Рішення від 16 липня 2026 р. у справі №826/8034/18 — Чернігівський окружний адміністративний суд

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

17 липня 2026 року Чернігів Справа № 826/8034/18

Чернігівський окружний адміністративний суд під головуванням судді Дубіної М.М., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії, стягнення моральної шкоди,

У С Т А Н О В И В:

23.05.2018 ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом, у якому просив:

визнати протиправною бездіяльність Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (далі – Секретаріат) щодо відмови у виплаті йому компенсації за порушення строків виплати заробітної плати;

зобов`язати Секретаріат здійснити йому виплату компенсації у розмірі 225,02 грн;

стягнути з Секретаріату 200 000,00 грн моральної шкоди через Державну казначейську службу України шляхом безпосереднього списання коштів з Єдиного казначейського рахунку Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини на його користь (р/р НОМЕР_1 в ПАТ КБ «Приватбанк», м. Київ, ЄДРПОУ отримувача 14360570, ЄДРПОУ банку 14360570, МФО 305299 призначення платежу 4731219100098221, ОСОБА_1 , НОМЕР_2 ).

На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначає, що відповідно до Закону України від 19.10.2000 №2050-ІІІ «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» (далі – Закон №2050-ІІІ ) він має право на отримання компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням термінів виплати матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань, нарахованої в листопаді 2017 року, проте виплаченої лише 02.02.2018.

Ухвалою судді Окружного адміністративного суду міста Києва Маруліної Л.О., від 26.07.2018 відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження.

У відзиві на позовну заяву представник відповідача зазначає, що затримка в отриманні коштів позивачем відбулася виключно з його вини, оскільки він був поінформований про нарахування коштів та необхідність їх отримання, у будь-який момент після 11.12.2017 міг звернутися до Секретаріату самостійно або через уповноважену ним особу і отримати кошти за оплату відпустки, однак не зробив цього, тому згідно зі статтею 5 Закону №2050-ІІІ своєчасно не отриманий з вини громадянина доход компенсації не підлягає.

У запереченнях на відзив на позовну заяву позивач, посилаючись на статтю 21 Закону України від 15.11.1996 № 504/96-ВР «Про відпустки» (далі – Закон № 504/96-ВР) зазначає, що заробітна плата працівникам за час відпустки виплачується не пізніше ніж за три дні до її початку, а відповідно дот статті 24 Закону України від 24.03.1995 № 108/95-ВР «Про оплату праці» (далі – Закон № 108/95-ВР), що за особистою письмовою згодою працівника виплата заробітної плати може здійснюватися через установи банків, поштовими переказами на вказаний ними рахунок (адресу) з обов`язковою оплатою цих послуг за рахунок роботодавця, що свідчить про порушення відповідачем норм права частині строків, періодичності і місця виплати його заробітної плати.

На виконання положень пункту 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України від 13.12.2022 №2825-ІХ «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду» справу №826/8034/18 скеровано до Чернігівського окружного адміністративного суду для розгляду по суті.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 07.04.2025 справа передана для розгляду судді Житняк Л.О.

Ухвалою судді Чернігівського окружного адміністративного суду Житняк Л.О. від 17.04.2025 цю справу прийнято до свого провадження. Ухвалено здійснювати розгляд справи суддею одноособово за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення та виклику учасників справи за наявними у справі матеріалами.

Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 25.06.2026 у зв`язку із звільненням судді ОСОБА_2 у відставку, справа передана для розгляду судді Дубіній М.М.

Ухвалою судді Чернігівського окружного адміністративного суду Дубіної М.М. від 16.07.2026 прийнято до свого провадження справу № 826/8034/18 за вищевказаним позовом.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив таке.

На час виникнення спірних відносин позивач працював в Секретаріаті Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини з березня 2017 року.

27.11.2017 позивачем до відповідача подано заяви про надання йому щорічної основної відпустки з 26.12.2017 та виплату грошової допомоги у розмірі середньомісячної заробітної плати та про виплату матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань.

01.12.2017 до Секретаріату надійшла заява позивача від 30.11.2017 щодо здійснення виплат його заробітної плати на карту «ПриватБанку» та надав реквізити такої картки.

Згідно з наказом Секретаріату від 04.12.2017 № 593/в позивачеві надано щорічну основну відпустку тривалістю 15 календарних днів з 26.12.2017 до 11.01.2018 з виплатою грошової допомоги у розмірі середньомісячної заробітної плати.

