Постанова від 14 липня 2026 р. у справі №754/14223/24 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 липня 2026 року

м. Київ

справа № 754/14223/24

провадження № 61-3003св26

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 11 лютого 2026 року, ухвалену в складі колегії суддів: Поліщук Н. В., Желепи О. В., Соколової В. В.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_3 , про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, визнання договору дарування недійсним, визнання права власності на 1/2 частину майна.

Позов обґрунтовано тим, що 15 березня 2024 року вона звернулася до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Гамерської-Небилиці А. Б. (далі - приватний нотаріус Гамерська-Небилиця А. Б.) із заявою про видачу свідоцтва про право власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 як на частку у спільному майні колишнього подружжя у спадковій справі № 1/202309, відкритій після смерті ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Постановою від 15 березня 2024 року приватний нотаріус відмовив їй у вчиненні нотаріальної дії, посилаючись на те, що зазначена квартира на момент смерті спадкодавця не належала йому на праві власності, а перебувала у власності ОСОБА_2 на підставі договору дарування від 07 червня 2019 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Коновалом Р. В. (далі - приватний нотаріус Коновал Р. В.), відомості про який внесені до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Вказує, що перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4 з 29 квітня 1977 року до 22 грудня 1992 року. Рішенням Київського міськвиконкому від 19 грудня 1991 року № 58/2-91 ОСОБА_4 затверджено членом житлово-будівельного кооперативу «Сварщик-2» для будівництва трикімнатної квартири, пайові внески за яку були повністю сплачені у 1992 році, тобто в період перебування у зареєстрованому шлюбі, що підтверджується довідками ЖБК та платіжними документами.

Вказує, що відповідно до статті 15 Закону України «Про власність» у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, та пункту 5-1 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 18 вересня 1987 року «Про практику застосування судами законодавства про житлово-будівельні кооперативи», член житлово-будівельного кооперативу, який повністю вніс пайовий внесок за квартиру, набуває права власності на таку квартиру. При цьому з огляду на положення статей 22, 28 Кодексу про шлюб та сім`ю України (далі - КпШС України), статей 60, 68, 70 Сімейного кодексу України (далі - СК України), статті 355, 368 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), майно, набуте подружжям у період шлюбу, є об`єктом права спільної сумісної власності незалежно від розірвання шлюбу, а частки подружжя у такому майні є рівними.

Вважає, що укладаючи договір дарування всієї квартири, ОСОБА_4 діяв за відсутності необхідних повноважень щодо розпорядження спільним майном подружжя, внаслідок чого правочин щодо дарування квартири має бути визнаний судом недійсним.

На підставі викладеного ОСОБА_1 просила суд:

- визнати квартиру АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_4 ;

- визнати за нею право власності на 1/2 частку вказаної квартири;

- визнати недійсним договір дарування 1/2 частини квартири, укладений 07 червня 2019 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Коновалом Р. В. за реєстровим №1422;

- виключити з Реєстру прав власності на нерухоме майно відомості про право власності ОСОБА_2 на 1/2 частину квартири.

12 березня 2025 року ОСОБА_1 подала заяву про зміну предмету позову, у якій просить:

- визнати квартиру спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_4 та ОСОБА_1 ;

- визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку квартири;

- визнати недійсним договір дарування квартири, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , посвідчений 07 червня 2019 року приватним нотаріусом Коновалом Р. В. за реєстровим № 1422;

- виключити з Реєстру прав власності на нерухоме майно відомості про право власності ОСОБА_2 на квартиру.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 03 червня 2025 року у складі судді Коваленко І. І. у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що спірна квартира є спільною сумісною власністю колишнього подружжя, оскільки пай у житлово-будівельному кооперативі сплачений у період шлюбу за рахунок спільних коштів.

Разом з цим, суд першої інстанції вказав, що позовна давність для поділу майна розлученого подружжя складає три роки і за обставин цієї справи починається з моменту державної реєстрації права власності на квартиру, тобто з 19 квітня 2016 року. Позивачка звернулась до суду 07 жовтня 2024 року, тобто після спливу трирічного строку, і не довела поважних причин пропуску строку, тому суд відмовив у задоволенні позову у зв`язку із пропуском позовної давності, про застосування якої було заявлено 11 лютого 2025 року представником відповідачки, відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 11 лютого 2026 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 03 червня 2025 року залишено без змін.

Постанову апеляційного суду мотивовано наступним.

