Постанова від 16 липня 2026 р. у справі №755/20025/25 — Київський апеляційний суд

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

17 липня 2026 року місто Київ

справа № 755/20025/25

провадження № 22-ц/824/4566/2026

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача - Шкоріної О.І., суддів - Поливач Л.Д., Стрижеуса А.М., за участю секретаря судового засідання Хасанової А.Р.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану Танащуком Максимом Володимировичем ,

на ухвалу Дніпровського районного суду міста Києва від 29 жовтня 2025 року, постановлену у складі судді Хромової О.О.,

у справі за скаргою ОСОБА_1 на дії/бездіяльність Дніпровського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), заінтересована особа - ОСОБА_3 ,-

В С Т А Н О В И В:

У жовтні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду зі скаргою на дії Дніпровського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), заінтересована особа - ОСОБА_3 , в якій просив: зняти з майна ОСОБА_1 арешт, накладений постановою державного виконавця Дніпровського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) від 30 серпня 2017 року про арешт майна боржника в межах виконавчого провадження № НОМЕР_1, та зобов`язати Дніпровський відділ державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) виключити відомості про ОСОБА_1 з Єдиного реєстру боржників у виконавчому провадженні № НОМЕР_1.

На обґрунтування поданої скарги зазначав, що під час вчинення реєстраційних дій з транспортним засобом у сервісному центрі МВС України скаржник отримав інформацію про те, що він внесений до реєстру боржників. Вказане є перешкодою для укладення договору купівлі-продажу належного йому транспортного засобу. З відомостей Єдиного реєстру боржників вбачається, що ОСОБА_1 внесений до вказаного реєстру в межах виконавчого провадження № НОМЕР_1. Дніпровським відділом державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) повідомлено, що на виконанні у відділу перебувало виконавче провадження № НОМЕР_1 з примусового виконання виконавчого листа Дніпровського районного суду міста Києва від 23 вересня 2011 року по справі № 2-86/2011 про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 заборгованості у розмірі 481 220,00 грн. Постанову про відкриття виконавчого провадження винесено державним виконавцем 05 травня 2017 року. В межах виконавчого провадження 03 серпня 2017 року також винесено постанову про арешт майна боржника.

18 грудня 2017 року державним виконавцем, керуючись пунктом 2 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження» винесено постанову про повернення виконавчого документа стягувачу (у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернено стягнення, а здійснені виконавцем відповідно до Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними). У знятті арешту з майна органом виконавчої служби відмовлено. Водночас, наявність протягом тривалого часу не скасованого арешту на майно боржника та його перебування в Єдиному реєстрі боржників, за відсутності відкритого виконавчого провадження та майнових претензій з боку стягувача на дату звернення зі скаргою до суду є невиправданим втручанням у право скаржника на мирне володіння своїм майном. На даний час потреби в арешті невизначеного майна, яке належить ОСОБА_1 та перебуванні відомостей про боржника в Єдиному реєстрі боржників немає. На дату звернення до суду зі скаргою, виконавчі провадження по відношенню до ОСОБА_1 у відділі ДВС не перебувають, що вказує на незаконність перебування майна під арештом та відомостей в Єдиному реєстрі боржників, унеможливлює звільнення майна з-під арешту та виключення відомостей з Єдиного реєстру боржників у позасудовому порядку. Крім того, вказане є втручанням держави у право позивача на мирне володіння майном. Таке втручання є невиправданим, оскільки воно вже не спрямоване на виконання судового рішення.

Просив скаргу задовольнити, зняти арешт з майна та зобов`язати Дніпровський відділ державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) виключити відомості про ОСОБА_1 з Єдиного реєстру боржників у виконавчому провадженні № НОМЕР_1.

Просив скаргу задовольнити, зняти арешт з майна та зобов`язати Дніпровський відділ державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) виключити відомості про ОСОБА_1 з Єдиного реєстру боржників у виконавчому провадженні № НОМЕР_1..

Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 29 жовтня 2025 року відмовлено у задоволенні скарги ОСОБА_1 .

Не погоджуючись з такою ухвалою суду, представник ОСОБА_1 - адвокат Танащук М.В. подав апеляційну скаргу, в якій зазначає, щострок для пред`явлення виконавчого документу до виконання, після винесення 18 грудня 2017 року постанови органом ДВС щодо повернення виконавчого документу стягувачу є таким що сплив 18 грудня 2020 року. Жодних доказів повторного звернення стягувача - ОСОБА_3 щодо примусового виконання виконавчого листа Дніпровського районного суду м. Києва № 2-86/2011 від 23 вересня 2011 року матеріали справи не містять. Звертає увагу суду на те, що в поданих ОСОБА_3 письмових поясненнях від 27 жовтня 2025 року не надано до суду жодних заяви/клопотань щодо наявності заборгованості скаржника, відкритих виконавчих проваджень та необхідності продовження арешту належного йому майна.

У відзиві на апеляційну скаргу, подану представником стягувача - ОСОБА_3 адвокатом Зозулею В.М. викладені заперечення проти її задоволення та вказано, що у стягувача наявні майнові претензії до боржника, оскільки рішення суду про стягнення з боржника на користь стягувача грошових коштів досі не виконане, а сам боржник ухиляється від його виконання.

В судове засідання не з`явилися учасники справи, про час і місце розгляду справи повідомлені належним чином, що підтверджується звітами про доставку вихідної кореспонденції суду до електронних кабінетів представника ОСОБА_1 адвоката Танащука М.В., Дніпровського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) та представнику стягувача ОСОБА_3 адвокату Зозулі В.М. (а.с. 76-78). Представник ОСОБА_1 адвокат Танащук М.В. 7 липня 2026 року подав до суду заяву, в який просив розглянути апеляційну скаргу за відсутності ОСОБА_1 та його представника.

Інші учасники справи причини своєї неявки суду не повідомили, у зв`язку з чим колегія суддів вважала за можливе розглянути справу у їх відсутність відповідно до вимог частини 2 статті 372 ЦПК України.

Оскільки судове рішення ухвалене за відсутності учасників справи, датою ухвалення рішення є дата складення повного судового рішення (частина 5 статті 268 ЦПК України).

Заслухавши доповідь судді Шкоріної О.І., перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого у справі судового рішення, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Постановляючи ухвалу про відмову у задоволенні скарги, суд першої інстанції вважав, що правові підстави для зняття арешту з майна боржника у виконавчому провадженні у зв`язку із винесенням постанови про повернення виконавчого документа стягувачу на підставі пункту 2 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження» відсутні. Повернення виконавчого документа стягувачу не свідчить про закінчення виконавчого провадження, тому для зняття арешту немає підстав, передбачених у статті 59 Закону України «Про виконавче провадження».

Крім того, стягувач ОСОБА_3 наголосив, що має майнові претензії до боржника.

З такими висновками суду першої інстанції погоджується колегія суддів з урахуванням наступного.

Згідно зі статтею 2 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

За вимогами статей 263, 264 ЦПК України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. При цьому, суд має сприяти учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом (стаття 12 ЦПК України).

Відповідно до положень статті 447-1 ЦПК України, сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.

Рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом (стаття 74 Закону України «Про виконавче провадження»).

Не погоджуючись з наведеним, боржник ОСОБА_1 подав скаргу на дії виконавчої служби, а пізніше і апеляційну скаргу, вважаючи, що оскільки виконавчий документ повернуто, це має наслідком і зняття арешту з його майна.

Проте така позиція боржника ОСОБА_1 суперечить положенням закону, який визначає порядок здійснення виконавчого провадження.

Судом установлено, що на примусовому виконанні у Дніпровському відділі державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) перебувало виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа Дніпровського районного суду міста Києва від 23 вересня 2011 року по справі № 2-86/2011 про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 481 220,00 грн.

