Рішення від 12 липня 2026 р. у справі №552/6529/23 — Київський районний суд м. Полтави

КИЇВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД м. ПОЛТАВИ

Справа №552/6529/23

Провадження № 2/552/703/26

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

13.07.2026 року Київський районний суд м. Полтави у складі:

головуючого судді Кузіної Ж.В.

секретар судового засідання Гасанова Т.С.

за участю представника позивача ОСОБА_1 , відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , представника відповідача ОСОБА_4

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду цивільну справу за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 про виселення із квартири,-

ВСТАНОВИВ:

Позивач ОСОБА_5 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом вселення його до власного житла і виселення відповідачів.

Посилався на те, що з 18 березня 2021 року він став одноосібним власником квартири АДРЕСА_1 . Зазначав, що з 1991 року він перебуває у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_6 , яка є матір`ю ОСОБА_3 . Оскільки ОСОБА_3 не мав власного житла, ОСОБА_6 отримала від нього дозвіл на тимчасове проживання в квартирі її сина. Він надав свою згоду на тимчасове проживання ОСОБА_3 у квартирі АДРЕСА_1 . Документальні підтвердження правових підстав постійного користування спірною квартирою з ОСОБА_3 не укладалися. Між ними існувала домовленість про те, що ОСОБА_3 буде проживати у квартирі тимчасово, допоки квартира не буде необхідна йому, як власнику, для особистого проживання. Під час проживання ОСОБА_3 він мав доступ до квартири, у нього були ключі від неї, у квартирі знаходяться його особисті речі, він періодично користувався квартирою, сплачував і сплачує комунальні послуги та виконує обов`язки власника квартири. 25 травня 2023 року, прибувши до належної йому квартири, він не зміг потрапити до квартири, замки на вхідних дверях були змінені. Також у травні 2023 року йому стало відомо, що ОСОБА_3 без його згоди вселив у квартиру ОСОБА_2 . Він неодноразово звертався до ОСОБА_3 в усній та письмовій формі з вимогою про передачу йому ключів від квартири, однак його звернення залишилося без задоволення. 01 серпня 2023 року він звернувся до ОСОБА_3 з письмовою вимогою звільнити квартиру, на яку отримав відмову. При цьому, ОСОБА_3 категорично відмовляється допускати його до квартири та передати ключі від неї. Оскільки він немає іншого житла, а квартира необхідна йому для власного проживання, просив суд: усунути йому перешкоди у користуванні належною йому на праві особистої приватної власності квартирою АДРЕСА_1 ; вселити його у вказану квартиру, зобов`язавши відповідачів надати йому ключі від квартири; виселити із квартири ОСОБА_3 та ОСОБА_2 виселити ОСОБА_3 , ОСОБА_2 .

Ухвалою Київського районного суду м. Полтави від 01.11.2023 року відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження.

Рішенням Київського районного суду м. Полтави від 07 жовтня 2024 року позовні вимоги ОСОБА_5 задоволені частково. Усунуто ОСОБА_5 перешкоди у користуванні квартирою АДРЕСА_1 , що належить йому на праві особистої приватної власності. Вселено ОСОБА_5 у квартиру АДРЕСА_1 , зобов`язано ОСОБА_3 , ОСОБА_2 передати ОСОБА_5 ключі від квартири. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Постановою Полтавського апеляційного суду від 29 травня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_5 залишено без задоволення, рішення Київського районного суду м. Полтави від 07 жовтня 2024 року залишено без змін.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 жовтня 2025 року рішення Київського районного суду м. Полтави від 07 жовтня 2024 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 29 травня 2025 року в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_5 до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 про виселення з квартири скасовано, справу в цій частині передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвалою Київського районного суду м. Полтави від 12 листопада 2025 року справу прийнято до провадження за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням сторін .

Ухвалою Київського районного суду м. Полтави від 28 листопада 2025 року відмовлено ОСОБА_3 , ОСОБА_2 в задоволенні заяв про розгляд справи у порядку загального позовного провадження.

У судове засідання позивач ОСОБА_5 не з`явився, надав заяву про розгляд справи у його відсутність. Позовні вимоги просив задовольнити.

Представник позивача ОСОБА_1 позовні вимоги підтримала та пояснила, що позивач згоди на вселення до квартири відповідача ОСОБА_2 не надавав, її вселення до квартири є самоправним. Щодо ОСОБА_3 , то під час надання згоди на його тимчасове проживання у квартирі, була досягнута домовленість про те, що останній звільнить квартиру на першу вимогу власника. Відповідачі проживають у квартирі безкоштовно, користуються на власний розсуд меблями та предметами домашнього вжитку, що належать позивачу, не сплачують кошти за спожиті ними комунальні послуги. Відповідачі ведуть себе зухвало, ображають позивача, який є особою з інвалідністю, має похилий вік. Позивач немає іншого житла, спірна квартира потрібна йому для особистого проживання та проживання його сім`ї, оскільки його дружина також немає іншого житла. Права позивача, як власника захищені статтею 41 Конституції України, нормами ЦК України, статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, а його право на проживання у власній квартирі закріплене статтею 47 Конституції України, ЦК України та статтею 8 Конвенції.

