Рішення від 19 липня 2026 р. у справі №520/13798/26 — Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61700, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

РІШЕННЯ

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

місто Харків

20.07.2026 р. справа №520/13798/26

Харківський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді - Сліденка А.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без призначення судового засідання з повідомленням (викликом) сторін справу за позовом

ОСОБА_1 (далі за текстом - позивач, заявник)

до Військової частини НОМЕР_1 (далі за текстом - відповідач, владний суб`єкт, орган публічної адміністрації)

провизнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,

встановив:

Позивач у порядку адміністративного судочинства заявив вимоги: 1) визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 ЄДРПОУ: НОМЕР_2 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 РНОКПП НОМЕР_3 , грошової компенсації за невикористану відпустку за 2022 рік за 28 календарних діб, за 2023 рік за 25 календарних діб, за 2024 рік за 40 календарних діб, за 2025 рік за 40 календарних діб, за 2026 рік за 40 календарних діб, з урахуванням додаткової винагороди, передбаченої Постановою КМУ №168 від 28.02.2022 року; 2) зобов`язати військову частину НОМЕР_1 ЄДРПОУ: НОМЕР_2 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 РНОКПП НОМЕР_3 , грошову компенсацію за невикористану відпустку за 2022 рік за 28 календарних діб, за 2023 рік за 25 календарних діб, за 2024 рік за 40 календарних діб, за 2025 рік за 40 календарних діб, за 2026 рік за 40 календарних діб, з урахуванням додаткової винагороди, передбаченої Постановою КМУ №168 від 28.02.2022 року; 3) визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за дні невикористаної додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, передбаченою пунктом 12 статті 12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” за 2022 рік за 14 календарних діб, за 2023 рік за 14 календарних діб, за 2024 рік за 14 календарних діб, за 2025 рік за 14 календарних діб та за 2026 рік за 14 календарних діб з урахуванням додаткової винагороди, передбаченої Постановою КМУ №168 від 28.02.2022 року; 4) зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за дні невикористаної додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, передбаченою пунктом 12 статті 12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” за 2022 рік за 14 календарних діб, за 2023 рік за 14 календарних діб, за 2024 рік за 14 календарних діб, за 2025 рік за 14 календарних діб та за 2026 рік за 14 календарних діб з урахуванням додаткової винагороди, передбаченої Постановою КМУ №168 від 28.02.2022 року.

Аргументуючи ці вимоги, зазначив, що суб”єктом владних повноважень не було проведено виплати грошового забезпечення військовослужбовця у повному обсязі за рахунок невиплати компенсації невикористаної щорічної та додаткової відпустки з урахуванням додаткової винагороди згідно з постановою КМУ від 28.02.2022р. №168.

Відповідач із поданим позовом не погодився.

Аргументуючи заперечення проти позову зазначив, що грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної та додаткової відпусток була нарахована і виплачена позивачу відповідно до вимог Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям, затвердженого наказом Міністерства оборони України №260, яким передбачено, що при її обчисленні враховуються посадовий оклад, оклад за військовим званням, надбавка за вислугу років та щомісячні додаткові види грошового забезпечення, крім винагород. На думку відповідача, додаткова винагорода, встановлена постановою Кабінету Міністрів України №168 від 28.02.2022, не має постійного щомісячного характеру, а тому не включається до розрахунку грошової компенсації за невикористану відпустку.

Суд, вивчивши доводи усіх наявних у справі документів учасників спору, повно виконавши процесуальний обов`язок із збору доказів, перевіривши доводи сторін добутими доказами, з`ясувавши обставини фактичної дійсності, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, виходить з таких підстав та мотивів.

Установлені судом обставини спору полягають у наступному.

За викладеним у позові твердженням, заявник з 15.12.2016 р. проходив військову службу у військовій частині ПП НОМЕР_4 , а з 31.10.2017 по 28.04.2026 - у Військовій частині НОМЕР_1 , що підтверджується військовим квитком серії НОМЕР_5 від 06.05.1980.

Відповідно до витягу з наказу командира Військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) №120 від 28.04.2026, штаб-сержант ОСОБА_1 , сержант із матеріального забезпечення 1 мінометної батареї НОМЕР_6 штурмового батальйону, звільнений наказом командира Військової частини НОМЕР_1 (по особовому складу) від 01.04.2026 №91-РС у відставку за статтею 26 частиною 5 пунктом 3 підпунктом «а» (за віком) Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», вважається таким, що 28.04.2026 приступив до здачі справ та посади, цього ж числа справи та посаду здав, і з 28.04.2026 виключений зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення.

Вказаним наказом визначено, що загальна вислуга заявника станом на 28.04.2026р. становить 29 років 10 місяців 29 днів; наказано виплатити грошову компенсацію за невикористану відпустку за 2022 рік за 28 календарних діб, за 2023 рік за 25 календарних діб, за 2024 рік за 40 календарних діб, за 2025 рік за 40 календарних діб, за 2026 рік за 40 календарних діб, а також виплатити компенсацію за дні невикористаної додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, передбаченої пунктом 12 статті 12 Закону України №3551-ХІІ, за 2017-2026 роки по 14 календарних діб за кожен рік.