До матеріалів справи долучено інформацію про виконавче провадження № НОМЕР_1 в АСВП за ідентифікатором доступу 6Д1ДЕ9Б3БАЕ3. З документів виконавчого провадження встановлено таке.

18 травня 2017 року державним виконавцем Дніпровського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві Бондарчук Ю.М., керуючись статтями 3, 4, 24, 25, 26, 27 Закону України «Про виконавче провадження», винесено постанову про відкриття виконавчого провадження № НОМЕР_1 з примусового виконання виконавчого листа Дніпровського районного суду міста Києва від 23 вересня 2011 року по справі № 2-86/2011 про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 481 220,00 грн.

14 серпня 2017 року державним виконавцем Дніпровського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві Бондарчук Ю.М. в межах виконавчого провадження № НОМЕР_1 з метою повного та фактичного виконання рішення суду, керуючись статтею 56 Закону України «Про виконавче провадження», винесено постанову про накладення арешту на все майно боржника ОСОБА_1 .

В документах виконавчого провадження № НОМЕР_1 в АСВП міститься супровідний лист від 14 серпня 2017 року про направлення на підставі статті 28 Закону України «Про виконавче провадження» для виконання та до відома постанову від 14 серпня 2017 року до Регіонального сервісного центру МВС України у місті Києві.

Також міститься запит державного виконавця Дніпровського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві Бондарчук Ю.М. до Регіонального сервісного центру МВС України у місті Києві з вимогою терміново надати вичерпну інформацію про наявність будь-якого майна, що зареєстроване за боржником ОСОБА_1

18 грудня 2017 року державним виконавцем Дніпровського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві Бондарчук Ю.М. в межах виконавчого провадження № НОМЕР_1, керуючись пунктом 2 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження», винесено постанову про повернення виконавчого документа стягувачу.

Державним виконавцем встановлено, що згідно відповіді Регіонального сервісного центру МВС м. Києва транспортні засоби за боржником на праві власності не зареєстровано, виходом державного виконавця встановлено - майна належного боржникові та за рахунок якого можна звернути стягнення не виявлено. Відповідно до повідомлення ДФС України інформація про відкриті рахунки у банківських установах, про осіб які працюють за трудовим або цивільним договорами, які отримують пенсію, про джерела отримання доходів божника фізичної особи, відсутня. Відповідно до статті 48 Закону України «Про виконавче провадження» у разі, якщо сума, яка підлягає стягнення за виконавчим провадженням не перевищує 20 розмірів мінімальної заробітної плати, звернення стягнення на єдине житло боржника та земельну ділянку, на якій розташоване житло, не здійснюється.

Згідно інформації про виконавче провадження № НОМЕР_1 в АСВП, стан виконавчого провадження - завершено.

Також до матеріалів справи долучено паперову копію інформації з Єдиного реєстру боржників від 17 вересня 2025 року щодо фізичної особи ОСОБА_1 .

За вказаними параметрами запиту в Єдиному реєстрі боржників знайдено запис щодо ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , номер виконавчого провадження - № НОМЕР_1.

Дніпровським відділом державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) у листі від 02 жовтня 2025 року № 119355 повідомлено представникові ОСОБА_1 - Танащуку М.В. , що законом не передбачено порядок скасування заходів примусового виконання, зняття арештів та інших обтяжень при поверненні виконавчого документа стягувачу на підставі пункту 2 статті 37 Закону України «Про виконавче провадження», оскільки рішення залишається невиконаним, а тому арешти накладені в межах виконавчого провадження № НОМЕР_1 не припинялися, а також, відповідно, не виключалися відомості про боржника з Єдиного реєстру боржників.

Виконавчий документ, на підставі якого відкрито виконавче провадження, за яким виконання не здійснювалося або здійснено частково, повертається стягувачу, зокрема у разі, якщо у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернено стягнення, а здійснені державним виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними (пункт 2 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження»).

Статтею 39 Закону України «Про виконавче провадження» визначений перелік підстав за яких виконавче провадження підлягає закінченню.

Виконавчий документ повертається стягувачу, якщо у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернено стягнення, а здійснені виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними (пункт 2 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження»).

Повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених цією статтею, не позбавляє його права повторно пред`явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених статтею 12 цього Закону, крім випадків, коли виконавчий документ не підлягає виконанню або покладені виконавчим документом на боржника зобов`язання підлягають припиненню відповідно до умов угоди про врегулювання спору (мирової угоди), укладеної між іноземним суб`єктом та державою Україна на будь-якій стадії урегулювання спору або розгляду справи, включаючи стадію визнання та виконання рішення, незалежно від дати укладення такої угоди (частина п`ята статті 37 Закону України «Про виконавче провадження»).

У разі закінчення виконавчого провадження (крім закінчення виконавчого провадження за судовим рішенням, винесеним у порядку забезпечення позову чи вжиття запобіжних заходів, а також, крім випадків не стягнення виконавчого збору або витрат виконавчого провадження, не стягнення основної винагороди приватним виконавцем), повернення виконавчого документа до суду, який його видав, арешт, накладений на майно (кошти) боржника, знімається, відомості про боржника виключаються з Єдиного реєстру боржників, скасовуються інші вжиті виконавцем заходи щодо виконання рішення, а також проводяться інші необхідні дії у зв`язку із закінченням виконавчого провадження. Виконавче провадження, щодо якого винесено постанову про його закінчення, не може бути розпочате знову, крім випадків, передбачених цим Законом.

Про зняття арешту з майна (коштів) виконавець зазначає у постанові про закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа, яка в день її винесення надсилається органу, установі, посадовій особі, яким була надіслана для виконання постанова про накладення арешту на майно (кошти) боржника, а у випадках, передбачених законом, вчиняє дії щодо реєстрації припинення обтяження такого майна (частини перша та друга статті 40 Закону України «Про виконавче провадження»).

Підставами для зняття виконавцем арешту з усього майна (коштів) боржника або його частини є: 1) отримання виконавцем документального підтвердження, що рахунок боржника має спеціальний режим використання та/або звернення стягнення на такі кошти заборонено законом; 2) надходження на рахунок органу державної виконавчої служби, рахунок приватного виконавця суми коштів, стягнених з боржника (у тому числі від реалізації майна боржника), необхідної для задоволення вимог усіх стягувачів, стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження та штрафів, накладених на боржника; 3) отримання виконавцем документів, що підтверджують про повний розрахунок за придбане майно на електронних торгах; 4) наявність письмового висновку експерта, суб`єкта оціночної діяльності-суб`єкта господарювання щодо неможливості чи недоцільності реалізації арештованого майна боржника у зв`язку із значним ступенем його зношення, пошкодженням; 5) відсутність у строк до 10 робочих днів з дня отримання повідомлення виконавця, зазначеного у частині шостій статті 61 цього Закону, письмової заяви стягувача про його бажання залишити за собою нереалізоване майно; 6) отримання виконавцем судового рішення про скасування заходів забезпечення позову; 7) погашення заборгованості із сплати періодичних платежів, якщо виконання рішення може бути забезпечено в інший спосіб, ніж звернення стягнення на майно боржника; 8) отримання виконавцем документального підтвердження наявності на одному чи кількох рахунках боржника коштів, достатніх для виконання рішення про забезпечення позову; 9) підстави, передбачені пунктом 1-2 розділу XIII «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону; 10) отримання виконавцем від Державного концерну «Укроборонпром», акціонерного товариства, створеного шляхом перетворення Державного концерну «Укроборонпром», державного унітарного підприємства, у тому числі казенного підприємства, яке є учасником Державного концерну «Укроборонпром» або на момент припинення Державного концерну «Укроборонпром» було його учасником, господарського товариства, визначеного частиною першою статті 1 Закону України «Про особливості реформування підприємств оборонно-промислового комплексу державної форми власності», звернення про зняття арешту в порядку, передбаченому статтею 11 Закону України «Про особливості реформування підприємств оборонно-промислового комплексу державної форми власності» (частина четверта статті 59 Закону України «Про виконавче провадження»).

