Постанова від 19 липня 2026 р. у справі №560/2596/26 — Сьомий апеляційний адміністративний суд

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 560/2596/26

Головуючий у 1-й інстанції: Драновський Я.В.

Суддя-доповідач: Томчук А.В.

20 липня 2026 року

м. Вінниця

Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді: Томчука А.В.

суддів: Драчук Т. О. Савицької Н.В. ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 01 травня 2026 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_1 звернувся до Хмельницького окружного адміністративного суду із позовною заявою до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії.

Рішенням Хмельницького окружного адміністративного суду від 01.05.2026 позовні вимоги задоволено частково.

Визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 , яка полягає у невиплаті ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Стягнуто з військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 145460 (сто сорок п`ять тисяч чотириста шістдесят) грн 19 коп., з відрахуванням з такої суми податків, зборів та інших обов`язкових платежів.

Визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати додаткової винагороди за період з 09.03.2023 по 31.08.2023.

Зобов`язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів, у зв`язку із порушенням строку виплати додаткової винагороди за період з 09.03.2023 по день фактичної виплати - 31.01.2026.

Визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не проведення ОСОБА_1 грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, який утримано з додаткової винагороди.

Зобов`язано військову частину НОМЕР_1 провести грошову компенсацію сум податку з доходів фізичних осіб ОСОБА_1 , який утримано з додаткової винагороди, на виконання рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 01.07.2024 у справі №560/6253/24.

В задоволенні решти позовних вимог - відмовлено.

Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції виходив з того, що позивача було звільнено з військової служби та виключено зі списків особового складу 17.12.2024, а остаточний розрахунок по виплаті додаткової винагороди проведено лише 31.01.2026, що є підставою для застосування відповідальності за статтею 117 КЗпП України; додаткова винагорода є доходом, що не має разового характеру, а тому підлягає компенсації за Законом № 2050-III; при виплаті додаткової винагороди відповідач був зобов`язаний здійснити компенсацію ПДФО відповідно до Порядку № 44.

Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог, Військова частина НОМЕР_1 подала апеляційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 01.05.2026 у справі № 560/2596/26 та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги позивача залишити без задоволення.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що: позивач проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_2 , яка перебувала на фінансовому забезпеченні Військової частини НОМЕР_1 , при цьому обов`язок підготовки та організації оформлення документів для фінансового забезпечення покладався саме на Військову частину НОМЕР_2 ; переміщення військовослужбовця по службі не може вважатися звільненням з військової служби, а тому підстави для застосування статей 116, 117 КЗпП України відсутні; додаткова винагорода, передбачена Постановою КМУ № 168, є одноразовим додатковим видом грошового забезпечення (тимчасовою виплатою), а тому Закон № 2050-III не поширюється на компенсацію втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків її виплати; оскільки позивача було звільнено з військової служби, виплата додаткової винагороди на виконання рішення суду здійснена з оподаткуванням ПДФО за ставкою 18% без урахування положень п. 168.5 ст. 168 ПКУ, що узгоджується з індивідуальними податковими консультаціями органів ДПС.

ОСОБА_1 подав відзив на апеляційну скаргу, в якому заперечив щодо доводів і мотивів такої скарги та просив залишити оскаржуване судове рішення без змін. Зазначив, що позивача було остаточно звільнено з військової служби та виключено зі списків особового складу 17.12.2024, а фактична виплата заборгованості відбулася лише 31.01.2026, що беззаперечно свідчить про затримку розрахунку при звільненні; посилання скаржника на постанову ВС у справі № 400/5149/24 є незастосовним, оскільки спір стосується затримки розрахунку після остаточного виключення зі списків; висновки ВП ВС у справі № 280/8933/24 стосуються виключно виплат за поранення, тоді як предметом спору є "бойова винагорода", яка виплачується пропорційно часу участі у бойових діях і не має разового характеру; позиція відповідача є суперечливою, оскільки в одній частині скарги він стверджує, що позивач не був звільнений, а в іншій - що позивач був звільнений; відповідно до п. 2 Порядку № 44 грошова компенсація виплачується також особам, звільненим із служби, для відшкодування утриманих сум ПДФО.

Інших заяв від учасників справи до суду не надходило.

