Постанова від 14 липня 2026 р. у справі №727/1431/25 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 липня 2026 року

м. Київ

справа № 727/1431/25

провадження № 61-1830св26

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Чернівецька міська рада, Виконавчий комітет Чернівецької міської ради,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Товариство з обмеженою відповідальністю « Буковина-Інвест-Буд»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Мельника Юрія Васильовича, на рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 16 вересня 2025 року, ухвалене в складі судді Слободян Г. М., та постанову Чернівецького апеляційного суду від 08 січня 2026 року, ухвалену в складі колегії суддів: Лисака І. Н., Височанської Н. К., Перепелюк І. Б.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Чернівецької міської ради, Виконавчого комітету Чернівецької міської ради, третя особа, що не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Товариство з обмеженою відповідальністю «Буковина-Інвест-Буд», про визнання протиправними і скасування рішень міської ради.

Позов обґрунтовано тим, що він є власником квартири на АДРЕСА_1 , та за ним відповідно до рішення Чернівецької міської виконавчої комісії від 14 січня 1954 року № 44 «Про наслідки обміру земель будівельного кварталу № 365 м. Чернівці» було закріплено земельну ділянку площею 2 037 кв. м, яка перебувала у спільному користуванні співвласників домоволодіння.

Зазначав, що він та інші мешканці будинку користувалися зазначеною земельною ділянкою та розміщеними на ній надвірними будівлями й спорудами (сараєм, вбиральнею), оскільки в будинку відсутні централізоване водопостачання та водовідведення. Починаючи з 2005 року, Чернівецька міська рада ухвалила низку рішень, якими земельні ділянки в районі АДРЕСА_2 були передані в оренду ТОВ «Буковина-Інвест-Буд» для будівництва багатоквартирних житлових будинків, серед яких була і частина земельної ділянки домоволодіння на АДРЕСА_3 .

Вказував, що пунктом 2.1 рішення Чернівецької міської ради від 17 травня 2005 року № 372/8 передбачалося знесення житлових будинків АДРЕСА_4 та АДРЕСА_3 з наданням мешканцям квартир згідно зі складом їх сімей, однак жодних квартир від відповідачів чи третьої особи ні він, ні його родичі не отримували, а будинок продовжує існувати та перебуває у його власності.

На його думку, подальшими рішеннями Чернівецької міської ради від 07 липня 2005 року № 764, від 28 квітня 2014 року та від 04 вересня 2018 року відповідачі незаконно змінили межі та цільове призначення спірної земельної ділянки, включивши частину прибудинкової території будинку на АДРЕСА_3 до земель, переданих ТОВ «Буковина-Інвест-Буд» в оренду.

Вважав, що надані відповідачами графічні матеріали та топографічні плани містять ознаки підроблення, оскільки на одних документах будинок АДРЕСА_3 позначено, а на інших він відсутній.

Унаслідок зазначених рішень міська рада без згоди співвласників будинку незаконно об`єднала, а потім передала в оренду частину прибудинкової території вказаного вище будинку, чим порушила його право та право інших власників квартир у будинку на користування земельною ділянкою, отримання й оформлення прибудинкової території, що визначена була за домоволодінням АДРЕСА_3 ще з 1954 року. Посилається й на те, що дії відповідачів призвели до фактичного самовільного захоплення частини земельної ділянки і створення перешкод у користуванні як будинком, так і надвірними будівлями і спорудами, входу до квартири та її обслуговуванні на земельній ділянці.

На підставі викладеного ОСОБА_1 просив суд:

- визнати незаконним та скасувати рішення Чернівецької міської ради від 17 травня 2005 року № 372/8;

- визнати незаконним та скасувати підпункт 28.1.2. пункту 28 рішення Чернівецької міської ради від 04 вересня 2018 року № 1411.

18 лютого 2025 року представник ОСОБА_1 - адвокат Мельник В. І., подав до суду позовну заяву (в новій редакції), в якій просив в інтересах його довірителя:

- поновити строк на звернення до суду;

- визнати незаконним та скасувати рішення Чернівецької міської ради від 17 травня 2005 року № 372/8;

- визнати незаконним та скасувати підпункт 28.1.2. пункту 28 рішення Чернівецької міської ради від 04 вересня 2018 року № 1411;

- визнати незаконним і скасувати пункт 35 додатку 4 до рішення 3-ї сесії міської ради 5-го скликання Чернівецької міської ради від 30 червня 2006 року № 49;

- здійснити розподіл судових витрат, в тому числі витрат на правову допомогу.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 17 травня 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що наявність у позивача права власності на квартиру АДРЕСА_5 не підтверджує автоматичного виникнення у нього права власності чи володіння, користування або розпорядження спірною земельною ділянкою за вказаним будинковолодінням, без належного рішення органу місцевого самоврядування та державної реєстрації.

