Рішення від 19 липня 2026 р. у справі №204/9054/25 — Чечелівський районний суд міста Дніпра

Справа № 204/9054/25

Провадження № 2/204/544/26 р.

ЧЕЧЕЛІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА ДНІПРА

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

20 липня 2026 року Чечелівський районний суд міста Дніпра в складі:

головуючого судді Самсонової В.В.

за участю секретаря Зайченко О.В.

за участю позивача ОСОБА_1

за участю представника позивача ОСОБА_2

за участю представника відповідача ОСОБА_3

за участю відповідача ОСОБА_4

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Дніпрі цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального області округу Дніпропетровської Главчева Лариса Володимирівна про визнання договору купівлі-продажу недійсним,-

В С Т А Н О В И В:

У серпні 2025 року позивач звернувся до суду із позовною заявою, в якій просив визнати недійсним договір купівлі-продажу житлового будинку садибного типу за адресою: АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_1 , від імені якого діяла ОСОБА_4 та ОСОБА_5 від 17.05.2025 року, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Главчевою Ларисою Володимирівною за реєстровим №3491 з моменту його укладання; скасувати державну реєстрацію права власності на будинок садибного типу за адресою: АДРЕСА_1 за ОСОБА_5 ; витребувати з незаконного володіння ОСОБА_5 та повернути ОСОБА_1 житловий будинок садибного типу за адресою АДРЕСА_1 . В обґрунтування позовних вимог зазначено, що він був власником житлового будинку садибного типу, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується договором дарування від 21 листопада 1991 року, посвідченим державним нотаріусом Третьої дніпропетровської державної нотаріальної контори. 02 квітня 2025 року донька позивача ОСОБА_4 під приводом необхідності переоформлення комунальних рахунків запропонувала йому скласти на її ім`я довіреність. Позивач підписав довіреність, перебуваючи в оманливому переконанні, що цей документ призначений виключно для переоформлення комунальних рахунків. Проте, як з`ясувалося пізніше, зазначений документ надавав право розпоряджатися його майном, у тому числі продавати його, та є нотаріально посвідченою довіреністю від 02 квітня 2025 року, посвідченою приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Дудіною О.С. за реєстровим номером 797. Довіреність була оформлена на двох осіб — відповідачку-1 ОСОБА_4 та відповідачку-2 ОСОБА_5 , які є рідними доньками позивача. Надалі, користуючись наданими повноваженнями, 17 травня 2025 року відповідачка-1 від імені позивача уклала договір купівлі-продажу вказаного будинку з відповідачкою-2, яка є її рідною сестрою та також була зазначена як повірена у цій довіреності. Таким чином, відповідачка-1, діючи як представник, уклала правочин з іншою особою, яка також мала статус представника позивача, без отримання від нього усвідомленої та прямої згоди на такі дії. Про зміну власника свого будинку позивач дізнався 29 липня 2025 року, після чого в той же день звернувся до нотаріуса із заявою про припинення дії довіреності. На запит позивача від 04 серпня 2025 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Главчевою Л.В., яка здійснювала реєстрацію оспорюваного договору, було надано належним чином завірені копії документів з архіву, зокрема договору купівлі-продажу житлового будинку від 17 травня 2025 року, посвідченого за реєстровим номером 3491, довіреності від 02 квітня 2025 року за реєстровим номером 797, звіту про оцінку майна ТОВ Кабінет оцінки Аврора та довідки про зареєстрованих осіб від 13 травня 2025 року. Позивач наголошує на наявності зловмисної домовленості між представником та покупцем, оскільки відчуження будинку відбулося за заниженою ціною та без фактичного отримання ним грошових коштів. Відповідно до пунктів 2.1 та 2.2 оспорюваного договору купівлі-продажу ціна нерухомого майна була визначена у розмірі 75 000,00 гривень на підставі звіту про оцінку майна ТОВ Кабінет оцінки Аврора від 13 травня 2025 року, який був замовлений відповідачками від імені позивача без його відома. При цьому відповідачка-1 своїм підписом підтвердила факт повного розрахунку та одержання грошей до підписання договору, завідомо знаючи, що кошти позивачу не передавалися, а сам позивач за даною послугою з оцінки майна не звертався та жодних коштів не отримував, що підтверджується виписками по його карткових рахунках в АТ КБ ПриватБанк та АТ Перший український міжнародний банк від 19 серпня 2025 року. Водночас відповідно до звіту про оцінку майна, виконаного фізичною особою-підприємцем ОСОБА_6 , ринкова вартість будинку станом на дату укладення договору купівлі-продажу становила 772 924,00 гривень. З приводу шахрайських дій відповідачок позивач звернувся до відділення поліції із заявою про вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною 3 статті 190 Кримінального кодексу України. Крім того, фактичної передачі будинку не відбулося, позивач продовжує проживати в ньому, це житло є його єдиним місцем проживання, а оспорюваний правочин не відповідав його внутрішній волі та не був спрямований на реальне настання правових наслідків. Посилаючись на норми статей 15, 16, 202, 203, 215, 232, 237, 238, 241 Цивільного кодексу України та відповідну судову практику Верховного Суду, позивач вказує, що відповідачка-1 діяла всупереч інтересам довірителя, уклавши договір із сестрою, яка також була його представником, без його згоди та на вкрай невигідних умовах, чим порушила заборону, встановлену частиною третьою статті 238 Цивільного кодексу України. З огляду на викладене позивач вважає, що оспорюваний договір купівлі-продажу укладений внаслідок зловмисної домовленості представників та підлягає визнанню недійсним у судовому порядку.