Згідно з довідкою від 10.06.2026р. №26/1/4143 про виплату додаткової винагороди згідно з постановою КМУ №168 заявнику було виплачено за лютий 2022р. - 17.857,14 грн, березень 2022р.-липень 2022р. - по 100.000,00 грн щомісячно; серпень 2022р. - 88.709,68 грн; вересень 2022р. - 100.000,00 грн; жовтень 2022р.-березень 2023р. - по 30.000,00 грн щомісячно; квітень 2023р. - 22.000,00 грн; травень 2023р. - 30.000,00 грн; червень 2033р. - 23.000,00 грн; липень 2023р.-жовтень 2023р. - по 30.000,00 грн щомісячно; листопад 2023р. - 18.000,00 грн; грудень 2023р.-лютий 2024р. - по 30.000,00 грн щомісячно; березень 2024р. - 16.451,61 грн; квітень 2024р.-червень 2024р. - по 30.000,00 грн щомісячно; липень 2024р. - 15.483,87 грн; серпень 2024р.-листопад 2024р. - по 30.000,00 грн щомісячно; грудень 2024р. - 19.354,84 грн; січень 2025р.-30.000,00 грн; лютий 2025р. - 20.357,14 грн; березень 2025р.-серпень 2025р. - по 30.000,00 грн щомісячно; вересень 2025р. - 51.000,00 грн; жовтень 2025р.-грудень 2025р. - по 30.000,00 грн щомісячно; січень 2026р. - 6.774,19 грн; лютий 2026р. - 1.071,43 грн; березень 2026р.-квітень 2026р. - 0,00 грн.

Згідно з довідкою про виплату грошового забезпечення при виключенні зі списків частини від 10.06.2026р. №26/1/4140 заявнику було, зокрема, нараховано при звільненні компенсацію за невикористану основну щорічну відпустку у розмірі 227.517,88 грн; компенсацію за невикористану відпустку як учасник бойових дій у розмірі 146.112,40 грн.

За викладеними стороною відповідача твердженнями, при обчисленні грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку та грошової компенсації за дні невикористаної додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, додаткова винагорода у порядку постанови КМУ від 28.02.2022р. №168 до складу місячного грошового забезпечення, з якого обчислювались названі виплати, включена не була.

Стверджуючи про вчинення суб”єктом владних повноважень протиправного управлінського волевиявлення з приводу неповного оплати часу служби у зв`язку із неврахуванням при обчисленні компенсації основної та додаткової відпустки додаткової винагороди у порядку постанови КМУ від 28.02.2022р. №168, заявник ініціював даний спір.

Надаючи оцінку обставинам спірних правовідносин та відповідності реально вчиненого управлінського волевиявлення суб`єкта владних повноважень вимогам ч.2 ст.2 КАС України, суд вважає, що до відносин, які склались на підставі встановлених обставин спору, підлягають застосуванню наступні норми права.

У розумінні п.7 ч.1 ст.4 КАС України відповідач є суб`єктом владних повноважень.

Тому на відносини з реалізації відповідачем наданих законом повноважень поширюється дія ч.2 ст.19 Конституції України, де указано, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Також на відносини з реалізації відповідачем наданих законом повноважень поширюється і дія ч.2 ст.2 КАС України, згідно з якою у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Вирішуючи спір по суті, суд вважає, що в Україні як у правовій державі, де проголошена дія верховенства права та найвищою соціальною цінністю є людина, згідно з ст.ст. 1, 3, 8, ч.2 ст.19, ч.1 ст.68 Конституції України усі без виключення суб`єкти права (учасники суспільних відносин) зобов`язані дотримуватись існуючого правового порядку, утримуючись від використання права на «зло»/зловживання правом, а суб`єкти владних повноважень (органи публічної адміністрації) додатково обтяжені ще й обов`язком виконувати покладені законом завдання виключно за наявності приводів та способом, чітко обумовленими законом.

Наведене тлумачення змісту перелічених норм права є цілком релевантним правовому висновку постанови Верховного Суду від 09.05.2024р. у справі №580/3690/23, де указано, що з метою гарантування правового порядку в Україні кожен суб`єкт приватного права зобов`язаний добросовісно виконувати свої обов`язки, передбачені законодавством, а у випадку невиконання відповідних приписів - зазнавати встановлених законодавством негативних наслідків.

Суд відзначає, що згідно з ст.43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Суспільні відносини з приводу отримання публічними службовцями винагороди за публічну службу унормовані, насамперед, приписами ч.1 ст.43, ч.7 ст.43 Конституції України, ст.40 Закону України від 25.03.1992р. № 2232-XII "Про військовий обов`язок і військову службу" (далі за текстом - Закон №2232-XII), ст.9 Закону України від 20.12.1991р. №2011-ХІІ "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (далі за текстом - Закон України №2011-ХІІ), постанови КМУ від 07.11.2007р. №1294 (до 28.12.2018р.) постанови КМУ від 30.08.2017р. №704 (з 01.03.2018р.), Законом України від 15.11.1996 №504/96-ВР "Про відпустки" (далі за текстом - Закон №504/96-ВР); Законом України від 22.10.1993 № 3551-ХІІ "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (далі за текстом - Закон № 3551-ХІІ), Кодексом законів про працю України (далі - КЗпП); Порядком виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам (затверджений наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018р. №260, зареєстрований в Міністерстві юстиції України 26.06.2018р. за №745/32197; далі за текстом - Порядок №260).