За фактичних обставин цієї справи суд першої інстанції правильно виходив з того, що саме з моменту державної реєстрації права власності на квартиру за одним із колишнього подружжя у позивачки виникла об`єктивна можливість довідатися про стан своїх майнових прав, а відтак і про можливе порушення права на частку у спільному майні.

Посилання скаржниці на те, що про порушення свого права вона дізналася лише 15 березня 2024 року з постанови нотаріуса, відхиляються апеляційним судом, оскільки вони не підтверджені доказами існування об`єктивних перешкод для отримання відповідної інформації раніше.

Тривала бездіяльність позивачки протягом понад тридцяти років після розірвання шлюбу та майже восьми років після державної реєстрації права власності за колишнім чоловіком свідчить про недотримання стандарту розумної обачності та належної турботи про свої майнові права.

Колегія суддів також врахувала, що сам по собі факт відсутності відкритого спору між сторонами не може вважатися об`єктивною підставою для зупинення або відтермінування перебігу позовної давності, оскільки право на позов виникає з моменту порушення права або з моменту, коли особа могла довідатися про таке порушення, а не з часу фактичного усвідомлення його наслідків.

Суд першої інстанції зробив правильний висновок, що порушене право позивачки не підлягає захисту в зв`язку зі спливом позовної давності, що є підставою для відмови у позові.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

06 березня 2026 року до Верховного Суду через підсистему «Електронний суд» ОСОБА_1 подала касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 11 лютого 2026 року.

Ухвалою Верховного Суду від 25 березня 2026 року касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без руху для усунення недоліків, зазначено строк виконання ухвали суду, попереджено про наслідки її невиконання.

У наданий судом строк заявниця направила до суду матеріали на усунення недоліків, зазначених в ухвалі Верховного Суду від 25 березня 2026 року.

Ухвалою Верховного Суду від 07 квітня 2026 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано з Деснянського районного суду міста Києва цивільну справу № 754/14223/24, відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні клопотання про зупинення виконання постанови Київського апеляційного суду від 11 лютого 2026 року до закінчення її перегляду в касаційному порядку.

21 квітня 2026 року матеріали цивільної справи № 754/14223/24 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 09 липня 2026 року справу призначено до судового розгляду у складі колегії із п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить постанову Київського апеляційного суду від 11 лютого 2026 року скасувати, ухвалити нову постанову про задоволення її позову.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставою касаційного оскарження судового рішення ОСОБА_1 зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15; постановах Верховного Суду від: 28 травня 2020 року у справі № 335/7371/17, 15 лютого 2021 року у справі № 631/322/17, 08 грудня 2021 року у справі № 753/18448/17, 27 грудня 2024 року у справі № 726/679/20 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційну скаргу мотивовано наступним.

Відповідно до положень статей 22, 28 КпШС України, статей 60, 68, 70 СК України, статей 355, 368 ЦК України квартира, щодо якої виник спір, є спільною сумісною власністю подружжя, оскільки пайові внески за неї були сплачені у 1992 році, ще до розірвання мого шлюбу з ОСОБА_4 .

Відчуживши спірну квартиру на користь ОСОБА_2 шляхом укладення договору дарування квартири, ОСОБА_4 порушив право позивачки на частку у праві спільної сумісної власності на це майно.

Висновки судів про пропуск позивачкою строку позовної давності є помилковими, оскільки відповідно до усталеної практики Верховного Суду сам по собі факт державної реєстрації права власності на об`єкт нерухомого майна за одним із подружжя не свідчить про порушення права іншого з подружжя, якщо відсутні докази реального спору між ними та вчинення дій, спрямованих на заперечення прав співвласника.

Перебіг позовної давності починається з моменту, коли особі стало відомо про вчинення правочину щодо спільного майна без її згоди, оскільки до цього моменту спору між позивачкою та колишнім з подружжя за його життя не було.

Стаття 60 СК України та стаття 22 КпШС України містять аналогічні вимоги щодо порядку набуття спільного сумісного майна подружжя, а вимоги статей 11, 29 КпШС України, статей 72, 76 СК України і статті 261 ЦК України визначають порядок перебігу строку позовної давності у таких правовідносинах, згідно якого він розпочинається з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права, а не з часу розірвання шлюбу.

Сам по собі факт припинення шлюбу не свідчить про порушення права власності одного із подружжя. Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності.

Наголошує на тому, що між нею та її колишнім чоловіком ОСОБА_4 був відсутній спір про право, жоден з колишнього подружжя не пред`являв будь-яких претензій один до одного щодо спірної квартири.

