Вирок від 19 липня 2026 р. у справі №754/11534/26 — Деснянський районний суд міста Києва

Номер провадження 1-кп/754/1004/26

Справа№754/11534/26

Вирок

Іменем України

20 липня 2026 року

м. Київ

Деснянський районний суд м. Києва в складі:

головуючого судді ОСОБА_1

за участю секретаря ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві кримінальне провадження №12026100030000974 від 07.05.2026 року стосовно:

ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженки м. Павлоград, Дніпропетровської обл., українки, громадянки України, з вищою освітою, офіційно працевлаштованої на посаді начальника відділу в Державній інспекції енергетичного нагляду України, заміжньої, зареєстрованої та такої, що проживає за адресою: АДРЕСА_1 , раніше не судимої,

обвинуваченої у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст. 286 КК України,

за участю сторони обвинувачення: прокурора: ОСОБА_4 ,

потерпілого: ОСОБА_5 ,

сторони захисту: обвинуваченої ОСОБА_3 , захисника ОСОБА_6 ,

ВСТАНОВИВ:

І. ФОРМУЛЮВАННЯ ОБВИНУВАЧЕННЯ, ВИЗНАНОГО СУДОМ ДОВЕДЕНИМ (місце, час, спосіб вчинення та наслідки кримінальних правопорушень, форма вини і мотиви кримінальних правопорушень)

ОСОБА_3 07.05.2026 року, приблизно о 19 годині 42 хвилини, будучи особою, яка керує транспортним засобом - знаходячись за кермом засобу підвищеної небезпеки -технічно справного автомобіля марки «Renault Megane», реєстраційний номер НОМЕР_1 , синього кольору, рухаючись в м. Києві, у третій смузі для руху, від правого краю проїзної частини вул. Космонавта Поповича, зі сторони пр. Лісовий, в напрямку вул. Кубанської України, навпроти буд. №14 по вул. Космонавта Поповича, в порушення вимог п. п. 1.3, 2.3 «б», 12.3 Правил дорожнього руху України не була уважною, не стежила за дорожньою обстановкою та вчасно не реагувала відповідним чином на її зміну. В цей час, проїзну частину вул. Космонавта Поповича, навпроти буд. №14, в недозволеному для руху пішоходів місці, перетинав пішохід ОСОБА_5 , котрий рухався справа наліво, по відношенню до руху автомобіля.

Водій ОСОБА_3 , маючи об`єктивну змогу завчасно виявити пішохода, який наближався, негайно не вжила заходів для зменшення швидкості, аж до повної зупинки транспортного засобу, не змогла вірно оцінити дорожню обстановку та її зміну, внаслідок чого, в момент виникнення небезпеки для руху, чим для неї виявився пішохід ОСОБА_5 , проявила бездіяльність та, загрожуючи життю і здоров`ю громадян, продовжила рух прямо, в результаті чого здійснила наїзд на останнього.

В результаті вказаної дорожньо-транспортної пригоди пішохід ОСОБА_5 отримав тілесні ушкодження у вигляді: закритої черепно-мозкової травми: забій головного мозку з формуванням геморагічного вогнища в правій скроневій частці, епідуральна гематома над полюсом лівої скроневої частки ліворуч, перелом передньої стінки лівої верхнє-щелепної пазухи та перелом нижньої стінки лівої орбіти, перелом скроневої кістки з поширенням на велике крило клиноподібної кістки ліворуч, гемосинус, гематома м`яких тканин над лівою лобно-скроневою ділянкою, забійні рани в лобній ділянці праворуч та на спинці носа, субкон`юнктивальний крововилив лівого ока у зовнішнього кута, - яке відносяться до тяжкого тілесного ушкодження за критерієм небезпеки для життя.

