Постанова від 15 липня 2026 р. у справі №761/20419/25 — Київський апеляційний суд

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Апеляційне провадження: Доповідач - Кафідова О.В.

22-ц/824/10430/2026

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ Справа № 761/20419/25

16 липня 2026 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів Судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді - Кафідової О.В.

суддів - Оніщука М.І.

- Шебуєвої В.А.

при секретарі - Д'яченко М.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 11 березня 2026 року, ухвалене під головуванням судді Фролової І.В., у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , третя особа: Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Слободян Володимир Михайлович про визнання договору недійсним,

в с т а н о в и в:

У травні 2025 року ОСОБА_2 звернувся до суду з вищезазначеним позовом, у якому просив суд:

- визнати недійсним договір купівлі-продажу житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , укладений 08.02.2022 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Слободяном В.М. та зареєстрованим в реєстрі за №28;

- скасувати записи у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 46587495 щодо рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 63325816 від 08.02.2022 року, згідно Договору купівлі-продажу житлового будинку, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Слободяном В.М. та зареєстрований в реєстрі за номером № 28;

- стягнути з ОСОБА_4 на його користь судовий збір.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 03 вересня 2021 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір безпроцентної позики грошей у розмірі 420 000, 00 грн

Відповідно до п. 1 договору ОСОБА_2 як позикодавець передав ОСОБА_3 у власність 420 000, 00 грн із зобов`язанням повернути таку ж суму до 03 листопада 2021 року.

У зв`язку із невиконанням ОСОБА_3 умов договору від 03 вересня 2021 року ОСОБА_2 звернувся до суду позовом про стягнення заборгованості за договором позики.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 27 лютого 2025 року у справі №761/28004/24 вирішено стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 суму боргу у розмірі 420 000, 00 грн та інфляційні втрати в розмірі 18 339, 51 грн.

Разом із тим, 08 лютого 2022 року ОСОБА_3 відчужив належне йому на праві власності нерухоме майно, а саме житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 шляхом укладення договору купівлі-продажу вказаного будинку з ОСОБА_1 .

Позивач вважає, що вказаний договір від 08 лютого 2022 року має бути визнаний недійсним у зв`язку із тим, що він укладений з метою уникнути виконання грошового зобов`язання.

Вказане стало підставою для звернення із позовною заявою до суду.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 11 березня 2026 року позов задоволено.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , укладений 08 лютого 2022 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Слободяном В. М. та зареєстрованим в реєстрі за №28.

Скасовано записи у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 46587495 щодо рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 63325816 від 08 лютого 2022 року, згідно договору купівлі-продажу житлового будинку, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Слободяном В. М.та зареєстрований в реєстрі за номером № 28.

Стягнуто в рівних частинах з ОСОБА_3 , ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 2 422, 40 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що оспорюваний позивачем договір купівлі-продажу укладений ОСОБА_3 після виникнення у нього прострочення зобов?язання за договором позики від 03 вересня 2021 року перед ОСОБА_2 та з метою уникнути виконання перед ним грошового зобов?язання.

Не погоджуючись з таким рішенням суду першої інстанції, 11 квітня 2026 року ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 11 березня 2025 року скасувати і ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.

Обґрунтовуючи доводи апеляційної скарги заявник вказує на те, що у ОСОБА_2 починаючи з 04 листопада 2021 року були усі правові підстави за умовами Договору позики направити листа ОСОБА_3 з вимогою повернути борг, у зв`язку з невиконанням грошового зобов`язання, а також звернутися з належними документами для вчинення нотаріального напису до будь якої нотаріальної контори на території України, але він не зробив цього (докази відсутні). Замість цього, 06 грудня 2021 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 . Згідно до Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 06.12.2021 року ОСОБА_2 став власником зазначеного житлового будинку (копія договору купівлі-продажу та Витягу з реєстру нерухомого майна наявна у матеріалах справи (п. 8, 9 у додатках до Відзиву на позовну заяву). З урахуванням можна зробити висновок про те, що на час укладання Договору купівлі-продажу житлового будинку між сторонами вже було погоджено та врегульовано питання заборгованості за договором позики, оскільки ОСОБА_3 отримав гроші від ОСОБА_2 , а не навпаки (судом відповідний договір залишився поза увагою).

