Постанова від 16 липня 2026 р. у справі №334/5242/25 — Запорізький апеляційний суд

Дата документу 17.07.2026 Справа № 334/5242/25

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Єдиний унікальний № 334/5242/25 Головуючий у 1-й інстанції: Бредіхін Ю.Ю.

Провадження № 22-ц/807/349/26 Суддя-доповідач: Трофимова Д.А.

Провадження № 22-ц/807/349/26-2

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 липня 2026 року м. Запоріжжя

Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Трофимової Д.А.

суддів: Мінгазова Р.В.,

Онищенка Е.А.

розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами цивільну справу з апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «Інженерний центр «ЗТЗ-Сервіс» в особі представника Сіроша Сергія Васильовича на рішення Дніпровського районного суду м. Запоріжжя від 30 жовтня 2025 року та на додаткове рішення Дніпровського районного суду м. Запоріжжя від 14 листопада 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Інженерний центр «ЗТЗ-Сервіс» про стягнення невиплаченої при звільненні заробітної плати, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, компенсації за невикористану відпустку,

В С Т А Н О В И В:

У червні 2025 року ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Зеленої Р.В. звернулася до суду з вищевказаним позовом, в обґрунтування якого зазначала, що вона була прийнята на посаду головного бухгалтера департаменту сервісу трансформаторного обладнання з 04 липня 2022 року за сумісництвом 0,5 ставки посадового окладу згідно зі штатним розписом та оплатою пропорційно відпрацьованому часу, що підтверджується наказом № 6 від 04 липня 2022 року Товариства з обмеженою відповідальністю "Інститут трансформаторобудування ВІТ" (22 листопада 2022 року назву підприємства було змінено на ТОВ "Інженерний центр "ЗТЗ-Сервіс").

31 березня 2025 року ОСОБА_1 звільнено з посади головного бухгалтера ТОВ "Інженерний центр "ЗТЗ-Сервіс" на підставі ст. 38 КЗпП, що підтверджується наказом № 10. В день звільнення позивача відповідач не здійснив виплату всіх належних позивачу сум, а саме: заробітну плату за березень 2025 року у розмірі 8 095,23 грн та компенсацію за невикористану відпустку у розмірі 19 086,12 грн, що підтверджується довідкою ТОВ "Інженерний центр "ЗТЗ-Сервіс".

Посилаючись на вказані обставини, ОСОБА_1 просила суд (з урахуванням заяви про збільшення вимог) стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Інженерний центр «ЗТЗ-Сервіс» невиплачену при звільнені заробітну плату у розмірі 8 095,23 грн, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 41 503,37 грн, компенсацію за невикористану відпустку у розмірі 19 086,12 грн.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Запоріжжя від 30 жовтня 2025 року позов ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Інженерний центр «ЗТЗ-Сервіс» про стягнення невиплаченої при звільненні заробітної плати, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, компенсації за невикористану відпустку задоволено.

Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «Інженерний центр «ЗТЗ-Сервіс» на користь ОСОБА_1 невиплачену при звільнені заробітну плату у розмірі 8 095,23 грн., середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 41 503,37 грн., компенсацію за невикористану відпустку у розмірі 19 086,12 грн., а всього 68 684,72 грн.

У листопаді 2025 року ОСОБА_1 ,в особі представника - адвоката Зеленої Р.В., звернулась до суду з заявою про ухвалення додаткового рішення щодо стягнення з ТОВ «Інженерний центр «ЗТЗ-Сервіс» на користь ОСОБА_1 судових витрат на правову допомогу у розмірі 15 500 грн. На підтвердження вказаних витрат представником позивача надані копії: договору про надання правничої допомоги № 2606-1 від 26.06.2025 року; акту № 3010-1/1 прийому-передачі наданих послуг від 30.10.2025 року за договором про надання правничої допомоги № від 2606-1 від 26.06.2025 року із переліком наданих адвокатом послуг на суму 15 500 грн; рахунку № 3010-1/1 від 30.10.2025 року на оплату гонорару в сумі 15 500 грн; наказу № 31-08/5 про прийняття на роботу ОСОБА_2 до АО «Право Гарант» від 31.08.2018 року; наказу №19/11-1 про внесення змін до облікових документів у зв`язку з укладенням шлюбу та зміною прізвища ОСОБА_2 від 19.11.2018 року.

Також у листопаді 2025 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Інженерний центр «ЗТЗ-Сервіс» в особі представника Сіроша С.В. звернулось до суду з заявою про ухвалення додаткового рішення щодо здійснення розподілу судових витрат, а саме, судового збору.