Статтею 1 Закону № 2011-XII визначено, що соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.

Відповідно до частини першої статті 9 Закону № 2011-XII держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері праці та соціальної політики, інші центральні органи виконавчої влади відповідно до їх компетенції розробляють та вносять у встановленому порядку пропозиції щодо грошового забезпечення військовослужбовців.

Частиною другою статті 9 Закону № 2011-XII визначено, що до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Згідно з частиною четвертою статті 9 Закону № 2011-XII грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності. Порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України.

Статтею 9-2 Закону № 2011-XII визначено, що під час дії воєнного стану військовослужбовцям щомісячно виплачується додаткова винагорода на умовах, у розмірах та в порядку, встановлених Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до пункту 1, абзацу третього пункту 14 статті 10-1 Закону № 2011-XII військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, надаються щорічні основні відпустки із збереженням грошового, матеріального забезпечення та наданням грошової допомоги на оздоровлення у розмірі місячного грошового забезпечення. У рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі не використані за час проходження військової служби дні щорічних основної та додаткової відпусток, а також додаткової відпустки військовослужбовцям, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, та додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону України "Про відпустки".

Пунктом 2 постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» (далі - Постанова № 704) установлено, що грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу складається з посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням, щомісячних (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії) та одноразових додаткових видів грошового забезпечення.

У пункті 3 Постанови № 704 зазначено, що виплату грошового забезпечення військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу здійснювати в порядку, що затверджується Міністерством оборони, Міністерством внутрішніх справ, Міністерством фінансів, Міністерством інфраструктури, Міністерством юстиції, Службою безпеки, Управлінням державної охорони, розвідувальними органами, Адміністрацією Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації (далі - державні органи).

Пунктом 2 розділу І Порядку № 260 визначено, що грошове забезпечення включає: щомісячні основні види грошового забезпечення; щомісячні додаткові види грошового забезпечення; одноразові додаткові види грошового забезпечення.

До щомісячних основних видів грошового забезпечення належать: посадовий оклад; оклад за військовим званням; надбавка за вислугу років.

До щомісячних додаткових видів грошового забезпечення належать: підвищення посадового окладу; надбавки; доплати; винагорода військовослужбовцям, які обіймають посади, пов`язані з безпосереднім виконанням завдань із забезпечення кібербезпеки та кіберзахисту; премія.

До одноразових додаткових видів грошового забезпечення належать: винагороди (крім винагороди військовослужбовцям, які обіймають посади, пов`язані з безпосереднім виконанням завдань із забезпечення кібербезпеки та кіберзахисту), а також додаткова винагорода на період дії воєнного стану; допомоги.

Відповідно до пункту 16 розділу І Порядку № 260 виплата додаткових видів грошового забезпечення, не передбачених цим Порядком, здійснюється відповідно до чинного законодавства України.

Продовжуючи вирішення спору за епізодом обчислення такого виду грошового забезпечення військовослужбовця як грошова компенсація днів неотриманої відпустки, суд керується такими підставами та мотивами.

Право заявника на відпустку визнано суб”єктом владних повноважень у тексті відповідного наказу про виключення з списків особового складу військового формування.

Положеннями ст. 16-2 Закону України «Про відпустки» передбачено, що учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни, статус яких визначений Законом України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", особам, реабілітованим відповідно до Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років", із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув`язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу, надається додаткова відпустка із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.

За змістом ст. 5 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», учасниками бойових дій є особи, які брали участь у виконанні бойових завдань по захисту Батьківщини у складі військових підрозділів, з`єднань, об`єднань всіх видів і родів військ Збройних Сил діючої армії (флоту), у партизанських загонах і підпіллі та інших формуваннях як у воєнний, так і у мирний час.

Пунктом 12 ст.12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії соціального захисту» передбачено використання учасниками бойових дій чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.

Аналіз наведених вище положень законодавства дає суду підстави для висновку, що учасники бойових дій мають право отримати додаткову відпустку із збереженням заробітної плати за певних умов.

Відповідно до ч. 8 ст. 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв`язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України «Про відпустки». Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.

Отже, підстави та порядок надання додаткової відпустки особам, які мають статус учасника бойових дій, передбачені, насамперед, Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» як спеціальним актом права.

Набуття заявником такого права у спірних правовідносинах узгоджується із приписами ст.ст.162 та 24 Закону України від 15.11.1996р. "Про відпустки", ст.5 та п.12 ч.1 ст.12 Закону України від 22.10.1993р. №3551-ХІІ "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", ч.8 ст.101 та ч.14 ст.101 Закону України від 20.12.1991р. №2011-ХІІ "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".

Обставини тривалості невикористаної заявником відпустки не заперечуються жодної із сторін спору, а тому не підлягають додатковому доказуванню у межах цієї справи згідно з ч.1 ст.78 КАС України.

Правила обчислення грошової компенсації днів частини невикористаної відпустки визначені нормами Порядку обчислення середньої заробітної плати (затверджений постановою КМУ від 08.02.1995р. №100; далі за текстом - Порядок №100) та нормами Розділу ХХХІ Порядку №260.

