Постанова від 15 липня 2026 р. у справі №320/8845/25 — Шостий апеляційний адміністративний суд

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 320/8845/25 Суддя (судді) першої інстанції: Василенко Г.Ю.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 липня 2026 року м. Київ

Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:

судді-доповідача Аліменка В.О.,

суддів Терези Ю.О., Файдюка В.В.,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Офісу генерального прокурора на рішення Київського окружного адміністративного суду від 17 червня 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Офісу генерального прокурора про визнання протиправною бездіяльності,-

В С Т А Н О В И Л А

До Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з позовною заявою до Офісу Генерального прокурора, в якій просив:

- визнати протиправною бездіяльність Офісу Генерального прокурора щодо не поновлення ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на посаді начальника третього відділу процесуального керівництва Другого управління організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням, яке здійснюється слідчими центрального апарату Державного бюро розслідувань Департаменту організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, нагляду за додержанням законів його оперативними підрозділами та підтримання публічного обвинувачення у відповідних провадженнях Офісу Генерального прокурора з 24 жовтня 2019 року, відповідно до рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 29.09.2020 у справі № 640/23134/19, яким, у тому числі, суд зобов`язав допустити до негайного виконання рішення суду в частині поновлення мене на посаді, та з урахуванням постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 19.01.2021, якою рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 29.09.2020 у справі №640/23134/19 залишено без змін.

- стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу при затримці виконання рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 29.09.2020 у справі №640/23134/19 за період з 30.09.2020 по 24.11.2024 у розмірі 2 116 447,85 грн.

Позовні вимоги мотивовані тим, що відповідачем допущено протиправну бездіяльність, яка полягала у невиконанні судового рішення в частині негайного поновлення позивача на займаній посаді, внаслідок чого було порушено гарантоване Конституцією України право позивача на працю, а також передбачені законодавством гарантії захисту від незаконного звільнення. На переконання позивача, зазначені порушення підлягають усуненню шляхом застосування обраного ним способу судового захисту.

Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 17 червня 2025 року позов задоволено частково.

Визнано протиправною бездіяльність Офісу Генерального прокурора щодо не поновлення ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на посаді начальника третього відділу процесуального керівництва Другого управління організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням, яке здійснюється слідчими центрального апарату Державного бюро розслідувань Департаменту організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, нагляду за додержанням законів його оперативними підрозділами та підтримання публічного обвинувачення у відповідних провадженнях Офісу Генерального прокурора з 24 жовтня 2019 року, відповідно до рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 29.09.2020 у справі № 640/23134/19, яким, у тому числі, суд зобов`язав допустити до негайного виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді, та з урахуванням постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 19.01.2021, якою рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 29.09.2020 у справі №640/23134/19 залишено без змін.

Стягнуто з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу при затримці виконання рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 29.09.2020 у справі №640/23134/19 за період з 30.09.2020 по 24.11.2024 у розмірі 2 100 579 (два мільйона сто тисяч сімсот п`ятдесят дев`ять) гривень 45 копійок.

Не погодившись із вказаним рішенням відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та ухвалити нове про відмову в задоволенні позову.

Відповідно до ч.1 ст.311 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі: 1) відсутності клопотань від усіх учасників справи про розгляд справи за їх участю; 2) неприбуття жодного з учасників справи у судове засідання, хоча вони були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання; 3) подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).

Беручи до уваги, що в суді першої інстанції справа розглядалась в порядку спрощеного провадження, введення в Україні воєнного стану, враховуючи, що за наявними у справі матеріалами її може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів та з огляду на відсутність необхідності розглядати справу у судовому засіданні, керуючись приписами ст.311 КАС України, справу призначено до розгляду в порядку письмового провадження.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, перевіривши підстави для апеляційного перегляду, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 29.09.2020 у справі №640/23134/19 задоволено частково позов ОСОБА_1 до Офісу про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі та стягнення коштів. Визнано протиправним та скасовано наказ Генеральної прокуратури України №1161ц від 22.10.2019 про звільнення ОСОБА_1 із займаної посади та органів прокуратури. Поновлено з 24.10.2019 ОСОБА_1 в Офісі Генерального прокурора на посаді начальника третього відділу процесуального керівництва Другого управління організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням, яке здійснюється слідчими центрального апарату Державного бюро розслідувань Департаменту організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, нагляду за додержанням законів його оперативними підрозділами та підтримання публічного обвинувачення у відповідних провадженнях Офісу Генерального прокурора та органів прокуратури або рівнозначній посаді в органах прокуратури України, поклавши обов`язок виконання рішення суду в цій частині та поновлення на посаді на Офіс Генерального прокурора. Стягнуто з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час вимушеного прогулу до дня поновлення на посаді у розмірі 464150,70 грн (чотириста шістдесят чотири тисячі сто п`ятдесят гривень сімдесят копійок) з вирахуванням при виплаті встановлених податків і зборів.