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2024 року у справі № 333/395/22 (провадження № 61-9753св23) вказано, що: «Арешт майна боржника є заходом, який застосовується для забезпечення виконання судового рішення, що підлягає примусовому виконанню. У разі повернення виконавчого документа стягувачу виконавче провадження не є завершеним. Лише факт такого повернення, зокрема через відсутність у боржника майна, на яке можна звернути стягнення, не є підставою для зняття арешту з майна та коштів. Стягувач може повторно пред`явити виконавчий документ до виконання. Тоді як за заявою боржника суд може визнати виконавчий документ таким, що не підлягає виконанню, з підстав, передбачених частиною другою статті 432 ЦПК України».

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 липня 2024 року в справі № 462/6014/15 (провадження № 61-5391св24) зазначено, що: «у пункті 2 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження» визначено, що виконавчий документ повертається стягувачу, якщо у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернено стягнення, а здійснені виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними. Разом з тим, повернення виконавчого документа стягувачу на підставі пункту 2 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження» не є підставою для зняття арешту з майна боржника, оскільки відповідно до частини третьої цієї статті арешт з майна знімається у разі повернення виконавчого документа стягувачу на підставі пунктів 1, 3, 11 частини першої цієї статті. При цьому, відповідно до частини п`ятої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження» повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених цією статтею, не позбавляє його права повторно пред`явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених статтею 12 цього Закону.

У постанові Верховного Суду від 16 березня 2020 року у справі № 137/1649/17, провадження № 61-26969св18, зазначено, що «повернення виконавчого документа стягувачу не є підставою для закінчення провадження. Отже, зняття арешту з майна боржника пов`язується із закінченням виконавчого провадження, а не з поверненням виконавчого документа стягувачу».

У постанові Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 761/35971/15-ц, провадження № 61-23265св18, вказано, що «суди дійшли правильного висновку про те, що, здійснюючи дії під час виконання зазначеного рішення суду, державний виконавець дотримався вимог Закону України «Про виконавче провадження» при вчиненні виконавчих дій по відкритому виконавчому провадженню щодо особи, як солідарного боржника, тому відсутні підстави для задоволення скарги останньої. При цьому виконавчий лист повернуто стягувачу і державний виконавець позбавлений можливості вчиняти виконавчі дії при відсутності виконавчого провадження».

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Таким чином, зняття арешту з майна боржника пов`язується із закінченням виконавчого провадження, а не з поверненням виконавчого документа стягувачу.

У справі яка переглядається апеляційним судом, виконавчий документ був повернутий стягувачу не за його заявою, а через відсутність у боржника майна, на яке можливо було звернути стягнення, у державного виконавця були відсутній обов`язок скасовувати накладений арешт.

Відповідно до частини 3 статті 451 ЦПК України, якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця і право заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги.

Крім того, як у суді першої, та і в суді апеляційної інстанції, стягувач ОСОБА_3 зазначав, що у нього наявні майнові претензії до боржника, оскільки рішення суду про стягнення з боржника на користь стягувача грошових коштів досі не виконане, а сам боржник ухиляється від його виконання.

Згідно із частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відомостей про погашення боржником ОСОБА_1 заборгованості перед стягувачем ОСОБА_3 матеріали справи не містять.

Скасування арешту, що був накладений на майно боржника, легалізує його ухилення від виконання рішення суду та порушить принцип обов`язковості судового рішення. Крім того, скасування арешту та виключення боржника з Єдиного реєстру боржників матиме наслідком те, що боржник зможе вільно відчужувати своє майно без подальшого погашення заборгованості перед стягувачем, що буде порушенням його прав та законних інтересів.