Згідно з п.2 Розділу ІІ Порядку №100 обчислення середньої заробітної плати для оплати часу відпусток, надання матеріальної (грошової) допомоги або виплати компенсації за невикористані відпустки проводиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки, надання матеріальної (грошової) допомоги або виплати компенсації за невикористані відпустки.

Відповідно до п.3 Розділу ХХХІ Порядку №260 у рік звільнення військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), звільненим з військової служби за віком, станом здоров`я, у зв`язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі, у зв`язку зі скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, які не використали щорічну основну відпустку або використали частково, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини та виплачується грошове забезпечення у розмірі відповідно до кількості наданих днів відпустки або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.

У силу спеціального застереження п.6 Розділу ХХХІ Порядку №260 розрахунок грошового забезпечення за час надання щорічної основної відпустки з подальшим виключенням зі списків особового складу та грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки здійснюється виходячи з посадового окладу, окладу за військовим званням, надбавки за вислугу років та щомісячних додаткових видів грошового забезпечення з урахуванням зміни вислуги років та норм грошового забезпечення, які військовослужбовець отримував за останньою займаною штатною посадою. При цьому одноденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення місячного розміру грошового забезпечення на 30 календарних днів.

Суд вважає, що у спірних правовідносинах спеціальною нормою права є саме положення п.6 Розділу ХХХІ Порядку №260, а тому розрахунок грошової компенсації за дні невикористаної відпустки повинен відбуватись із грошового забезпечення військовослужбовця (в частині окладу за посадою, окладу за званням, надбавки за вислугу років, щомісячних додаткових видів грошового забезпечення) станом на 28.04.2026р. (календарна дата припинення військової служби заявника у Збройних Силах України).

Таким чином, за нормами Порядку № 260, не використана частина відпусток (щорічна, додаткова) військовослужбовцем за минулі роки проходження служби, компенсується в грошовій формі.

28 лютого 2022 року КМУ на виконання Указів Президента України від 24 лютого 2022 року №64 «Про введення воєнного стану в Україні» та №69 «Про загальну мобілізацію» прийняв Постанову №168, яка застосовується з 24 лютого 2022 року, пунктом 1 якої установив, що на період дії воєнного стану військовослужбовцям Збройних Сил, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Головного управління розвідки Міністерства оборони, Національної гвардії, Державної прикордонної служби, Управління державної охорони, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації, Державної спеціальної служби транспорту, військовим прокурорам Офісу Генерального прокурора, особам рядового і начальницького складу Державної служби з надзвичайних ситуацій, співробітникам Служби судової охорони, особам начальницького складу управління спеціальних операцій Національного антикорупційного бюро та поліцейським виплачується додаткова винагорода в розмірі 30000 гривень щомісячно (крім військовослужбовців строкової служби), а тим з них, які беруть безпосередню участь у бойових діях або забезпечують здійснення заходів з національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії, перебуваючи безпосередньо в районах у період здійснення зазначених заходів (у тому числі військовослужбовцям строкової служби), - розмір цієї додаткової винагороди збільшується до 100000 гривень в розрахунку на місяць пропорційно часу участі у таких діях та заходах. Виплата такої додаткової винагороди здійснюється на підставі наказів командирів (начальників). Надалі до цієї Постанови неодноразово вносилися зміни та доповнення, у тому числі й до пункту 1.

У подальшому, Законом України від 28.06.2023 № 3161-IX «Про внесення змін до деяких законів України щодо окремих питань, пов`язаних із проходженням військової служби під час дії воєнного стану» (далі - Закон № 3161-IX), Закон № 2011-ХІІ було доповнено статтею 9-2 такого змісту: «Стаття 9-2. Додаткова винагорода військовослужбовцям під час дії воєнного стану. Під час дії воєнного стану військовослужбовцям щомісячно виплачується додаткова винагорода на умовах, у розмірах та в порядку, встановлених Кабінетом Міністрів України».

Крім того, на виконання, зокрема, статті 9-2 Закону № 2011-ХІІ, абзаців другого-восьмого пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 3161-IX, згідно з Постановою № 836, змінилося і правове регулювання щодо виплати додаткової винагороди, передбаченої Постановою № 168.

Також відповідно до статті 9-2 Закону № 2011-ХІІ, абзаців другого-восьмого пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 3161-IX, Постанови № 704, Постанови № 168 наказом Міністра оброни України від 26.09.2023 № 566 затверджено зміни до Порядку № 260, зокрема, пункт 6 розділу XXXI викладено в такій редакції: « 6. Розрахунок грошового забезпечення за час надання щорічної основної відпустки з подальшим виключенням зі списків особового складу та грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки здійснюється виходячи з посадового окладу, окладу за військовим званням, надбавки за вислугу років та щомісячних додаткових видів грошового забезпечення з урахуванням зміни вислуги років та норм грошового забезпечення, які військовослужбовець отримував за останньою займаною штатною посадою. При цьому одноденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення місячного розміру грошового забезпечення на 30 календарних днів».

