Постанова від 14 липня 2026 р. у справі №243/10569/25 — Дніпровський апеляційний суд

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/5544/26 Справа № 243/10569/25 Суддя у 1-й інстанції - Пронін С. Г. Суддя у 2-й інстанції - Свистунова О. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 липня 2026 року м. Дніпро

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Дніпровського апеляційного суду у складі:

головуючого судді – Свистунової О.В.,

суддів: Ткаченко І.Ю., Пищиди М.М.,

за участю секретаря – Піменової М.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпро

апеляційну скаргу Квартирно-експлуатаційного відділу міста Луганськ

на рішення Слов`янського міськрайонного суду Донецької області від 12 лютого 2026 року

у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Квартирно-експлуатаційного відділу міста Луганськ про визнання незаконним і скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди, –

В С Т А Н О В И Л А:

У листопаді 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Квартирно-експлуатаційного відділу міста Луганськ (далі – КЕВ м. Луганськ) про визнання незаконним і скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди.

Позовні вимоги позивачка обґрунтовувала тим, що вона з листопада 2023 року перебувала у трудових відносинах з КЕВ м. Луганськ, працюючи на посаді економіста з праці фінансово-економічного відділення.

Наказом КЕВ м. Луганськ № 190 від 03 вересня 2025 року її було звільнено з займаної посади відповідно до статті 38 КЗпП України за власним бажанням.

Позивачка вважала вказаний наказ незаконним та таким, що підлягає скасуванню.

20 серпня 2025 року вона надала відповідачу заяву про звільнення її із займаної посади з 21 серпня 2025 року, але їй було відмовлено у звільненні саме з цієї дати, із зобов`язанням відпрацювати два тижні.

В період з 21 серпня 2025 року по 29 серпня 2025 року вона перебувала на лікарняному.

Крім того, з 01 вересня 2025 року по 17 вересня 2025 року їй була надана щорічна відпустка.

Вказувала, що після подання заяви про звільнення, її особисті сімейні обставини змінилися та вона планувала повернутися до роботи після закінчення відпустки.

15 вересня 2025 року в ході спілкування з працівником відповідача за телефоном вона дізналась, що її було звільнено. Копію наказу про звільнення вона отримала лише 14 жовтня 2025 року після офіційного звернення до відповідача.

Крім того, наказом КЕВ м. Луганськ № 183 від 29 серпня 2025 року їй було скасовано відпустку з 01 вересня 2025 року, про що вона дізналась лише 14 жовтня 2025 року, з вказаним наказом її ознайомлено не було, тому вона вважала, що з 01 вересня 2025 року перебуває у відпустці.

Зазначала, що відповідач позбавив її можливості повернутися до роботи, оскільки вона змінила бажання звільнятися.

Ураховуючи викладене, позивачка просила суд: визнати незаконним та скасувати наказ КЕВ м. Луганськ № 190 від 03 вересня 2025 року про її звільнення; зобов`язати відповідача поновити її на посаді економіста з праці фінансово-економічного відділення КЕВ м. Луганськ з 03 вересня 2025 року; зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити їй середній заробіток за кожен день вимушеного прогулу; стягнути з відповідача на її користь моральну шкоду в розмірі 5 000,00 грн.

Рішенням Слов`янського міськрайонного суду Донецької області від 12 лютого 2026 року позовні вимоги ОСОБА_1 – задоволено частково.

Поновлено ОСОБА_1 строк звернення до суду з позовом.

Визнано незаконним та скасовано наказ КЕВ м. Луганськ № 190 від 03 вересня 2025 року про звільнення ОСОБА_1 з посади економіста з праці фінансово-економічного відділення КЕВ м. Луганськ.

Поновлено ОСОБА_1 на посаді економіста з праці фінансово-економічного відділення КЕВ м. Луганськ з 03 вересня 2025 року.

Стягнуто з КЕВ м. Луганськ на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 03 вересня 2025 року по 12 лютого 2026 року включно в розмірі 191 497,41 грн., з утриманням із цієї суми установлених законодавством України податків і зборів.