Також вказав, що рішенням Чернівецької міської ради № 1184 від 28 квітня 2014 року та договором оренди землі від 27 травня 2014 року № 8944 ТОВ «Буковина-Інвест-Буд» набуло права оренди земельної ділянки, яке було зареєстроване у Державному реєстрі речових прав. На час набуття позивачем права власності на квартиру АДРЕСА_5 у 2018 році спірна земельна ділянка вже перебувала в оренді ТОВ «Буковина-Інвест-Буд», а отже, право користування землею не могло перейти до позивача.

Крім того, позивач не надав суду належних та допустимих доказів того, що за ним чи іншими співвласниками вказаного будинку АДРЕСА_3 було зареєстровано право власності або користування спірною земельною ділянкою.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Чернівецького апеляційного суду від 08 січня 2026 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Мельника Ю. В., залишено без задоволення. Рішення Шевченківського районного суду від 16 вересня 2025 року залишено без змін.

Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що за фактичних обставин цієї справи суд першої інстанції правильно виходив з недоведеності позовних вимог.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

09 лютого 2026 року до Верховного Суду через засоби поштового зв`язку представник ОСОБА_1 - адвокат Мельник Ю. В., подав касаційну скаргу на рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 16 вересня 2025 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 08 січня 2026 року.

Ухвалою Верховного Суду від 05 березня 2026 року касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Мельника Ю. В., залишено без руху для усунення недоліків, зазначено строк виконання ухвали суду, попереджено про наслідки її невиконання.

У наданий судом строк заявник направив до суду матеріали на усунення недоліків, зазначених в ухвалі Верховного Суду від 05 березня 2026 року.

Ухвалою Верховного Суду від 31 березня 2026 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано з Шевченківського районного суду м. Чернівці цивільну справу № 727/1431/25.

08 квітня 2026 року матеріали цивільної справи № 754/14223/24 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 09 липня 2026 року справу призначено до судового розгляду у складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - адвокат Мельник Ю. В., просить рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 16 вересня 2025 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 08 січня 2026 року скасувати, справу направити на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставою касаційного оскарження судового рішення представник заявника зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17; постановах Верховного Суду від: 15 травня 2017 року у справі № 705/6917/14-ц, 15 січня 2020 року у справі № 754/613/18, 16 червня 2020 року у справі № 689/26/17, 15 грудня 2021 року у справі № 924/856/20, 21 серпня 2024 року у справі № 462/7300/20 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Також, заявник вказує на порушення судом норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суд не дослідив зібрані у справі докази та не надав їм належної правової оцінки (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційну скаргу мотивовано наступним.

Суди попередніх інстанцій не врахували принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі. Право на земельну ділянку під об`єктом нерухомості виникає в силу закону одночасно з набуттям права власності на будівлю. Відсутність у власника нерухомості документів на землю не позбавляє його права користування ділянкою, необхідною для обслуговування майна.

Не залучивши до розгляду справи всіх співвласників будинку, суд апеляційної інстанції порушив їх право на участь у судовому процесі та, відповідно, право на частину земельної ділянки - прибудинкової території.

Суди порушили приписи не тільки національного законодавства України, а й приписи статті 1 Першого протоколу та статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Суд першої інстанції усупереч принципу змагальності сторін здійснив формальний розгляд справи, не врахував, що під час подання нової редакції позовної заяви позивач заявив клопотання про витребування доказів, яке судом не розглянуто у підготовчому засіданні. Розгляд такого клопотання після закриття підготовчого засідання унеможливив залучення до розгляду справи інших співвласників житлового будинку, що призвело до завідомо неправильного вирішення спору.

Крім того, суд не надав оцінки витребуваним у Чернівецького комунального обласного бюро технічної інвентаризації доказам - інвентарній справі по домоволодінню АДРЕСА_3 .