Кошти для виплати заробітної плати за час відпустки та грошової допомоги у розмірі середньомісячної заробітної плати було нараховано у строк, що не порушує законодавчо встановлений, та отримано їх для видачі в касу Секретаріату 11.12.2017. Зазначений факт підтверджується витягом з касової книги за 11.12.2017, згідно з яким у касі Секретаріату наявний залишок коштів в сумі 13000 гривень (нараховані позивачеві заробітна плата за час відпустки та грошова допомога).

Згідно з наказом Секретаріату від 22.12.2017 №53 позивачеві надано матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань. Суму нарахованої допомоги отримано для видачі позивачеві в касу Секретаріату 26.12.2017. Залишок коштів, отриманих для видачі Позивачеві, підтверджується витягом з касової книги за 26.12.2017 (додається), згідно з яким у касі Секретаріату наявний залишок коштів на кінець дня 26.12.2017 в сумі 9169 гривень.

Також судом встановлено, що, зокрема, у період з 01.12.2017 по 22.12.2017 позивач перебував на стаціонарному лікуванні, що підтверджується випискою із медичної карти амбулаторного стаціонарного хворого № 1147 від 22.12.2017 вих. № 2931.

22.12.2017 позивач прибув до Секретаріату для надання листка непрацездатності, проте до каси Секретаріату, чи то до Управління планово- фінансової діяльності, бухгалтерського обліку та звітності Секретаріату за отриманням належних йому коштів не звертався.

При цьому, за твердженням відповідача, позивача, який на час отримання в касу указаних сум коштів був відсутній на роботі через тимчасову непрацездатність, неодноразово засобами телефонного зв`язку повідомляли про необхідність отримання нарахованих коштів, у разі неможливості з`явитися для отримання коштів особисто пропонувалося видати довіреність на їх отримання члену сім`ї тощо. Крім цього, позивачеві пропонувалося приєднатися до зарплатного проекту Секретаріату, від чого позивач неодноразово відмовлявся.

У період з 16.12.2017 по 11.01.2018 позивач перебував у щорічній оплачуваній відпустці; з 15.01.2018 по 02.02.2018 – на стаціонарному лікуванні.

Під час відвідування Секретаріату 02.02.2018 позивачеві черговий раз було запропоновано отримати належні йому кошти в касі Секретаріату, від чого позивач категорично відмовився та вимагав перерахування коштів на картку «ПриватБанку», про що складено відповідний акт, копія якого міститься в матеріалах справи.

Разом із цим з метою уникнення порушень прав позивача, який протягом тривалого часу з різних причин був відсутній на роботі (з 01.12.2017 до 22.12.2017 - тимчасова непрацездатність, 23.12.2017, 24.12.2017 та 25.12.2017 - вихідні та неробочі дні, з 26.12.2017 до 11.01.2018 - відпустка, 12.01.2018 - додатковий день відпочинку, 13.01.2018 та 14.01.2018 - вихідні дні, з 15.01.2018 до 02.02.2018 - тимчасова непрацездатність), керівництвом Секретаріату було прийнято рішення про здійснення перерахунку належних позивачеві коштів на вказану ним картку «ПриватБанку», що було здійснено Секретаріатом 02.02.2018.

22.02.2018 до Секретаріату надійшла заява позивача від 20.02.2018 про нарахування та виплату йому компенсації втрат частини належної йому заробітної плати, виплату якої було затримано, у задоволенні якої листом Секретаріату від 19.03.2018 відмовлено, оскільки нараховані позивачеві кошти не отримані ним з його вини.

ОСОБА_1 , вважаючи протиправною бездіяльність відповідача щодо відмови у виплаті йому компенсації за порушення строків виплати заробітної плати, звернувся до суду з цим позовом.

Надаючи правову оцінку обставинам справи, суд зазначає, що відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Питання, пов`язані зі здійсненням компенсації громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, врегульовані Законом № 2050-ІІІ та Порядком проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 №159 (в редакціях чинних на час виникнення спірних відносин).

Згідно зі статтями 1, 2 Закону №2050-III підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).

Компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.

Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії; соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення) та інші.

Тобто стаття 2 Закону №2050-III прямо передбачає, що під доходами, на які поширюються правила щодо компенсації втрат, у цьому Законі слід розуміти, зокрема й заробітну плату.

Сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться) (стаття 3 Закону № 2050-III).

Відповідно до статті 4 Закону № 2050-III виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.

При цьому, стаття 5 Закону № 2050-III визначає, що своєчасно не отриманий з вини громадянина доход компенсації не підлягає.

Основною умовою для виплати громадянину передбаченої статті 2 Закону №2050-III компенсації є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів, які не мають разового характеру. Своєю чергою компенсація за порушення строків виплати такого доходу проводиться незалежно від порядку та підстав його нарахування: самим підприємством, установою чи організацією добровільно чи на виконання судового рішення.