Дізнавшись про порушення свого права з постанови нотаріуса від 15 березня 2024 року, вона (позивачка) у жовтні 2024 року звернулася до суду за захистом своїх порушених прав, не пропустивши трирічний строк звернення до суду.

Доводи інших учасників справи

Відзиви на касаційну скаргу від відповідачки та третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, до суду не надходили.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

З 29 квітня 1977 року ОСОБА_4 та ОСОБА_5 перебували у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано 22 грудня 1992 року, що підтверджується даними свідоцтв про укладення шлюбу НОМЕР_1 та про розірвання шлюбу НОМЕР_2 (т. 2, а. с. 41-42).

Рішенням Київського виконкому від 19 грудня 1991 року № 58/г-91 ОСОБА_4 затверджений членом ЖБК для будівництва трикімнатної квартири з орієнтовною кошторисною вартістю 47 773,21 руб, що вбачається з довідки від 08 січня 1992 року № 251 (т. 1, а. с. 13).

Згідно з довідкою управління ЖБК від 08 січня 1992 року № 301 ОСОБА_4 дозволено внести гроші за трикімнатну квартиру в сумі 15 815 рублів на розрахунковий рахунок ЖБК (т. 1, а. с. 14).

Відповідно до квитанції (повідомлення) від 11 січня 1992 року № 5394/0243 ОСОБА_4 перераховано на рахунок ЖБК 30 000,00 руб (т. 1, а. с. 15), а згідно з квитанцією від 05 серпня 1992 року № 0402001 - 18 073,21 руб (т. 1, а. с. 16).

29 січня 1993 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_6 зареєстровано шлюб, що підтверджується даними свідоцтва про укладення шлюбу НОМЕР_3 . Після реєстрації шлюбу ОСОБА_6 змінила прізвище на « ОСОБА_6 » (т. 1, а. с. 50).

10 травня 1993 року ОСОБА_4 як член ЖБК отримав ордер на жиле приміщення, виданий на підставі рішення загальних зборів членів ЖБК, затвердженого рішенням виконкому Київської міської ради від 12 квітня 1993 року № 438. В ордері зазначено такий склад сім`ї: ОСОБА_4 та діти - ОСОБА_8 , ОСОБА_9 (т. 1, а. с. 94).

Згідно з даними довідки від 12 квітня 2016 року № 25 за підписом голови правління ЖБК «Зварювальник-2» Коломійця М. Д. та бухгалтера ЖБК Касьян В. М., виданої ОСОБА_4 , підтверджено те, що пайовий внесок за квартиру в розмірі 200 000,00 карбованців у повному обсязі було сплачено 27 червня 1993 року, що складає суму паєнакопичення (т. 1, а. с. 53, 138).

Відповідно до договору дарування квартири від 07 червня 2019 року ОСОБА_4 подарував трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_2 .

Згідно з пунктом 2 указаного договору дарування квартира належить ОСОБА_4 на праві приватної власності на підставі довідки житлово-будівельного кооперативу «Зварювальник-2» (код ЄДРПОУ: 22885281), виданої за вих. №25 від 12 квітня 2016 року, з відповідною реєстрацією права власності на квартиру в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, що зокрема підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, номер: 57678122 від 19 квітня 2016 року, виданої (сформованої) державним реєстратором Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у м. Києві Кулініченком А. А., а також інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (т. 1, а. с. 54, 139-140).

15 березня 2024 року приватним нотаріусом Гамерською-Небилицею А. Б. розглянуто заяву ОСОБА_1 з проханням видати свідоцтво про право власності на частку в спільному майні колишнього подружжя у разі смерті одного з колишнього з подружжя на половину спільного майна, набутого в період перебування в зареєстрованому шлюбі, а саме на 1/2 частку квартири під номером АДРЕСА_1 .

За результатом розгляду вказаної заяви нотаріусом прийнято постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії з підстав неналежності ОСОБА_4 квартири АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 8 - 9).

Згідно з Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 15 березня 2024 року № 369979779 квартира АДРЕСА_1 на підставі договору дарування, посвідченого 07 червня 2019 року приватним нотаріусом Коновалом Р. В. за реєстровим № 1422, належить ОСОБА_2 (т. 1, а. с. 10).

11 лютого 2025 року до суду першої інстанції надійшла заява представника ОСОБА_2 - адвоката Павлова І. Г., від 10 лютого 2025 року про застосування позовної давності.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року в справі № 925/642/19 зазначено, що порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Спірні правовідносини стосуються захисту прав позивачки, як співвласника майна колишнього подружжя.