Доводи інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу, поданому до суду 21 квітня 2026 року, Чернівецька міська рада заперечувала проти доводів сторони позивача, просила касаційну скаргу залишити без задоволення.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 на праві приватної власності належить квартира в житловому будинку на АДРЕСА_5 на підставі договору купівлі-продажу від 17 липня 2018 року, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (т. 1, а. с. 17).

Згідно з архівним витягом від 19 жовтня 2021 року № 922 копії рішення Чернівецької міської виконавчої комісії від 14 січня 1954 року № 44 «Про наслідки обміру земель будівельного кварталу № 365 м. Чернівці» за домоволодінням АДРЕСА_3 було закріплено земельну ділянку площею 2 037 кв.м, яка перебувала у користуванні співвласників даного будинку (т. 1, а. с. 18). Аналогічні відомості містяться також у матеріалах інвентарної справи щодо вказаного будинковолодіння.

Згідно з викопіюванням із кадастрової карти (плану), масштаб 1:2000, а також кадастровим планом земельної ділянки, розробленим ПП «Укрспецзем» у 2018 році, на АДРЕСА_3 під позицією «1» зазначено будинок, а під позицією «2» - надвірну споруду (вбиральня та сарай) (т. 1, а. с. 72-94).

Рішенням Виконавчого комітету Чернівецької міської ради від 17 травня 2005 року № 372/8 визначено ТОВ «Буковина-Інвест-Буд» інвестором та замовником виконання вказаних робіт; пунктом 2.1. передбачалося знесення житлових будинків АДРЕСА_4 та АДРЕСА_3 з подальшим наданням мешканцям нових квартир (т. 1, а. с. 29-31).

Відповідно до Витягу з рішення Чернівецької міської ради від 07 липня 2005 року № 764 ТОВ «Буковина-Інвест-Буд» було погоджено місце розташування об`єкта містобудування та надано дозвіл на підготовку матеріалів для проекту відведення земельної ділянки на АДРЕСА_2 (т. 1, а. с. 35, зворот).

Департаментом містобудівного комплексу та земельних відносин Управління містобудування та архітектури Чернівецької міської ради було складено Акт вибору земельної ділянки (комплексний висновок) для розміщення об`єкта містобудування в м. Чернівці (адреса земельної ділянки: АДРЕСА_2 ) (т. 1, а. с. 36-39).

28 грудня 2005 року між Чернівецькою міською радою та ТОВ «Буковина-Інвест-Буд» було укладено договір № 787-юр «Про виконання робіт проектування та будівництва інженерних мереж для житлового кварталу обмеженого вулицями Сторожинецькою, Рівненською, Червоноармійською та проспектом Незалежності».

Рішенням Чернівецької міської ради від 30 червня 2006 року № 49 надано ТОВ «Буковина-Інвест-Буд» у користування (в оренду) земельні ділянки за адресою АДРЕСА_2 для будівництва та обслуговування багатоквартирних житлових будинків (т. 1, а. с. 27-28).

28 вересня 2006 року між Департаментом містобудівного комплексу та земельних відносин Чернівецької міської ради та ТОВ «Буковина-Інвест-Буд» було укладено договір оренди земельної ділянки на АДРЕСА_2 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (т.1 а.с.40-49).

Рішенням Чернівецької міської ради №589 від 29 травня 2008 року продовжено ТОВ «Буковина-Інвест-Буд» термін оренди земельної ділянки на АДРЕСА_2 (т. 1, а. с. 28-29).

Рішеннями Чернівецької міської ради від 28 квітня 2014 року № 1184 та від 24 лютого 2018 року № 1155 затверджено проєкт поділу й надано дозвіл ТОВ «Буковина-Інвест-Буд» на поділ земельної ділянки на АДРЕСА_2 (т. 1, а. с. 60-63).

На підставі рішення Чернівецької міської ради від 28 квітня 2014 року № 1184 та договору оренди землі від 27 травня 2014 року № 8944 (з додатками) ТОВ «Буковина-Інвест-Буд» було передано в оренду земельну ділянку площею 0,9979 га на АДРЕСА_2 для будівництва багатоквартирних житлових будинків із приміщеннями громадського призначення та підземним паркінгом (т. 1, а. с. 21-22, 64-71).