Крім того, у листопаді 2025 року від Товариства з обмеженою відповідальністю «Інженерний центр «ЗТЗ-Сервіс» в особі представника Сіроша С.В. надійшла заява про зменшення розміру витрат на правничу допомогу, в якій представник відповідача зазначав, що наявні підстави для зменшення витрат з 15 500 грн до 11 500 грн.

Додатковим рішенням Дніпровського районного суду м. Запоріжжя від 14 листопада 2025 року стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «Інженерний центр «ЗТЗ-Сервіс» на користь ОСОБА_1 судові витрати з надання правової допомоги у розмірі 12 500 грн.

В іншій частині вимоги про стягнення витрат на правову допомогу залишено без задоволення.

Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «Інженерний центр «ЗТЗ-Сервіс» на користь держави судовий збір в сумі 1 211,20 грн.

Не погоджуючись із рішенням Дніпровського районного суду м. Запоріжжя від 30 жовтня 2025 року та з додатковим рішенням Дніпровського районного суду м. Запоріжжя від 14 листопада 2025 року представник Товариства з обмеженою відповідальністю «Інженерний центр «ЗТЗ-Сервіс» Сірош С.В. подав апеляційну скаргу та доповнення до апеляційної скарги, в яких, посилаючись на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, просить: рішення Дніпровського районного суду м. Запоріжжя від 30 жовтня 2025 року скасувати та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову; додаткове рішення Дніпровського районного суду міста Запоріжжя від 14 листопада 2025 року в частині стягнення витрат на правову допомогу скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні заяви ОСОБА_1 про стягнення витрат на правничу допомогу.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що наказ № 10 від 31.03.2025 року про звільнення позивача відсутній у ТОВ «ІЦ «ЗТЗ-Сервіс», вказаний наказ, а також заяву про звільнення від 17.03.2025 року, не було зареєстровано, акти щодо передачі документації підприємству також не містять даних про вказані документи. Передача документації здійснювалася безпосередньо позивачем. Оригінал наказу відсутній і в матеріалах справи. Враховуючи це та зміст наданих свідками пояснень щодо послідовності обставин реорганізаційного процесу на підприємстві, відповідач вважає достатніми докази, що свідчать про фактичну відсутність події звільнення позивача. Зазначене підтверджується наявною у матеріалах справи документацією, зокрема бухгалтерською звітністю, що заповнена в автоматичному порядку, даними обліку робочого часу, за складення яких відповідала безпосередньо позивач згідно посадових повноважень.

Заробітна плата за березень 2025 року, в тому числі з 01 березня по 21 березня 2025 року не виплачена, оскільки, з урахуванням виконання роботи за сумісництвом, фактично діяльність на підприємстві упродовж березня 2025 року вже не здійснювалася. Також у роботодавця не настав термін для розрахунку за результатами місяця, на підставі табелів обліку робочого часу і згідно фактично виконаної роботи на умовах сумісництва - у зв`язку із призупиненням дії трудових договорів. Такий розрахунок і виплату має бути здійснено після поновлення дії трудових договорів. При цьому в разі здійснення подібного розрахунку, настав би ризик для підстав ствердження щодо ознак припинення трудових правовідносин, а не їх призупинення.

Зауважує, що подія звільнення є недоведеною, оскільки обставини справи, зміст показань свідків і документальні докази свідчать про протилежне. Підстави для здійснення розрахунку при звільненні були відсутні у ТОВ «ІЦ «ЗТЗ-Сервіс», а вимоги щодо розрахунку і обставини звільнення позивача, до моменту звернення до суду, позивачем не заявлялися.

Також зазначає, що матеріали справи і обставини правовідносин не дають можливості встановити дійсні обставини та причини звільнення позивача, зокрема їх поважність, або без поважних причин, а також наявність інших правових обставин, що можуть мати підтверджуюче значення, в разі дійсного звільнення позивача, зокрема у формі відповідної звітності до контролюючих органів, доказів передачі справ, що в розпорядженні головного бухгалтера, визначення відповідальних осіб за бухгалтерський облік на підприємстві.