Пунктом 1-1 Постанови № 168 (у редакції, чинній станом на момент звільнення позивача з військової служби) установлено, що на період воєнного стану, зокрема, військовослужбовцям Збройних Сил, які беруть безпосередню участь у бойових діях або здійсненні заходів, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, перебуваючи безпосередньо в районах їх здійснення, на тимчасово окупованій Російською Федерацією території України, на території між позиціями сил оборони та позиціями військ держави-агресора, щомісяця виплачується додаткова винагорода у розмірі 100 000 гривень в розрахунку на місяць пропорційно часу участі у таких діях та заходах.

Згідно з пунктом 1-2 Постанови № 168 виплата додаткової винагороди здійснюється на підставі наказів командирів (начальників).

Суд наголошує, що пункт 1-1 Постанови № 168 (у редакції, чинній станом на момент звільнення позивача з військової служби) чітко і однозначно передбачає, що: додаткова винагорода за своєю суттю є тимчасовою (непостійною) виплатою військовослужбовця, оскільки установлюється на період дії воєнного стану та прямо залежить від наявності (дії) в Україні правового режиму воєнного стану; розмір додаткової винагороди не є сталим, адже вона виплачується пропорційно в розрахунку на місяць в залежності від виконання завдань та часу приймання військовослужбовцем участі у бойових діях або здійсненні заходів, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України та перебування безпосередньо в районах у період здійснення зазначених заходів; визначається наказами командирів (начальників).

Отже, за відсутності принаймні однієї із указаних умов, виплата додаткової винагороди не здійснюється.

При цьому суд ураховує, що частина друга статті 9 Закону № 2011-ХІІ відносить до складу грошового забезпечення щомісячні додаткові види грошового забезпечення (зокрема винагороди, які мають постійний характер).

Водночас додаткові щомісячні види грошового забезпечення військовослужбовців є чітко унормованими та передбачені пунктом 2 розділу І Порядку № 260, до яких спірна додаткова винагорода, установлена Постановою № 168, з огляду на її характер та особливості, не включається.

Зазначене свідчить про тимчасовий характер такої додаткової винагороди, а тому винагорода, передбачена Постановою № 168, не є складовою щомісячного додаткового виду грошового забезпечення.

Окрім цього, таке тлумачення указаної норми підтверджується й підходом держави до указаної виплати, адже наказом Міністерства оборони України від 25.01.2023 № 44 «Про внесення Змін до Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам», зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 30.01.2023 № 177/39233, перелік одноразових додаткових видів грошового забезпечення доповнено додатковою винагородою на період дії воєнного стану.

Верховний Суд у постанові від 10 грудня 2024 року у справі № 580/9551/23 сформував правовий висновок, відповідно до якого пункт 1 постанови № 168 чітко і однозначно передбачив, що додаткова винагорода за своєю суттю є тимчасовою (непостійною) виплатою військовослужбовця, оскільки установлюється на період дії воєнного стану та прямо залежить від наявності (дії) в Україні правового режиму воєнного стану. При цьому, в Академічному тлумачному словнику слово «постійний» визначається, зокрема, як: який триває весь час, не припиняючись і не перериваючись;

- розмір додаткової винагороди не є сталим, адже вона виплачується пропорційно в розрахунку на місяць в залежності від виконання завдань та часу приймання військовослужбовцем участі в бойових діях або забезпечення здійснення заходів з національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії та перебування безпосередньо в районах у період здійснення зазначених заходів;

- визначається наказами командирів (начальників).

Отже за відсутності принаймні однієї із вказаних умов, виплата додаткової винагороди не здійснюється.

Відповідно Суд дійшов висновку, що за своєю правовою природою додаткова винагорода, установлена пунктом 1 постанови № 168, є одноразовим додатковим видом грошового забезпечення.

Окружний адміністративний суд не стверджує про подібність правовідносин у справі № 580/9551/23 та у справі, що розглядається, а використовує указаний підхід для з`ясування правової природи додаткової винагороди, установленої пунктом 1 постанови № 168 як окремого виду грошового забезпечення як щомісячного додаткового виду грошового забезпечення або як одноразового додаткового виду грошового забезпечення.

З огляду на зміст пункту 1 постанови №168, яким регламентовано підстави та порядок виплати додаткової винагороди, така винагорода виплачується лише у період дії воєнного стану, її розмір не є сталим, вона виплачується в залежності від виконання завдань, та визначається наказами командирів (начальників), що сукупно свідчить про тимчасовий характер такої додаткової винагороди.

Пунктом 2-1 постанови № 168 установлено, що міністерства та державні органи за погодженням з Міністерством фінансів та Міністерством економіки визначають особливості виплати додаткової винагороди та винагороди за особливості проходження служби (навчання) під час воєнного стану (особливого періоду) особам, зазначеним у пункті 1-1 цієї постанови, та додаткової винагороди особам, зазначеним у пункті 1-2 цієї постанови, у тому числі в частині встановлення переліку бойових (спеціальних) завдань та заходів, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв`язку з військовою агресією РФ проти України, для здійснення такої виплати, з урахуванням завдань, покладених на Збройні Сили, Службу безпеки, Службу зовнішньої розвідки, Головне управління розвідки Міністерства оборони, Національну гвардію, Державну прикордонну службу, Управління державної охорони, Державну службу спеціального зв`язку та захисту інформації, Державну спеціальну службу транспорту.