Рішенням Чернівецької міської ради від 04 вересня 2018 року № 1411 зазначену земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_2 , було поділено на п`ять окремих ділянок. Підпунктом 28.1.2. цього рішення ТОВ «Буковина-Інвест-Буд» надано в оренду, зокрема, земельну ділянку площею 0,4940 га (кадастровий № 7310136300:25:003:1079) терміном на 5 років для будівництва та обслуговування багатоквартирних будинків з приміщеннями господарського призначення, об`єктів соцкультпобуту та підземним паркінгом, за заявою ТОВ «Буковина-Інвест-Буд» (т. 1, а. с. 50-51, 60).

У додатку до рішення Чернівецької міської ради від 06 грудня 2018 року № 1534 «Про списання з балансу житлових будинків» зазначено житловий будинок на АДРЕСА_3 (т. 1, а. с. 118-120).

Із відповіді Департаменту містобудівного комплексу та земельних відносин Чернівецької міської ради від 11 травня 2021 року №М-2720/0-04/01 встановлено, що у департаменті відсутня інформація про прибудинкову територію, яка була закріплена за будинком на АДРЕСА_3 . Мешканці вказаного будинковолодіяння користувалися земельною ділянкою без правовстановлюючих документів на землю. Земельна ділянка з кадастровим номером 7310136300:25:003:1038 не була сформованою шляхом об`єднання. У Чернівецькій міській раді відсутня згода всіх співвласників та користувачів початкових земельних ділянок для їх об`єднання із земельною ділянкою за кадастровим номером 7310136300:25:003:1038 (т. 1, а. с. 20).

Згідно з відповіддю Департаменту містобудівного комплексу та земельних відносин Чернівецької міської ради від 09 червня 2021 року № М-2963/0-04/01 будинок на АДРЕСА_3 розташований на території земельної ділянки з кадастровим номером 7310136300:25:003:1079, право оренди на яку оформлено за ТОВ «Буковина-Інвест-Буд», тому приватизувати неможливо (т. 1, а. с. 23).

З відповіді на адвокатський запит від 13 лютого 2025 року № 11 КП «Бюро технічної інвентаризації Чернівецької міської ради» вбачається, що інвентаризаційну справу на будинковолодіння на АДРЕСА_3 бюро не виготовляло (т. 1, а. с. 182-183).

Відповідно до архівного витягу від 25 травня 2021 року № 106 рішенням Чернівецької міської ради від 11 вересня 2008 року № 673 «Про надання юридичним особам та приватним підприємцям земельних ділянок в оренду та внесення змін в раніше прийняті рішення» вирішено внести зміни в пункт 6.2 рішення 34-ї сесії міської ради IV скликання від 07 липня 2005 року № 764 «Про погодження місць розташування об`єктів містобудування, надання дозволу забудовникам на підготовку матеріалів попереднього погодження, складання проектів відведення земельних ділянок, внесення змін в раніше прийняті рішення» в частині надання ТОВ «Буковина-Інвест-Буд» дозволу на погодження місця розташування об`єкта містобудування та надання дозволу на підготовку матеріалів попереднього погодження, складання проекту відведення земельної ділянки на АДРЕСА_2 , площею 1,7 га для будівництва житлового будинку в оренду терміном на три роки, а саме: слова «для будівництва житлового будинку» замінити словами «для будівництва багатоквартирних житлових будинків з приміщеннями громадського призначення, об`єктами соцкультпобуту та підземним паркінгом» (підстава: заява ТОВ «Буковина-Інвест-Буд», зареєстрована 17 липня 2008 року за № 7-3531) (т. 1, а. с. 26-27).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги та відзиву, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та захисту свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року в справі № 925/642/19 зазначено, що порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968сво 1)).

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Відповідно до частини другої статті 16 цього Кодексу способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року у справі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)).

Приватно-правовими нормами визначено обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи. Це може бути, приміром, необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача), зловживання матеріальними правами, обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу, сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року у справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).

У справі, яка розглядається в касаційному порядку, спірні правовідносини стосуються захисту прав позивача, як співвласника майна у багатоквартирному будинку, на земельну ділянку, необхідну для обслуговування цього будинку - прибудинкову територію.

Предметом позову є вимоги про визнання протиправними і скасування рішень міської ради.

Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина статті 21 ЦК України).