Вказує, що розрахунок заборгованості невиплаченої при звільненні заробітної плати здійснено на основі даних, що надані в довільній формі особою без відповідної компетенції. На підтвердження зазначеного до матеріалів справи відповідачем було надано об`єднану звітність за квітень 2025 року, з якої вбачається факт призупиненої дії трудового договору, зокрема з бухгалтером першої категорії ОСОБА_3 . Таким чином, встановлення зазначеної обставини не потребує окремого провадження з урахуванням обставин справи і наявних матеріалів. Відповідно, подібна документація не приймається до виконання, за загальним правилом, оскільки є недійсною та відповідно не має юридичної сили. Перевірка повноважень, встановлення необхідного обсягу таких повноважень є невід`ємною частиною встановлення суб`єктної компетенції щодо документації, яка має офіційне значення. Відповідно, ОСОБА_3 не є особою, яка уповноважена вчиняти дії від імені підприємства, оскільки її посадові повноваження є зупиненими, а надані за її підписом документи суперечить розпорядчому документу підприємства – наказу про призупинення дії трудових договорів. При цьому також слід звернути увагу на свідчення ОСОБА_3 , згідно яких вона підтвердила, що перебуває у безпосередньому підпорядкуванні позивача внаслідок здійснення трудової діяльності. З урахуванням зазначеного, ТОВ «ІЦ «ЗТЗ-Сервіс» не визнає зазначеного документа (довідка ТОВ «Інженерний центр «ЗТЗ-Сервіс» № 18 від 23.04.2025 року), та у зв`язку із цим звертає увагу, що здійснений на його основі розрахунок не відповідає ознакам достовірності.

Зауважує, що надані до справи представником позивача документи не дають можливості здійснити достовірний розрахунок сум, що стягуються згідно позовних вимог.

Позивач перебуває у трудових правовідносинах з ТОВ «ІЦ «ЗТЗ-Сервіс» на умовах сумісництва, а також у ТОВ «Інженерно-технічний центр «ЗТЗ-Сервіс», та із основним місцем роботи у ТОВ «Науково інженерний центр «ЗТЗ-Сервіс», тобто виконує іншу оплачувану роботу у вільний від основної роботи час.

Виконання позивачем роботи у ТОВ «ІЦ «ЗТЗ-Сервіс» здійснюється з урахуванням наступних умов: «за сумісництвом, з оплатою 0,5 ставки посадового окладу згідно з штатним розписом, та оплатою пропорційно відпрацьованому часу», посадовий оклад становить 20000,00 гривень, ставка 0,5 від посадового окладу становить 10000,00 гривень

Надані представником позивача значення кількості фактично відпрацьованих робочих днів у січні та лютому 2025 року, а також розмір заробітної плати у січні та лютому 2025 року для розрахунку середньої заробітної плати, не є достовірними та не відповідають ознакам повноти такого розрахунку.

Вважає, що надані представником позивача розрахунки заробітної плати за березень 2025 року, середньої заробітної плати за час стверджуваного нездійснення розрахунку під час звільнення, компенсації за періоди невикористаної відпустки - є невірними, оскільки не є підтвердженими документально та не відповідають встановленим нормативними вимогами способам розрахунку.

Вказує, що слід також взяти до уваги посаду позивача і відповідні особливості припинення трудових відносин з дотриманням спеціальних вимог, таких як проведення інвентаризації та внутрішнього аудиту, оскільки повноваження бухгалтера віднесено до посадових осіб підприємства згідно зі статтею 99-1 Цивільного кодексу України. Враховуючи зазначене, обставини спірних правовідносин свідчать про відсутність вини ТОВ «ІЦ «ЗТЗ-Сервіс» в частині нездійснення із позивачем розрахунків згідно стверджуваного звільнення.

Також слід зазначити, що встановивши порушення в частині нездійснення роботодавцем розрахунків згідно стверджуваного звільнення, однак які не відповідають дійсним обставинам справи, судом першої інстанції, на думку представника скаржника, було порушено принцип пропорційності, що визначений судовою практикою для нарахування відповідної грошової санкції у формі стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Вказує, що за обставин призупиненості дії трудових договорів на підприємстві, позивач не могла бути звільнена 31.03.2025 року, і на сьогоднішній день знаходиться у штаті підприємства з умовою призупиненої дії трудового договору, про що до контролюючих органів подається звітність відповідної форми. Внаслідок зазначеного відсутні обставини стверджувати, що трудові права позивача є порушеними. Позивач не зверталася до керівництва ТОВ «ІЦ «ЗТЗ-Сервіс» із заявами щодо свого звільнення у жоден із визначених способів, і окрім судового спору в рамках даної справи, своє волевиявлення станом на сьогоднішній день щодо припинення трудових правовідносин, документально не підтверджувала. Таким чином, задовольняючи позовні вимоги, судом першої інстанції не було взято до уваги повноту обставин у спірних правовідносинах, непідтвердженість обставин звільнення під час призупиненої дії трудових правовідносин, пропорційність балансу між інтересами працівника і роботодавця.