Відповідач-2 ОСОБА_5 подала до суду письмові пояснення, у яких проти задоволення позовних вимог заперечувала в повному обсязі, вважаючи позовну заяву необґрунтованою, безпідставною та такою, що спрямована на позбавлення рідних дітей майнових прав під впливом сторонньої особи. Зазначила, що вона є донькою позивача ОСОБА_1 та повною мірою підтверджує обставини, викладені у поясненнях відповідача-1. Пояснила, що наприкінці березня 2025 року під час спільної сімейної ради у будинку номер АДРЕСА_2 позивач цілком свідомо, добровільно та за власної ініціативи погодився на узаконення права власності на житлові будинки номер АДРЕСА_3 за своїми доньками, посилаючись на брак особистого часу для самостійного вирішення цих питань. З цією метою позивач без жодного примусу оформив довіреність від 02 квітня 2025 року на ім`я відповідача-1, текст якої йому був детально роз`яснений нотаріусом. Відповідач-2 вказала, що особові рахунки на нерухомість історично зареєстровані на їхню бабусю ОСОБА_7 , яка разом із онуками несе витрати на оплату комунальних послуг, що спростовує доводи позивача про призначення довіреності лише для розрахунків із житлово-комунальними організаціями. Надалі, виступаючи покупцем за оспорюваним договором купівлі-продажу житлового будинку від 17 травня 2025 року, посвідченим приватним нотаріусом Главчевою Л.В., відповідач-2 виконала свої зобов`язання в повному обсязі та особисто передала відповідачці-1 обумовлену суму у розмірі 75 000,00 гривень для її подальшого вручення батькові. Затримку у фактичному отриманні позивачем цих коштів пояснила його постійним перебуванням у стані алкогольного сп`яніння та неадекватною поведінкою. Окремо відповідач-2 звернула увагу суду на факти систематичного вчинення позивачем домашнього насильства, зазначивши, що у 2023 році батько жорстоко побив її, завдавши ударів головою об стіну, та вигнав із будинку номер 126, через що вона змушена орендувати житло, постійно відчуває головні болі та досі проходить курс лікування. Додатково повідомила, що агресивна поведінка батька щодо родичів загострилася після його знайомства з громадянкою ОСОБА_8 , яка має очевидний корисливий інтерес щодо майна їхньої родини та намагається схилити позивача до оформлення договору дарування на свою користь. На підтвердження незаконних намірів цієї особи відповідач-2 зазначила, що самостійно виявила в мережі інтернет на платформі OLX оголошення про продаж спірного будинку номер АДРЕСА_1 , у зв`язку з чим 15 жовтня 2025 року була змушена звернутися із відповідною заявою до правоохоронних органів. Посилаючись на норми статей 204, 209, 655, 657 Цивільного кодексу України, відповідач-2 наголосила на правомірності та законності укладеного договору купівлі-продажу, а тому просила суд відмовити у задоволенні позову повністю.

