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги, з посиланням на норми права, якими керувався суд апеляційної інстанції

Виходячи з вищезазначеного, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 є недоведеними, а тому вона підлягає залишенню без задоволення.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 374, статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги залишає судове рішення без змін, а скаргу без задоволення, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержання норм матеріального і процесуального права.

За вищевикладених обставин колегія суддів вважає, що ухвала суду першої інстанції є законною та обґрунтованою. Підстави для скасування, зміни ухвали суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги ОСОБА_1 у суду апеляційної інстанції відсутні.

Порядок та строк касаційного оскарження

Згідно пункту 2 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 3, 6-8, 15, 16, 22, 23, 27, 28, 30, 32 частини першої статті 353 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку.

Таким чином, частиною першою статті 389 ЦПК України не передбачено оскарження у касаційному порядку ухвали суду першої інстанції про відмову у видачі судового наказу (п. 1 ч.1 статті 353 ЦПК України) після її перегляду в апеляційному порядку.

4. РЕЗОЛЮТИВНА ЧАСТИНА

Керуючись ст.ст.374, 375, 382, 383, 384 ЦПК України, суд

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Ухвалу Хаджибейсього районного суду м.Одеси від 30 березня 2026 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає.

Головуючий Є.С. Сєвєрова

Судді: Л.М. Вадовська

О.М. Таварткіладзе