Щодо додаткового рішення Дніпровського районного суду міста Запоріжжя від 14.11.2025 року вказує, що воно постановлене із порушенням норм процесуального права.

Так, як вбачається з наданого представником позивача Акту приймання-передачі наданих послуг № 3010-1/1 від 30.10.2025 року, позивачеві було сукупно надано одну послугу щодо правничої допомоги загальною вартістю 15 500,00 гривень, однак не було зазначено часу, який адвокат витратив на надання зазначеної послуги. Враховуючи це, вбачається, що відповідач позбавлений можливості обґрунтувати неспівмірність витрат на правничу допомогу, оскільки одним із параметрів для цього є час, який був витрачений спеціалістом на надання певного виду послуг. Незазначення часу, витраченого на певні послуги, суперечить принципу змагальності сторін, фактичної можливості іншої сторони, на яку покладається обов`язок такого відшкодування, заявити обґрунтовані заперечення. Додаткових документів на виправлення зазначеної обставини щодо відсутності параметрів витраченого часу на надання правничих послуг, протягом розгляду заяви позивачем надано не було.

За вказаних обставин, надання інформації згідно вказаного акту наданих послуг, характеризує правничу допомогу саме в якості одної сукупної послуги, час на надання якої представником позивача не визначено. Таким чином, представником позивача не надано детального опису робіт та наданих послуг, виконаних адвокатом, і який є необхідним для визначення розміру витрат на правничу допомогу для їх відшкодування. З урахуванням зазначеного, наявні обґрунтовані підстави для відмови в задоволенні заяви позивача про стягнення витрат на правничу допомогу в повному обсязі.

Від представника ОСОБА_1 - адвоката Зеленої Р.В. на адресу апеляційного суду надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому вона просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін. Зазначає, що під час розгляду справи судом першої інстанції надано належну правову оцінку правовідносинам, що склалися між сторонами у справі, з`ясовано їх правову природу та, як наслідок, ухвалені обґрунтовані та законні судові рішення; доводи, викладені в апеляційній скарзі не спростовують висновків суду, є безпідставними та необґрунтованими.

Відповідно до частин 1, 3 статті 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою. Розгляд справ у суді апеляційної інстанції здійснюється в судовому засіданні з повідомленням учасників справи, крім випадків, передбачених статтею 369 цього Кодексу.

Частиною 13 статті 7 ЦПК України визначено, що розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження, без повідомлення учасників справи та без проведення судового засідання в порядку ч. 1 ст. 369 та ч. 13 ст. 7 ЦПК України.

Заслухавши суддю - доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін,з таких підстав.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до частин 1, 2, 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції відповідає зазначеним вище вимогам закону.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (ч.ч. 1-4 ст. 12 ЦПК України).

Частиною 1 статті 13 ЦПК України встановлено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч. 1 ст. 76 ЦПК України).

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (ч. 1 ст. 81 ЦПК України).

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, ОСОБА_1 прийнята на посаду головного бухгалтера департаменту сервісу трансформаторного обладнання з 04 липня 2022 року за сумісництвом 0,5 ставки посадового окладу згідно зі штатним розписом та оплатою пропорційно відпрацьованому часу, що підтверджується наказом № 6 від 04 липня 2022 року Товариства з обмеженою відповідальністю "Інститут трансформаторобудування ВІТ".

22 листопада 2022 року назву підприємства змінено на ТОВ "Інженерний центр "ЗТЗ-Сервіс".

Наказом № 23 від 29 липня 2022 року затверджено штатний розклад для встановлення відповідностей посад на підприємстві з посадовими окладами. Відповідно до цього наказу затверджено та введено в дію з 01 серпня 2022 року штатний розклад ТОВ "ІЦ "ЗТЗ-Сервіс" згідно з додатком № 1 до наказу. Додатком № 1 до наказу № 23 від 29 липня 2022 року посада головний бухгалтер належить до адміністрації підприємства, здійснюється за сумісництвом, 0,5 ставки, посадовий оклад складає 20 000,00 грн, а фонд заробітної плати на місяць за посадовим окладом - 10 000,00 грн.

Наказом № 9 від 17.03.2025 року «Про призупинення дії трудових договорів в умовах воєнного стану у зв`язку з військовою агресією проти України», із визначеним у додатку до вказаного наказу переліком працівників, у тому числі з директором В.М. Бережним, бухгалтерами Л.І. Казбековою та С.О. Шевченко - дію трудових договорів з урахуванням Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» призупинено з 24.03.2025 року.