10 грудня 2021 року між ним та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу житлового будинку, за адресою: АДРЕСА_1 на земельній ділянці площею 0,0998 га, кадастровий номер 8000000000:88:026:0035, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 2507068980000, за 550 000,00 грн, який було посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Слободяном В. М. за реєстровим № 568.

Власником житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 на той час був - ОСОБА_5 (це той власник у якого ОСОБА_2 купував житловий будинок 4-А).

Згідно технічної документацією житлового будинку за адресою: АДРЕСА_2 та житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 можна було зрозуміти, що це фактично частки об`єкту нерухомого майна які одна без другої не мають значення. Тому, він був зацікавлений у придбанні як одної та другої частки, про що сказав позивачу.

08 лютого 2022 року між ним та ОСОБА_3 було укладено нотаріально посвідчений договір купівлі продажу житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 .

Його мета у придбанні житлового будинку включала в себе бажання мати власне житло для постійного проживання, як альтернатива оренді. Тобто, було бажання мати власне житло для себе та своєї сім`ї, де можна жити на постійній основі, він планував переїжджати до м. Києва. За час володіння житловим будинком він дбав про його утримання, використовував за цільовим призначенням, оформив технічну документацію та отримав кадастровий номер на земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 . Ним були укладені договори на отримання комунальних послуг за адресою: АДРЕСА_1 .

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

Вважає,що ухвалюючи оскаржуване рішення, суд не врахував наведених відповідачем обставин та не надав оцінки наявним в матеріалах справи доказам, чим порушив норми процесуального права.

09 червня 2026 року до Київського апеляційного суду від представника ОСОБА_2 адвоката Танащука М.В.надійшов відзивна апеляційну скаргу, в якому представник просив ухвалити рішенням, яким в задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 11.03.2026 року по справі № 761/20419/25 відмовити, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 11.03.2026 року по справі № 761/20419/25 залишити в силі.

У судовому засідання з`явився відповідач ОСОБА_1 , який підтримав доводи апеляційної скарги та просив її задовольнити.

Від представника ОСОБА_2 - адвоката Танащука М.В. 16.07.2026 до Київського апеляційного суду через підсистему «Електронний суд» надійшло клопотання про розгляд справи за відсутності ОСОБА_2 та його представника.

Відповідач ОСОБА_3 та третя особа: Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Слободян Володимир Михайлович в судове засідання не з`явилися, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялися засобами поштового зв`язку, проте 07 липня 2026 року поштова кореспонденція повернулась до суду без вручення, причина «адресат відсутній».

З огляду на вище викладене колегія суддів вважає за можливе проводити розгляд справи за відсутності не з`явившихся сторін.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, з таких підстав.

Як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи, що 03 вересня 2021 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір безпроцентної позики грошей, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Слободяном В. М., за реєстровим номером 355.

Відповідно до п. 1 договору ОСОБА_2 як позикодавець передав ОСОБА_3 у власність 420 000, 00 грн із зобов`язанням повернути таку ж суму до 03 листопада 2021 року.

У зв?язку із невиконанням ОСОБА_3 умов договору від 03 вересня 2021 року ОСОБА_2 звернувся до з позовом про стягнення з ОСОБА_3 заборгованості за договором позики.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 27 лютого 2025 року у справі №761/28004/24 позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено частково та вирішено стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 суму боргу у розмірі 420 000, 00 грн та інфляційні втрати в розмірі 18 339, 51 грн.

08 лютого 2022 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 було укладено договір купівлі-продажу житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , згідно з умовами якого ОСОБА_3 відчужив ОСОБА_1 належне йому на праві власності нерухоме майно, а саме житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 . Вказаний договір посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Слободяном В. М. за реєстровим номером 28.

Вказана обставина підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №298540089 від 08 лютого 2022 року.