Крім того, указаний правовий висновок був застосований Верховним Судом у постанові від 12.02.2026 у справі № 420/77/25 при вирішенні питання включення до складу місячного грошового забезпечення позивача як військовослужбовця Держприкордонслужби України додаткової винагороди, встановленої Постановою № 168, для обчислення грошової компенсації за невикористані дні оплачуваних відпусток. За результатами перегляду судових рішень у вказаній справі Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій, що у спірних правовідносинах додаткова винагорода, передбачена Постановою 168, у встановленому законом порядку та окремим нормативним актом віднесена до одноразового додаткового виду грошового забезпечення. Як наслідок, така додаткова винагорода не може бути врахована у розмір місячного грошового забезпечення, з якого провадиться обрахунок грошової компенсації за всі невикористані дні відпустки військовослужбовцю Державної прикордонної служби України.

У постанові від 31.01.2025 у справі № 460/2645/24 Верховний Суд указав, що за своєю правовою природою додаткова винагорода, запроваджена Постановою № 168, є додатковим видом грошового забезпечення, яку законодавець відніс до категорії винагород, виплату якої запроваджено під час воєнного стану, яка має компенсаційну мету, - часткова відплата за особливості несення служби в умовах війни та не має регулярного характеру й виплачується на підставі наказів командирів (начальників), за певних умов.

Верховний Суд у постанові від 19.02.2025 у справі № 240/32053/23 погодився з висновками судів попередніх інстанцій про те, що додаткова винагорода, передбачена Постановою № 168, запроваджена на період дії воєнного стану та жодним нормативно-правовим актом не передбачено включення до складу грошового забезпечення, з якого нараховується допомога на оздоровлення та матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань, додаткової винагороди, встановленої Постановою № 168.

Тотожна правова позиція щодо відсутності підстав для включення додаткової винагороди, передбаченої Постановою № 168, до складу грошового забезпечення, з якого обчислена грошова допомога на оздоровлення та матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань, викладена у постанові Верховного Суду від 28.11.2024 у справі № 240/26235/23.

Відступу від висновку щодо такого застосування указаної норми права Верховним Судом у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду, як це передбачено статтями 346, 347 КАС України, не було.

А тому, з огляду на наведене, указані підходи щодо правової природи додаткової винагороди, установленої Постановою № 168, які містяться у зазначених справах, є застосовними до спірних правовідносин.

Позивач наполягає на тому, що з лютого 2022 року по день його звільнення додаткова винагорода, запроваджена постановою КМУ від 28.02.2022р. №168, виплачувалась, а тому є щомісячним додатковим видом грошового забезпечення.

З цього приводу суд зазначає, що у спірних правовідносинах додаткова винагорода, передбачена постановою №168, у встановленому законом порядку та окремим нормативним актом віднесена до одноразового додаткового виду грошового забезпечення. Як наслідок, така додаткова винагорода не може бути врахована у розмір місячного грошового забезпечення, з якого провадиться обрахунок грошової компенсації за всі невикористані дні відпустки військовослужбовцю.

Подібна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 12.02.2026р. у справі №420/77/25, в постанові Верховного Суду від 10.06.2026р. у справі №240/33823/23.

Тож, доводи сторони позивача про протилежне кваліфікуються судом у якості юридично неспроможних.

Остаточно питання про правовий статус додаткової винагороди у порядку постанови КМУ від 28.02.2022р. №168 саме у якості одноразового додаткового виду грошового забезпечення було визначено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.05.2026р. по зразковій справі №280/8933/24.

З огляду на приписи ч.5 ст.242 КАС України, зміст та суть правового висновку постанови Великої палати Верховного Суду від 07.05.2026р. по зразковій справі №280/8933/24, постанови Верховного Суду від 12.02.2026р. у справі №420/77/25, постанови Верховного Суду від 10.06.2026р. у справі №240/33823/23, належність додаткової винагороди у порядку постанови КМУ від 28.02.2022р. №168 до одноразових видів грошового забезпечення (однократних виплат) означений вид грошового забезпечення не повинен включатись суб"єктом владних повноважень до складу місячного грошового забезпечення військовослужбовця у цілях обчислення розміру грошової компенсації за невикористані ним дні відпусток.

Вирішуючи спір по суті, суд відзначає, що за суттю запровадженого ст.8 Конституції України принципу верховенства права негативні наслідки, спричинені неоднозначністю, суперечливістю чи прогалинами в законодавстві у сфері публічно-правових відносин, не можуть застосовуватись на шкоду приватній особі чи бути підставою для розширеного тлумачення повноважень субєктів владних повноважень, а натомість - в окресленому випадку підлягає застосуванню принцип «найбільш сприятливого становища для особи» (favor libertatis).

Подібні за суттю правові позиції викладені у постанові Верховного Суду від 02.04.2025р. у справі №280/7446/24.