Як пояснила ОСОБА_1 , дізнавшись про прийняття наказу № 9 від 17.03.2025 року, вона написала заяву про звільнення, яку передала директорові ОСОБА_4 .

Допитані у судовому засіданні суду першої інстанції свідки ОСОБА_5 (колишній директор), ОСОБА_6 (бухгалтер) та ОСОБА_7 (юрист) підтвердили покази ОСОБА_1 стосовно написання нею заяви про звільнення за власним бажанням.

Наказом № 10 від 31 березня 2025 року ОСОБА_1 звільнено з посади головного бухгалтера ТОВ "Інженерний центр "ЗТЗ-Сервіс" на підставі ст. 38 КЗпП України.

Згідно з довідкою, яка підписана бухгалтером ТОВ "Інженерний центр "ЗТЗ-Сервіс" Світланою Шевченко, на день звільнення ОСОБА_1 належало до виплати заробітна плата за березень 2025 року у розмірі 8 095 грн. 23 коп. та компенсація за невикористану відпустку у розмірі 19 086,12 грн.

Мотиви, якими керується апеляційний суд, та застосовані норми права.

За статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а за статтею 13 цієї Конвенції - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення.

Згідно з ч. 1 ст. 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Відповідно до ст. 4 КЗпП України законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Частинами першою, четвертою та п`ятою статті 43 Конституції України встановлено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується; кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом; право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Відповідно до статті 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного стану або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28. 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.

Трудовим договором є угода між працівником і роботодавцем (роботодавцем - фізичною особою), за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а роботодавець (роботодавець - фізична особа) зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Трудовим договором можуть встановлюватися умови щодо виконання робіт, які вимагають професійної та/або часткової професійної кваліфікації, а також умови щодо виконання робіт, які не потребують наявності у особи професійної або часткової професійної кваліфікації (частина перша статті 21 КЗпП України).

Відповідно до частин першої та другої статті 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це роботодавця письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до закладу освіти; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною з інвалідністю; догляд за хворим членом сім`ї відповідно до медичного висновку або особою з інвалідністю I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), роботодавець повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

Працівник має право з власної ініціативи в будь-який час розірвати укладений з ним на невизначений строк трудовий договір. При цьому строк розірвання трудового договору і його правові підстави залежать від причин, які спонукають працівника до його розірвання і які працівник визначає самостійно. Отже, праву працівника на розірвання трудового договору за власним бажанням за умови попередження роботодавця за два тижні відповідно до частини першої статті 38 КЗпП України кореспондується обов`язок роботодавця оформити відповідним наказом звільнення та виконати обов`язки, визначені статтями 47, 116 КЗпП України.

При цьому сторони трудового договору мають право домовитися про будь-який строк звільнення після подання працівником заяви про це в межах двотижневого строку, навіть якщо відсутні поважні причини, якщо підприємство домовилося з працівником про звільнення «не за згодою сторін», а за власним бажанням, то датою звільнення може бути будь-який день, зокрема день написання заяви про звільнення.

Подібні за змістом правові висновки викладені Верховним Судом у постановах від 10 жовтня 2018 року у справі № 359/2642/16-ц (провадження № 61-14726 св18), від 31 серпня 2022 року у справі № 369/1906/18 (провадження № 61-1706св22), від 14 травня 2024 року у справі № 754/9102/21 (провадження № 61-16543св23), від 13 лютого 2025 року у справі № 308/14313/19 (провадження № 61-11901св24).

Судом першої інстанції правильно встановлено, що ОСОБА_1 здійснила таке повідомлення свого роботодавця 18.03.2025 року, і після 31.03.2025 року не приходила на своє робоче місце і не виконувала своїх трудових обов`язків.

Також суд вірно виснував, що обмеження права вільного вибору місця роботи та заборона розірвати трудовий договір за ініціативою працівника, крім прямо та чітко визначених законодавством випадків, є порушенням конституційних прав людини, адже фактично є примусовою працею.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, який відхилив доводи відповідача стосовно неможливості розірвати трудовий договір із позивачем під час призупинення трудових відносин, оскільки така заборона стосується виключно розірвання трудових відносин з ініціативи роботодавця, і в жодному випадку не може розповсюджуватись на розірвання трудових відносин з ініціативи працівника.

Згідно з частиною першою статті 94 КЗпП України, приписи якої кореспондуються з частиною першою статті 1 Закону України «Про оплату праці», заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Відповідно до положень статті 21 Закону України «Про оплату праці» працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору.

