Постанова від 15 липня 2026 р. у справі №761/46464/25 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

16 липня 2026 року

м. Київ

провадження № 22-ц/824/11991/2026

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Євграфової Є. П. (суддя-доповідач),

суддів: Шкоріної О. І., Саліхова В. В.,

при секретарі Мудрак Р. Р.

за участі: позивача ОСОБА_1 та в її інтересах адвоката Усової Ю. О.,

представника відповідача - адвоката Герасимовської Н. М.,

розглянув у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою адвоката Швидкової Вікторії Олександрівни, в інтересах ОСОБА_1 ,

на ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва у складі судді Притули Н. Г.

від 29 квітня 2026 року

у цивільній справі № 761/46464/25 Шевченківського районного суду міста Києва

за заявою представника ОСОБА_1 - адвоката Швидкової Вікторії Олександрівни

про забезпечення позову

у справі за позовом ОСОБА_1

до ОСОБА_2

про поділ майна подружжя,

та за зустрічним позовом ОСОБА_2

до ОСОБА_1

про визнання майна особистою власністю,

У С Т А Н О В И В:

В провадженні Шевченківського районного суду міста Києва перебуває вказана цивільна справа.

В квітні 2026 року від адвоката Швидкової В. О., в інтересах ОСОБА_1 , надійшла заява про забезпечення позову, в якій заявник просила забезпечити позов, шляхом заборони державним та приватним виконавцям, ОСОБА_2 та/або за його дорученням іншим особам вчиняти дії щодо виселення та/або вселення будь-яких осіб з/до квартири що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , а також вчиняти дії щодо зміни, скасування (припинення) державної реєстрації (декларування) місця проживання будь-яких осіб в цій квартирі; накласти арешт на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 ; заборонити органам та суб`єктам, які здійснюють повноваження у сфері державної реєстрації прав у відповідності до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» - суб`єктам державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень та державним реєстраторам прав на нерухоме майно вчиняти будь-які дії щодо державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, зокрема набуття, зміни, припинення речових прав на нерухоме майно (права власності, користування (оренди, найму тощо) обтяжень речових прав на нерухоме майно (іпотеки, заборони відчуження тощо) щодо квартири за адресою: АДРЕСА_1 .

Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 29 квітня 2026 року відмовлено в задоволені заяви про забезпечення позову.

В апеляційній скарзі адвокат Швидкова В. О., в інтересах ОСОБА_1 , посилаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить ухвалу суду скасувати прийняти нове судове рішення, яким задовольнити заяву про забезпечення позову.

Зазначає, що суд першої інстанції безпідставно звузив зміст позовних вимог про поділ спільного майна подружжя виключно до питання майбутнього розподілу часток, без урахування права співвласника на володіння та користування майном на підставі статей 317, 319, 383 ЦК України. Звертає увагу на те, що невжиття заходів захисту призведе до порушення її житлових прав. Наголошує, що ризики відчуження та обмеження в користуванні майном є реальними, оскільки 06.04.2026 відповідач ОСОБА_2 разом із ріелтором та сторонніми особами намагався проникнути до житла шляхом пошкодження дверей і висловив погрози щодо її виселення та заміни замків. Вказує, що відповідач створює перешкоди, звертаючись із вересня 2022 року до комунальних служб із заявами про припинення постачання послуг до спірної квартири. Вважає, що суд застосував завищений стандарт доказування наміру відчужити майно, що суперечить висновкам Верховного Суду про беззаперечну можливість титульного власника розпорядитися нерухомістю у будь-який момент. Крім того, апелянт зазначає про виявлення після постановлення ухвали оголошення про продаж цієї квартири та вчинення відповідачем дій щодо реєстрації в ній своєї нової дружини й неповнолітньої дитини без її згоди, що створює додаткові юридичні перепони. Також представник апелянта просить суд поновити строк на подання доказів та долучити до матеріалів справи скриншот оголошення з веб-ресурсу.