Аналіз наведених положень цивільного законодавства України дає підстави для висновку, що в разі звернення з вимогами про визнання незаконним та скасування, зокрема, правового акта індивідуальної дії, виданого органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, встановленню та доведенню підлягають як обставини того, що оскаржуваний акт суперечить актам цивільного законодавства (не відповідає законові), так і обставини, що цей акт порушує цивільні права або інтереси особи, яка звернулась із відповідними позовними вимогами, або кого вона представляє, а метою захисту є відповідні наслідки у вигляді відновлення порушеного права чи охоронюваного інтересу. Подібна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 14 червня 2022 року в справі № 903/1173/15, від 09 листопада 2021 року в справі № 906/1388/20, від 26 серпня 2021 року в справі № 924/949/20, від 23 жовтня 2018 року в справі № 903/857/18, від 20 серпня 2019 року в справі № 911/714/18, від 13 жовтня 2020 року в справі № 911/1413/19.

Отже, підставами для визнання недійсним (незаконним) акта (рішення) є невідповідність його вимогам законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт, і водночас порушення у зв`язку з його прийняттям прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі.

Відповідно до частини першої статті 2 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об`єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України.

Згідно зі статтею 25 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» сільські, селищні, міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання.

Відповідно до пункту 34 частини першої статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» до виключної компетенції пленарних засідань сільських, селищних, міських рад віднесено вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин.

За змістом частин першої, другої статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності, зокрема на рухоме і нерухоме майно, житловий фонд, нежитлові приміщення, рухомі та нерухомі об`єкти, визначені відповідно до закону як об`єкти права комунальної власності. Підставою для набуття права комунальної власності є передача майна територіальним громадам безоплатно державою, іншими суб`єктами права власності, а також майнових прав, створення, придбання майна органами місцевого самоврядування у порядку, встановленому законом.

Згідно з частиною п`ятою статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об`єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об`єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду.

Право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб`єктів. Об`єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб`єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом (частина восьма статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Отже, саме виконавчі комітети наділені повноваженнями щодо розпорядження об`єктами права комунальної власності відповідно до закону, проте вилучення об`єктів права комунальної власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу є можливим лише у випадках, передбачених законом.

Згідно із частиною другою статті 19 Конституції України органи місцевого самоврядування зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку (частина десята статті 59-2 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Суб`єктами права власності на землю є територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, на землі комунальної власності (пункт «б» частини першої статті 80 ЗК України).

У частинах першій, другій статті 116 ЗК України визначено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Надання у користування земельної ділянки, що перебуває у власності або у користуванні, провадиться лише після вилучення (викупу) її в порядку, передбаченому ЗК України (частина п`ята статті 116 ЗК України).

Відповідно до статті 152 ЗК України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду, держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.

Згідно з частиною першою статті 155 ЗК України у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

Згідно із частиною першою статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Стаття 4 ЦПК України передбачає право на звернення до суду за захистом порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Звертаючись до суду із вказаним позовом, позивач обґрунтовував свої вимоги тим, що оскаржуваними рішеннями Чернівецька міська рада незаконно змінила межі та цільове призначення спірної земельної ділянки, включивши частину прибудинкової території будинку на АДРЕСА_3 до земель, переданих ТОВ «Буковина-Інвест-Буд» в оренду, та без згоди співвласників будинку незаконно об`єднала, а потім передала в оренду частину прибудинкової території вказаного вище будинку, чим порушила його право та права інших власників квартир у цьому будинку на користування земельною ділянкою, отримання й оформлення прибудинкової території.

Суди встановили, що рішенням Чернівецької міської ради від 28 квітня 2014 року № 1184 та договором оренди землі від 27 травня 2014 року № 8944 ТОВ «Буковина-Інвест-Буд» набуло права оренди земельної ділянки з кадастровим номером 7310136300:25:003:1079, яке було зареєстровано у Державному реєстрі речових прав.

Суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов висновку, що оскільки на час набуття позивачем права власності на квартиру АДРЕСА_1 у 2018 році спірна земельна ділянка вже перебувала в оренді ТОВ «Буковина-Інвест-Буд», то право користування землею не могло перейти до позивача.

Крім того, суди виходили з того, що наявність у позивача права власності на квартиру АДРЕСА_5 не підтверджує автоматичного виникнення у нього права власності чи володіння, користування або розпорядження спірною земельною ділянкою за вказаним будинковолодінням, без належного рішення органу місцевого самоврядування та державної реєстрації.