Представником позивача подано до суду додаткові пояснення, відповідно до яких вказано наступне. Відповідач-1 ( ОСОБА_4 ) у своїх письмових поясненнях фактично визнала викладені в позові обставини, які на підставі частини першої статті 82 Цивільного процесуального кодексу України не підлягають додатковому доказуванню. Зокрема, підтверджується, що позивач підписав довіреність під впливом обману, вважаючи її необхідною лише для переоформлення комунальних рахунків, зареєстрованих на його покійного батька, і не мав волі на відчуження єдиного житлового будинку. Скориставшись довіреністю на тлі тривалого сімейного конфлікту, відповідачі діяли за зловмисною домовленістю та уклали договір купівлі-продажу будинку між собою за мінімальною оціночною вартістю 75 000 гривень. При цьому відповідач-1 визнала, що кошти за договором позивачу не передавалися, а сам позивач продовжує безперервно проживати у спірному будинку, що свідчить про фіктивність правочину.

Відповідач-1 ОСОБА_4 подала до суду письмові пояснення, у яких проти задоволення позовних вимог заперечувала в повному обсязі, вважаючи позовні вимоги необґрунтованими та такими, що не відповідають дійсним обставинам справи. Зазначила, що при укладенні оспорюваного договору купівлі-продажу вона діяла виключно від імені, в інтересах та за добровільною волею свого батька — позивача ОСОБА_1 , на підставі належним чином оформленої та нотаріально посвідченої довіреності. Пояснила, що родинні стосунки до певного часу були теплими, проте поведінка позивача кардинально змінилася після його знайомства в мережі інтернет із громадянкою ОСОБА_8 , яка навмисно налаштовує його проти власних дітей та інших членів родини з метою заволодіння нерухомим майном. На підтвердження цього відповідач-1 послалася на зміст приватного листування позивача у месенджері, де ОСОБА_9 цікавилася способами надійного оформлення договору дарування на її користь, щоб унеможливити оскарження правочину доньками. За твердженням відповідача-1, наприкінці березня 2025 року на сімейній раді за участю позивача та відповідачів було спільно вирішено узаконити право власності на будинки номер АДРЕСА_1 та номер АДРЕСА_2 за доньками, при цьому позивач сам запропонував оформити довіреність для представництва його інтересів у будь-яких установах через відсутність у нього вільного часу. Вказана довіреність була посвідчена 02 квітня 2025 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Дуніною О.С. за реєстровим номером 797 за особистої присутності позивача, якому нотаріус неодноразово зачитала текст документа та надала необхідні роз`яснення, з якими він погодився та скріпив документ своїм підписом. Твердження позивача про введення його в оману та призначення довіреності лише для переоформлення комунальних рахунків спростовуються тим, що особові рахунки на будинок зареєстровані на бабусю ОСОБА_7 , яка разом із доньками здійснює оплату комунальних послуг. Надалі, діючи на підставі вказаної довіреності, відповідач-1 уклала договір купівлі-продажу житлового будинку від 17 травня 2025 року, посвідчений приватним нотаріусом Главчевою Л.В. Грошові кошти у розмірі 75 000,00 гривень за цим договором були передані покупцем ОСОБА_5 особисто відповідачці-1, яка помістила їх у конверт для подальшої передачі позивачу. Передачу коштів батькові не було здійснено виключно через те, що він перебував у стані тривалого зловживання алкогольними напоями, поводився неадекватно та агресивно, систематично вчиняючи домашнє насильство щодо родичів, у зв`язку з чим неодноразово викликалися працівники поліції. Відповідач-1 також зазначила про попередні факти фізичного насильства з боку позивача, зокрема побиття доньки ОСОБА_10 у 2023 році та рідного брата у 2024 році. Наголосила, що вказані кошти наразі зберігаються у шафі та будуть передані позивачу, як тільки він прийде до тями. Додатково вказала, що за ініціативи ОСОБА_9 позивач у серпні 2025 року застрахував своє життя, а згодом у мережі інтернет на платформі оголошень з`явилася інформація про продаж спірного будинку номер НОМЕР_1 , з приводу чого відповідач-2 звернулася із заявою до правоохоронних органів від 15 жовтня 2025 року. Посилаючись на презумпцію правомірності правочину за статтею 204 Цивільного кодексу України та норми статей 209, 655, 657 Цивільного кодексу України, відповідач-1 стверджує, що договір укладено без жодних порушень закону, а тому правові підстави для визнання його недійсним відсутні.

Позивач та його представник в судовому засіданні підтримали позовні вимоги.