Одночасно, рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 29.09.2020 у справі №640/23134/19 допущено до негайного виконання рішення суду в частині поновлення з 24.10.2019 ОСОБА_1 на роботі, поклавши обов`язок виконання рішення суду в цій частині та поновлення на посаді на Офіс.

Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 19.01.2021 рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 29.09.2020 у справі №640/23134/19 - залишене без змін.

Ухвалою Верховного Суду від 10.03.2021 відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Офісу Генерального прокурора на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 29.09.2020 та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 19.01.2021 у справі №640/23134/19.

Позивач звернувся до відповідача з листом щодо виконання рішення суду про поновлення на роботі від 18.12.2023, яким просив вирішити питання щодо виконання рішення суду від 29.09.2020 у справі № 640/23134/19 в частині поновлення його на посаді з одночасним звільненням за власним бажанням.

Листом від 25.01.2024 № 07-23427-19 Офіс повідомив позивача, що оскільки останній обіймає посаду першого заступника керівника Оболонської окружної прокуратури міста Києва, поновлення його в Офісі є неможливим, оскільки призведе до одночасного перебування на двох посадах, що не узгоджується з положеннями статті 18 Закону України «Про прокуратуру». Отже виконання судового рішення в частині поновлення на посаді в Офісі можливе після звільнення позивача з займаної посади першого заступника керівника Оболонської окружної прокуратури міста Києва.

Позивач повторно звернувся до відповідача з листом від 19.02.2024 щодо виконання рішення суду про поновлення на роботі, яким повторно просив вирішити питання щодо виконання рішення суду від 29.09.2020 у справі № 640/23134/19 в частині поновлення його на посаді з одночасним звільненням за власним бажанням. При цьому зауважив, що відповідно до роз`яснення НАЗК (від 11.12.2023 № 203-01/30715-23) поновлення його на посаді на підставі рішення суду з одночасним звільненням за власним бажанням жодним чином не призведе до порушення вимог Закону України «Про прокуратуру».

Також, у листопаді 2024 року позивач вкотре звернувся до Офісу з листом від 14.11.2024 щодо виконання рішення суду про поновлення на роботі, яким просив вирішити питання щодо виконання рішення суду від 29.09.2020 у справі № 640/23134/19 в частині поновлення його на посаді з одночасним звільненням за власним бажанням.

Листом від 27.11.2024 № 07-23427-19 Офіс повідомив позивача, що на виконання рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 29.09.2020 у справі №640/23134/19 наказом в.о. Генерального прокурора від 25.11.2024 № 1438 ц його поновлено на посаді начальника третього відділу процесуального керівництва Другого управління організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням, яке здійснюється слідчими центрального апарату Державного бюро розслідувань Департаменту організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, нагляду за додержанням законів його оперативними підрозділами та підтримання публічного обвинувачення у відповідних провадженнях Генеральної прокуратури України з 24.10.2019 та наказом Офісу від 25.11.2025 № 1439 ц позивача звільнено з відповідної посади з 25.11.2024, у зв`язку з поданням заяви про звільнення за власним бажанням.

Вважаючи протиправною бездіяльність відповідача, яка виразилась у невиконанні рішення суду від 29.09.2020 у справі № 640/23134/19 щодо поновлення позивача на роботі у період з 30.09.2020 по 24.11.2024, він звернувся з даною позовною заявою до суду за поновленням своїх прав шляхом стягнення з відповідача середнього заробітку за затримку виконання рішення суду.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 29.09.2020 у справі №640/23134/19 в частині поновлення позивача на посаді було допущено до негайного виконання, а тому у відповідача виник обов`язок невідкладно вчинити всі необхідні дії для його реалізації. Оскільки фактичне виконання зазначеного судового рішення відбулося лише 25.11.2024 шляхом видання відповідного наказу про поновлення позивача на посаді, суд дійшов висновку про наявність протиправної бездіяльності відповідача щодо своєчасного виконання судового рішення та, як наслідок, про наявність підстав для стягнення на користь позивача середнього заробітку за весь час затримки його виконання відповідно до статті 236 Кодексу законів про працю України. При цьому суд виходив з того, що обов`язок щодо виконання рішення про поновлення на роботі покладається безпосередньо на роботодавця та не залежить від вчинення працівником будь-яких додаткових дій, у тому числі щодо звернення до органів примусового виконання судових рішень.

За результатами перегляду рішення суду першої інстанції, в межах вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до частини другої статті 6 та частини другої статті 19 Конституції України органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження виключно в межах, визначених Конституцією України, та відповідно до законів України. При цьому органи державної влади, органи місцевого самоврядування, а також їх посадові та службові особи зобов`язані діяти лише на підставі, у межах наданих їм повноважень та у спосіб, що прямо передбачені Конституцією та законами України.

Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що під час розгляду спорів щодо рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи були такі рішення прийняті, а дії або бездіяльність вчинені на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України; чи використовувалося відповідне повноваження саме з тією метою, для якої його надано; чи є рішення обґрунтованим, безстороннім, добросовісним, розсудливим, пропорційним та своєчасним, а також чи прийняте воно з урахуванням права особи на участь у процесі його ухвалення та принципу рівності перед законом.

Отже, здійснюючи судовий контроль за діяльністю суб`єктів владних повноважень, адміністративний суд перевіряє оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність на відповідність наведеним критеріям, установленим процесуальним законом.

Статтею 43 Конституції України гарантовано право кожної особи на працю, що охоплює можливість заробляти собі на життя працею, яку особа вільно обирає або на яку добровільно погоджується. Одночасно Конституція України гарантує громадянам захист від незаконного звільнення.

Правові засади організації та діяльності прокуратури, статус прокурорів, порядок функціонування органів прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України визначає Закон України від 14 жовтня 2014 року №1697-VII «Про прокуратуру», який є спеціальним нормативно-правовим актом у відповідній сфері правового регулювання.

Разом із тим норми Закону №1697-VII не врегульовують порядок та умови поновлення на посаді прокурорів, які були звільнені, у зв`язку з чим до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення загального трудового законодавства.

Основним нормативно-правовим актом, який визначає правові гарантії реалізації громадянами України права на працю та регулює трудові відносини працівників, є Кодекс законів про працю України. Його положення спрямовані на забезпечення належного захисту трудових прав працівників, підвищення ефективності праці, зміцнення трудової дисципліни та створення умов для реалізації конституційного права на працю.

Відповідно до частин першої та восьмої статті 235 КЗпП України працівник, якого звільнено без законних підстав або незаконно переведено на іншу роботу, підлягає поновленню на попередній посаді органом, який розглядає трудовий спір. Одночасно із прийняттям рішення про поновлення на роботі такий орган вирішує питання про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за період виконання нижчеоплачуваної роботи. У випадку, якщо розгляд справи про поновлення на роботі тривав понад один рік не з вини працівника, виплата середнього заробітку здійснюється за весь час вимушеного прогулу. При цьому рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника підлягає негайному виконанню.

Статтею 236 КЗпП України встановлено, що у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення про поновлення працівника на роботі орган, який розглядав трудовий спір, зобов`язаний вирішити питання щодо виплати працівникові середнього заробітку або різниці в заробітку за весь період такої затримки.

При цьому положення трудового законодавства не містять винятків чи застережень щодо звільнення роботодавця від відповідальності за несвоєчасне виконання рішення про поновлення працівника на роботі у випадку, якщо сам працівник не вчиняв додаткових дій для його примусового виконання, зокрема не звертався до органів державної виконавчої служби або не подавав виконавчий лист для відкриття виконавчого провадження.

Відповідно до статті 129-1 Конституції України судові рішення ухвалюються іменем України та є обов`язковими до виконання. Держава забезпечує виконання судових рішень у порядку, визначеному законом, а контроль за їх виконанням здійснює суд.