Також, в апеляційній скарзі ОСОБА_1 зазначає про порушення його прав на мирне володіння своїм майном, у зв`язку з наявністю протягом тривалого часу нескасованого арешту на його майно.

Так дійсно, строк пред`явлення виконавчого листа до виконання визначений частиною 1 статті 12 Закону України «Про виконавче провадження», передбачає, що виконавчі документи можуть бути пред`явлені до примусового виконання протягом трьох років, крім посвідчень комісій по трудових спорах та виконавчих документів, за якими стягувачем є держава або державний орган, які можуть бути пред`явлені до примусового виконання протягом трьох місяців.

Відомостей про те, що стягувач, після повернення йому виконавчого документу, повторно звертався до органів виконавчої служби в межах встановленого трирічного терміну, в ході розгляду справи не встановлено.

Проте, колегія суддів звертає увагу, що основною конституційною засадою судочинства, серед іншого, є обов`язковість судового рішення (пункт 9 частини 2 статті 129 Конституції України), що є однією із важливих складових принципу правової визначеності, а також права на справедливий суд, закріпленого, зокрема, у ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

На важливість належного виконання судового рішення неодноразово наголошував у своїх рішеннях Конституційний Суд України.

Так, у пункті 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30 червня 2009 року № 16-рп/2009 (справа щодо конституційності окремих положень Кримінально-процесуального кодексу України) Конституційний Суд України зазначив, що відповідно до положень Конституції України судові рішення є обов`язковими до виконання; обов`язковість рішень суду є однією із основних засад судочинства, яка гарантує ефективне здійснення правосуддя; виконання всіма суб`єктами правовідносин приписів, викладених у рішеннях суду, які набрали законної сили, утверджує авторитет держави як правової. З огляду на це, посилення судового контролю за виконанням судових рішень та наділення суду з цією метою правом накладати штрафні санкції є заходом для забезпечення конституційного права громадян на судовий захист.

Крім того, у Рішенні від 26 червня 2013 р. № 5-рп/2013 (справа щодо офіційного тлумачення положень п. 2 ч. 2 ст. 17, п. 8 ч. 1 ст. 26, ч. 1 ст. 50 Закону України «Про виконавче провадження») Конституційний Суд України зазначив, що право на судовий захист є конституційною гарантією прав і свобод людини і громадянина, а обов`язкове виконання судових рішень - складовою права на справедливий судовий захист (абзац 5 п.п. 2.1 п. 2 мотивувальної частини Рішення від 26 червня 2013 року № 5-рп/2013); набрання судовим рішенням законної сили є юридичною подією, з настанням якої виникають, змінюються чи припиняються певні правовідносини, а таке рішення набуває нових властивостей; основною з цих властивостей є обов`язковість - сутнісна ознака судового рішення як акта правосуддя (підпункт 2.4 мотивувальної частини Рішення від 23 листопада 2018 року № 10-р/2018); невід`ємною складовою права кожного на судовий захист є обов`язковість виконання судового рішення. Це право охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (пункт 2 мотивувальної частини Рішення від 13 грудня 2012 р. № 18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (пункт 3 мотивувальної частини Рішення від 25 квітня 2012 року № 11-рп/2012).

Конституційний Суд України у Рішенні від 26 червня 2013 року взяв до уваги практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), який, зокрема, в пункті 43 рішення у справі «Шмалько проти України» (заява № 60750/00) вказав, що право на виконання судового рішення є складовою права на судовий захист, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, для цілей якої виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина судового розгляду (пункт 43).

Отже установлено, що згідно рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 23 вересня 2011 року у справі № 2-86/2011 стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 грошові кошти у розмірі 481 220,00 грн. На виконання рішення суду 18 травня 2017 року відкрито виконавче провадження, однак у зв`язку з відсутністю у боржника майна та коштів на погашення заборгованості, 18 грудня 2017 року державним виконавцем винесено постанову про повернення виконавчого документа стягувачу.