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

У поданій 13 березня 2026 року безпосередньо до суду апеляційної інстанції через підсистему «Електронний суд» апеляційній скарзі КЕВ м. Луганськ, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Апеляційна скарга обґрунтовувалась тим, що при задоволенні клопотання позивачки суд першої інстанції в судовому рішенні не навів обґрунтованих причин поновлення строку на звернення до суду з позовом.

Відповідач вважає, що скасування відпустки позивачки наказом КЕВ м. Луганськ № 183 від 29 серпня 2025 року є правомірним. Вказаний наказ позивачкою не оскаржувався та судом не скасований. Матеріалами справи підтверджується, що позивачка впродовж двотижневого терміну з 20 серпня 2025 року по 03 вересня 2025 року не направляла на адресу відповідача заяву про відкликання раніше поданої заяви про звільнення за власним бажанням, на роботу не виходила, чим підтвердила факт свого особистого волевиявлення про бажання звільнитись. Письмова заява позивачки була написана добровільно за її волевиявленням, з дотриманням строків на звільнення за власним бажанням, без порушень трудових прав працівника при оформленні звільнення, а тому наказ КЕВ м. Луганськ № 190 від 03 вересня 2025 року є правомірним, а звільнення позивачки законним.

Колегія суддів звертає увагу, що про час та місце слухання даної справи апеляційним судом сторони у справі повідомлені належним чином у відповідності до вимог статей 128-130 ЦПК України, що підтверджується наявними в матеріалах справи рекомендованими повідомленнями про вручення поштових відправлень та довідками про отримання документів в Електронному суді.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги і заявлених позовних вимог, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Судом першої інстанції встановлено, що згідно наказу КЕВ м. Луганськ № 218 від 20 листопада 2023 року ОСОБА_1 прийнято на роботу та призначено з 21 листопада 2023 року на посаду бухгалтера фінансово-економічного відділення за строковим трудовим договором по 19 січня 2024 року.

Згідно наказу КЕВ м. Луганськ № 30 від 12 лютого 2024 року бухгалтера фінансово-економічного відділення ОСОБА_1 переведено з 12 лютого 2024 року на постійну роботу економіста з праці за її згодою.

20 серпня 2025 року ОСОБА_1 звернулась до начальника КЕВ м. Луганськ із письмовою заявою, в якій просила звільнити її із займаної посади 21 серпня 2025 року за власним бажанням. Вказана заява була зареєстрована відповідачем за № 2136 від 20 серпня 2025 року, має резолюцію керівника щодо видання наказу про звільнення ОСОБА_1 через 2 тижні. Дата резолюції 20 серпня 2025 року.

Як вбачається із листків непрацездатності № 18379442-2034020194-1 та № 18379442-2034115804-1 ОСОБА_1 перебувала на лікарняному з 21 серпня 2025 року по 26 серпня 2025 року включно та з 27 серпня 2025 року по 29 серпня 2025 року включно.

Згідно наказу КЕВ м. Луганськ № 157 від 29 липня 2025 року ОСОБА_1 надано щорічну відпустку за робочий рік з 21 листопада 2024 року по 20 листопада 2025 року – 17 календарних днів з 01 вересня 2025 року по 17 вересня 2025 року та за робочий рік з 21 листопада 2025 року по 20 листопада 2026 року – 2 календарних дні з 18 вересня 2025 року по 19 вересня 2025 року на підставі графіку відпусток, заяви ОСОБА_1 № 1831/269к від 29 липня 2025 року.

Наказом КЕВ м. Луганськ № 183 від 29 серпня 2025 року скасовано наказ КЕВ м. Луганськ № 157 від 29 липня 2025 року в частині вибуття у відпустку ОСОБА_1 у зв`язку із поданням заяви про звільнення.

Згідно акту фіксації відправлення наказу від 29 серпня 2025 року ОСОБА_1 у месенджері «Viber» 29 серпня 2025 року о 14 год. 46 хв. за її відсутності на роботі у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю, був надісланий наказ начальника КЕВ м. Луганськ № 183 від 29 серпня 2025 року про скасування її відпустки. Акт підписаний інженером КЕВ м. Луганськ Матвієнко А., головним бухгалтером КЕВ м. Луганськ Семеновою Л., провідним бухгалтером КЕВ м. Луганськ Григор`євою О. У додатку до акту міститься скріншот з месенджеру «Viber» на якому відображено копію наказу КЕВ м. Луганськ № 183 від 29 серпня 2025 року та ім`я адресата « ОСОБА_2 ».

Як вбачається з актів від 01 вересня 2025 року, 02 вересня 2025 року та 03 вересня 2025 року, складених та підписаних інженером КЕВ м. Луганськ Матвієнко А., головним бухгалтером КЕВ міста Луганськ Семеновою Л., провідним бухгалтером КЕВ м. Луганськ Григор`євою О., ОСОБА_1 була відсутня на робочому місці протягом усього робочого дня, без попередження відсутності у період з 01 вересня 2025 року по 03 вересня 2025 року включно.

Наказом КЕВ м. Луганськ № 190 від 03 вересня 2025 року економіста з праці фінансово-економічного відділення КЕВ м. Луганськ ОСОБА_1 звільнено з 03 вересня 2025 року відповідно до статті 38 КЗпП України за власним бажанням, на підставі заяви ОСОБА_1 № 2136 від 20 серпня 2025 року.

Згідно листа КЕВ м. Луганськ № 524/2462 від 13 жовтня 2025 року КЕВ м. Луганськ надіслано на адресу ОСОБА_1 копію наказу № 190 від 03 вересня 2025 року та відомості про нараховані суми при звільнені.

Задовольняючи частково позовні вимоги суд першої інстанції вирішального значення надав тій обставині, що звільнення позивачки відбулось з порушенням норм трудового законодавства.

Колегія суддів погоджується з таким висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Щодо строку звернення до суду з позовом.

Відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення.

Згідно з частиною першою статті 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, суд може поновити ці строки, якщо з дня отримання копії наказу (розпорядження) про звільнення або письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні (стаття 116), минуло не більше одного року.

За приписами частини першої статті 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.

Як вбачається з матеріалів справи, копія оскаржуваного наказу про звільнення № 190 від 03 вересня 2025 року у порушення статті 47 КЗпП України не була вручена позивачці у день її звільнення, а надіслана відповідачем лише після отримання запиту позивачки – 13 жовтня 2025 року. Позивачка вказувала, що копію спірного наказу вона отримала 14 жовтня 2025 року та 16 листопада 2025 року звернулася до суду з позовом.

Таким чином, останнім днем для звернення позивачки до суду з даним позовом є 14 листопада 2025 року.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про поважність причин пропуску позивачкою строку звернення до суду з даним позовом, оскільки пропущений нею строк є незначним (2 дні), відповідачем не було надіслано позивачці копію оскаржуваного наказу у строк встановлений статтею 47 КЗпП України та в матеріалах справи відсутні докази отримання копії спірного наказу позивачкою безпосередньо 14 жовтня 2025 року.

Щодо правомірності скасування щорічної відпустки позивачки та належного способу ознайомлення позивачки з наказом про її скасування.

Відповідно до статті 2 Закону України «Про відпустки» право на відпустки мають громадяни України, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи.

Право на відпустки забезпечується:

гарантованим наданням відпустки визначеної тривалості із збереженням на її період місця роботи (посади), заробітної плати (допомоги) у випадках, передбачених цим Законом;

забороною заміни відпустки грошовою компенсацією, крім випадків, передбачених статтею 24 цього Закону.

Відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону України «Про відпустки» право працівника на щорічні основну та додаткові відпустки повної тривалості у перший рік роботи настає після закінчення шести місяців безперервної роботи на даному підприємстві.

Згідно частинами дев`ятою-одинадцятою статті 10 Закону України «Про відпустки» щорічні відпустки за другий та наступні роки роботи можуть бути надані працівникові в будь-який час відповідного робочого року.