Відповідно до частини четвертої статті 304 КАС України, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

З урахуванням приписів статті 311 КАС України, суд вирішив розглядати дану справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Судом першої інстанції та під час апеляційного провадження встановлено, що позивач ОСОБА_1 проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_2 , яка до 31.07.2025 перебувала в підпорядкуванні та на фінансовому забезпеченні Військової частини НОМЕР_1 .

Згідно з витягом з наказу командира Військової частини НОМЕР_2 від 05.08.2024, позивача, призначеного наказом начальника регіонального управління Сил територіальної оборони " ІНФОРМАЦІЯ_1 " Сил територіальної оборони Збройних Сил України (по особовому складу) від 11.07.2024 № 137 на посаду начальника розвідки - начальника відділення розвідки штабу військової частини НОМЕР_1 , з 05.08.2024 вважати таким, що справи та посаду здав і вибув до нового місця служби у Військову частину НОМЕР_1 .

Відповідно до витягу з наказу командира Військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 17.12.2024 № 363, позивача з 17.12.2024 виключено із списків особового складу частини та всіх видів забезпечення.

Рішенням Хмельницького окружного адміністративного суду від 01.07.2024 у справі № 560/6253/24 підтверджено право позивача на отримання додаткової винагороди за період з 09.03.2023 по 31.08.2023.

31.01.2026 на виконання зазначеного рішення суду відповідач виплатив позивачу кошти в сумі 260110,97 грн (додаткову винагороду).

Позивач вважаючи, що з ним вчасно не проведено остаточний розрахунок при звільненні, звернувся в суд з цим позовом.

Приписами частин першої - третьої статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Оскільки скаржник апелює рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог, тому апеляційний суд з урахуванням приписів статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України переглядатиме оскаржуване судове рішення в межах доводів апеляційної скарги.

Щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (статті 116, 117 КЗпП України).

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 9 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20.12.1991 № 2011-XII (далі - Закон № 2011-XII), держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби.

Згідно зі статтею 116 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.

Відповідно до частини 1 статті 117 КЗпП України (у редакції Закону України від 1.07.2022 № 2352-ІХ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин"; далі - Закон № 2352-ІХ) у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

Частиною 2 статті 117 КЗпП України передбачено, що при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

Відповідно до пункту 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008 (далі - Положення № 1153/2008), особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням.

Правові висновки щодо застосування статті 117 КЗпП України викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17, згідно з якими після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум. Законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.

Як встановлено судом, позивача з 17.12.2024 виключено із списків особового складу Військової частини НОМЕР_1 та всіх видів забезпечення, тобто відбулося остаточне звільнення з військової служби. Фактична виплата заборгованості по додатковій винагороді у розмірі 260110,97 грн здійснена лише 31.01.2026, тобто з порушенням строків, визначених статтею 116 КЗпП України.

Доводи апелянта про те, що переміщення військовослужбовця по службі не є звільненням з військової служби, не спростовують висновків суду першої інстанції, оскільки предметом спору є затримка розрахунку саме після остаточного виключення позивача зі списків особового складу 17.12.2024, а не після переведення до іншої частини у серпні 2024 року. На момент виключення зі списків особового складу існувало судове рішення від 01.07.2024 у справі № 560/6253/24, яким підтверджено право позивача на отримання додаткової винагороди, проте розрахунок не було проведено.

Доводи апелянта про те, що обов`язок підготовки документів для фінансового забезпечення покладався на Військову частину НОМЕР_2 , також не можуть бути підставою для звільнення відповідача від відповідальності, оскільки грошове забезпечення виплачується за місцем штатної служби, а станом на дату звільнення позивач проходив службу у Військовій частині НОМЕР_1 .

Щодо розміру відшкодування, суд першої інстанції правильно визначив середньоденне грошове забезпечення позивача у розмірі 1527,00 грн (93147,27 грн : 61 календарний день), період затримки з 18.12.2024 по 17.06.2025 (182 дні - максимальний шестимісячний строк), базову суму 277914,00 грн та, застосувавши принцип пропорційності відповідно до правових висновків Великої Палати Верховного Суду у постанові від 08.10.2025 у справі №489/6074/23, обґрунтовано стягнув 145460,19 грн (52,34% від 277914,00 грн), враховуючи співвідношення простроченої заборгованості до загального розміру належних при звільненні виплат.