Позивач не надав суду належних та допустимих доказів того, що за ним чи іншими співвласниками будинку АДРЕСА_3 було зареєстровано право власності або користування спірною земельною ділянкою.

Вказані обставини в сукупності суди вважали такими, що вказують про безпідставність позовних вимог.

Однак колегія суддів не погоджується з такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони є передчасними, з огляду на таке.

Відповідно до частини другої статті 382 ЦК України усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» прибудинкова територія - територія навколо багатоквартирного будинку, визначена на підставі відповідної містобудівної та землевпорядної документації, у межах земельної ділянки, на якій розташовані багатоквартирний будинок і належні до нього будівлі та споруди, що необхідна для обслуговування багатоквартирного будинку та задоволення житлових, соціальних і побутових потреб власників (співвласників та наймачів (орендарів) квартир, а також нежитлових приміщень, розташованих у багатоквартирному будинку.

Тобто прибудинкова територія в розумінні зазначеної статті не є саме земельною ділянкою, а є частиною території у межах земельної ділянки, на якій розташовані належні до багатоквартирного будинку будівлі і споруди.

Згідно зі статтею 42 ЗК України земельні ділянки, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території державної або комунальної власності, надаються в постійне користування підприємствам, установам і організаціям, які здійснюють управління цими будинками. У разі приватизації громадянами багатоквартирного жилого будинку відповідна земельна ділянка може передаватися безоплатно у власність або надаватись у користування об`єднанню власників. Порядок використання земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території, визначається співвласниками. Розміри та конфігурація земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території, визначаються на підставі проектів розподілу території кварталу, мікрорайону та відповідної землевпорядної документації.

У постанові Верховного Суду від 18 березня 2019 року в справі № 263/68/17 вказано, що із аналізу цільового призначення земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, та норм статті 42 ЗК України випливає, що в разі приватизації громадянами квартир у такому будинку земельна ділянка як така, що входить до житлового комплексу, може передаватися безоплатно у власність або надаватись у користування лише об`єднанню співвласників будинку, створеному відповідно до Закону України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку» у порядку, передбаченому постановою Кабінету Міністрів України від 11 жовтня 2002 року № 1521 «Про реалізацію Закону України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку». У такому разі земельна ділянка належить співвласникам жилого будинку на праві спільної сумісної власності, яка разом із загальним майном і допоміжними приміщеннями є майном співвласників, які визначають порядок його використання. Тобто стаття 42 ЗК України не передбачає можливості передачі у власність чи користування окремим співвласникам багатоквартирних будинків земельної ділянки, на якій розташований багатоквартирний жилий будинок, або її частини (постанова Верховного Суду від 18 березня 2019 року в справі № 263/68/17 та від 25 травня 2022 року в справі № 344/12943/15).

Разом з цим, у постанові Верховного Суду від 14 лютого 2024 року у справі № 757/13549/16-ц (провадження № 61-12973св23) вказано: «виникнення прав на земельну ділянку у власника квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку пов'язане із набуттям у власність самої квартири або нежитлового приміщення, земельна ділянка при цьому не виступає самостійним об'єктом правочину, пов'язаного із переходом права власності на квартир у або нежитлове приміщення. Отже, сама по собі відсутність реєстрації за власником квартири або нежитлового приміщення багатоквартирного будинку права власності на земельну ділянку не позбавляє його права на захист своїх прав на володіння та користування земельною ділянкою, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія».

Крім того, Верховний Суд звертає увагу на те, що будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, перебувають у спільній власності всіх співвласників багатоквартирного будинку на підставі закону, у зв`язку з чим у разі створення ОСББ від нього не вимагається визнання та доведення права на наведені об`єкти. При цьому багатоквартирні будинки та належні до них господарські будівлі, споруди і приміщення є нерозривно пов`язаними із земельними ділянками, на яких вони розміщені.

Аналогічні висновки викладенні у постановах Верховного Суду від 21 липня 2020 року в справі № 922/3461/17, від 18 вересня 2024 року в справі № 910/14564/23.

Верховний Суд у постановах від 18 липня 2018 року у справі № 916/2069/17, від 22 січня 2020 року у справі № 461/4181/18 зазначив, що спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташовані багатоквартирний будинок і належні до нього будівлі та споруди і його прибудинкова територія.

У постанові Верховного Суду 12 серпня 2020 року в справі № 367/2641/15-ц зазначено, що правові норми, які визначали долю земельної ділянки, наданої у власність чи користування, в разі відчуження розташованих на ній будівель чи споруд неодноразово змінювалися. Так, при відчуженні об`єктів нерухомого майна під час дії статті 30 ЗК Української РСР закон передбачав автоматичний перехід права власності або право користування на земельну ділянку до набувача з необхідністю подальшого оформлення набувачем цього права. За приписами статті 120 ЗК України в редакції, яка була чинною з 01 січня 2002 року до 20 червня 2007 року (до набрання чинності Закону України від 27 квітня 2007 року № 997-V «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України у зв`язку з прийняттям Цивільного кодексу України»), при відчуженні об`єкта нерухомого майна, розташованого на відповідній ділянці, до набувача могло переходити право на цю земельну ділянку без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. При цьому, якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходило право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування.

У постанові Верховного Суду від 05 листопада 2020 року у справі № 766/8919/18 зазначено, що сам собою факт, що земельну ділянку не передано у власність чи в користування співвласникам багатоквартирного будинку у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, не змінює правового статусу цієї земельної ділянки як прибудинкової території та не дає право використовувати її без згоди співвласників будинку.

Отже, на підставі приписів пункту 6 статті 1 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку», статті 382 ЦК України, статті 42 ЗК України виключне право на отримання у власність чи постійне користування земельної ділянки комунальної власності, на якій розташований багатоквартирний житловий будинок, будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, належить співвласникам багатоквартирного будинку.

Згідно з матеріалами справи земельна ділянка, яка є прибудинковою територією багатоквартирного будинку на АДРЕСА_3 не оформлена у власність або користування співвласників багатоквартирного будинку у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Однак Верховний Суд зауважує, що згідно з викладеними вище правовими висновками суду касаційної інстанції реалізація співвласниками свого права користування прибудинковою територією не залежить від наявності у них землевпорядної документації та оформленого у встановленому законом порядку права власності чи права користування та не змінює правового статусу цієї земельної ділянки як прибудинкової території.

Виникнення прав на земельну ділянку у власника квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку пов`язане із набуттям у власність самої квартири або нежитлового приміщення, земельна ділянка при цьому не виступає самостійним об`єктом правочину, пов`язаного із переходом права власності на квартиру або нежитлове приміщення.

Отже, сама собою відсутність реєстрації за власником квартири або нежитлового приміщення багатоквартирного будинку права власності або право користування на земельну ділянку не позбавляє його права на захист своїх прав на володіння та користування земельною ділянкою, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія.

За таких обставин, висновки суду першої інстанції, з якими погодився й суд апеляційної інстанції, про те, що позивач не надав доказів того, що він набув у встановленому законом порядку право власності чи право користування земельною ділянкою, яка є прибудинковою територією багатоквартирного будинку на АДРЕСА_3 , є помилковими.

Колегія суддів звертає увагу на те, що відсутність у позивача документів, які б підтверджували право власності або право постійного користування на земельну ділянку, яка є прибудинковою територією багатоквартирного будинку на АДРЕСА_3 , не позбавляє його такого права, оскільки саме на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення ЄСПЛ у справах «Лелас проти Хорватії» («Case of Lelas v. Croatia»), заява № 55555/08, п. 74, від 20 травня 2010 року, і «Тошкуце та інші проти Румунії» («Case of Toscuta and Others v. Romania»), заява № 36900/03, п. 37, від 25 листопада 2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (див. зазначені вище рішення у справах «Онер`їлдіз проти Туреччини» («Case of Oneryildizv. Turkey»), п. 128, та «Беєлер проти Італії» («Case of Beyeler v. Italy»), п. 119).

Оскільки держава не виконала свій обов`язок (передбачений частиною другою статті 42 ЗК України) запровадити внутрішню процедуру передачі земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні будинки, співвласникам цього будинку, що сприяло б юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси особи, то негативні наслідки вказаної бездіяльності мають покладатися саме на державу, а не на відповідних суб`єктів, зокрема позивача, в провину якому не може ставитися відсутність затвердження Кабінетом Міністрів України порядку безоплатної передачі земельної ділянки у власність або в постійне користування співвласникам багатоквартирного будинку.

При цьому реєстрація права власності, хоча і є необхідною умовою, з якою закон пов`язує виникнення речових прав на нерухоме майно, однак реєстраційні дії є похідними від юридичних фактів, на підставі яких виникають, припиняються чи переходять речові права, тобто державна реєстрація сама собою не є способом набуття права власності.

Подібні висновки містяться у постанові Верховного Суду від 04 жовтня 2023 року в справі № 908/1866/22.

Отже, позивач як співвласник майна багатоквартирного будинку може звертатися з позовом про усунення перешкод щодо вільного користування прибудинковою територією будинку, в якому він проживає.

Враховуючи вищевикладене, помилковими є висновки судів першої та апеляційної інстанцій про те, що позивач не довів свого права власності чи права користування на земельну ділянку, яка є прибудинковою територією багатоквартирного будинку на АДРЕСА_3 , оскільки не вжив заходів щодо отримання у власність або постійне користування в тому числі прибудинкової території згідно зі статтею 42 ЗК України.

Невжиття таких заходів не позбавляє позивача права на земельну ділянку та прибудинкову територію будинку.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, неправильно застосував норми матеріального права, не врахував висновків Верховного Суду, не установив всі обставин справи, зокрема, чи накладається земельна ділянка з кадастровим номером 7310136300:25:003:1079, яка передана у користування ТОВ «Буковина-Інвест-Буд», на земельну ділянку, що є прибудинковою територією багатоквартирного будинку АДРЕСА_3 .

Згідно з відповіддю Департаменту містобудівного комплексу та земельних відносин Чернівецької міської ради від 09 червня 2021 року № М-2963/0-04/01 будинок на АДРЕСА_3 розташований на території земельної ділянки з кадастровим номером 7310136300:25:003:1079, право оренди на яку оформлено за ТОВ «Буковина-Інвест-Буд».

Враховуючи наявність у матеріалах справи архівного витягу від 19 жовтня 2021 року № 922 копії рішення Чернівецької міської виконавчої комісії від 14 січня 1954 року № 44 «Про наслідки обміру земель будівельного кварталу № 365 м. Чернівці», суди не дослідили, яка саме земельна ділянка, на якій розташований багатоквартирний будинок, а також належні до нього будівлі, споруди та прибудинкові території, закріплена за домоволодінням АДРЕСА_3 .

Вказане свідчить про те, що суди, не здійснивши всебічне дослідження доказів та обставин справи, дійшли передчасних висновків про відсутність порушеного права позивача та про прийняття Чернівецькою міською радою оскаржуваних позивачем рішень у межах і в спосіб, визначений статтями 12, 118 ЗК України та статтями 26, 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».

Суди, не встановивши, чи є спірна земельна ділянка прибудинковою територією багатоквартирного будинку, чи порушують оскаржувані рішення Чернівецької міської ради право власності позивача як співвласника багатоквартирного будинку, дійшли передчасних висновків про відсутність підстав для визнання цих рішень незаконними та їх скасування.

За таких обставин касаційна скарга є обґрунтованою, наведена заявником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, щодо застосування судами норм права без урахування висновків Верховного Суду, підтверджена під час касаційного перегляду.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з частинами третьою, четвертою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: 1) суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу; або 2) суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження; або 3) суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або 4) суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Оскільки суди не врахували вказані обставини та не встановили фактичних обставин, від яких залежить правильне вирішення цієї справи, відповідно до частини третьої статті 411 ЦПК України оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального і процесуального права, надати оцінку поданим сторонами доказам щодо меж прибудинкової території земельної ділянки, розташованої за адресою: АДРЕСА_3 , після чого встановити, чи є передана ТОВ «Буковина-Інвест-Буд» земельна ділянка з кадастровим номером 7310136300:25:003:1079 частиною вказаної прибудинкової території; усунути вказані в цій постанові порушення норм процесуального права; ухвалити законне і обгрунтоване судове рішення відповідно до встановлених обставин та вимог закону.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Враховуючи, що справа направляється на новий розгляд до суду першої інстанції, суд не здійснює розподіл судових витрат.

Керуючись статтями 400, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Мельника Юрія Васильовича, задовольнити.

Рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 16 вересня 2025 року та постанову Чернівецького апеляційного суду від 08 січня 2026 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: І. Ю. Гулейков

Г. В. Коломієць

Р. А. Лідовець

Ю. В. Черняк