Черговість надання відпусток визначається графіками, які затверджуються власником або уповноваженим ним органом за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом, і доводиться до відома всіх працівників. При складанні графіків ураховуються інтереси виробництва, особисті інтереси працівників та можливості для їх відпочинку.

Відповідно до статті 3 Закону України «Про відпустки» за бажанням працівника у разі його звільнення (крім звільнення за порушення трудової дисципліни) йому має бути надано невикористану відпустку з наступним звільненням. Датою звільнення в цьому разі є останній день відпустки.

У разі звільнення працівника у зв`язку із закінченням строку трудового договору невикористана відпустка може за його бажанням надаватися й тоді, коли час відпустки повністю або частково перевищує строк трудового договору. У цьому випадку чинність трудового договору продовжується до закінчення відпустки.

В свою чергу, за приписами частини третьої статті 12 Закону України «Про відпустки» відкликання з щорічної відпустки допускається за згодою працівника лише для відвернення стихійного лиха, виробничої аварії або негайного усунення їх наслідків, для відвернення нещасних випадків, простою, загибелі або псування майна підприємства з додержанням вимог частини першої цієї статті та в інших випадках, передбачених законодавством. У разі відкликання працівника з відпустки його працю оплачують з урахуванням тієї суми, що була нарахована на оплату невикористаної частини відпустки.

Аналогічні приписи містяться у частині восьмій статті 79 КЗпП України, згідно з якими відкликання з щорічної відпустки допускається за згодою працівника лише для відвернення стихійного лиха, виробничої аварії або негайного усунення їх наслідків, для відвернення нещасних випадків, простою, загибелі або псування майна підприємства, установи, організації з додержанням вимог частини шостої цієї статті та в інших випадках, передбачених законодавством. У разі відкликання працівника з відпустки його працю оплачують з урахуванням тієї суми, що була нарахована на оплату невикористаної частини відпустки.

Як вбачається з матеріалів справи, 29 серпня 2025 року відповідачем було винесено наказ № 183 від 29 серпня 2025 року про скасування щорічної відпустки позивачки ОСОБА_1 у зв`язку із поданням нею заяви про звільнення.

Разом з тим, позивачка у заяві про звільнення від 20 серпня 2025 року просила звільнити її з 21 серпня 2025 року за власним бажанням, але відповідачем їй було відмовлено у звільненні саме з 21 серпня 2025 року та вказано на необхідність відпрацювати два тижні. Таким чином, позивачка виконала свій обов`язок встановлений частиною першою статті 38 КЗпП України щодо попередження відповідача про намір розірвання трудового договору за власним бажанням, подавши відповідачу відповідну заяву про звільнення.

Отже, відповідач був попереджений про можливе звільнення позивачки, а позивачка продовжувала перебувати з відповідачем у трудових відносинах після подання нею заяви про звільнення, зокрема станом на 29 серпня 2025 року.

Встановивши зазначені обставини та враховуючи вказані норми права, суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку про те, що дії відповідача щодо скасування щорічної відпустки позивачки ОСОБА_1 не узгоджуються з вимогами чинного трудового законодавства України, яке гарантує право позивачки на відпустку, яка була заздалегідь погоджена відповідачем. Позивачку не було відкликано з відпустки у порядку передбаченому частиною восьмою статті 79 КЗпП України. Також позивачка не зверталась до відповідача із заявою про скасування відпустки у зв`язку з подачею нею заяви про звільнення, отже цілком мала право перебувати у щорічній відпустці та вирішити питання про звільнення після її закінчення.

Доводи апеляційної скарги відповідача про те, що ним було доведено до позивачки наказ про скасування відпустки у спосіб, який можливо вважати належним виконанням вимоги про повідомлення іншою сторони трудового договору, колегія суддів не приймає до уваги як безпідставні.

Відповідно до частин першої та другої статті 7 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» (в редакції від 14 червня 2025 року) у період дії воєнного стану порядок організації діловодства з питань трудових відносин, оформлення і ведення трудових книжок та архівного зберігання відповідних документів на територіях активних та можливих бойових дій, перелік яких затверджений у порядку, встановленому законодавством, визначається роботодавцем самостійно, за умови забезпечення ведення достовірного обліку виконуваної працівником роботи та обліку витрат на оплату праці.

У період дії воєнного стану сторони трудового договору можуть домовитися про альтернативні способи створення, пересилання і зберігання наказів (розпоряджень) роботодавця, повідомлень та інших документів з питань трудових відносин та про будь-який інший доступний спосіб електронної комунікації, який обрано за згодою між роботодавцем та працівником.

Відповідно до частини третьої статті 29 КЗпП України (в редакції від 02 травня 2025 року) ознайомлення працівників з наказами (розпорядженнями), повідомленнями, іншими документами роботодавця щодо їхніх прав та обов`язків допускається з використанням визначених у трудовому договорі засобів електронних комунікаційних мереж з накладенням удосконаленого електронного підпису або кваліфікованого електронного підпису. У трудовому договорі за згодою сторін можуть передбачатися альтернативні способи ознайомлення працівника, крім інформації, визначеної пунктом 4 частини першої цієї статті, що доводиться до відома працівників у порядку, встановленому цією статтею.

Як вбачається з матеріалів справи та не заперечується сторонами позивачка ОСОБА_1 29 серпня 2025 року була відсутня на роботі у зв`язку із перебуванням на лікарняному.

Відповідач стверджує, що повідомив позивачку про скасування її щорічної відпустки шляхом надсилання 29 серпня 2025 року останній копії наказу № 183 від 29 серпня 2025 року на месенджер «Viber».

Проте, відповідачем не надано належних та допустимих доказів, з яких можливо встановити погоджений сторонами трудового договору належний спосіб комунікації, надсилання та ознайомлення з документацією з питань трудових відносин, який запроваджений на підприємстві та який був доведений до відома працівників, зокрема позивачки.

Наданий відповідачем акт фіксації відправлення наказу від 29 серпня 2025 року та скріншот з відображенням копії наказу є неналежними та недостовірними доказами, оскільки зазначені документи не містять інформації щодо предмета доказування, зокрема номеру телефону та інших ідентифікаційних даних позивачки ОСОБА_1 , з яких можливо встановити, що саме їй було надіслано зазначене повідомлення, а також ідентифікаційних даних відправника вказаного повідомлення, номеру телефону, тощо, що унеможливлює встановити як факт надсилання, так і факт отримання позивачкою копії вказаного наказу.

Також у відповідності до частини третьої статті 29 КЗпП України надсилання копії наказу № 183 від 29 серпня 2025 року про скасування відпустки позивачки, за відсутності альтернативних способів ознайомлення працівника, повинно здійснюватися з використанням визначених у трудовому договорі засобів електронних комунікаційних мереж з накладенням удосконаленого електронного підпису або кваліфікованого електронного підпису. Доказів такого надсилання відповідачем суду не надано.

Таким чином, позивачка не була повідомлена належним чином про скасування її щорічної відпустки та про обов`язок приступити до роботи з 01 вересня 2025 року.

У частинах першою та другою статті 43 Конституції України закріплено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності.

Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення (частина шоста статті 43 Конституції України).

Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Статтею 21 КЗпП України передбачено, що трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39), з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (статті 40, 41) або на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу (стаття 45).

Положеннями статті 38 КЗпП України визначено, що працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це роботодавця письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до закладу освіти; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною з інвалідністю; догляд за хворим членом сім`ї відповідно до медичного висновку або особою з інвалідністю I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), роботодавець повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, роботодавець не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.

У пункті 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» судам роз`яснено, що працівник, який попередив власника або уповноважений ним орган про розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, вправі до закінчення строку попередження відкликати свою заяву і звільнення в цьому випадку не проводиться, якщо на його місце не запрошена особа в порядку переведення з іншого підприємства, установи, організації (частина четверта статті 24 КЗпП України). Якщо після закінчення строку попередження трудовий договір не був розірваний і працівник не наполягає на звільненні, дія трудового договору вважається продовженою.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 20 травня 2020 року у справі № 279/3334/17-ц, сторони трудових правовідносин не можуть в односторонньому порядку змінювати строки попередження. Працівник, який попередив роботодавця про розірвання на його вимогу трудового договору, укладеного на невизначений строк, вправі до закінчення строку попередження відкликати таку заяву, за винятком випадків, коли на його місце було запрошено особу в порядку переведення з іншого місця роботи за погодженням між керівництвом двох роботодавців. При цьому, якщо відсутнє усне чи письмове відкликання заяви про звільнення за власним бажанням і після закінчення строку трудового договору його не було розірвано, а працівник не наполягає на звільненні, дія договору вважається продовженою. Винятки становлять випадки розірвання договору з поважних причин, про що зазначає працівник.

Враховуючи, що відповідачем було неправомірно скасовано щорічну відпустку позивачки та не повідомлено її про таке скасування у встановленому законом порядку, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що звільнення позивачки не узгоджується з приписами частини другої статті 38 КЗпП України, які гарантують позивачці право на продовження трудового договору після закінчення строку попередження. Отже, позивачка була фактично позбавлена можливості повернутися до роботи та відкликати свою заяву про звільнення.

Доводи апеляційної скарги про неврахування судом першої інстанції висновків про застосування норм права у подібних спірних правовідносинах, які викладені у наведених постановах Верховного Суду, є необгрунтованими, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, та встановлені судом фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Колегія суддів враховує, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін і відповідно до частини п`ятої статті 12 ЦПК України сприяти всебічному і повному з`ясуванню обставин справи шляхом роз`яснення особам, які беруть участь у справі, їх прав та обов`язків, попередження про наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій і сприяння здійсненню їхніх прав у визначених процесуальним законодавством випадках.

Реалізація принципу змагальності сторін у цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

Пунктами 2, 3 частиною першою статті 43 ЦПК України встановлено, що учасники справи мають право: подавати докази; брати участь у судових засіданнях, якщо інше не визначено законом; брати участь у дослідженні доказів; ставити питання іншим учасникам справи, а також свідкам, експертам, спеціалістам; подавати заяви та клопотання, надавати пояснення суду, наводити свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти заяв, клопотань, доводів і міркувань інших осіб.

Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування (стаття 77 ЦПК України).

Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Саме з такого розуміння вищезазначених обставин та норм матеріального права виходить суд апеляційної інстанції та вважає, що суд першої інстанції виконав вимоги закону про обґрунтованість та законність рішення суду.

Решта доводів, приведених в апеляційній скарзі, не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального чи процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, відповідно до якої пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року).

Ніщо не вказує на те, що судом не дотримано принципу рівності, що витікає із змісту частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.

Водночас, заявником апеляційної скарги не підтверджено жодних порушень норм процесуального права, через які він не зміг повною мірою реалізувати свої процесуальні права чи які би призвели до ухвалення незаконного рішення, оскільки судом першої інстанції створені умови для того, щоб відповідач надав пояснення та докази щодо обставин, на які він посилався як на підставу своїх вимог.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Згідно із статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судові рішення – без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Ураховуючи викладене, суд апеляційної інстанції проходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а судове рішення – без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Оскільки апеляційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 259, 268, 374, 375, 381-384 ЦПК України, колегія суддів, –

У Х В А Л И Л А:

Апеляційну скаргу Квартирно-експлуатаційного відділу міста Луганськ – залишити без задоволення.

Рішення Слов`янського міськрайонного суду Донецької області від 12 лютого 2026 року – залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та протягом тридцяти днів може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду з дня складання повного судового рішення.

Вступна та резолютивна частини постанови проголошена 15 липня 2026 року.

Повний текст судового рішення складено 20 липня 2026 року.

Головуючий О.В. Свистунова

Судді: І.Ю. Ткаченко

М.М. Пищида