Тому, зважаючи на ч.1 ст.17 Закону України від 23.02.2006р. №3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", рішення Європейського суду з прав людини від 14.10.2010р. по справі "Щокін проти України" (Shchokin v. Ukraine, заяви № 23759/03 та 37943/06) та рішення Європейського суду з прав людини від 07.07.2011р. по справі "Серков проти України" (Serkov v. Ukraine, заява № 39766/05), суд вважає, що після настання події ухвалення постанови Верховного Суду від 12.02.2026р. у справі №420/77/25 заявник об'"єктивно не здатен набути ані легітимних очікувань, ані правомірних сподівань на отримання грошової компенсації за дні невикористаної відпустки з урахуванням додаткової винагороди у порядку постанови КМУ від 28.02.2022р. №168, позаяк додаткова винагорода у порядку постанови КМУ від 28.02.2022р. №168 має тимчасовий, непостійний та одноразовий характер, виплачується виключно за наявності визначених умов і не нараховується за період перебування поліцейського у відпустці.

Стосовно посилань представника заявника на постанову Верховного Суду від 23.09.2023 у справі №260/3564/22 суд зазначає, що при розв`язанні даного спору підлягає застосуванню остання у часі правова позиція Верховного Суду з приводу однієї і тієї ж норми закону (тобто правовий висновок постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.05.2026р. по зразковій справі №280/8933/24 та постанови Верховного Суду від 10.06.2026р. у справі №240/33823/23).

Продовжуючи вирішення спору, суд зважає, що критерії законності управлінського волевиявлення (як у формі рішення, так і у формі діяння) владного суб`єкта викладені законодавцем у приписах ч.2 ст.2 КАС України, а у силу ч.2 ст.77 КАС України обов`язок доведення факту дотримання цих критеріїв покладений на владного суб`єкта шляхом подання до суду доказів та наведення у процесуальних документах доводів як відповідності закону вчиненого волевиявлення, так і помилковості аргументів іншого учасника справи.

Тому відповідність закону рішення чи діяння (управлінського волевиявлення) суб`єкта владних повноважень як у спорі про набуття приватною особою додаткового блага чи активу, так і у спорі про спростування новоствореного за рішенням субєкта владних повноважень публічного обов`язку, зокрема, за критеріями дотримання компетенції, меж повноважень, способу дій, приводу реалізації функції контролю, обґрунтованості, безсторонності (неупередженості), добросовісності, розсудливості, рівності перед законом, унеможливлення дискримінації, пропорційності, своєчасності, права особи на участь у процесі прийняття рішення, має доводитись, насамперед, відповідачем - суб`єктом владних повноважень.

При цьому, із положень частин 1 і 2 ст.77 КАС України у поєднанні з приписами ч.4 ст.9, абз.2 ч.2 ст.77, частин 3 і 4 ст.242 КАС України слідує, що владний суб`єкт повинен доводити обставини фактичної дійсності у спорі за стандартом доказування - "поза будь-яким розумним сумнівом" (тобто запропоноване сприйняття ситуації повинно виключати реальну ймовірність існування у дійсності будь-якого іншого варіанту), у той час як до приватної особи підлягає застосуванню стандарт доказування - "баланс вірогідностей" (тобто запропоноване сприйняття ситуації не повинно суперечити умовам реальної дійсності і бути можливим до настання).

Разом із тим, суд вважає, що саме лише неспростування владним суб`єктом задекларованого, але не доведеного документально твердження приватної особи про конкретну обставину фактичної дійсності, не спричиняє виникнення безумовних та беззаперечних підстав для висновку про реальне існування такої обставини у дійсності.

І хоча спір безумовно підлягає вирішенню у порядку ч.2 ст.77 КАС України, однак суд повторює, що реальність (справжність та правдивість) конкретної обставини фактичної дійсності не може бути сприйнята доведеною виключно через неспростування одним із учасників справи (навіть суб`єктом владних повноважень) декларативно проголошеного, але не доказаного твердження іншого учасника справи, позаяк протилежне явно та очевидно прямо суперечить меті правосуддя - з`ясування об`єктивної істини у справі.

Правильність саме такого тлумачення змісту ч.1 ст.77 та ч.2 ст.77 КАС України підтверджується правовим висновком постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2020р. по справі №520/2261/19, де указано, що визначений ст. 77 КАС України обов`язок відповідача - суб`єкта владних повноважень довести правомірність рішення, дії чи бездіяльності не виключає визначеного частиною першою цієї ж статті обов`язку позивача довести ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги.

Окрім того, саме таке тлумачення стандартів доказування є цілком релевантним правовому висновку постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.06.2023р. у справі №916/3027/21.

Викладені вище міркування окружного адміністративного суду також є цілком релевантними правовій позиції постанови Верховного Суду від 19.01.2023р. у справі №520/6006/21, де указано, що: 1) у праві існують три основні стандарти доказування: "баланс імовірностей" (balance of probabilities) або "перевага доказів" (preponderance of the evidence); "наявність чітких та переконливих доказів" (clear and convincing evidence); "поза розумним сумнівом" (beyond reasonable doubt) та у справах, де суб`єкт владних повноважень доводить правомірність своїх рішень, що передбачають втручання у власність або діяльність суб`єкта приватного права (зокрема, притягнення його до відповідальності), подані таким суб`єктом владних повноважень докази, за загальним правилом, повинні відповідати критерію "поза розумним сумнівом"; 3) Цей висновок сформульований Верховним Судом, зокрема у постановах від 14.11.2019р. у справі №822/863/16, від 21.11.2019р. у справі №826/5857/16, від 11.02.2020р. у справі №816/502/16, від 16.06.2020р. у справі №756/6984/16-а та від 18.11.2022р. у справі №560/3734/22.