Таким чином, рішення суду першої інстанції в частині визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо невиплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та стягнення 145460,19 грн є законним та обґрунтованим.

Продовжуючи перегляд цієї адміністративної справи в межах доводів апеляційних скарг, колегія суддів зазначає наступне.

Щодо компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати додаткової винагороди.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати" від 19.10.2020 № 2050-III (далі - Закон № 2050-III), підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати.

Згідно зі статтею 2 Закону № 2050-III, компенсація провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам. Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру, зокрема: заробітна плата (грошове забезпечення).

Пунктом 3 Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 № 159 (далі - Порядок № 159), встановлено, що компенсації підлягають грошові доходи, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру.

Відповідно до пункту 2 Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 № 260 (далі - Порядок № 260), грошове забезпечення включає щомісячні основні види грошового забезпечення, щомісячні додаткові види грошового забезпечення та одноразові додаткові види грошового забезпечення. До одноразових додаткових видів грошового забезпечення належать, зокрема, додаткова винагорода та одноразова винагорода на період дії воєнного стану.

Постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 № 168 "Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану" (далі - Постанова № 168) встановлено виплату додаткової винагороди військовослужбовцям на період дії воєнного стану.

Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 07.05.2026 у зразковій справі № 280/8933/24, додаткова винагорода, встановлена Постановою № 168 на період дії воєнного стану, є різновидом одноразового додаткового грошового забезпечення військовослужбовця, тобто є доходом, що має разовий характер, у зв`язку із чим приписи Закону № 2050-III на спірні правовідносини не поширюються, а компенсація втрати частини таких доходів у разі затримки їх виплати стягненню не підлягає.

Зазначений правовий висновок Великої Палати Верховного Суду є обов`язковим для врахування судами відповідно до частини 2 статті 356 Кодексу адміністративного судочинства України.

Колегія суддів зазначає, що доводи позивача у відзиві на апеляційну скаргу про те, що висновки Великої Палати Верховного Суду у справі № 280/8933/24 стосуються виключно виплат за поранення і не є релевантними до "бойової винагороди", не можуть бути прийняті до уваги. Велика Палата Верховного Суду у зазначеній постанові дійшла висновку саме щодо правової природи додаткової винагороди, встановленої Постановою № 168, як одноразового додаткового виду грошового забезпечення. Порядок № 260 відносить додаткову винагорода на період дії воєнного стану до одноразових додаткових видів грошового забезпечення незалежно від підстави її нарахування (участь у бойових діях чи поранення). Відповідно, додаткова винагорода за безпосередню участь у бойових діях, яка є предметом спору у цій справі, також належить до одноразових додаткових видів грошового забезпечення та має разовий характер у розумінні Закону № 2050-III.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про поширення дії Закону № 2050-III на спірні правовідносини щодо компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати додаткової винагороди, що свідчить про неправильне застосування норм матеріального права.

За таких обставин, рішення суду першої інстанції в частині визнання протиправною бездіяльності Військової частини НОМЕР_1 щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати додаткової винагороди за період з 09.03.2023 по 31.08.2023 та зобов`язання військової частини НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів, у зв`язку із порушенням строку виплати додаткової винагороди за період з 09.03.2023 по день фактичної виплати - 31.01.2026, підлягає скасуванню з ухваленням у цій частині нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Щодо компенсації сум податку з доходів фізичних осіб.

Відповідно до пункту 168.5 статті 168 Податкового кодексу України (далі - ПКУ), суми податку на доходи фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями у зв`язку з виконанням обов`язків несення служби, спрямовуються виключно на виплату рівноцінної та повної компенсації втрат доходів цієї категорії громадян.

Постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 № 44 затверджено Порядок виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу (далі -Порядок № 44).

Згідно з пунктом 2 Порядку № 44, грошова компенсація виплачується громадянам України, які відповідно до законодавства мають статус військовослужбовця, а також особам, звільненим із служби, для відшкодування утриманих сум податку з їх грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, право на які вони набули у зв`язку з виконанням обов`язків під час проходження служби.