Відповідач ОСОБА_4 та її представник в судовому засіданні просили відмовити у задоволенні позовних вимог.

Вислухавши сторони, вивчивши матеріали справи, суд приходить до наступних висновків.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 на підставі договору дарування від 21 листопада 1991 року, яке зареєстровано в реєстрі №5-1081 належав житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 (том 1 а.с. 12-13).

02 квітня 2025 року ОСОБА_1 особисто підписав довіреність, посвідчену приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Дуніною О.С. (зареєстровано в реєстрі за № 797), якою уповноважив ОСОБА_4 та ОСОБА_5 представляти його інтереси в усіх установах, підприємствах, організаціях, а також продавати, купувати, обмінювати належне йому майно з правом визначення ціни та інших умов на власний розсуд (том 1 а.с. 40-41).

17 травня 2025 року між ОСОБА_1 , від імені якого на підставі вказаної довіреності діяла представник ОСОБА_4 (продавець) та ОСОБА_5 (Покупець) укладено договір купівлі-продажу житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Главчевою Л.В. за реєстровим номером 3491.

Згідно з п. 2.1 та п. 2.2 договору, продаж нерухомого майна за домовленістю сторін вчинено за 75 000,00 грн., які покупець сплатила продавцю до моменту укладання договору. Гроші позивачу передано не було. Відповідачі у своїх письмових поясненнях та в судовому засіданні підтвердили, що грошові кошти в розмірі 75 000,00 грн. позивачу фактично передані не були з метою їх збереження, оскільки позивач перебував у стані алкогольного сп`яніння. Відчуження майна без фактичного розрахунку з власником суперечить суті договору купівлі-продажу та принципу добросовісності представництва.

Як вказує позивач, дізнавшись, що власником будинку є ОСОБА_5 , 29 липня 2025 року він скасував довіреність видану на ім`я ОСОБА_4 та ОСОБА_5 та посвідчену 02 квітня 2025 року за реєстровим № 797 та 29 липня 2025 року внесено відповідні відомості про припинення дії цієї довіреності до Єдиного реєстру довіреностей (том 1 а.с. 109).

В судовому засіданні було надано пояснення свідками ОСОБА_7 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 . Так, опитана у судовому засіданні як свідок ОСОБА_7 суду показала, що позивач ОСОБА_1 видав відповідачам довіреність виключно з метою підключення газопостачання до спірного житлового будинку. Проте відповідачі, діючи всупереч волі та дійсним намірам довірителя, відчужили нерухоме майно. Свідок також зазначила, що у спірному будинку наразі фактично проживає вона разом зі своїм молодшим сином. Відповідачі (її онуки) до будинку не з`являються та жодного інтересу до неї не виявляють, тоді як усі витрати на утримання житла та оплату житлово-комунальних послуг несе безпосередньо позивач. Допитаний у судовому засіданні як свідок ОСОБА_11 суду показав, що він є чоловіком відповідача ОСОБА_4 . Свідок зазначив, що безпосередньо не володіє інформацією про те, хто саме є власником спірного житлового будинку, а також вказав, що йому взагалі нічого не відомо про обставини передачі чи отримання будь-яких грошових коштів за оспорюваним договором купівлі-продажу. Разом з тим, свідок пояснив, що чув розмову між членами родини про те, що будинок необхідно розділити та для цього потрібно підготувати відповідні документи. Допитана у судовому засіданні свідок ОСОБА_12 суду пояснила, що ОСОБА_1 дійсно видав довіреність на ім`я своїх доньок з метою оформлення необхідних документів на майно. Раніше позивач спілкувався з доньками та онуками, на теперішній час він зловживає спиртними напоями. Також свідок стверджувала, що позивач висловлював намір продати вказаний житловий будинок.

Главою 17 ЦК України унормовано правовідносини представництва при здійсненні правочинів.

Згідно з частиною третьою статті 244 ЦК України довіреність є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами.

Отже, односторонній правочин є дією однієї сторони, яка створює обов`язки лише для особи, яка видала довіреність. Односторонній правочин може створювати обов`язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом.

Відповідно до частини першої статті 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.

Представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Представник не може вчиняти правочин, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто тією особою, яку він представляє (частини перша, друга статті 238 ЦК України).