Водночас, для того щоб у роботодавця виник юридичний обов`язок розраховувати та виплачувати компенсацію втрати частини доходів, які не мають разового характеру у зв`язку з порушенням строків їх виплати через інфляційні процеси, мають одночасно виконуватися три ключові умови:

відсутність вини працівника (затримка має відбутися суто з вини роботодавця);

тривалість затримки (дохід не виплачується протягом одного календарного місяця і більше;

зростання цін (індекс споживчих цін наростаючим підсумком за період затримки має перевищити 100%).

Суд враховує те, що відповідно до статті 1 Закону № 108/95-ВР (в редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства.

Відповідно до статті 2 цього Закону структура заробітної плати є такою:

основна заробітна плата. Це - винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців;

додаткова заробітна плата. Це - винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій;

інші заохочувальні та компенсаційні виплати. До них належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

Згідно з положеннями статті 50 Закону України від 10.12.2015 № 889-VIII «Про державну службу» (далі – Закон № 889-VIII) заробітна плата державного службовця складається з:

1) посадового окладу;

2) надбавки за вислугу років;

3) надбавки за ранг державного службовця;

4) виплати за додаткове навантаження у зв`язку з виконанням обов`язків тимчасово відсутнього державного службовця у розмірі 50 відсотків посадового окладу тимчасово відсутнього державного службовця;

5) виплати за додаткове навантаження у зв`язку з виконанням обов`язків за вакантною посадою державної служби за рахунок економії фонду посадового окладу за відповідною посадою;

6) премії (у разі встановлення).

За результатами роботи та щорічного оцінювання службової діяльності державним службовцям можуть встановлюватися премії. До премій державного службовця належать:

1) премія за результатами щорічного оцінювання службової діяльності;

2) місячна або квартальна премія відповідно до особистого внеску державного службовця в загальний результат роботи державного органу.

Відповідно до статті 57 Закону № 889-VIII державним службовцям надається щорічна основна оплачувана відпустка тривалістю 30 календарних днів, якщо законом не передбачено більш тривалої відпустки, з виплатою грошової допомоги у розмірі середньомісячної заробітної плати.

Згідно зі статтею 54 Закону № 889-VIII державним службовцям може надаватися матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань.

Згідно з пунктом 2 Порядку надання державним службовцям матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.08.2016 № 500, державним службовцям матеріальна допомога може надаватися один раз на рік у розмірі середньомісячної заробітної плати на підставі особистої заяви. Рішення про надання матеріальної допомоги державним службовцям приймається керівником державної служби у державному органі в межах затвердженого фонду оплати праці.

Таким чином матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань є необов`язковою (факультативною) виплатою та не належить до постійної структури заробітної плати, тобто не є регулярними та обов`язковими, їх виплата залежить від обсягів відповідних фондів.

Оскільки матеріальна допомога на вирішення соціально-побутових питань за своєю юридичною природою є разовою виплатою (навіть якщо вона виплачується один раз на рік за заявою), вона прямо виключена з переліку доходів, за затримку яких нараховується компенсація в розумінні статті 2 Закону № 2050-III.

Натомість грошова допомога у розмірі середньомісячної заробітної плати, яка є обов`язковою виплатою для державних службовців в розумінні статті 57 Закону № 889-VIII, хоча і не є заробітною платою в класичному розумінні, проте включається до переліку доходів, за затримку яких на один і більше місяців виплачується компенсація.

При цьому, за правилами частини першої статті 21 Закону № 504/96-ВР (в редакції, яка діяла на час виникнення спірних відносин) заробітна плата працівникам за час відпустки виплачується не пізніше ніж за три дні до її початку.

Судом встановлено, що кошти для виплати заробітної плати за час відпустки та грошової допомоги у розмірі середньомісячної заробітної плати було нараховано у строк, що не порушує законодавчо встановлений, та отримано їх для видачі в касу Секретаріату 11.12.2017. Зазначений факт підтверджується витягом з касової книги за 11.12.2017, згідно з яким у касі Секретаріату наявний залишок коштів в сумі 13000 гривень (нараховані позивачеві заробітна плата за час відпустки та грошова допомога).