Статтею 16 Закону України «Про власність», який діяв на момент виникнення спірних правовідносин, передбачено, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної сумісної власності. Здійснення ними цього права регулюється цим Законом і КпШС України.

Відповідно до частини першої статті 17 Закону України «Про власність» майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними.

Згідно зі статтями 22, 28, 29 КпШС України, який був чинний на час набуття прав на спірну квартиру, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування та розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядав за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку. В разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними.

Статтею 22 КпШС України і статтею 60 СК України закріплено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим один з подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції спільної сумісної власності подружжя, покладається на того з подружжя, який її спростовує (постанова Верховного Суду від 27 жовтня 2021 року у справі № 755/12930/17).

У пункті 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 вересня 1987 року № 9 «Про практику застосування судами законодавства про житлово-будівельні кооперативи» судам роз`яснено, що при розгляді спорів про поділ квартири між подружжям, яке розлучилося, слід керуватися статтею 146 ЖК України, статтею 15 Закону України «Про власність», пунктом 43 Примірного статуту житлово-будівельного кооперативу і чинним законодавством про шлюб та сім`ю України (статті 22, 24, 28, 29 КпШС України), враховуючи, зокрема, таке: пай, внесений подружжям в житлово-будівельний кооператив у період сумісного проживання за рахунок спільних коштів, а також за рахунок коштів, подарованих подружжю або одержаних ним у позичку, а після повної сплати пайового внеску - квартира, є їх спільним майном і підлягає поділу на загальних підставах.

Подібний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 08 липня 2019 року у справі № 205/2696/15-ц, від 28 січня 2021 року у справі № 487/4884/18, від 09 червня 2021 року у справі № 462/1971/17, від 02 листопада 2023 року у справі № № 343/79/22.

Встановивши, що спірна квартира була набута ОСОБА_4 фактично у період перебування його у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_1 , коли і були внесені відповідні суми пайового внеску та здійснено повну його сплату, за відсутності доказів сплати таких внесків за його особисті кошти, суди обґрунтовано виходили з того, що спірна квартира є спільним сумісним майном ОСОБА_1 та ОСОБА_4 .

Колегія суддів зауважує, що відповідачка ОСОБА_2 не оспорювала в апеляційному порядку встановлених судом першої інстанції обставин належності спірного нерухомого майна до об`єктів спільної сумісної власності колишнього подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_4 .

Доводи касаційної скарги, її резолютивна частина також свідчать про оскарження ОСОБА_1 судового рішення апеляційного суду в частині визначеного судом початку перебігу позовної давності, що згідно з положеннями частини першої статті 400 ЦПК України становить межі касаційного перегляду справи.

Статтею 20 СК України передбачено, що до вимог, що випливають із сімейних відносин, позовна давність не застосовується, крім випадків, передбачених частиною другою статті 72, частиною другою статті 129, частиною третьою статті 138, частиною третьою статті 139 цього Кодексу.

У випадках, передбачених частиною першою цієї статті, позовна давність застосовується судом відповідно до ЦК України, якщо інше не передбачено цим Кодексом.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Статтею 72 СК України передбачено, що позовна давність не застосовується до вимог про поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, якщо шлюб між ними не розірвано.

До вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки.

Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.

Отже, початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники.

Європейський суд з прав людини наголошував, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення.

Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (рішення ЄСПЛ у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства» («Case of Stubbings and Others v. The United Kingdom») від 22 жовтня 1996 року, пункт 51).

Механізм застосування позовної давності повинен бути достатньо гнучким, а також корелюватися з реальною обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права (рішення ЄСПЛ від 20 грудня 2007 року у справі «Фінікаріду проти Кіпру» («Phinikaridou v. Cyprus») пункти 62, 66).

Надаючи оцінку аргументам позивачки про те, що про порушення свого права вона дізналася лише після прийняття 15 березня 2024 року приватним нотаріусом постанови про відмову їй у видачі свідоцтва про право власності на 1/2 частку спірної квартири як на частку у спільному майні колишнього подружжя у спадковій справі № 1/202309, відкритій після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 , тому підстав вважати, що її право порушене, у неї не було, суд апеляційної інстанції правомірно погодився з висновком місцевого суду про те, що об`єктивна можливість довідатися про стан своїх майнових прав, а відтак і про можливе порушення права на частку у спільному майні, у позивачки виникла значно раніше, починаючи з моменту державної реєстрації права власності на квартиру за одним із колишнього подружжя.