Згідно зі статтею 370 КАС України судове рішення, яке набрало законної сили, є обов`язковим для всіх учасників справи, їх правонаступників, органів державної влади, підприємств, установ, організацій, посадових осіб та інших осіб і підлягає виконанню на всій території України. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, установлену законом.

Пунктом 3 частини першої статті 371 КАС України передбачено, що рішення суду про поновлення на посаді у відносинах публічної служби підлягають негайному виконанню. Водночас частина друга статті 372 КАС України визначає, що судове рішення, яке набрало законної сили або підлягає негайному виконанню, є самостійною підставою для його виконання.

Таким чином, ухвалюючи рішення про поновлення особи на посаді, суд покладає на роботодавця безумовний обов`язок забезпечити його негайне виконання без необхідності вчинення будь-яких додаткових дій з боку працівника. Особливість негайного виконання полягає в тому, що таке рішення підлягає виконанню не після набрання ним законної сили, а безпосередньо з моменту його проголошення або постановлення.

Також колегія суддів враховує правові висновки, викладені Європейським судом з прав людини у рішенні від 15 жовтня 2009 року у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України», в якому наголошено, що особа, на користь якої ухвалено остаточне судове рішення проти держави, не повинна ініціювати окреме провадження для його виконання. Саме на державу та її органи покладається обов`язок забезпечити належне і своєчасне виконання судового рішення. ЄСПЛ підкреслив, що право на справедливий суд було б ілюзорним, якби остаточні та обов`язкові до виконання судові рішення могли залишатися невиконаними, а тому виконання судового рішення є складовою права на судовий захист. Необґрунтована затримка у виконанні такого рішення може свідчити про порушення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Аналогічний підхід застосовано Верховним Судом у постановах від 06 червня 2018 року у справі №813/1017/16 та від 31 березня 2020 року у справі №819/991/18.

Враховуючи приписи частин п`ятої та шостої статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», а також частини п`ятої статті 242 КАС України, суд бере до уваги висновки Верховного Суду щодо застосування відповідних норм права, які є обов`язковими для суб`єктів владних повноважень та підлягають врахуванню судами під час вирішення аналогічних спорів.

Крім того, пунктом 34 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року №9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» роз`яснено, що рішення про поновлення працівника на роботі вважається виконаним з моменту видання роботодавцем відповідного наказу про поновлення.

Отже, починаючи з дати ухвалення рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 вересня 2020 року у справі №640/23134/19, у відповідача виник обов`язок забезпечити його негайне виконання в частині поновлення позивача на посаді.

Разом з тим судом установлено, що фактичне виконання зазначеного судового рішення відбулося лише шляхом видання наказу від 25 листопада 2024 року №1438-ц про поновлення позивача на посаді. За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позивач набув право на отримання середнього заробітку за весь період затримки виконання рішення суду, а саме з 30 вересня 2020 року по 24 листопада 2024 року включно.

У даному випадку розмір середнього заробітку підлягає визначенню відповідно до частини першої статті 27 Закону України «Про оплату праці» із застосуванням правил, установлених Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 (далі - Порядок №100).

Згідно з пунктом 5 Порядку №100 у всіх випадках, коли законодавством передбачено збереження за працівником середньої заробітної плати, нарахування відповідних виплат здійснюється виходячи із середньоденного або середньогодинного заробітку працівника.

Водночас пунктом 8 Порядку №100 визначено, що нарахування виплат, які обчислюються із середньої заробітної плати за останні два календарні місяці роботи, здійснюється шляхом множення середньоденного (середньогодинного) заробітку на кількість робочих днів чи годин, що підлягають оплаті, а у випадках, прямо передбачених законодавством, - на кількість календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.

Як установлено рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 вересня 2020 року у справі №640/23134/19, яке набрало законної сили, середньоденний заробіток позивача становить 1983,55 грн.

Відповідно до частини четвертої статті 78 Кодексу адміністративного судочинства України обставини, встановлені судовим рішенням у господарській, цивільній чи адміністративній справі, яке набрало законної сили, не підлягають повторному доказуванню під час розгляду іншої справи за участю тих самих осіб або особи, щодо якої такі обставини були встановлені, якщо інше прямо не передбачено законом.

З урахуванням інформації Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України щодо норм тривалості робочого часу у 2020- 2024 роках судом першої інстанції визначено, що кількість робочих днів за період затримки виконання рішення суду про поновлення позивача на роботі з 30 вересня 2020 року по 24 листопада 2024 року становить 1059 робочих днів.

Виходячи із встановленого середньоденного заробітку та загальної кількості робочих днів затримки виконання судового рішення, суд першої інстанції, застосувавши положення Порядку №100, визначив розмір середнього заробітку, який підлягає стягненню за час затримки виконання рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 вересня 2020 року у справі №640/23134/19, у сумі 2 100 579,45 грн.

При цьому суд першої інстанції обґрунтовано врахував правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 14 вересня 2022 року у справі №640/20750/21, відповідно до якої особливістю адміністративного судочинства є покладення обов`язку доказування правомірності рішень, дій чи бездіяльності на суб`єкта владних повноважень. Саме відповідач повинен надати суду належні та допустимі докази, які підтверджують правомірність його поведінки у спірних правовідносинах. Відтак результат вирішення спору безпосередньо залежить від того, чи доведено відповідачем законність оскаржуваних рішень, дій або бездіяльності.

Разом із тим суд першої інстанції дійшов висновку, що поданий позивачем розрахунок середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі не в повній мірі відповідає вимогам Порядку №100 та містить окремі неточності, у зв`язку з чим здійснив власний перерахунок суми, яка підлягає стягненню.

Щодо посилань апелянта на те, що рішення про поновлення на роботі не могло бути виконане без відповідної заяви позивача або відкриття виконавчого провадження, колегія суддів зазначає, що такі доводи суперечать приписам статей 235, 236 КЗпП України, статей 371, 372 КАС України та усталеній практиці Верховного Суду. Рішення суду про поновлення на посаді, допущене до негайного виконання, підлягає виконанню роботодавцем незалежно від звернення працівника із будь-якими заявами чи подання ним виконавчого листа до органів державної виконавчої служби. Обов`язок щодо виконання такого рішення виникає безпосередньо з моменту його ухвалення та покладається саме на роботодавця. Відсутність виконавчого провадження не звільняє відповідача від відповідальності за невиконання рішення суду та не усуває наслідків, передбачених статтею 236 КЗпП України.

Колегія суддів також відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що позивач нібито не виявляв наміру бути поновленим на посаді та не звертався із відповідною заявою до листопада 2024 року. Право працівника на поновлення на роботі вже було реалізоване шляхом звернення до суду та ухвалення судового рішення на його користь. Після набрання таким рішенням законної сили та допущення його до негайного виконання саме на відповідача покладається обов`язок вчинити всі необхідні дії для його реалізації. Тривала бездіяльність роботодавця не може бути виправдана відсутністю додаткових звернень працівника.

Не заслуговують на увагу і посилання апелянта на те, що поновлення позивача могло призвести до порушення вимог антикорупційного законодавства у зв`язку з його перебуванням на іншій посаді в органах прокуратури. Такі обставини не змінюють правової природи рішення суду про поновлення на роботі та не надають відповідачу права самостійно відкладати або ігнорувати його виконання. Питання дотримання вимог щодо несумісності посад можуть бути врегульовані після виконання рішення суду, однак не є підставою для багаторічного невиконання обов`язкового судового акта. Крім того, саме відповідач як роботодавець мав усі необхідні повноваження для належного врегулювання відповідних кадрових питань.

Посилання апелянта на лист НАЗК та Методичні рекомендації щодо можливого виникнення сумісництва також не спростовують висновків суду першої інстанції. Зазначені документи не змінюють імперативних вимог статті 235 КЗпП України щодо негайного виконання рішення про поновлення на роботі та не встановлюють жодних винятків із такого обов`язку.

Колегія суддів відхиляє й доводи апеляційної скарги щодо необхідності обмеження періоду затримки виконання рішення суду лише часом до працевлаштування позивача в Київській міській прокуратурі. Стаття 236 КЗпП України передбачає відповідальність роботодавця саме за затримку виконання рішення про поновлення на роботі, а не за період відсутності будь-якого працевлаштування працівника. До моменту видання наказу про поновлення рішення суду залишалося невиконаним, а тому період затримки правомірно визначений судом першої інстанції з 30.09.2020 по 24.11.2024.