Юридична сила довіреності не залежить від отримання згоди на її видачу з боку представника. Повноваження виникає незалежно від згоди останнього, а правильно оформлена довіреність дійсна у будь-якому разі, тому що повноваження, яке виникає у представника, не зачіпає його майнових або особистих немайнових прав. Інша річ, що здійснення цього повноваження залежить від представника, бо він сам вирішує, чи використати довіреність для здійснення діяльності на користь іншої особи (довірителя), чи відмовитися від неї. Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 17 березня 2021 року у справі № 360/1742/18 (провадження № 61-16849св19).

За своєю правовою природою довіреністю є односторонній правочин, що укладається у вигляді письмового документа, у якому визначаються повноваження представника. Довіреність свідчить про надання представнику від імені довірителя відповідних повноважень стосовно вчинення правочину, стороною якого є третя особа.

Верховний Суд у постанові від 25 вересня 2019 року у справі № 727/3501/16-ц (провадження № 61-30020св18) дійшов висновків, що правочин завжди має вчинятися в інтересах сторони, яку представляють. З метою забезпечення інтересів цієї особи представнику заборонено вчиняти представницький правочин у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є. При цьому, словосполучення «у своїх інтересах» необхідно розуміти таким чином, що представник не може вчиняти від імені особи, яку він представляє, правочин щодо себе особисто (тобто бути стороною цього правочину) або іншим шляхом на шкоду інтересам довірителя, у тому числі на користь інших осіб, включаючи і тих, представником яких він одночасно є.

Відповідно до статті 240 ЦК України представник зобов`язаний вчиняти правочин за наданими йому повноваженнями особисто. Він може передати своє повноваження частково або в повному обсязі іншій особі, якщо це встановлено договором або законом між особою, яку представляють, і представником, або якщо представник був вимушений до цього з метою охорони інтересів особи, яку він представляє.

При цьому, якщо представник вчинив правочин не в інтересах довірителя, а у своїх власних, то це є підставою для визнання такого правочину недійсним. Правило, передбачене частиною третьою статті 238 ЦК України, покликане гарантувати інтереси особи, яку представляють, від можливих зловживань з боку представника.

Згідно з частинами першою-третьою, п`ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Головним елементом правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, тобто основним юридичним фактом, що підлягає встановленню судами, є дійсна спрямованість волі сторін на укладення договору.

Статтею 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

У силу приписів статті 204 ЦК України правомірність правочину презюмується.

Обов`язок доведення наявності обставин, з якими закон пов`язує визнання судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача.

Судом встановлено, що 17 травня 2025 року представник ОСОБА_4 , діючи на підставі довіреності від 02 квітня 2025 року від імені ОСОБА_1 , відчужила житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , на користь ОСОБА_5 , яка також була визначена довірителем ОСОБА_1 як представник за цією ж довіреністю.

Оскільки покупцем за договором виступила особа ( ОСОБА_5 ), яка одночасно наділена статусом представника цього ж довірителя, виникає очевидний конфлікт інтересів. Вчинення такого правочину фактично відбулося в інтересах самих представників, а не довірителя ОСОБА_1 , що прямо суперечить суті інституту представництва та вимогам ч. 3 ст. 238 ЦК України.

Позивачем доведено, що його внутрішня воля не була спрямована на безоплатне або невигідне відчуження майна на користь одного з повірених, а дії представника ОСОБА_4 укласти договір з іншим представником ОСОБА_5 свідчать про зловживання наданими повноваженнями та дію всупереч інтересам довірителя.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року у справі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19 (провадження № 61-8593св21)).

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі) (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 21 грудня 2021 року в справі № 148/2112/19 (провадження № 61-18061св20), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).

Недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року в справі № 761/26815/17 (провадження № 61-16353сво18)).

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України). Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19 (провадження № 61-8593св21)).

В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов) (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).

Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2021 року в справі № 761/12692/17 (провадження № 61-37390свп18)).

Касаційний суд вже наголошував, що застосування позову про оспорення правочину (ресцисорного позову) потребує не лише встановлення підстав для оспорення, але й порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду (див. постанову Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 травня 2024 року в справі № 229/7156/19 (провадження № 61-4283св24)).

Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2022 року в справі № 613/1436/17 (провадження № 61-17583св20)).

Наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення. Тобто, недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов`язань, що виникли на підставі укладеного договору.