У статті 115 КЗпП України передбачено, що заробітна плата виплачується робітникам регулярно в робочі дні в строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погоджені з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.

Згідно зі статтями 47, 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належить йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Згідно з статтею 117 КЗпП України у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 (провадження № 11-1329апп18) вказано, що під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо). Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими ЦК України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, який спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення. Подібна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 травня 2020 року у справі №810/451/17 (провадження №11-1210апп19)».

Передбачений частиною першою статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України. При цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні, факт проведення з ним остаточного розрахунку та встановлення вини.

Отже, стягнення з роботодавця (власника або уповноваженого ним органу підприємства, установи, організації) середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу) за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, який нараховується у розмірі середнього заробітку і спрямований на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними у передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі №755/12623/19, провадження № 14-47цс21).

У справі, що переглядається, встановлено судом першої інстанції і не спростовано матеріалами справи, що роботодавець фактичного розрахунку з позивачкою при звільнені не провів.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що право позивача на отримання заробітної плати за виконану нею роботу порушено з боку відповідача.

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони на інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 цього Кодексу. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Отже, обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.

Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

Процесуальний закон містить вимоги до доказів, на підставі яких суд встановлює обставини справи, а саме: докази повинні бути належними, допустимими, достовірними, а у своїй сукупності - достатніми. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

За своєю природою змагальність судочинства засновується на розподілі процесуальних функцій і відповідно правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства суду та сторін (позивача та відповідача). Розподіл процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності втілюється у площині лише прав та обов`язків сторін. Отже, принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача.

Разом з тим, за змістом положень статей 115, 116 КЗпП України, відсутність заборгованості перед позивачем має довести саме роботодавець, але це не звільняє позивача процесуального обов`язку доведення наявності права на отримання відповідних сум.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 серпня 2020 року у справі № 266/6853/18 (провадження №61-9549св19).

Факту наявності заборгованості із заробітної плати відповідачем не спростовано, заперечень щодо суми такої заборгованості перед позивачем станом на день ухвалення рішення суду не подано.

Виходячи з наведеного, беручи до уваги, що позивач дійсно перебувала у трудових відносинах із відповідачем, яким позивачу нараховано, однак, не виплачено у передбачені законом строки заробітну плату, допустимих доказів на підтвердження факту відсутності заборгованості із заробітної плати за оспорюваний період відповідачем не надано, відтак суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що вимога позивача в частині стягнення заробітної плати у розмірі 8095,23 грн є обґрунтованою та підлягає до задоволення.

Доводи апеляційної скарги в частині неможливості здійснення виплат за період 01 березня до 24 березня 2025 року у зв`язку з тим, що не настав термін для розрахунку за результатами місяця на підставі табелів обліку робочого часу і згідно фактично виконаної роботи на умовах сумісництва у зв`язку з призупиненням дії трудових договорів не заслуговують на увагу, оскільки проведення зазначеного розрахунку є обов`язком роботодавця при звільненні працівника.

Твердження апелянта, що розрахунок, наданий позивачем здійснений та засвідчений особою, не уповноваженою для таких дій, незгода із сумами, зазначеними в наданому позивачем розрахунку, посилання на невідповідність табелів обліку робочого часу графікам виходу на роботу, які фактично не складалися у зв`язку з дією наказу про призупинення трудових правовідносин, не можуть бути взяті судом до уваги без надання контррозрахунку.

У зв`язку з чим, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог про стягнення заборгованості по заробітній платі.

Щодо позовних вимог ОСОБА_1 в частині стягнення з ТОВ «Інженерний центр «ЗТЗ-Сервіс»суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про їх обґрунтованість.

Оскільки відповідачем не проведено розрахунок з позивачем при звільненні та нараховані суми складових заробітку не виплачені в день звільнення, відповідач повинен понести відповідальність, передбачену ст. 117 КЗпП України.

Позивачем в заяві про збільшення позовних вимог був здійснений власний розрахунок середнього заробітку за час затримки виплати заробітної плати (а.с 78-79), а саме: 466,33 грн (середньоденна заробітна плата позивача) * 89 днів (квітень 2025 року – 22 дні; травень 2025 року - 22 дні; червень 2025 року - 19 днів; липень 2025 року - 23 дні; серпень 2025 року 3 дні (до дати подання від 05 серпня 2025 року) = 41 503,37 грн (без вирахування податків та зборів), який суд першої інстанції правильно прийняв до уваги та відповідач вказану суму не спростував.