У розумінні ч.1 ст.72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

При цьому, згідно з ч.1 ст.73 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування, а у силу запроваджених частинами 1 і 2 ст.74 КАС України застережень суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням встановленого законом порядку або не підтверджені визначеними законом певними засобами доказування.

Відповідно до ч.1 ст.75 КАС України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи, а за правилом ч.1 ст.76 КАС України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Згідно з ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Тлумачення змісту цієї норми процесуального закону було викладено Верховним Судом у постанові від 07.11.2019р. по справі №826/1647/16 (адміністративне провадження № К/9901/16112/18), де указано, що обов`язковою умовою визнання протиправним волевиявлення суб`єкта владних повноважень є доведеність приватною особою факту порушення власних прав та інтересів та доведеність факту невідповідності закону оскарженого управлінського волевиявлення.

Кваліфікуючи реально вчинене у спірних правовідносинах управлінське волевиявлення суб`єкта владних повноважень, суд виходить із того, що за загальним правилом під рішенням суб`єкта владних повноважень слід розуміти письмовий акт, під дією суб`єкта владних повноважень слід розуміти вчинок посадової/службової особи, під бездіяльністю суб`єкта владних повноважень слід розуміти невиконання обов`язків, під відмовою суб`єкта владних повноважень слід розуміти письмово зафіксоване діяння з приводу незадоволення звернення приватної особи.

За змістом правових позицій постанови Верховного Суду від 03.06.2020р. у справі №464/5990/16-а та постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.09.2022р. у справі №9901/276/19 протиправною бездіяльністю суб`єкта владних повноважень є зовнішня форма поведінки (діяння) органу/посадової особи у вигляді неприйняття рішення (нездійснення юридично значимих дій) у межах компетенції за наявності фізичної змоги реалізувати управлінську функцію.

У межах спірних правовідносин суб`єктом владних повноважень було вчинене управлінське волевиявлення у формі бездіяльності з приводу обчислення грошової компенсації невикористаної основної та додаткової відпустки із включенням до середньоденного грошового забезпечення такого показника грошового забезпечення як додаткова винагорода у порядку постанови КМУ від 28.02.2022р. №168.

Оцінивши добуті по справі докази в їх сукупності за правилами ст.ст.72-77, 90, 211 КАС України, підсумовуючи викладені вище міркування, суд доходить до переконання про те, що владним суб`єктом у ході розгляду справи доведено дотримання вимог ч.2 ст.19 Конституції України та ч.2 ст.2 КАС України під час обчислення розміру грошової компенсації за невикористані дні оплачуваних відпусток без урахування сум додаткової винагороди у порядку постанови КМУ від 28.02.2022 №168.

Тож, за наслідками розгляду справи за цим епізодом суд вважає доведеним за правилами ч.2 ст.77 КАС факт відповідності оскарженого управлінського волевиявлення суб`єкта владних повноважень вимогам ч.2 ст.2 КАС України в даній частині та навпаки не доведеним за правилами ч.1 ст.77 КАС України факт існування у заявника порушеного публічного права у межах спірних правовідносин.

Указане є визначеною процесуальним законом підставою для відмови у задоволенні позову.

При розв`язанні спору, суд, зважаючи на практику Європейського суду з прав людини щодо застосування ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року; рішення від 21.01.1999 у справі «Гарсія Руїз проти Іспанії», від 22.02.2007 у справі «Красуля проти Росії», від 05.05.2011 у справі «Ільяді проти Росії», від 28.10.2010 у справі «Трофимчук проти України», від 09.12.1994 у справі «Хіро Балані проти Іспанії», від 01.07.2003 у справі «Суомінен проти Фінляндії», від 07.06.2008 у справі «Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії», вичерпно реалізував усі діючі правові механізми з`ясування об`єктивної істини; забезпечив здобуття достатнього для вирішення спору по суті обсягу доказів; надав всебічну оцінку усім юридично значимим факторам, доводам і обставинам справи; дослухався до усіх ясно і чітко сформульованих та здатних вплинути на результат вирішення спору аргументів сторін; виклав достатній поза розумним сумнівом обсяг міркувань з приводу конкретного тлумачення змісту належних норм матеріального і процесуального права.

Розгорнуті і детальні мотиви та висновки суду з приводу юридично значимих аргументів, доводів учасників справи та обставин справи викладені у тексті судового акту.

Решта доводів сторін окремій оцінці у тексті судового акту не підлягає, позаяк не впливає на правильність розв`язання спору по суті.

Розподіл витрат з оплати судового збору по справі слід здійснити відповідно до ст.139 КАС України та Закону України «Про судовий збір».

Керуючись ст.ст. 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст.4-12, 72-77, 90, 211, 241-244, 246, 255, 262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

вирішив:

Позов - залишити без задоволення.

Роз`яснити, що судове рішення набирає законної сили відповідно до ст.255 КАС України (після закінчення строку подання скарги усіма учасниками справи або за наслідками процедури апеляційного перегляду); підлягає оскарженню шляхом подання апеляційної скарги до Другого апеляційного адміністративного суду у строк згідно з ч.1 ст.295 КАС України (протягом 30 днів з дати складення повного судового рішення).

Суддя А.В. Сліденко