Недійсність правочину зумовлює те, що він не породжує юридичні наслідки, тобто по суті відбувається «нівелювання» юридичного результату цього правочину; вважається, що за ним взагалі не відбулося переходу, набуття, зміни, встановлення чи припинення прав (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)). Верховний Суд зауважує, що за такої конструкції спірних правовідносин, коли від висновку про недійсність договору дарування залежить відповідь на питання про те, чи має дарувальник право на захист за його позовом про витребування майна від кінцевого набувача, у разі задоволення судом вимоги про визнання недійсним договору дарування та вимоги про витребування відповідного майна від його кінцевого набувача останній має право оскаржити задоволення обох цих вимог, а суд може таку скаргу задовольнити (див. пункт 49, 50 постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 9 травня 2024 року у справі № 509/1161/18 (провадження № 61-6332св23)).

Віндикаційний позов - це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: (а) фізично - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; (б) «юридично» - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб`єктом (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 липня 2020 року в справі № 752/13695/18 (провадження № 61-6415св19)).

Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18).

Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (див. принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю у пункті 89 постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц). Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Цей припис слід розуміти так, що рішення суду про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. На підставі такого рішення суду для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем, не потрібно окремо скасовувати запис про державну реєстрацію права власності за відповідачем. Відтак, пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18)).

Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18)).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2023 року у справі № 362/2707/19 (провадження № 14-21цс22) вказано, що: «за вимогами статті 181 ЦК України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати у просторі. Ураховуючи специфіку речей в обороті, володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18; пункт 90)).

У постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18) Велика Палата Верховного Суду виснувала, що метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю).

У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване в цьому реєстрі за відповідачем.

Власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України), незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама, чи придбала його у особи, яка не мала права відчужувати це майно. При цьому стаття 400 ЦК України вказує на обов`язок недобросовісного володільця негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов`язку заінтересована особа має право пред`явити позов про витребування цього майна. Разом з тим стаття 330 ЦК України передбачає можливість добросовісному набувачеві набути право власності на майно, відчужене особою, яка не мала на це права, як самостійну підставу набуття права власності (та водночас, передбачену законом підставу для припинення права власності попереднього власника відповідно до приписів статті 346 ЦК України). Так, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване в нього. Стаття 388 ЦК України містить сукупність підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Так, відповідно до частини першої вказаної норми якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно) (див.: постанова Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21)).

За таких обставин, оскільки в момент вчинення правочину було порушено вимоги статей 203, 232, 238 ЦК України, договір купівлі-продажу є недійсним.

Враховуючи вищевикладене, суд прийшов до висновку про задоволення позовних вимог у повному обсязі.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України судовий збір у разі задоволення позову підлягає стягненню з відповідачів на користь позивача у рівних частинах з кожної.

На підставі вищевикладеного, керуючись ст.ст. 15, 16, 17, 203, 204, 215, 232, 237, 238, 240, 244, 330, 346, 377, 388, 400 ЦК України, ст. ст. 4, 12, 13, 76-82, 89, 128, 223, 229, 247, 258-259, 263-265, 273, 352, 354-355 ЦПК України, суд,-

В И Р І Ш И В:

Позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального області округу Дніпропетровської Главчева Лариса Володимирівна про визнання договору купівлі-продажу недійсним - задовольнити у повному обсязі.

Визнати недійсним договір купівлі-продажу житлового будинку садибного типу за адресою: АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_1 , від імені якої діяла ОСОБА_4 та ОСОБА_5 від 17.05.2025 року, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Главчевою Ларисою Володимирівною за реєстровим №3491 з моменту його укладання.

Скасувати державну реєстрацію права власності на будинок садибного типу за адресою: АДРЕСА_1 за ОСОБА_5 .

Витребувати з незаконного володіння ОСОБА_5 та повернути ОСОБА_1 , житловий будинок садибного типу за адресою АДРЕСА_1 .

Стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 605,60 грн.

Стягнути з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 605,60 грн.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Дніпровського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Відповідно до п. 4 ч. 5 ст. 265 ЦПК України, суд вважає необхідним зазначити у резолютивній частині рішення наступні дані:

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_4 .

ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_4 .

ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_4 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_4 .

Приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального області округу Дніпропетровської Главчева Лариса Володимирівна, місцезнаходження: 49000, м. Дніпро, вул. Шолом-Алейхема, буд. 4/26, прим. 232-237.

Суддя В.В. Самсонова