Колегія суддів погоджується з висновком суду, який вважав правильним та обґрунтованим наданий позивачем розрахунок середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 41 503,37 грн, який визначений за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100.

Враховуючи ч. 1 ст. 117 КЗпП України, судом першої інстанції правильно встановлено, що розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, складає 41 503,37 грн (89 днів х 466,33 грн) та підлягає стягненню з відповідача на користь позивача.

Суд першої інстанції також правильно виходив із того, що відповідач заперечував проти розрахунку належних до виплати сум, що здійснений позивачем, проте не надав будь-яких доказів на підтвердження своїх заперечень. Тобто, у суду відсутні відомості, крім наданих позивачем, стосовно розміру невиплаченої заробітної плати та невикористаної частини відпустки. Тому суд правильно вважав належними та допустимими надані позивачем докази розміру заборгованості, які підтверджуються довідками ТОВ "Інженерний центр "ЗТЗ-Сервіс", що надані позивачкою.

Щодо компенсації за невикористану відпустку при звільненні, суд прийняв як належний доказ довідку ТОВ "Інженерний центр "ЗТЗ-Сервіс" № 36 від 28 липня 2025 року, відповідно до якої, кількість невикористаних днів відпустки становить 36 днів, а розмір компенсації за невикористану відпустку складає 19 086,12 грн. (а.с. 80).

Апеляційна скарга містить лише факт незгоди з розміром компенсації та посиланням на відсутність детального розрахунку, натомість контррозрахунку, як і у випадку з розрахунком заборгованості із заробітної плати та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненніне надано.

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що з ТОВ «Інженерний центр «ЗТЗ-Сервіс» на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню невиплачена при звільненні заробітна плата у розмірі 8 095,23 грн., середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненніу розмірі 41 503,37 грн., компенсація за невикористану відпустку у розмірі 19 086,12 грн.

За своїм змістом інші доводи апеляційної скарги на рішення Дніпровського районного суду м. Запоріжжя від 30 жовтня 2025 року зводяться до повторень заперечень проти позову, незгоди з рішенням суду першої інстанції, незгоди з наданою судом оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, тобто стосуються переоцінки доказів, яким була надана належна оцінка судом, і не спростовують правильність висновків суду першої інстанції, яким у повному обсязі з`ясовані обставини справи, доводи сторін перевірені та їм дана належна оцінка. Колегія суддів вважає, що в силу положень частини третьої статті 89 ЦПК України судом першої інстанції всебічно, повно та об`єктивно надано оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному окремому доказу, а підстави їх врахування чи відхилення є мотивованими.

Докази та обставини, на які посилається заявник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження суду першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом були дотримані норми матеріального і процесуального права.

Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов`язковими підставами для скасування судового рішення, апеляційний суд не встановив.

Отже, суд першої інстанції повно і всебічно дослідив і оцінив обставини у справі та правильно визначив характер спірних правовідносин і закон, який їх регулює та застосував норми права, які регулюють ці правовідносини, вирішив спір з урахуванням меж заявлених вимог та конкретних обставин справи на підставі наданих сторонами доказів з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не містять передбачених законом підстав для скасування судового рішення.

Відповідно до рішення «Проніна проти України» № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року, п. 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

При цьому апеляційний суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «РуїзТоріха проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»).

В контексті вказаної практики колегія суддів вважає обґрунтування цієї постанови достатнім.

Колегія суддів вважає, що рішення Дніпровського районного суду м. Запоріжжя від 30 жовтня 2025 року ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, не вбачається, тому апеляційна скарга на вказане рішення підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції - залишенню без змін.

Такий результат апеляційного перегляду основного рішення дозволяє перейти до вирішення питання за оскаржуваним відповідачем додатковим рішенням щодо розподілу судових витрат з оплати професійної правничої допомоги.

Згідно з пунктом 3 частини 1 статті 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.

Заяву про ухвалення додаткового рішення може бути подано до закінчення строку на виконання рішення (частини 2 статті 270 ЦПК України).

Кожен має право на професійну правничу допомогу (частина перша статті 59 Конституції України).

За пунктом 4 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Відповідно до статті 19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок його обчислення, зміни та умови повернення визначаються у договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховується складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Розмір гонорару визначають лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися в ці правовідносини (пункт 19 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 липня 2021 року у справі № 910/12876/19).

Одним із принципів цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення. Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, зокрема у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.

Водночас процесуальне законодавство передбачає критерії, які потрібно застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу в судовому спорі. Так, за змістом частин першої та третьої статті 133 і частини другої статті 141 ЦПК України витрати на професійну правничу допомогу є одним з видів судових витрат, які розподіляють між сторонами залежно від результатів вирішення судової справи.

Частиною другою статті 141 ЦПК України визначено, що інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, до яких відносять зокрема, витрати на професійну правничу допомогу покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до частини першої-третьої статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, у тому числі, гонорар адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Частина четверта цієї статті передбачає, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаними адвокатом робами (наданими послугами); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, у тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може за клопотанням іншої сторони зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (частина п`ята статті 137 ЦПК України).

Відповідно до частини шостої статті 137 ЦПК України обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

У частині третій статті 141 ЦПК України передбачено, що при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

Частиною четвертою цієї статті Кодексу визначено, що якщо сума судових витрат, заявлена до відшкодування, істотно перевищує суму, заявлену в попередньому (орієнтовному) розрахунку, суд може відмовити стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні судових витрат в частині такого перевищення, крім випадків, якщо сторона доведе, що не могла передбачити такі витрати на час подання попереднього (орієнтовного) розрахунку.

Тобто, ЦПК України передбачено критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) обґрунтованість, 4) розумність і співмірність їх розміру відповідно до ціни позову, а також з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи, а також значення справи для сторін.

Принцип змагальності під час вирішення цього питання знайшов своє втілення, зокрема, у положеннях частин п`ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх неспівмірності, тому при вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу слід надавати оцінку виключно тим обставинам, щодо яких інша сторона має заперечення.

Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не може вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.

Такі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі № 911/3312/21.

Водночас у частинах третій - п`ятій, дев`ятій статті 141 ЦПК України визначено критерії, керуючись якими, суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від загального правила під час вирішення питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення. У такому випадку суд повинен конкретно визначити, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести обґрунтування такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв`язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин може обмежити такий розмір з огляду на розумну потребу судових витрат для конкретної справи.

Наведені висновки сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21.

У постановах від 19 лютого 2022 року у справі № 755/9215/15-ц та від 05 липня 2023 року у справі № 911/3312/21 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що під час визначення суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та потрібності), а також критерію розумності їхнього розміру з огляду на конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін.

Отже, у разі недотримання вимог частини четвертої статті 137 ЦПК України суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони. Натомість під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені частиною третьою статті 141 ЦПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу, або ж присудити такі витрати частково.

Критерії оцінки реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та неодмінності), а також розумності їхнього розміру застосовуються з огляду на конкретні обставини справи, тобто є оціночним поняттям. Вирішення питання оцінки суми витрат, заявлених до відшкодування, на предмет відповідності зазначеним критеріям є завданням того суду, який розглядав конкретну справу і мав визначати суму відшкодування з належним урахуванням особливостей кожної справи та всіх обставин, що мають значення.

Саме такий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2024 року у справі № 910/14524/22.

Згідно з частиною восьмою статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Суд апеляційної інстанції, дослідивши матеріали справи, встановив, що суд першої інстанції належно та в повній мірі дослідив докази понесення витрат позивачем, врахував заперечення відповідача на заяву про ухвалення додаткового рішення щодо стягнення витрат на правничу допомогу, та прийшов до обґрунтованого висновку щодо їх розміру, який підлягає стягненню.

Доводи апеляційної скарги щодо незазначення представником позивача часу, який знадобився адвокату для надання зазначених послуг, а відтак і неможливість подати відповідні заперечення, суд відхиляє.

Акт №3010-1/1 від 30 жовтня 2025 року містить детальний опис наданих послуг, суд першої інстанції належно перевірив зміст даного акту на його відповідність матеріалам справи та прийшов до висновку, що розмір таких витрат необхідно зменшити до 12 500 грн.

Апеляційний суд погоджується з таким висновком, а тому апеляційна скарга в частині доводів стосовно додаткового рішення підлягає залишенню без задоволення, а додаткове рішення суду першої інстанції - залишенню без змін.

Щодо судових витрат, то відповідно до підпунктів "б" та "в" пункту 4 частини 1 статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення, та про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Оскільки апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає.

Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Інженерний центр «ЗТЗ-Сервіс», в особі представника Сіроша Сергія Васильовича, залишити без задоволення.

Рішення Дніпровського районного суду м. Запоріжжя від 30 жовтня 2025 року та додаткове рішення Дніпровського районного суду м. Запоріжжя від 14 листопада 2025 року у цій справі залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення у випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України.

Повне судове рішення складено 17 липня 2026 року.

Головуючий Д.А. Трофимова

Судді: Р.В. Мінгазов

Е.А. Онищенко