Пунктами 3-5 Порядку № 44 передбачено, що виплата грошової компенсації здійснюється установами, що утримують військовослужбовців, за рахунок відповідних коштів, які є джерелом доходів цих осіб, шляхом рівноцінного та повного відшкодування втрат частини грошового забезпечення, пов`язаних з утриманням ПДФО.

Як встановлено судом, додаткова винагорода, виплачена позивачу на виконання рішення суду від 01.07.2024 у справі № 560/6253/24, є доходом, набутим позивачем виключно у зв`язку з виконанням обов`язків військової служби. Пункт 2 Порядку № 44 прямо передбачає право на компенсацію ПДФО також для осіб, звільнених із служби, для відшкодування утриманих сум податку з виплат, право на які вони набули у зв`язку з виконанням обов`язків під час проходження служби.

Доводи апелянта про те, що оподаткування здійснено на загальних підставах відповідно до індивідуальних податкових консультацій органів ДПС, не спростовують обов`язку відповідача здійснити компенсацію ПДФО відповідно до Порядку № 44. Індивідуальна податкова консультація має індивідуальний характер та стосується порядку застосування норм податкового законодавства, проте не може скасовувати чи змінювати дію Порядку № 44, який покладає на військову частину обов`язок здійснити компенсацію утриманого податку.

Колегія суддів також звертає увагу на суперечливість позиції апелянта, який в одній частині апеляційної скарги стверджує, що позивач не був звільнений з військової служби (обґрунтовуючи відсутність підстав для застосування ст. 117 КЗпП), а в іншій частині - що позивач був звільнений (обґрунтовуючи відмову у компенсації ПДФО).

Таким чином, рішення суду першої інстанції в частині визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо непроведення грошової компенсації сум ПДФО та зобов`язання провести таку компенсацію є законним та обґрунтованим.

Підсумовуючи наведене, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги частково спростовують висновки суду першої інстанції, а саме в частині застосування Закону № 2050-III до правовідносин щодо компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати додаткової винагороди, оскільки суд першої інстанції не врахував правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 07.05.2026 у зразковій справі № 280/8933/24.

В іншій частині доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, який ухвалив рішення відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Апеляційний суд враховує усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (див. п.п. 29– 30 рішення ЄСПЛ у справі "Руїз Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain), заява № 18390/91, від 09.12.1994). При цьому, право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (див. пункт 30 рішення ЄСПЛ у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), заява № 49684/99, від 27.09.2001).

Відповідно до частини другої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення. Згідно з частиною 1 статті 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення є, зокрема, неправильне застосування норм матеріального права.

Беручи до уваги наведене, оскільки суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права в частині поширення дії Закону № 2050-III на правовідносини щодо компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати додаткової винагороди, рішення суду першої інстанції належить скасувати в цій частині з прийняттям нової постанови про відмову у задоволенні позовних вимог у зазначеній частині. В іншій частині рішення суду першої інстанції підлягає залишенню без змін.

Щодо розподілу судових витрат, то такий у відповідності до положень статті 139 КАС України не здійснюється.

Керуючись статтями 243, 250, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 задовольнити частково.

Рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 01 травня 2026 року скасувати в частині визнання протиправною бездіяльності військової частини НОМЕР_1 щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати додаткової винагороди за період з 09.03.2023 по 31.08.2023 та в частині зобов`язання військової частини НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів, у зв`язку із порушенням строку виплати додаткової винагороди за період з 09.03.2023 по день фактичної виплати - 31.01.2026.

Прийняти у цій частині нову постанову, якою у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання протиправною бездіяльності Військової частини НОМЕР_1 щодо нарахування та виплати компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати додаткової винагороди за період з 09.03.2023 по 31.08.2023 та зобов`язання військової частини НОМЕР_1 нарахувати та виплатити компенсацію втрати частини доходів, у зв`язку із порушенням строку виплати додаткової винагороди за період з 09.03.2023 по день фактичної виплати - 31.01.2026 - відмовити.

В іншій частині рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 01 травня 2026 року у справі № 560/2596/26 залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її ухвалення та оскарженню не підлягає, крім випадків передбачених підпунктами "а"-"г" пункту 2 частини 5 статті 328 КАС України.

Головуючий Томчук А.В.

Судді Драчук Т. О. Савицька Н.В.