У поданому відзиві на апеляційну скаргу адвокат Герасимовська Н. М., в інтересах ОСОБА_2 , просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, посилаючись на безпідставність її доводів, ухвалу суду залишити без змін, вважаючи її законною. Зазначає, що позивачем не доведено існування реальної загрози невиконання можливого рішення суду, а сам факт наявності майнового спору не є достатньою підставою для забезпечення позову. Стверджує, що ОСОБА_2 не має наміру відчужувати спірну квартиру до остаточного вирішення справи по суті, а доводи апелянта мають суто гіпотетичний характер. Звертає увагу на те, що позивачка з 2015 року одноосібно користується квартирою площею 189,30 кв. м та фактично усунула його від користування належним йому житлом. Наголошує, що заявлені заходи захисту є неспівмірними, безпідставно обмежують житлові права членів його нової сім`ї, які вже зареєстровані у житловому приміщенні, та спрямовані на закріплення існуючого порядку одноосібного користування майном позивачкою. На думку відповідача, заборона вселення або виселення осіб за своїм змістом є тотожною задоволенню позовних вимог, що прямо заборонено частиною десятою статті 150 ЦПК України. Зазначає, що конфліктні відносини між колишнім подружжям самі по собі не свідчать про наявність законних підстав для застосування заходів процесуального захисту. Посилається на необхідність дотримання балансу інтересів сторін та врахування негативних наслідків від вжиття таких заходів.

В судовому засіданні суду апеляційної інстанції позивач ОСОБА_1 та в її інтересах адвокат Усова Ю. О. підтримали апеляційну скаргу із викладених у ній підстав та доводів.

Представник відповідача - адвокат Герасимовська Н. М., проти задоволення скарги заперечила з підстав викладених у відзиві.

Заслухавши доповідь судді Євграфової Є. П., пояснення позивача та її представника, представника відповідача, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційних скарг та відзиву, колегія суддів виходить з наступного.

Звертаючись із заявою про забезпечення позову ОСОБА_1 зазначала, що між сторонами існує майновий спір щодо поділу спільного сумісного майна подружжя, зокрема квартири АДРЕСА_2 . Вказувала на наявність реального ризику відчуження спірного майна відповідачем, який у поданих до суду процесуальних документах заперечує її право власності та заявляє про одноосібну належність йому цієї нерухомості. Зауважувала, що ОСОБА_2 вчиняє активні дії, спрямовані на позбавлення заявниці можливості користуватися спірною квартирою, яка є її єдиним житлом. Зокрема, 06.04.2026 відповідач із залученням третіх осіб здійснив спробу примусового проникнення до приміщення шляхом пошкодження вхідних дверей і замків, висловлюючи погрози виселити позивачку та обмежити їй доступ до квартири. Заявниця наголошувала, що невжиття заходів забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно, заборони вчинення будь-яких реєстраційних дій щодо нього, а також заборони відповідачу вчиняти дії, спрямовані на виселення позивачки та вселення інших осіб, істотно ускладнить або зробить неможливим виконання майбутнього судового рішення, оскільки у разі відчуження квартири або зміни кола осіб, які в ній проживають, вона буде змушена ініціювати нові судові процеси для захисту своїх прав.

Відмовляючи у задоволенні заяви про забезпечення позову, суд першої інстанції виходив із того, що заявниця не надала належних та допустимих доказів на підтвердження наміру відповідача відчужити майно, яке є предметом спору. Встановивши, що предметом первісного та зустрічного позовів у справі № 761/46464/25 є виключно поділ майна подружжя та визнання його особистою власністю, суд зазначив про відсутність позовних вимог щодо порядку проживання ОСОБА_1 у квартирі. Зважаючи на недоведеність обставин, з якими закон пов`язує необхідність захисту майнових інтересів, суд вказав на абстрактний характер ризиків. Оцінивши надані матеріали, суд дійшов висновку про те, що невжиття заявлених заходів не ускладнить і не унеможливить виконання майбутнього рішення суду та не завадить ефективному захисту порушених прав позивачки.

Колегія суддів не погоджується із висновками суду першої інстанції з таких підстав.

Спір між сторонами виник із сімейних правовідносин щодо поділу спільного сумісного майна подружжя, урегульованих нормами Сімейного кодексу України.

Згідно з положеннями статті 149 ЦПК України забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.

Інститут забезпечення позову є процесуальним засобом, спрямованим на запобігання можливим порушенням майнових прав чи охоронюваних законів інтересів юридичної або фізичної особи, що полягає у вжитті заходів, за допомогою яких надалі гарантується виконання судових актів. Метою вжиття судом таких заходів є охорона матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій із боку відповідача для того, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде ухвалене на користь позивача, зокрема й задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.

