Рішення від 08 липня 2026 р. у справі №761/822/26 — Шевченківський районний суд міста Києва

Справа № 761/822/26

Провадження № 2/761/7618/2026

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

(заочне)

09 липня 2026 року Шевченківський районний суд м.Києва у складі:

головуючого судді: Савицького О.А.,

при секретарі: Дибань А.Р.,

за участю позивача ОСОБА_1 , представника позивача - адвоката Папазової Галини Анатоліївни розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,

ВСТАНОВИВ:

12 січня 2026 року на адресу суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, в якій просив суд визнати його доньку ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим приміщенням, а саме квартирою за адресою: АДРЕСА_1 . Позов мотивовано тим, що відповідач, будучи зареєстрованою в спірній квартирі, понад шість місяців в квартирі не проживає без поважних на те причин, чим порушує право позивача, який є відповідальним квартиронаймачем, на вільне розпорядження і користування вказаною квартирою, зокрема право на приватизацію житла.

Ухвалою від 18.05.2026 відкрито провадження у справі, розгляд якої вирішено проводити у порядку загального позовного провадження та призначено підготовче судове засідання.

Ухвалою від 18.06.2026 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.

Позивач ОСОБА_1 та його представник - адвокат Папазова Г.А. в судовому засіданні позовні вимоги підтримали, просили суд задовольнити їх у повному обсязі з підстав викладених в позові.

Відповідач в судове засідання не з`явилася, свого представника до суду не направила, про дату, час і місце судового розгляду повідомлялася належним чином у встановленому законом порядку, причин неявки не повідомила та відзиву не подала.

Враховуючи, що позивач не заперечив проти проведення заочного розгляду справи, при цьому відповідач, що належним чином повідомлялася про розгляд справи, в судове засідання не з`явилася, відзиву не подала, а тому відповідно до вимог ст. ст. 280, 281 ЦПК України, суд постановив ухвалу про заочний розгляд справи на підставі наявних у справі доказів.

Суд, вислухавши доводи позивача, пояснення свідків ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , котрі підтвердили факт не проживання відповідача у спірній квартирі, дослідивши представлені письмові докази дійшов висновку про задоволення вимог виходячи із такого.

Так, судом було встановлено, що ордер № 3730 на житлове приміщення за адресою: АДРЕСА_1 був виданий Виконавчим комітетом Київської міської ради УРСР бабусі Позивача по матері - ОСОБА_6 .

Витягом з рішення Виконкому радянської райради депутатів трудящих м. Києва № 135 від 13.04.1976 року було переведено особовий рахунок ОСОБА_7 (батьку Позивача) з тещі ОСОБА_8 .

В подальшому, після смерті бабусі позивача ОСОБА_8 , його батьків - ОСОБА_1 та ОСОБА_9 , ОСОБА_1 є основним квартиронаймачем, що підтверджується витягом з розпорядження Шевченківської РДА № 473 від 02.08.2017 року.

На час розгляду справи за адресою спірної квартири зареєстровані: ОСОБА_1 - наймач квартири та ОСОБА_2 - донька позивача.

Згідно довідки № 974345-2022 від 15.01.2022 року виданої Шевченківським відділом Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області позивач зареєстрований та проживає в зазначеній квартирі з 1988 року.

ОСОБА_2 не проживає в житловому приміщенні понад двадцять років, що було підтверджено в судовому засіданні показами свідків.

Відповідачем в свою чергу не спростовано дані обставини та факт того, що вона не цікавиться квартирою, квартплату та комунальні послуги не сплачує, її особисті речі в квартирі відсутні.

Також, відповідачем не надано суду належних доказів того, що вона не проживає в квартирі з поважних причин, а позивач, чинить їй перешкоди в користування квартирою, яка є зареєстрованим її місцем проживання.

За змістом статті 47 Конституції України, кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Відповідно до частини першої статті 71 ЖК УРСР при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.

У частині третій статті 71 ЖК УРСР наведено випадки, у яких жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців. Вичерпного переліку поважності причин непроживання в житловому приміщенні законодавство не встановлює, у зв`язку з чим зазначене питання суд вирішує в кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи.

Відповідач не зверталася до Керуючої компанії щодо збереження за нею права користування квартирою.

Згідно зі статтею 72 ЖК УРСР, визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Аналіз ст. 71 та ст. 72 ЖК УРСР, дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщенням за наявності одночасно двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин такого непроживання.

Принципами цивільного судочинства є змагальність та диспозитивність, що покладає на позивача обов`язок з доведення обґрунтованості та підставності усіх заявлених вимог. Саме на позивача покладається обов`язок надати належні та допустимі докази на доведення власної правової позиції. Отже, позивач, як особа, яка на власний розсуд розпоряджається своїми процесуальними правами на звернення до суду за захистом порушеного права, визначає докази, якими підтверджуються доводи позову та спростовуються заперечення відповідача проти позову, доводиться їх достатність та переконливість.

У справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. При вирішенні спору про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, необхідно встановити факт відсутності особи у жилому приміщення понад шість місяців та поважність причин такої відсутності. Поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначаються судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та правил ЦПК України щодо оцінки доказів.

З матеріалів справи вбачається, що відповідач по справі понад 20 років не проживає у спірній квартирі у якій відсутні її особисті речі, про що свідчать відповідні докази.

Відповідно до ч. 6 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

У постанові Верховного Суду від 11 жовтня 2021 року в справі № 203/1665/19-ц (провадження № 61-11593св21) міститься висновок про те, що процесуальний закон покладає обов`язок на позивача довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК УРСР строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення, як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

Факт тимчасової відсутності фізичної особи і пов`язані з цим правові наслідки необхідно відмежовувати від факту постійної відсутності особи у житловому приміщенні у зв`язку з вибуттям наймача та членів його сім`ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення, в тому ж населеному пункті (стаття 107 ЖК УРСР).

У постанові Верховного Суду від 16 червня 2021 року в справі № 289/2299/18 (провадження № 61-17608св20) вказано, що у справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК УРСР), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. Наймачеві або членові його сім`ї, який був відсутнім понад встановлений законом строк без поважних причин, суд вправі з цих мотивів відмовити в позові про захист порушеного права (вселення, обмін, поділ жилого приміщення тощо). Наймач або член його сім`ї, який вибув на інше постійне місце проживання, втрачає право користування жилим приміщенням з дня вибуття, незалежно від пред`явлення позову про це. На підтвердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресація кореспонденції, утворення сім`ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо). Факт тимчасової відсутності фізичної особи і пов`язані з цим правові наслідки необхідно відмежовувати від факту постійної відсутності особи у житловому приміщенні у зв`язку з вибуттям наймача та членів його сім`ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті (стаття 107 ЖК УРСР). Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим указане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи. Зазначені правила статей 71 та 107 ЖК Української РСР є різними за своєю правовою природою й кожна з них є окремою підставою для пред`явлення позову, оскільки, перше з них регулює збереження житла за тимчасово відсутніми громадянами, а правило другої статті передбачає втрату членом сім`ї наймача права користування цим житловим приміщенням у разі його вибуття на постійне проживання в інше житлове приміщення.

При вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення. У разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім`ї тощо) суд може продовжити пропущений строк.

Верховний Суд виходить з того, що початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

Вказана правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц, провадження № 61-37646св18, від 22 листопада 2018 року у справі № 760/13113/14-ц, провадження № 61-30912св18, від 26 лютого 2020 року у справі № 333/6160/17, провадження № 61-7317св19, від 18 березня 2020 року у справі № 182/6536/13-ц, провадження № 61-23089св19.

Аргументом позивача, як підставою для визнання відповідача такою, що втратила право користування квартирою є не проживання останньої більше 20 років без поважних причин в цьому приміщенні, відсутність особистих речей та не прийняття участі у витратах на утримання квартири.

Враховуючи викладене, суд вважає, що зібраними у справі доказами підтверджено те, що відповідач втратила інтерес до спірного житла, не несе витрати на утримання квартири та сплати комунальних послуг, вже досить тривалий час, а саме більше 20 років спірним житлом не користується, при цьому жодних перешкод для проживання їй не чиниться, а тому суд визнає ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , такою, що втратила право користування житловим приміщенням, а саме квартирою АДРЕСА_2 .

Керуючись ст ст. 71, 72 ЖК України, ст.ст. 10-12, 77-81, 89, 263-265, 279 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням - задовольнити.

Визнати ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , такою, що втратила право користування житловим приміщенням, а саме квартирою АДРЕСА_2 .

Заочне рішення може бути переглянуте судом за письмовою заявою відповідача, поданою протягом тридцяти днів з дня його проголошення, а також рішення може бути оскаржене позивачем до Київського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених ЦПК України, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.

Суддя :