Верховний Суд погоджується з таким висновком апеляційного суду та враховує, що у період перебування у шлюбі ОСОБА_1 та ОСОБА_4 протягом січня-серпня 1992 року здійснили повну сплату пайового внеску в житлово-будівельному кооперативі, після чого мали правомірні очікування на отримання у спільну сумісну власність квартири. У грудні 1992 року шлюб між ними було розірвано. 10 травня 1993 року ОСОБА_4 як член ЖБК отримав ордер на жиле приміщення зі складом сім`ї: ОСОБА_4 та діти - ОСОБА_8 , ОСОБА_8 . Позивачка в квартирі не проживала, зареєстрована не була, витрат з її утримання не несла, правовою долею майна не цікавилася. Лише у квітні 2016 року ОСОБА_4 зареєстрував право власності на спірну квартиру в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Враховуючи: 1) те що на момент розірвання шлюбу з ОСОБА_4 позивачка ОСОБА_1 мала право на пай, як такий, що внесений подружжям в житлово-будівельний кооператив у період сумісного проживання за рахунок спільних коштів, а після повної сплати пайового внеску - на квартиру як на спільне майно, однак відповідні правомочності не реалізовувала, не проживала в квартирі; 2) тривалу відсутність дій колишнього чоловіка щодо реєстрації права власності на квартиру та можливість позивачки передбачити настання негативних для себе правових наслідків у вигляді обмеження у праві володіти, користуватися та розпоряджатися майном; 3) наявність реальної можливості у будь-який момент з`ясувати стан своїх майнових прав, суд апеляційної інстанції правильно виходив з того, що тривала бездіяльність позивачки протягом понад тридцяти років після розірвання шлюбу та майже восьми років після державної реєстрації права власності за колишнім чоловіком свідчить про недотримання нею стандарту розумної обачності та належної турботи про свої майнові права, та не є об`єктивною підставою для зупинення або відтермінування перебігу позовної давності, яка виникає з моменту порушення права або з моменту, коли особа могла довідатися про таке порушення, а не з часу фактичного усвідомлення його наслідків.

Крім того, посилання позивачки на обізнаність порушення свого права 15 березня 2024 року з постанови нотаріуса, є необґрунтованими також з тих підстав, що ця постанова приватного нотаріуса Гамерської-Небилиці А. Б. стосується неможливості видачі позивачці свідоцтва про право власності на 1/2 частку спірної квартири як частки у спільному майні колишнього подружжя у зв`язку з неналежністю вказаної квартири ОСОБА_4 на момент його смерті.

За фактичних обставин цієї справи, зокрема можливості позивачки у будь-який момент з`ясувати стан своїх майнових прав та правовий режим щодо спірного об`єкта нерухомого майна, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що порушене право позивачки не підлягає захисту у зв`язку із спливом позовної давності, про застосування якої було заявлено представником відповідача в суді першої інстанції, що є самостійною підставою для відмови у позові відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України.

Доводи касаційної скарги не спростовують встановлені апеляційним судом обставини та переважно зводяться до необхідності переоцінки доказів, які були предметом дослідження суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) вказано, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Суд апеляційної інстанції сприяв всебічному і повному з`ясуванню обставин справи, у повній мірі встановив фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення спору.

Апеляційним судом правильно застосовано норми матеріального та не допущено порушень норм процесуального права, які б давали підстави для скасування оскарженого судового рішення, зроблені обґрунтовані висновки по суті вимог скарги з урахуванням доказів, наданих сторонами.

Посилання у касаційній скарзі на не врахування судом висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України та Верховного Суду, що зазначені у касаційній скарзі, колегія суддів відхиляє, оскільки висновки суду апеляційної інстанції, зроблені за наслідками розгляду скарги по суті, узгоджуються з нормативно-правовим обґрунтуванням та правовими висновками, викладеними у наведених у касаційній скарзі постановах, тоді як фактичні обставини у перелічених справах є іншими, ніж у справі, що переглядається.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судове рішення апеляційного суду підлягає обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно із пунктом 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Оскільки колегія суддів встановила, що оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому його, відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України, необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Враховуючи, що касаційна скарга залишається без задоволення, тому відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України розподіл судових витрат не проводиться.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 11 лютого 2026 рокузалишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: І. Ю. Гулейков

Г. В. Коломієць

Р. А. Лідовець

Ю. В. Черняк