Верховний Суд неодноразово, зокрема у постановах від 13.01.2020 у справі №803/203/17, від 14.05.2020 у справі № 816/379/16, від 30.09.2020 у справі № 280/676/19, від 15.10.2020 у справі №240/11882/19, від 29.04.2021 у справі №240/6583/20, від 05.07.2022 у справі №420/7633/20, від 29.03.2023 у справі №120/9475/21-а, від 12.09.2024 у справах №400/5837/23, №240/18489/23, від 10.10.2024 у справі №280/5397/19, від 18.12.2024 у справі №755/15005/23 та багатьох інших досліджував питання правової природи компенсації громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати та умов її здійснення.

В указаних постановах Верховний Суд зазначав, що основною умовою для виплати компенсації є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів.

Тобто компенсація за порушення строків виплати доходу виникає тоді, коли грошовий дохід (заробітна плата, індексація тощо) особи (працівника) з вини відповідача (роботодавця) не нараховувався, своєчасно не виплачувався і через це особа зазнала втрат.

Тож, усталена практика Верховного Суду чітко визначає, що компенсація за затримку виплати доходів нараховується лише у випадку, якщо строки порушено з вини роботодавця.

Водночас, якщо підприємство виконало всі зобов`язання (нарахувало кошти, забезпечило їх наявність у касі або банку), а працівник не з`явився для отримання, правових підстав для стягнення інфляційної компенсації або середнього заробітку немає.

Тобто, роботодавець звільняється від обов`язку нараховувати компенсацію, якщо гроші не були отримані вчасно, зокрема через те, що працівник не з`явився до каси підприємства у встановлені дні виплати.

Підсумовуючи викладене, оскільки судом не встановлено, що затримка в отриманні коштів позивачем відбулася з вини відповідача через те, що позивач був поінформований про нарахування коштів та необхідність їх отримання, у будь-який момент після 11.12.2017 міг звернутися до Секретаріату самостійно або через уповноважену ним особу і отримати кошти за оплату відпустки, однак не зробив цього, суд приходить до висновку про правомірність відмови Секретаріату у виплаті позивачеві компенсації за порушення строків виплати заробітної плати, тому позовні вимоги в окресленій частині не підлягають задоволенню.

При цьому, суд відхиляє доводи позивача щодо строків, періодичності і місця виплати заробітної плати, оскільки положення статті 24 Закону № 108/95-ВР визнають можливість роботодавця здійснюватися виплату заробітної плати через установи банків за особистою письмовою згодою працівника, а не обов`язок роботодавця.

До того ж, станом на грудень 2017 року в межах зарплатних проектів Секретаріат співпрацював із двома банками - AT «Укрсиббанк» та АТ «Райффайзен Банк Аваль», діяльність яких була стабільною; зарплатного проєкту із «ПриватБанком» у Секретаріту не було.

До того ж, суд також відмовляє у задоволенні позовної вимоги в частині стягнення моральної шкоди через те, що судом не встановлено протиправності оспорюваних позивачем дій (бездіяльності), а сам лише факт, що він вважає що його права були порушені непроведенням виплати грошових коштів у строки визначені законом, не може слугувати підставою для стягнення моральної шкоди, оскільки завдана моральна шкода полягає у чітко визначених проявах та має бути обов`язково підтверджена належними та допустимими доказами, які в даному випадку відсутні.

Відповідно до положень статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до частини першої статті 77 КАС України, кожна сторона повинна, довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Частиною другою статті 77 КАС України визначено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Статтею 17 Закону України від 23.02.2006 № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду, як джерело права.

Ухвалюючи дане судове рішення суд враховує статтю 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практику Європейського суду з прав людини (рішення «Серявін та інші проти України») та Висновок №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (пункт 41) щодо якості судових рішень.

Зокрема, згідно рішення Європейського суду з прав людини по справі «Серявін та інші проти України» (пункт 58), «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява №30544/96, пункт 26, ECHR 1999-1, суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів передбачено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Суд також звертає увагу на те, що здійснюючи судочинство Європейський суд з прав людини в рішенні від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України» зазначив, що за змістом пункту 1 статті 6 Конвенції суди зобов`язані обґрунтувати свої рішення, проте це не може сприйматись як вимога давати детальну відповідь на кожен довод. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру ухвалюваного рішення (CASE OF Svetlana Vladimirovna PRONINA against Ukraine (Application no. 63566/00)).

Відповідачем доведено правомірність своїх дій, у зв`язку з чим позовні вимоги є необґрунтованими, та у задоволенні позову необхідно відмовити.

Інші доводи представників сторін не є юридично значимими та не впливають на висновки суду.

Оскільки у задоволенні позову відмовлено, розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 2, 72-77, 139, 241-246, 257-262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії, стягнення моральної шкоди, – відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана безпосередньо до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Суддя Марія ДУБІНА