Згідно з пунктом 3 договору купівлі-продажу від 08 лютого 2022 року за погодженням сторін продаж житлового будинку вчинено за грошову суму в розмірі 95 000, 00 (дев`яносто п`ятдесят тисяч) гривень 00 копійок. Зазначена в цьому пункту договору сума продажу встановлена за домовленістю Сторін, є остаточною і після укладення цього договору змінам не підлягає.

Пунктом 21 договору купівлі-продажу від 08 лютого 2022 року також встановлено, що Сторони свідчать про дійсні наміри кожної із Сторін до вчинення правочину, також відсутність у Сторін заперечень щодо кожної з умов правочину, однакового розуміння Сторонами значення, умов правочину та його правових наслідків для кожної із Сторін, про що свідчать особисті підписи Сторін на правочині.

Позивач вважає, що вказаний договір від 08 лютого 2022 року має бути визнаний недійсним у зв`язку із тим, що він укладений з метою уникнути виконання грошового зобов`язання за договором позики від 03 вересня 2021 року.

Згідно з частиною першою статті 655 ЦК України, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов?язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов?язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Предметом договору купівлі-продажу може бути майно (товар), яке є у продавця на момент укладення договору або буде створене (придбане, набуте) продавцем у майбутньому (частина перша статті 656 ЦК України).

Згідно положень статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Застосування конструкції «фраудаторності» до оплатного цивільно-правового договору передбачає необхідність виявлення його специфічних ознак, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як вчинений на шкоду кредитору. До таких ознак, зокрема, належать: момент укладення договору; контрагент, із яким боржник уклав оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника) (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 7 жовтня 2020 року в справі № 755/17944/18 і від 12 квітня 2023 року у справі № 754/18852/21).

Згідно з висновками Верховного Суду, сформованими у постанові від 20 серпня 2024 року в справі № 947/37261/21 цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) учасники цивільних відносин не можуть використовувати для уникнення сплати боргу за договором. Боржник (дарувальник), який відчужив частку в праві власності на підставі безоплатного договору після подання позову про стягнення боргу, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і спрямований на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. З огляду на це не виключається визнання недійсним договору, спрямованого на унеможливлення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається якщо: недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (постанова Верховного Суду від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19, провадження № 61-8593св21).

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися договору, правочину, акта органу юридичної особи, державної реєстрації чи документа.

В ЦК України закріплений підхід, за яким оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Разом із тим, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Оспорюваний правочин визнається судом недійсним, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним.

У постанові Верховного Суду від 10 лютого 2021 року в справі № 754/5841/17 (провадження № 61-17966св19) вказано, що «приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) використовувала/використовували право на зло»; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи/осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин)».

Фраудаторні правочини у цивілістичній доктрині - це правочини, які вчиняються сторонами з порушенням принципів доброчесності та з метою приховування боржником своїх активів від звернення на них стягнення окремими кредиторами за зобов`язаннями боржника, завдаючи тим самим шкоди цьому кредитору.

У ЦК України немає окремого визначення фраудаторних правочинів, їх ідентифікація досягається через застосування принципів (загальних засад) цивільного законодавства та меж здійснення цивільних прав. Спільною ознакою таких правочинів є вчинення сторонами дій з виведення майна боржника на третіх осіб з метою унеможливлення виконання боржником своїх зобов`язань перед кредиторами та з порушенням принципу добросовісності поведінки сторони у цивільних правовідносинах.

Учинення власником майна правочину на шкоду своїм кредиторам може полягати як у виведенні майна боржника власником на третіх осіб, так і у створенні преференцій у задоволенні вимог певного кредитора на шкоду іншим кредиторам боржника, внаслідок чого виникає ризик незадоволення вимог інших кредиторів.

У разі невідповідності фраудаторного правочину загальним принципам цивільного права та його вчинення з виходом за межі цивільних прав суди можуть визначити юридичну кваліфікацію такого правочину із застосуванням загальних положень ЦК України.

Необхідно розмежовувати конкурсне оспорювання та позаконкурсне оспорювання фраудаторних правочинів. Недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб. Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину (постанова Верховного Суду від 05 квітня 2023 року у справі № 523/17429/20, провадження № 61-2612св23).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) зроблено висновок, що «позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що спрямований на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України».