Звертаючись до суду зі скаргою, боржник ОСОБА_1 причиною подання скарги вказав «маючи намір реалізувати належний йому транспортний засіб, був повідомлений у сервісному центрі про те, що він перебуває в реєстрі боржників і вказана обставина не дозволяє укласти договір купівлі - продажу транспортного засобу» (а.с.1), на ці обставини ОСОБА_1 послався і в апеляційній скарзі (а.с.49).

Стягувач ОСОБА_3 у поясненнях вказав, що боржником свій обов`язок з погашення заборгованості не виконано. Цю обставину не спростовано боржником. Тобто, відсутні докази того, що ОСОБА_1 виконав рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 23 вересня 2011 року, яке набрало законної сили та є обов`язковим до виконання. Крім того, боржник зазначає про наявність у нього майна та не вказує, що продаж такого здійснюється з метою погашення ним заборгованості за рішенням суду, а посилається тільки на порушення його права володіти майном.

Предметом регулювання ст. 1 Першого протоколу є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ (наприклад, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати, аналізуючи сумісність втручання в право особи на мирне володіння майном з гарантіями ст. 1 Першого протоколу, а саме: чи можна вважати втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) є пропорційним визначеним цілям.

Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону, нормативно-правового акту, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним щодо застосування та наслідків дії його норм.

Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення суспільного, публічного інтересу, за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Критерій пропорційності передбачає, що втручання в право власності буде розглядатися як порушення ст. 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними із втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що ставиться для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар».

При цьому ЄСПЛ у питаннях оцінки пропорційності, як і в питаннях наявності суспільного, публічного інтересу, визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах.

Тож для розкриття критерію пропорційності вагоме значення має визначення судами добросовісності / недобросовісності поведінки особи.

Відповідно до статті 3 ЦК України принципи справедливості, добросовісності та розумності є однією із фундаментальних засад цивільного права, спрямованою, у тому числі, на утвердження у правовій системі України принципу верховенства права. При цьому добросовісність означає прагнення особи сумлінно використовувати цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків, що зокрема підтверджується змістом частини 3 статті 509 цього Кодексу. Отже, законодавець, навівши у тексті ЦК України зазначений принцип, установив у такий спосіб певну межу поведінки учасників цивільних правовідносин, тому кожен із них зобов`язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов`язки, у тому числі передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам та інтересам інших осіб. Цей принцип не є суто формальним, оскільки його недотримання призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту. (постанова ВС від 10 вересня 2018 року у справі № 920/739/17).

На осіб, які беруть участь у справі, покладається обов`язок добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов`язки. При цьому під добросовісністю необхідно розуміти таку реалізацію прав і виконання обов`язків, що передбачають користування правами за призначенням, здійснення обов`язків у межах, визначених законом, недопустимість посягання на права інших учасників цивільного процесу, заборона зловживати наданими правами (постанова ВС від 18 жовтня 2021 року у справі № 299/3611/19).

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що не зняття арешту з майна боржника ОСОБА_1 за відсутності виконання ним свого обов`язку згідно рішення суду та намагання реалізувати майно, без вказівки на намір виконати свій обов`язок, відповідає принципам пропорційності, справедливості та фундаментальному принципу законності, який покладений в основу як судових рішень, так і судочинства в цілому.

Інші доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують та не впливають на їх правильність.

Таким чином, колегія суддів дійшла висновку, що ухвала Дніпровського районного суду міста Києва від 29 жовтня 2025 року постановлена з дотриманням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, що відповідно до статті 375 ЦПК України є підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а ухвали суду першої інстанції без змін.

Керуючись ст.ст. 259, 268, 367, 374, 375, 381-384, 390 ЦПК України, суд,-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану Танащуком Максимом Володимировичем , залишити без задоволення

Ухвалу Дніпровського районного суду міста Києва від 29 жовтня 2025 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови.

Суддя-доповідач: О.І. Шкоріна

Судді: Л.Д. Поливач

А.М. Стрижеус