Під час руху водій ОСОБА_3 порушила вимоги Правил дорожнього руху України, а саме:

• пункт 1.3 Правил дорожнього руху України, згідно з яким, «Учасники дорожнього руху зобов`язані знати й неухильно виконувати вимоги цих Правил, а також бути взаємно ввічливими»;

• підпункт «б» пункту 2.3 Правил дорожнього руху України, згідно з яким, «Для забезпечення безпеки дорожнього руху водій зобов`язаний бути уважним, стежити за дорожньою обстановкою, відповідно реагувати на її зміну, стежити за правильністю розміщення та кріплення вантажу, технічним станом транспортного засобу і не відволікатися від керування цим засобом у дорозі»;

• пункт 12.3 Правил дорожнього руху України, згідно з яким, «У разі виникнення небезпеки для руху або перешкоди, яку водій об`єктивно спроможний виявити, він повинен негайно вжити заходів для зменшення швидкості аж до зупинки транспортного засобу або безпечного для інших учасників руху об`їзду перешкоди».

Порушення водієм ОСОБА_7 вимог п. п. 1.3, 2.3 «б» та 12.3 Правил дорожнього руху України знаходиться у прямому причинному зв`язку з виникненням вказаної дорожньо-транспортної пригоди та отриманням ОСОБА_5 тяжкого тілесного ушкодження.

ОСОБА_3 обґрунтовано обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст. 286 КК України, а саме, в порушенні правил безпеки дорожнього руху особою, яка керує транспортним засобом, яке заподіяло потерпілому тяжке тілесне ушкодження.

ІІ. СТАТТІ (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність, що передбачає відповідальність за кримінальне правопорушення, винним у вчиненні якого визнається обвинувачений.

Згідно із ч.2 ст. 286 КК України кримінально-караним діянням є порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особою, яка керує транспортним засобом, якщо вони спричинили смерть потерпілого або заподіяли тяжке тілесне ушкодження.

Основним безпосереднім об`єктом злочину є безпека руху і експлуатації автомобільного та деяких інших видів транспорту, а його додатковим обов`язковим об`єктом - життя та здоров`я особи.

Об`єктивна сторона злочину включає такі обов`язкові ознаки: діяння; обстановку; наслідки; причиновий зв`язок між діянням і наслідками. Діяння полягає у порушенні правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту. Воно може вчинятися шляхом дії або бездіяльності і полягає: у вчиненні дій, які заборонені правилами; невиконані дій, які особа може і зобов`язана вчинити відповідно до вимог правил безпеки руху й експлуатації транспорту. Діяння при вчиненні цього злочину завжди пов`язане з недотриманням вимог відповідних нормативних актів правил безпеки руху та експлуатації транспортних засобів. Такі правила встановлені у законах та інших нормативно-правових актах, насамперед - це правила дорожнього руху.

Кримінальна відповідальність за ч. 2 ст. 286 КК настає за умови заподіяння наслідків у виді фізичної шкоди, яка є не менш небезпечною, ніж тяжке тілесне ушкодження.

Причиновий зв`язок між діянням і наслідками має місце тоді, коли порушення правил безпеки руху або експлуатації транспорту, допущене винним, закономірно, з необхідністю тягне за собою наслідки, передбачені статтею 286 КК України.

Суб`єктом злочину, передбаченого статтею 286 КК України, визнають особу, яка керує транспортним засобом, незалежно від того, чи має вона на це право.

Суб`єктивна сторона злочину визначається ставленням винного до наслідків і в цілому характеризується необережною виною.

Суд дійшов висновку про доведеність вини обвинуваченої ОСОБА_8 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст. 286 КК України, а саме у порушенні правил безпеки дорожнього руху особою, яка керує транспортним засобом, що спричинило потерпілому тяжке тілесне ушкодження.

ІІІ. ДОКАЗИ НА ПІДТВЕРДЖЕННЯ ОБСТАВИН, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДОМ

Так, у кримінальному провадженні відносно фізичної особи, підлягають доказуванню:

(1) подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення);

(2) винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення;

(3) вид і розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, а також розмір процесуальних витрат;

(4) обставини, які впливають на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, характеризують особу обвинуваченого, обтяжують чи пом`якшують покарання, які виключають кримінальну відповідальність або є підставою закриття кримінального провадження;

(5) обставини, що є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності або покарання (ст.91 КПК України).

Суд досліджує докази безпосередньо. Показання учасників кримінального провадження суд отримує усно (ч.1 ст.23 КПК України).

Водночас, кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими цим Кодексом, позаяк сторони кримінального провадження мають рівні права на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших процесуальних прав, передбачених цим Кодексом, що встановлено ст.22 КПК України, адже вони, в силу ст.26 КПК України, є вільними у використанні своїх прав у межах та у спосіб, передбачених цим Кодексом.

В судовому засіданні судом забезпечено дотримання вимог ст. 22, 23, 26 КПК України щодо змагальності сторін, диспозитивності.

Відповідно до положень ст.84 КПК України доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню.

У той час, як процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів (ч.2 ст.84 КПК України).

Належними, відповідно до ст. 85 КПК України, є докази, які прямо чи непрямо підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, та інших обставин, які мають значення для кримінального провадження, а також достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів.

Доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом (ст. 86 ч.1 КПК України).

В цій справі з`ясовано, що фактичні обставини цього кримінального провадження є дійсними з огляду на сукупність таких доказів з числа регламентованих ст.84 КПК України.

Так, допитана в судовому засіданні обвинувачена ОСОБА_9 повністю визнала себе винною, щиро розкаялася і підтвердила вищеописані встановлені судом обставини справи. Розповіла суду, що 07.05.2026 їхала автомобілем зі своєю неповнолітньою донькою - ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , по вул. Космонавта Поповича, зі сторони пр. Лісовий, в напрямку вул. Кубанської України, навпроти буд. №14 по вул. Космонавта Поповича несподівано побачила пішохода ОСОБА_5 , який переходив дорогу, не встигла зреагувати належним чином та здійснила наїзд на нього. Відразу після цього зупинилась та перебувала поряд із потерпілим до приїзду медиків та поліції. ОСОБА_3 просила вибачення у потерпілого та його мами за спричинені хвилювання. Повідомила суду, що 10.07.2026 уклала з потерпілим нотаріально посвідчений договір про відшкодування моральної шкоди, яку сторони оцінили у 300000,00 грн., на підтвердження чого надала договір від 10.07.2026, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_11 та зареєстрований у реєстрі за №723. Обвинувачена зобов`язалась відшкодувати вказану шкоду до 15.07.2027 у повному обсязі.

Показання обвинуваченої є логічними і послідовними та не залишають суду «розумного сумніву» щодо їх правдивості та відповідності встановленим обставинам кримінального провадження.

Потерпілий ОСОБА_5 надав суду пояснення, в яких зазначив, що жодних претензій майнового чи немайнового характеру до обвинуваченої не має, оскільки ОСОБА_9 зобов`язалась повністю відшкодувати йому моральну шкоду. Щодо майнової шкоди, - за умови відшкодування її страховою компанією «ПЗУ Україна», відповідно до страхового полісу обвинуваченої № ЕР.229227501 від 13.05.2025, - майнових претензій також не матиме. На підтвердження своїх слів надав нотаріально посвідчену заяву від 09.07.2026, зареєстровану у реєстрі нотаріальних дій за № 721.

Суд вважає недоцільним дослідження доказів стосовно всіх обставин справи, які ніким не оспорюються, проти цього не заперечують учасники судового розгляду. Обвинувачена, потерпілий та інші учасники судового розгляду правильно розуміють зміст цих обставин і у суду немає сумнівів у добровільності та істинності їх позиції, учасникам судового розгляду роз`яснено, що у такому випадку вони будуть позбавлені права оспорювати ці фактичні обставини справи у апеляційному порядку.

Відповідно до ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують Європейську конвенцію з прав людини та основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

У своїх рішеннях "Ірландія проти Сполученого Королівства" від 18 січня 1978 року, "Коробов проти України" від 21 жовтня 2011 року Європейський суд з прав людини повторює, що при оцінці доказів суд, як правило, застосовує критерій доведення "поза розумним сумнівом", така доведеність може випливати із співіснування достатньо переконливих, чітких і узгоджених між собою висновків.

Оцінюючи зібрані докази в їх сукупності, з точки зору належності та допустимості, суд приходить до висновку про те, що винність обвинуваченої ОСОБА_3 , знайшла своє повне підтвердження в ході судового розгляду кримінального провадження, та її дії вірно кваліфіковано за ч.2 ст. 286 КК України, як порушення правил безпеки дорожнього руху особою, яка керує транспортним засобом, що спричинило потерпілому тяжке тілесне ушкодження.

ІV. ПОКАРАННЯ

Відповідно до загальних засад призначення кримінального покарання, передбачених ст. 65 КК України, суд призначає покарання, відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу у межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинене кримінальне правопорушення та враховуючи ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особу винного та обставини, що пом`якшують та обтяжують покарання. Особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень.

Так, санкцією ч.2 ст.286 КК України передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк від трьох до восьми років з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк до трьох років або без такого.

Відповідно до встановлених обставин, ОСОБА_3 вчинила кримінальне правопорушення, яке за класифікацією, визначеною ст. 12 КК України є тяжким злочином.

У відповідності до ст. 50 КК України покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами.

Суд враховує, що юридична відповідальність особи, відповідно до ч. 2 ст. 61 Конституції України, має індивідуальний характер.

Конституційний Суд України в Рішенні від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004, досліджуючи принцип індивідуалізації юридичної відповідальності, зазначив таке: […] призначене судом покарання повинно відповідати ступеню суспільної небезпеки злочину, обставинам його вчинення та враховувати особу винного, тобто бути справедливим.

Згідно з принципом індивідуалізації юридичної відповідальності при призначенні покарання суд має враховувати обставини справи (як ті, що обтяжують, так і ті, що пом`якшують покарання) щодо всіх осіб незалежно від ступеня тяжкості вчиненого злочину […] (абзаци сьомий, восьмий підпункту 4.2 пункту 4 мотивувальної частини).

В рішенні від 15 червня 2022 № 4-р(II)/2022 року Конституційний Суд України зазначає, що принцип індивідуалізації юридичної відповідальності […] має виявлятись не лише в притягненні до відповідальності особи, винної у вчиненні правопорушення, а й у призначенні їй виду та розміру покарання з обов`язковим урахуванням характеру вчиненого протиправного діяння, форми вини, характеристики цієї особи, можливості відшкодування заподіяної шкоди, […].

Отже, принцип домірності зобов`язує суд у кожному конкретному випадку домірно застосовувати види покарання та (або) інші заходи кримінально-правового характеру з огляду на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та низку інших фактів і обставин (п. 3.2 рішення Конституційного Суду України від 30 червня 2022 року № 1-р/2022).

Відповідно покарання, як захід державного реагування на осіб, котрі вчинили кримінальне правопорушення, є головною і найбільш поширеною формою реалізації кримінальної відповідальності, роль і значення якого багато в чому залежать від обґрунтованості його призначення і реалізації, адже застосування покарання є одним із завершальних етапів кримінальної відповідальності, на якому суд вирішує питання, визначені ч.1 ст. 368 КПК, та яке виступає правовим критерієм, показником негативної оцінки як самого правопорушення, так і особи, котра його вчинила.

Покарання завжди має особистий, індивідуалізований характер, а його призначення і виконання можливе тільки щодо особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення. При цьому призначення необхідного і достатнього покарання певною мірою забезпечує відчуття справедливості як у потерпілого, так і суспільства (див. постанову Верховного Суду від 10 червня 2020 року в справі № 161/7253/18).

Обставиною, що пом`якшує покарання обвинуваченої, згідно зі ст. 66 КК України, суд визнає щире каяття, яке полягає, зокрема, у визнанні у суді обставин, регламентованих п. 1 ч. 2 ст. 91 КПК щодо події кримінального правопорушення, у т.ч. час, місце, спосіб учинення.

Щире розкаяння характеризує суб`єктивне ставлення винної особи до вчиненого злочину, яке виявляється в тому, що вона визнає свою провину, висловлює жаль з приводу вчиненого та бажання виправити ситуацію, що склалася (див. п. 3 ПП ВСУ від 23 грудня 2005 року № 12 «Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності»).

Розкаяння передбачає, окрім визнання особою факту вчинення злочину, ще й дійсне, відверте, а не уявне визнання своєї провини у вчиненому певному злочині, щирий жаль з приводу цього та осуд своєї поведінки, що насамперед повинно виражатися в намаганні особи відшкодувати завдані злочином збитки, бажанні виправити наслідки вчиненого (див. постанову ВС від 22 березня 2018 року у справі № 759/7784/15-к).

Обвинувачена висловила щирий жаль з приводу учинених дій та осуд своєї поведінки, просила вибачення у потерпілого.

Обставин, що обтяжують покарання, судом не встановлено.

Відповідно до даних про особу обвинуваченої ОСОБА_3 : вона раніше не судима, заміжня, працевлаштована, на обліку у лікаря психіатра та лікаря нарколога не перебуває, за місцем проживання та роботи характеризується позитивно, виховує неповнолітню доньку, ІНФОРМАЦІЯ_2 . Суд також бере до уваги, що чоловік обвинуваченої - ОСОБА_12 наразі проходить службу в ЗСУ, тому виховання дитини повністю покладено на обвинувачену.

Суд також враховує думку потерпілого ОСОБА_5 , який просив суд при обранні покарання призначити ОСОБА_3 мінімальне передбачене законом у даному випадку покарання. Просив призначити покарання без ізоляції від суспільства, також просив суд не застосовувати до обвинуваченої додаткове покарання у виді позбавлення права керування транспортними засобами. Крім того зазначив, що ОСОБА_3 зобов`язалась повністю відшкодувати йому моральну шкоду у розмірі 300000,00 грн. Жодних моральних, майнових та інших претензій до ОСОБА_3 потерпілий не має.

З урахуванням наведеного, суд вважає за можливе призначити ОСОБА_3 основне покарання, яке необхідне й достатнє для виправлення та попередження нових злочинів у виді позбавлення волі, в межах встановлених у санкції відповідної частини відповідної статті особливої частини КК України.

Крім того, при призначенні міри покарання обвинуваченій, суд керується поняттям судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві, яка охоплює повноваження суду (права та обов`язки), надані йому державою, обирати кримінально-правові відносно визначені санкції, враховуючи цілі та принципи права, загальні засади судочинства, конкретні обставини справи, дані про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання.

Положеннями ст. 50 КК України передбачено, що покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засудженого, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженим, так і іншими особами.

При цьому каральна функція не є домінуючою, а обраний захід примусу має найбільш сприяти досягненню справедливого балансу між правами і свободами особи та захистом інтересів держави й суспільства. У будь-якому разі покарання має бути співмірним злочину, що передбачає врахування способу й об`єкту посягання, тяжкості його наслідків і потенційної суспільної небезпеки. Така домірність є необхідним проявом справедливості кримінальної відповідальності.

Виправлення, як мета покарання, це той наслідок, який прагне досягнути держава передбаченими законом заходами примусу. Виправлення засудженого - це ті певні зміни в його особистості, які утримують його в подальшому від вчинення нових злочинів. З моральної точки зору виправлення засудженого і є кінцевою метою покарання.

Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного, які підлягають обов`язковому врахуванню.

Визначені у ст. 65 КК України загальні засади призначення покарання наділяють суд правом вибору форми реалізації кримінальної відповідальності - призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує урахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання.

Дискреційні повноваження суду визнаються і Європейським судом з прав людини, який у своїх рішеннях (наприклад, у справі «Довженко проти України») зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи з відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується, зокрема, належним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду тощо.

За правилами ст. 75 КК України, у разі, якщо суд при призначенні покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п`яти років, враховуючи тяжкість кримінального правопорушення, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може звільнити вказану особу від відбування покарання з випробуванням, умотивувавши належним чином своє рішення.

Суд звертає увагу, що підставою звільнення особи від відбування покарання з випробуванням на основі ст. 75 КК України, є переконання суду, викладене у мотивованому висновку про можливість її виправлення без відбування покарання. Висновок суду має ґрунтуватися на тих відомостях, які він оцінює на час ухвалення вироку, зокрема на відомостях про вчинений особою злочин, посткримінальну поведінку та її характеристику, спосіб життя, соціальні зв`язки тощо. Важливе значення для застосування звільнення від відбування покарання мають дані, які характеризують особу винного, а саме: його поведінка до, в момент та після вчинення кримінального правопорушення, його соціально-демографічні властивості та соціально-психологічна характеристика. Проаналізувавши всі зазначені обставини, суд може дійти висновку про наявність підстав для звільнення особи від відбування покарання.

Так, суд враховує дані про особу обвинуваченої, яка раніше не судима, заміжня, працевлаштована, на обліку у лікаря психіатра та лікаря нарколога не перебуває, за місцем проживання та роботи характеризується позитивно. Також, суд враховує те, що обвинувачена зобов`язалась здійснити повне відшкодування шкоди потерпілому. При цьому суд бере до уваги й обставини вчинення правопорушення, а саме те, що потерпілий перетинав проїзну частину дороги в недозволеному для пішоходів місці.

Також суд враховує процесуальну поведінку ОСОБА_3 , яка жодного разу не порушила свої процесуальні обов`язки, вчасно з`являючись до слідчого, прокурора та, у подальшому, до суду у призначені судові засідання та виконуючи усі розпорядження суду.

Крім того, суд враховує позицію сторони обвинувачення щодо необхідної міри покарання, яка не наполягала на призначенні ОСОБА_3 покарання, яке слід відбувати реально.

Суд не може оминути увагою й думку потерпілого, який просив призначити ОСОБА_3 покарання не пов`язане з позбавленням волі.

Зазначені обставини у своїй сукупності безумовно вказують на те, що мета покарання - виправлення винної може бути досягнута без ізоляції від суспільства.

Саме таке покарання є законним, справедливим, воно буде відповідати тяжкості правопорушення, сприятиме виправленню винного та попередженню вчинення нових злочинів, а також не буде становити «особистий надмірний тягар для особи» та відповідатиме справедливому балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи.

Верховний Суд у своїй постанові від 16 серпня 2018 року (справа № 183/163/14, провадження № 51-3549 км18) зазначив, що системне тлумачення цих правових норм дозволяє дійти висновку, що питання призначення кримінального покарання та звільнення від його відбування повинні вирішуватися з урахуванням мети покарання як такого, що включає не тільки кару, а й виправлення засуджених, запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. При цьому, з огляду на положення ст. 75 КК України, законодавець підкреслює важливість такої цілі покарання як виправлення засудженого, передбачивши, що при призначенні низки покарань, у тому числі у виді позбавлення волі на строк не більше п`яти років, особу може бути звільнено від відбування покарання з іспитовим строком, якщо суд дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, при цьому суд має врахувати не тільки тяжкість злочину, особу винного, але й інші обставини справи.

Загальні засади призначення покарання наділяють суд правом вибору однієї з форм реалізації кримінальної відповідальності - призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування. Завданням такої форми є виправлення та попередження нових злочинів. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання. Реалізація цієї функції становить правозастосовну інтелектуально-вольову діяльність суду, в рамках якої і приймається рішення про можливість застосування чи незастосування ст.75 КК України, за змістом якої рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням суд може прийняти лише у випадку, якщо при призначенні покарання певного виду й розміру, він ураховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання.

З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що виправлення та перевиховання обвинуваченої можливе без ізоляції від суспільства, але в умовах контролю за її поведінкою уповноваженим органом з питань пробації за місцем її проживання, а тому на підставі ст. 75 КК України звільняє її від відбування покарання з випробуванням з покладенням обов`язків, передбачених п.п. 1-2 ч. 1 ст. 76 КК України.

Дане покарання на переконання суду, відповідатиме його меті, гуманності, справедливості і не потягне за собою порушення засад виваженості, що включає наявність розумного балансу між охоронюваними інтересами суспільства та правами особи, яка притягується до кримінальної відповідальності, адже втручання держави в приватне життя особи повинно спрямовуватись на досягнення справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та потребою захисту основоположних прав особи, - воно має бути законним (несвавільним), пропорційним (не становити надмірного тягаря для особи).

Таке покарання перебуває у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами скоєного і особою винної, адже справедливість розглядається як властивість права, виражена, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому порушенню, в той час, як покарання завжди призначається як відповідний захід примусу держави за вчинений злочин, виконує виправну функцію і водночас запобігає вчиненню нових злочинів як самим засудженим, так і іншими особами, зокрема, індивідуалізація покарання ґрунтується на прогностичній діяльності суду, з урахуванням того, що оптимальним орієнтиром такої діяльності є визначення покарання в тому обсязі, який був би достатнім для досягнення найближчої мети покарання - виправлення засудженого (див. постанову ВС від 10 червня 2020 року в справі № 161/7253/18).

На переконання суду, виправлення ОСОБА_3 можливе без ізоляції від суспільства, а призначення будь-якого іншого виду покарання не сприятиме досягненню мети, визначеної ст. 50 КК України, та не відповідатиме засадам, регламентованим ст. 65 цього кодексу.

При вирішенні питання щодо призначення обвинуваченій додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами, суд враховує конкретні обставини вчинення кримінального правопорушення. Так, суд враховує думку потерпілого, який просив не застосовувати щодо обвинуваченої додаткового покарання у вигляді позбавлення права керування транспортними засобами. При цьому суд бере до уваги й те, що потерпілий перетинав проїзну частину дороги в недозволеному для пішоходів місці.

Крім того, суд бере до уваги, що обвинувачена виховує неповнолітню дитину, чоловік обвинуваченої проходить військову службу в ЗСУ за призовом під час мобілізації на особливий період. Право керування транспортним засобом, вочевидь, є необхідним обвинуваченій для здійснення поїздок із донькою, а також для інших побутових потреб, які вона змушена вирішувати самотужки.

На думку суду, позбавлення обвинуваченої права керування транспортними засобами за таких умов спричинить для неї вкрай негативні наслідки та становитиме особистий надмірний тягар, що не є виправданим за наведених обставин. Таким чином, суд приходить до висновку про можливість не призначати ОСОБА_3 додаткове покарання у виді позбавлення права керування транспортними засобами, яке не є обов`язковим згідно із санкцією ч.2 ст. 286 КК України.

V. МОТИВИ УХВАЛЕННЯ ІНШИХ РІШЕНЬ

Відповідно до ст. 128 КПК України цивільний позов у кримінальному провадженні не заявлявся.

Питання з речовими доказами суд вирішує в порядку ст. 100 КПК України.

Відповідно до ст. 124 КПК підлягають стягненню з обвинуваченої ОСОБА_3 на користь держави документально підтверджені процесуальні витрати на залучення експерта, а саме: за проведення судової інженерно-транспортної експертизи №СЕ-19/111-26/25457-ІТ від 27.05.2026 року в сумі 3850 гривень 88 копійок; за проведення судової авто-технічної експертизи №СЕ-19/111-26/30113-ІТ від 15.06.2026 року в сумі 3850 гривень 88 копійок.

Арешт, накладений ухвалою слідчого судді Деснянського районного суду м. Києва від 08 травня 2026 року на автомобіль марки Renault Megane", державний номерний знак НОМЕР_1 , vin ТЗ: НОМЕР_2 , номер кузова ТЗ: НОМЕР_2 , 2006 року випуску, синього кольору, власником якого є ОСОБА_3 , відповідно до свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_3 від 31.07.2020 року,- підлягає скасуванню.

Запобіжний захід у вигляді домашнього арешту в певний час доби, застосований до ОСОБА_3 ухвалою слідчого судді Деснянського районного суду м. Києва від 25.06.2025, підлягає скасуванню.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 368, 370, ч. 15 ст. 615 КПК України, суд

УХВАЛИВ:

ОСОБА_3 визнати винною у пред`явленому обвинуваченні за ч.2 ст. 286 КК України і призначити їй покарання у виді 3 /трьох/ років позбавлення волі без позбавлення права керувати транспортними засобами.

На підставі ст. 75 КК України звільнити ОСОБА_3 від відбування призначеного покарання з випробуванням з іспитовим строком 1 /один/ рік, якщо вона протягом іспитового строку не вчинить нового кримінального правопорушення і виконає покладені на неї обов`язки.

На підставі ст. 76 КК України покласти на ОСОБА_3 такі обов`язки:

- періодично з`являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації;

- повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання, роботи або навчання.

Відповідно до вимог ст.165 КВК України іспитовий строк обчислюється з моменту проголошення вироку суду.

Запобіжний захід у вигляді домашнього арешту в певний час доби, застосований до ОСОБА_3 ухвалою слідчого судді Деснянського районного суду м. Києва від 25.06.2025, - скасувати.

Стягнути з обвинуваченої ОСОБА_3 на користь держави документально підтверджені процесуальні витрати на залучення експерта у сумі 7701 грн. 76 коп., а саме за проведення судової інженерно-транспортної експертизи №СЕ-19/111-26/25457-ІТ від 27.05.2026 року в сумі 3850 гривень 88 копійок; за проведення судової авто-технічної експертизи №СЕ-19/111-26/30113-ІТ від 15.06.2026 року в сумі 3850 гривень 88 копійок.

Арешт, накладений ухвалою слідчого судді Деснянського районного суду м. Києва від 08 травня 2026 року на автомобіль марки "Renault Megane", державний номерний знак НОМЕР_1 , vin ТЗ: НОМЕР_2 , номер кузова ТЗ: НОМЕР_2 , 2006 року випуску, синього кольору, власником якого є ОСОБА_3 , відповідно до свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_3 від 31.07.2020 року, - скасувати.

Речові докази:

- автомобіль марки "Renault Megane", державний номерний знак НОМЕР_1 , vin ТЗ: НОМЕР_2 , номер кузова ТЗ: НОМЕР_2 , 2006 року випуску, синього кольору, власником якого є ОСОБА_3 , відповідно до свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_3 від 31.07.2020 року, - повернути за належністю ОСОБА_3 ;

- один CD-R диск з відеозаписом моменту ДТП з камер відеоспостереження з ОСОБА_13 ; CD-R диск з відеозаписом моменту ДТП з камер відеоспостереження з КП «КИЇВПАСТРАНС»,- зберігати при матеріалах кримінального провадження;

- медичну картку стаціонарного хворого №8122/640 на 27 арк., один CD-R диск з «Рентген» та один CD-R з «СКТ» на ім`я ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , вилучену з КНП «КМКЛ ШМД» за адресою: м. Київ, вул. Братиславська, 3, - повернути за належністю до КНП «КМКЛ ШМД» за адресою: м. Київ, вул. Братиславська, 3.

Вирок може бути оскаржений до Київського апеляційного суду через Деснянський районний суд м. Києва протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Вирок набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги вирок, якщо його не було скасовано, набирає законної сили після прийняття рішення судом апеляційної інстанції.

Копію вироку негайно після його проголошення вручити обвинуваченій, прокурору.

Суддя: ОСОБА_1