Передумовою для забезпечення позову виступає обрання належного, відповідного предмету спору заходу захисту, що гарантує дотримання принципу співвіднесення виду заходу заявленим вимогам, що зрештою дає змогу досягти розумного балансу інтересів сторін та інших учасників судового процесу під час вирішення спору, сприяє фактичному виконанню рішення та забезпечує ефективне поновлення порушених прав. Адекватність та співмірність заходів забезпечення позову визначаються відповідністю вимогам, для забезпечення яких вони вживаються, а також співвідношенням негативних наслідків від вжиття заходів із тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті їх невжиття, з урахуванням вартості майна, на яке накладається обмеження. Ключовим питанням, яке вирішує суд при розгляді заяви про забезпечення позову, є встановлення наявності спору між сторонами, оцінка ризику незабезпечення ефективного захисту прав позивача та перевірка дійсної мети звернення особи до суду із відповідною заявою.

У цивільних справах про поділ спільного майна подружжя предмет спору безпосередньо стосується речових прав на нерухоме майно. Умовою застосування заходів забезпечення позову за вимогами майнового характеру є достатньо обґрунтоване припущення, що майно, яке є у відповідача на момент пред`явлення позову, може зникнути, зменшитись за кількістю або погіршитись за якістю на момент виконання судового рішення.

У випадку виникнення майнового спору щодо нерухомості, якою відповідач може у будь-який момент розпорядитися, очевидною є можливість відповідача як вільно розпоряджатися коштами, так і відчужити майно, яке знаходиться у його власності, що в майбутньому утруднить або унеможливить виконання судового рішення, якщо таке буде ухвалене на користь позивача. Тому вимога суду першої інстанції щодо надання позивачкою беззаперечних доказів про вже наявний безпосередній намір відповідача відчужити квартиру є надмірною та свідчить про застосування завищеного або навіть заздалегідь недосяжного стандарту доказування очевидних речей, що порушує баланс інтересів сторін і суперечить охоронній природі інституту процесуального захисту (правовий висновок у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 11.12.2024 у справі № 760/18839/23).

Наданий скаржницею скриншот оголошення з веб-ресурсу про продаж квартири у контексті стандарту доказування не має юридичного значення та не приймається судом до уваги, адже розміщення оголошення про продаж квартири не є юридичною умовою відчуження нерухомості як такої. Нерухоме майно, як і будь яка річ, окрім продажу може бути подароване повністю або частково, передано в заставу або іпотеку тощо, що здійснюється зазвичай без будь-яких оголошень. Крім того, наявність або відсутність відповідного оголошення на інформаційних ресурсах у мережі Інтернет у конкретний день не має вирішального значення, адже за сучасних цифрових технологій таке оголошення може бути розміщене чи видалене максимально швидко. Отже, оскільки відповідач ОСОБА_2 є єдиним титульним власником спірної квартири, він має юридичну можливість у будь-який момент відчужити її на користь третіх осіб, що повністю нівелює можливість виконання майбутнього судового рішення про поділ цього майна в натурі чи визначення часток співвласників, а відтак накладення арешту на спірну квартиру є цілком обґрунтованим, адекватним та співмірним заходом, спрямованим на збереження об`єкта спору до вирішення справи по суті.

Аналізуючи доцільність одночасного застосування інших заявлених заходів забезпечення позову, зокрема заборони органам та суб`єктам державної реєстрації речових прав вчиняти реєстраційні дії, колегія суддів зазначає, що арешт майна як спосіб забезпечення позову за своєю правовою природою передбачає накладання заборони на право розпоряджатися цим майном з метою його збереження до визначення подальшої долі об`єкта нерухомості. Оскільки арешт законодавчо віднесений до обтяжень речових прав на нерухоме майно відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», він у повній мірі охоплює та поглинає будь-які обмеження щодо юридичного розпорядження ним. За таких обставин, за умови накладення арешту на майно, вжиття додаткових заходів забезпечення позову, спрямованих на обмеження розпорядження тим самим об`єктом нерухомості, зокрема шляхом заборони державним реєстраторам та органам державної реєстрації вчиняти реєстраційні дії, не є необхідним, веде до подвійного та невиправданого обтяження майна і не відповідає критеріям співмірності й розумності (правовий висновок у постанові Верховного Суду від 24.07.2024 у справі № 567/459/23).

Зважаючи на викладене, заява ОСОБА_1 в частині заборони органам та суб`єктам державної реєстрації речових прав вчиняти реєстраційні дії є надмірною, оскільки накладення арешту є цілком достатнім та вичерпним процесуальним заходом для запобігання зміні титульного власника квартири.

Щодо вимоги заборонити державним та приватним виконавцям, ОСОБА_2 та або за його дорученням іншим особам вчиняти дії щодо виселення та або вселення будь-яких осіб з до квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , а також вчиняти дії щодо зміни, скасування чи припинення державної реєстрації місця проживання будь-яких осіб в цій квартирі, колегія суддів виходить з наступного. З матеріалів справи вбачається, що зареєстрованим місцем постійного проживання позивачки є « АДРЕСА_3 », тоді як адресу спірної квартири вона вказує лише як фактичне місце свого проживання. Отже, за адресою спірної квартири позивачка здійснює фактичне право користувача майна, співвласником якого вона себе вважає. Виселення та вселення стосуються не порядку користування майном, а безпосереднього здійснення права на житло. У частині четвертій статті 9 Житлового кодексу України визначено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом, і проводиться добровільно або в судовому порядку відповідно до частини першої статті 109 Житлового кодексу України. Згідно з частиною третьою статті 116 Житлового кодексу України осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.

Оскільки позивачка ОСОБА_1 у спірній квартирі не зареєстрована у встановленому законом порядку, вона не може бути виселена в контексті зазначених норм. Спір у даній справі безпосередньо не стосується здійснення прав користування майном як співвласниками, а належить до іншої правової категорії, тому підстави для задоволення вимог про забезпечення відсутні.

Вимога позивачки про забезпечення позову шляхом заборони відповідачу ОСОБА_2 вчиняти дії щодо зміни реєстрації місця проживання будь-яких осіб у зазначеній квартирі також не підлягає задоволенню з огляду на її правову неспроможність. За змістом Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні», реєстрація або зняття з реєстрації місця проживання є виключною адміністративною функцією органів реєстрації (органів місцевого самоврядування або центрів надання адміністративних послуг), а не приватної особи. Фізична особа не наділена владними повноваженнями самостійно здійснювати такі реєстраційні дії щодо третіх осіб. Заборона відповідачу як фізичній особі вчиняти дії, які належать до виключної компетенції суб`єктів владних повноважень, не узгоджується з висновками Верховного Суду щодо обов`язкової виконуваності та чіткості судового рішення (правовий висновок у постанові Верховного Суду від 10.02.2021 у справі № 754/6225/20 та у постанові Верховного Суду від 16.06.2021 у справі № 757/40047/20-ц). Обмеження у сфері реєстрації місця проживання, за наявності для цього правових підстав, мають адресуватися відповідним органам реєстрації, а не відповідачу як приватній особі. Тому в цій частині вимог заяви про забезпечення позову також слід відмовити.

З огляду на викладене, ухвала суду першої інстанції про відмову в забезпеченні позову підлягає скасуванню з підстав визначених статтею 376 ЦПК України через неправильне застосування норм матеріального права, порушення норм процесуального права та невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, з ухваленням нового судового рішення про часткове задоволення заяви ОСОБА_1 про накладення арешту на майно, яке є предметом спору.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 369, 374, 376, 381, 383 ЦПК України суд, -

У Х В А Л И В :

Апеляційну скаргу адвоката Швидкової Вікторії Олександрівни, в інтересах ОСОБА_1 , задовольнити частково.

Ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 29 квітня 2026 року скасувати, ухвалити нове судове рішення.

Заяву представника ОСОБА_1 - адвоката Швидкової Вікторії Олександрівни про забезпечення позову задовольнити частково.

Накласти арешт на квартиру АДРЕСА_2 .

У задоволенні решти вимог заяви про забезпечення позову відмовити.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, але може бути оскаржена до Верховного Суду шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Постанова суду апеляційної інстанції є виконавчим документом.

Строк пред`явлення до виконання три роки.

Повний текст постанови складений 20 липня 2026 року.

Судді Є. П. Євграфова

О. І. Шкоріна

В. В. Саліхов