Не можуть бути прийняті й доводи про необхідність врахування доходів, отриманих позивачем за іншим місцем роботи, при визначенні суми стягнення. Предметом даного спору є відповідальність роботодавця за затримку виконання рішення суду, передбачена статтею 236 КЗпП України. Виплата середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі є спеціальною гарантією, спрямованою на забезпечення обов`язковості судових рішень та стимулювання роботодавця до їх своєчасного виконання. Відтак отримання позивачем доходу від іншої трудової діяльності саме по собі не звільняє відповідача від установленої законом відповідальності за багаторічне невиконання рішення суду.

Посилання апелянта на постанову Верховного Суду від 21.12.2023 у справі №360/4404/21 не спростовує висновків суду першої інстанції, оскільки наведені правовідносини не є тотожними спірним. Висновки, зроблені Верховним Судом у тій справі, були сформульовані з урахуванням інших фактичних обставин та не свідчать про необхідність зменшення суми стягнення у даній справі.

Також колегія суддів не приймає доводи апеляційної скарги про неправомірний розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження. Спір у цій справі стосується стягнення середнього заробітку за затримку виконання рішення суду та не потребував проведення підготовчого провадження, допиту свідків чи дослідження значного обсягу складних доказів. При цьому апелянтом не доведено, яким саме чином обраний судом порядок розгляду справи призвів до неправильного вирішення спору по суті або обмежив його процесуальні права. Сам по собі розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження не свідчить про незаконність ухваленого рішення.

Таким чином, доводи апеляційної скарги фактично зводяться до незгоди відповідача з правовою оцінкою встановлених обставин справи та не містять належних і достатніх підстав, які б свідчили про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права. Відповідач не спростував установленого факту невиконання рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 29.09.2020 у справі №640/23134/19 до 25.11.2024 та не довів наявності об`єктивних і непереборних обставин, які б унеможливлювали його своєчасне виконання. За таких умов колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність правових підстав для визнання бездіяльності відповідача протиправною та стягнення на користь позивача середнього заробітку за весь час затримки виконання судового рішення.

Доводи апеляційної скарги не містять належних та переконливих аргументів, які б спростовували правильність визначеного судом періоду затримки виконання рішення про поновлення на роботі, встановленого розміру середнього заробітку чи свідчили про помилковість проведеного судом розрахунку.

За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції повно та всебічно з`ясував фактичні обставини справи, правильно застосував норми матеріального права та не допустив порушень норм процесуального права, які могли б бути підставою для скасування або зміни судового рішення.

Враховуючи наведене в сукупності, апеляційна скарга задоволенню не підлягає, а рішення суду першої інстанції підлягає залишенню без змін.

За наведених обставин колегія суддів вважає, що суд першої інстанції повно та всебічно з`ясував фактичні обставини справи, правильно застосував норми матеріального та процесуального права, а доводи апеляційної скарги наведених висновків не спростовують, у зв`язку з чим підстав для скасування або зміни оскаржуваного судового рішення не вбачається.

Відповідно до п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд, що і вчинено судом у даній справі.

Інші доводи апеляційної скарги не заслуговують на увагу, оскільки не впливають на висновки суду, викладені в оскаржуваному судовому рішенні.

За таких обставин, рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, і доводи апелянта, викладені у скарзі, не свідчать про порушення судом норм матеріального чи процесуального права, які могли б призвести до неправильного вирішення справи.

Отже при ухваленні оскаржуваної постанови судом першої інстанції було дотримано всіх вимог законодавства, а тому відсутні підстави для її скасування.

За правилами статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки справа відповідно до п. 3 ч. 6 ст. 12 КАС України є справою незначної складності, судове рішення суду апеляційної інстанції згідно з п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, передбачених цим пунктом.

Керуючись ст. ст. 241, 242, 243, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, колегія суддів,-

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу Офісу генерального прокурора - залишити без задоволення.

Рішення Київського окружного адміністративного суду від 17 червня 2025 року- залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її ухвалення та оскарженню не підлягає, за виключенням випадків передбачених п. 2 ч. 5ст.328 КАС України.

Суддя-доповідач В.О. Аліменко

Судді Ю.О.Тереза

В.В.Файдюк