Тобто Велика Палата Верховного Суду у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) сформулювала підхід, за яким допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як: фіктивного (стаття 234 ЦК України); такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України); такого, що порушує публічний порядок (частини перша та друга статті 228 ЦК України).

Верховний Суд у постанові від 06 жовтня 2022 року у справі № 904/624/19 виходив із обставин укладення фраудаторного правочину навіть до пред`явлення позову про стягнення боргу, зазначивши, що «договір, який укладений з метою уникнути виконання договору та зобов`язання зі сплати боргу, є зловживанням правом на укладення договору та розпорядження власністю, оскільки унеможливлює виконання зобов`язання і завдає шкоди кредитору. Такий договір може вважатися фраудаторним та може бути визнаний судом недійсним за позовом особи, право якої порушено, тобто кредитора».

У постановах Верховного Суду від 07 грудня 2018 року у справі № 910/7547/17, від 28 листопада 2019 року у справі № 910/8357/18, від 03 березня 2020 року у справі № 904/7905/16, від 26 травня 2020 року у справі № 922/3796/16 від 17 вересня 2020 року у справі № 904/4262/17 зроблений висновок, що з конструкції частини третьої статті 13 ЦК України випливає, що дії особи, які полягають у реалізації такою особою свого права, однак вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, є формою зловживання правом.

Отже, цивільно-правовий договір не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення.

Вчинення власником майна правочину з розпорядження належним йому майном з метою унеможливити задоволення вимоги іншої особи - стягувача за рахунок майна цього власника може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора.

Боржник, який відчужує майно (вчиняє інші дії, пов`язані із зменшенням його платоспроможності) після виникнення у нього зобов`язання з повернення суми позики, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами щодо кредитора.

Відповідно до висновку Верховного Суду, викладеного у постановах від 14 січня 2020 року у справі № 489/5148/18, від 07 лютого 2024 року у справі № 753/11680/20 будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності.

Судом встановлено, що станом на момент укладення договору купівлі-продажу від 08 лютого 2022 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , у останнього існувало невиконане грошове зобов`язання перед ОСОБА_2 у розмірі 420 000,00 грн, що підтверджується рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 27 лютого 2025 року у справі №761/28004/24.

Отже, відчуження ОСОБА_3 житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , відбулося після 03 листопада 2021 року, тобто після настання строку виконання обов`язку з повернення грошових коштів ОСОБА_2 за договором позики від 03 вересня 2021 року.

Враховуючи наведене, встановивши, що внаслідок укладення договору купівлі-продажу між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 від 08 лютого 2022 року зменшився обсяг майна у власності боржника, на яке могло бути звернуто стягнення на погашення боргу та виконання рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 27 лютого 2025 року у справі №761/28004/24, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що вищевказаний договір купівлі-продажу підлягає визнанню недійсним, та як наслідок підлягає скасуванню рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 63325816 від 08 лютого 2022 року, вчинене на підставі цього договору.

Посилання заявника на те, що у грудні 2021 року він на підставі договору купівлі-продажу придбав у ОСОБА_2 житловий будинку, за адресою: АДРЕСА_1 , який згідно з технічною документацією є невід`ємною частиною житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , придбаного ним у лютому 2022 року у ОСОБА_3 , не впливає на правовідносини, що виникли у цій справі та на правильність і законність судового рішення, ухваленого в ній, з урахуванням встановлених фактичних обставин.

Інші доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції. Судом першої інстанції повно встановлено обставини, що мають значення для справи, висновки суду відповідають наявним у матеріалах справах доказам.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, апеляційний суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції.

Відтак, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції. Судом першої інстанції повно встановлено обставини, що мають значення для справи, висновки суду відповідають наявним у матеріалах справах доказам.

Колегія суддів не вбачає порушень судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права.

Згідно з пунктом 1 частиною першою статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до частин першої статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 11 березня 2026 року- без змін, оскільки підстави для скасування судового рішення відсутні.

Керуючись статтями 268, 367, 374, 375, 381-384, 389 ЦПК України, суд,-

у х в а л и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 11 березня 2026 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Повний текст постанови складено 17 липня 2026 року

Головуючий: Судді: