Рішення від 07 червня 2026 р. у справі №711/4051/26 — Придніпровський районний суд м. Черкас

Придніпровський районний суд м.Черкаси

Справа № 711/4051/26

Провадження №2/711/2517/26

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

08 червня 2026 року м. Черкаси

Придніпровський районний суд м. Черкаси в складі:

головуючого – судді Позарецької С.М.

при секретарі Буйновській А.П.,

позивача ОСОБА_1

представника позивача

адвоката Колєсніка В.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Черкаси цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втрати ла право користування жилим приміщенням, -

в с т а н о в и в :

Позивач ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втрати ла право користування жилим приміщенням. Свої позовні вимоги мотивує тим, що вона на підставі ордеру №3396 від 09.09.1977 на заняття жилої площі по обміну в м. Черкаси та договору найму житлового приміщення користується квартирою АДРЕСА_1 (колишня АДРЕСА_2 , разом зі своїм чоловіком та сином. У вказаній кватирі також зареєстрований відповідач, який є онуком позивача.

Однак, як зазначено у позові, відповідач не проживає в житловому помешканні понад один рік без поважних причин, про що свідчать дані акту опитування сусідів від 18.11.2025. Приблизно 14.09.2021 він перетнув державний кордон України та виїхав на постійне місце проживання до країни Ізраїль. Повертатися відповідач до України не збирається, комунальні послуги не сплачує, участі в утриманні житла не бере, особистих речей його у квартирі немає і квартирою він не цікавиться. При цьому, ніхто йому перешкод у користуванні житлом не чинить.

Крім того, позивач вказує, що факт реєстрації місця проживання відповідача у квартирі порушує права позивача на вільне розпорядження і користування майном, адже вона позбавлена можливості здійснити приватизацію квартири, оскільки для цього потрібна згода всіх осіб, які зареєстровані у квартирі.

Таким чином, позивач вважає, що відповідач втрати право користування жилим приміщенням, а тому його слід визнати таким, що втратив право користування вказаним жилим приміщенням. Крім того, позивач просить судові витрати залишити за позивачем.

Ухвалою суду від 30.04.2026 прийнято, відкрито провадження у справі та призначено її до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням сторін.

Відповідачем відзив на позов подано не було.

В судовому засіданні позивач та її представник просили позовні вимоги задовольнити, посилаючись на доводи, які викладені у позовній заяві. Крім того, уточнено правові підстави для задоволення позову; зазначено, що сплачений при подачі позову судовий збір, позивач залишає за собою. Зазначено, що на даний час квартира відноситься до державної (комунальної) форми власності і позивач має бажання її приватизувати. Позивач є наймачем вказаної квартири на підставі договору, а відповідач (її онук) є членом її сім`ї.

В судове засідання відповідач не з`явився, будучи належним чином повідомлений про час, дату та місце розгляду справи. Ним подана заява, датована 15.05.2026 про те, що позовні вимоги він визнає у повному обсязі; на даний час він проживає в Ізраїлі з вересня 2021 року і повертатися до України він не буде. Самостійно знятися з реєстраційного обліку відповідач не може, оскільки не має змоги приїхати до України. Крім того, зазначив, що у квартирі своєї бабусі він ніколи не жив, а лише був зареєстрований.

Заслухавши пояснення позивача та її представника, враховуючи думку відповідача, дослідивши матеріали справи та докази в їх сукупності, суд вважає, що позовні вимоги підлягають до задоволення за таких підстав:

встановлено, що ОСОБА_1 (позивач по справі) її чоловік ОСОБА_3 зареєстровані у квартирі АДРЕСА_1 з 15.12.1977, про що свідчать дані витягів з реєстру територіального громади від 03.11.2025. Крім того, ОСОБА_4 (син позивача) зареєстрований за вказаною адресою також з 15.12.1977, про що свідчить витяг з територіальної громади від 17.11.2025.

Також судом встановлено, що ОСОБА_2 (відповідач по справі) зареєстрований за вище вказаною адресою 01.10.2010 і дотепер, про що свідчать листи Департаменту «Центр надання адміністративних послуг» Черкаської міської ради від 20.11.2025 та від 28.04.2026.

Наймачем квартири АДРЕСА_3 є ОСОБА_1 , про що свідчать договір найму житлового приміщення, який укладений із нею управлінням будинками №3 житлового управління Придніпровського району у 1982 році, акт здачі і приймання квартири та ордер №3396 від 09.09.1977 бюро обміну жилих приміщень виконавчого комітету Черкаської міської Ради депутатів трудящих на заняття жилої площі по обміну в місті Черкаси (Орловецькій Л.А., ОСОБА_5 та ОСОБА_4 ).

Відповідно до даних свідоцтва про народження серія НОМЕР_1 від 129.09.1980, ОСОБА_1 (позивач) та ОСОБА_3 (чоловік позивача) є батьками дочки ОСОБА_6 (актовий запис №1439).

Крім того, ОСОБА_6 27.11.2004 уклала шлюбу із ОСОБА_7 (актовий запис №1734), про що свідчить свідоцтво про одруження від 27.11.2004 і після одруження їй визначено прізвище ОСОБА_8 .

Відповідно до даних свідоцтва про народження серія НОМЕР_2 від 13.07.2005 (актовий запис №667) батьками ОСОБА_2 (відповідача) , ІНФОРМАЦІЯ_1 є: ОСОБА_7 та ОСОБА_9 .

Оплачує комунальні послуги за надані житлово-комунальні послуги ОСОБА_1 , про що свідчать рахунки про оплату (особовий рахунок НОМЕР_3 ).

Таким чином, судом встановлено, що позивач, будучи наймачем жилого приміщення, фактично і постійно мешкає в квартирі АДРЕСА_1 з моменту отримання ордеру на право заняття квартири, укладення договору найму і дотепер, зареєстрована за цим місцем проживання, користується комунальними послугами та оплачує їх надання, виконує всі обов`язки наймача житла по утриманню житлового приміщення.

Встановлено, що відповідач не мешкає у вказаній вище квартирі понад один рік, його особистих речей у квартирі немає, він не утримує житло і не сплачує комунальні послуги, добровільно він не може знятися з реєстрації за вказаною адресою, оскільки тривалий час проживає за кордоном і не має змоги прибути до України задля зняття з реєстраційного обліку. При цьому, відповідач визнав позовні вимоги повністю і судом його така заява прийнята, враховуючи норми ст. 206 ЦПК України. Суд вважає, що відповідач повністю втратив зв`язок з помешканням, оплату за комунальні послуги не здійснює, не займається утриманням житла. Судом також не встановлено жодних обставин щодо вчинення будь-якими особами перешкод відповідачу в користуванні житлом. Крім того, відсутні об`єктивні дані вважати, що відповідач не проживає у помешканні з поважних причин. Також, встановлено, що квартира відноситься до житлового фонду територіальної громади.

Оскільки відповідач не використовує жиле приміщення за цільовим призначенням, у ньому проживають інші особи – члени однієї сім`ї на законних підставах, то позивач, яка не може реалізувати своє право на приватизацію квартири, звернулася до суду із зазначеним позовом правомірно.

Тож, між сторонами склалися житлові правовідносини, які регулюються нормами Житлового Кодексу України, Закону України «Про основні засади житлової політики» (далі - Закон № 4751-IX)та інших нормативно-правових актів.

Відповідно до ст. 55 Конституції України та ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (ст. 5 ЦПК України). Способи захисту визначені Цивільним кодексом України.

Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (ч. 1 ст. 13 ЦПК України).

Відповідно до положень ст.ст. 12, 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.

Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування (ч.ч. 3, 4 ст. 77 ЦПК України). Крім того, обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (ч. 2 ст. 78 ЦПК України).

Як визначено статтею 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема припинення дії, яка порушує право; примусове виконання обов`язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства (ч.ч. 1, 2, 3, 4 ст. 13 ЦК України). У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які зазначені вище, суд може зобов`язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом (ч. 6 ст. 13 ЦК України).

Статтею 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Європейський суд з прав людини у своїй практиці послідовно дотримується позиції, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла («Kryvitska and Kryvitskyy v.Ukraine», заява № 30856/03), наголошує, що втручання у право на повагу до житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві» (Zehentner v.Austria), заява № 20082/02, пункт 56, ECHR 2009). Аналогічна позиція викладені і в рішенні Європейського суду з прав людини у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» від 13 травня 2008 пункт 50. Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення у справі «Савіни проти України» від 18 грудня 2008).

У пункті 36 рішення від 18.11.2004 у справі «Прокопович проти Росії» Європейський суд з прав людини зазначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11.01.1995, пункт 63).

Відповідно статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.

У статті 379ЦК України зазначено, що житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.

За змістом статті 310 ЦК України, фізична особа має право на місце проживання. Фізична особа має право на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до частини 4 статті 311 ЦК України фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом.

Статтею 327 ЦК України передбачено, що управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.

Житлове законодавство ґрунтується на Конституції України та складається з цього Закону, інших актів законодавства України у сфері житлових відносин та міжнародних договорів України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (ст. 3 Закону № 4751-IX).

Пунктом 5 частини 1 ст. 1 Закону № 4751-IX визначено, що житлова політика – це система взаємопов`язаних послідовних заходів, спрямованих на створення та забезпечення державою умов, за яких особа може реалізувати своє право на житло шляхом будівництва житла, набуття права власності на нього або отримання житла в користування.

Житлова політика базується на таких принципах, зокрема - принцип непорушності права на житло та недоторканності житла - власники та користувачі безперешкодно реалізують свої права щодо володіння, користування та у встановлених законодавством випадках розпоряджання житлом, якщо інше не встановлено законом (п. 2 ч. 1 ст. 4 згаданого Закону).

Житлові відносини - це суспільні відносини щодо реалізації особами права на житло, володіння, користування і розпоряджання житлом, формування, наповнення та використання житлового фонду України. Суб`єктами житлових відносин є фізичні та юридичні особи, органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Об`єктом житлових відносин є житло в межах території України. Житлові відносини регулюються Конституцією України, цим Законом та іншими нормативно-правовими актами у цій сфері (ст. 5 цього Закону).

Відповідно до Конституції України, цього Закону та інших законів України кожна особа має право на житло, захист якого гарантується законодавством, яке відповідає встановленим законодавством вимогам, зокрема щодо споживчої якості житла (ч. 1 ст. 6 Закону № 4751-IX).

Особа має право побудувати, набути у власність, орендувати житло або отримати його в користування. Особа може набувати права на житло також з інших підстав, визначених законом. Особи реалізують право на житло на власний розсуд, крім обмежень, встановлених цим Законом та іншими законами України. Особи зобов`язані своєчасно оплачувати житлово-комунальні послуги, вносити орендну плату, виконувати зобов`язання за фінансово-кредитними механізмами підтримки будівництва, придбання та оренди житла (ч.ч. 1-3 ст. 7 згаданого Закону).

Згідно з ч. 1 ст. 10 Закону № 4751-IX житловий фонд України складають приватний житловий фонд, житловий фонд територіальних громад та державний житловий фонд.

За приписами ч. 1 ст. 12 Закону № 4751-IX житло житлового фонду територіальних громад використовується у порядку, передбаченому статтями 27, 29 і 30 цього Закону, за рішенням органів місцевого самоврядування, виходячи з потреб та пріоритетів територіальних громад.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 33 згаданого Закону, держава гарантує кожному право на житло відповідно до Конституції України, цього Закону та інших законів України. Ніхто не може бути виселений із займаного житла або обмежений у праві користування житлом інакше, ніж за рішенням суду та з підстав і в порядку, встановлених законом. Забороняються виселення, переселення та відселення осіб, на яких поширюється дія цього Закону, яким відповідно до законодавства було надано житло з державного житлового фонду або житлового фонду територіальної громади і які фактично проживають у такому житлі, якщо зберігаються обставини, які були підставою для надання їм такого житла, та/або вони не втратили право на користування таким житлом, а у встановлених законом випадках - право на безоплатне отримання житла для постійного проживання або у власність, без попереднього надання таким особам (їхнім сім`ям) суб`єктами, що здійснюють виселення, переселення чи відселення, іншого житла, придатного для проживання, крім випадків, якщо виселення проводиться добровільно або на підставі рішення суду. Виселення, переселення та відселення осіб з житла приватного житлового фонду здійснюються не інакше, ніж за рішенням суду та з підстав і в порядку, встановлених законом. Забороняються виселення, переселення та відселення осіб, які є стороною спору про підстави їх виселення та/або їх проживання у житлі, та/або виселення з житла, - до вирішення такого спору в досудовому або судовому порядку відповідно до закону, крім визначених законом випадків відселення у зв`язку з ліквідацією наслідків аварій, пожеж, інших надзвичайних ситуацій, збройної агресії.

Держава забезпечує особам належні та рівні умови для захисту права на житло в порядку і спосіб, визначені законом. Власник або користувач може вимагати усунення будь-яких порушень його права на житло відповідно до закону. Захист права на житло здійснюється особами у спосіб, визначений законодавством (ст. 34 цього Закону).

У справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням, необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача. Поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначаються судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та норм ЦПК України щодо оцінки доказів. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого жилого приміщення. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

Вичерпного переліку поважних причин відсутності наймача або членів його сім`ї у житловому приміщенні житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим указане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку, з урахуванням фактичних обставин справи та правил статті 89 ЦПК України щодо оцінки доказів (постанова Верховного Суду від 18.03.2020 в справі № 182/6536/13). У справах про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, на позивача покладається обов`язок із доведення відсутності відповідача у спірному приміщенні понад строк, із яким законом пов`язана можливість збереження права користування житлом за відсутнім наймачем (користувачем), а на відповідача, відповідно, покладається обов`язок із доведення поважності причин відсутності у спірному приміщенні понад встановлений законом строк (постанова Верховного Суду від 30.11.2022 в справі № 755/1139/18).

Таким чином, з огляду на встановлені обставини справи, про що зазначено вище, позиції сторін, зокрема і визнання відповідачем позову, досліджені докази, суд приходить до висновку, що позовні вимоги підлягають до задоволення. Так, стороною позивача доведені обставини, про те, що член сім`ї позивача – відповідач, маючи право на користування жилим приміщенням, не проживав і не проживає у ньому тривалий час без поважних причин, не утримує житло, не сплачує комунальні послуги і не має наміру проживати в ньому і користуватися ним. При цьому, суд погоджується із доводами позивача про те, що право позивача на приватизацію порушене відповідачем, оскільки у помешканні зареєстрована особа (відповідач), який не має наміру бути учасником такої процедури і без його відповідної заяви, позивач не може оформити відповідні документи для реалізації такого права.

Крім того, враховуючи норми ст. 141 ЦПК України, а також позицію позивача, судові витрати (сплачений судовий збір при подачі позову у розмірі 852,00 + 213,00) слід залишити за позивачем.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 4, 5, 12, 13, 141, 259, 268 ЦПК України, суд, -

в и р і ш и в :

Позовні вимоги задовольнити.

Визнати ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 таким, що втрати право проживання жилим приміщенням – квартирою АДРЕСА_1 .

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Черкаського апеляційного суду. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повний текст судового рішення складений 18.06.2026.

Головуючий суддя С.М. Позарецька