Відповідач ОСОБА_3 просив відмовити у задоволенні позовних вимог та пояснив, що він отримав дозвіл на проживання у квартирі як член сім`ї власника квартири, оскільки на час його вселення власником частки квартири була його матір ОСОБА_6 . Вказував, що між ним та ОСОБА_6 відбулась домовленість про те, що він матиме право на проживання у квартирі, в рахунок компенсації за 1/5 частку квартири АДРЕСА_2 , яка ним подарована матері у січні 2007 року. Проживаючи з позивачем з 1991 році у квартирі АДРЕСА_2 , він був членом сім`ї позивача. Дозвіл на проживання у квартирі ОСОБА_2 йому надала у телефонній розмові ОСОБА_6 .. Відповідачі згодні проживати у спірній квартирі разом з позивачем, позивачу виділена кімната спальня, де вони облаштували йому розкладачку та тумбочку. Він та його дружина не мають іншого житла, тривалий час проживають у спірній квартирі, а виселення з квартири поставить їх у тяжке становище.

Відповідач ОСОБА_2 та її представник адвокат Сидоренко І.О. позовні вимоги не визнали. ОСОБА_2 пояснила, що вона вселилась до квартири у червні 2017 року. Дозвіл на проживання у квартирі отримала від ОСОБА_6 у телефонній розмові, але особисто ніколи не бачила ОСОБА_6 , бо не зустрічалась з нею. Вона має скрутне матеріальне становище, у неї багато грошових зобов`язань за кредитними договорами, незадовільний стан здоров`я, коштів на оренду житла немає, відсутнє інше житло. Вона тривалий час проживає в квартирі, тому враховуючи практику Верховного Суду, не може бути виселена із квартири. Вона згодна проживати у квартирі разом із позивачем, не заперечує проти його проживання у спірній квартирі.

Представник відповідача ОСОБА_4 позовні вимоги не визнала, підтримала позицію відповідача ОСОБА_2 та пояснила, що відсутні правові підстави для виселення її довіритель ниці. Просила відмовити в задоволенні позовних вимог.

Суд,заслухавши пояснення сторін та їх представників, дослідивши докази по справі, дійшов до наступного висновку.

Скасовуючи рішення судів першої та апеляційної інстанції у цій справі Касаційний цивільний суд Верховного Суду вказав, що вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій не спростували доводів ОСОБА_5 про те, що він надав дозвіл на тимчасове проживання ОСОБА_3 , не вказали законних підстав вселення ОСОБА_2 у спірну квартиру і доводів позивача в цій частині не спростували. Питання про усунення перешкод ОСОБА_5 у користуванні належною йому на праві особистої приватної власності квартирою шляхом виселення із неї відповідачів у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об`єкта нерухомого майна та установлених статтею 50 ЖК України вимог, що ставляться до жилих приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла. Крім того, судам необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності ОСОБА_5 та захистом права ОСОБА_3 і ОСОБА_2 на користування квартирою.

Відповідно до частини 1 статті 417 ЦПК України вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.

Судом установлено, що одноосібним власником квартири за адресою АДРЕСА_3 з 18 березня 2021 року є позивач ОСОБА_5 , що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Як вбачається з матеріалів справи, до 18.03.2021 року спірна квартира належала на праві спільної часткової власності позивачу та його дружині ОСОБА_6 у рівних частках, по частці кожному на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 17.10.2013, яке видано згідно розпорядження виконавчого комітету Полтавської міської ради від 17.10.2023.

ОСОБА_5 з 1991 року перебуває в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_6 , яка є матір`ю ОСОБА_3 .

У 2010 році ОСОБА_5 усно надав дозвіл на тимчасове проживання ОСОБА_3 у вищевказаній квартирі, оскільки останній не мав власного житла. Дані обставини підтверджені позивачем.

Частиною 2 статті 64 ЖК України ( яка була чинною на час вселення ОСОБА_3 до спірної квартири) передбачено, що до членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Позивач та відповідач ОСОБА_3 не мають кровного споріднення.

На час надання дозволу на проживання ОСОБА_3 у спірній квартирі, останній не проживав разом з наймачем спірної квартири позивачем ОСОБА_5 , не вів з ним спільне господарство.

Частиною 2 статті 3 СК України передбачено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Жодних ознак, які б свідчили про те, що проживаючи у спірній квартирі ОСОБА_3 належав чи належить на час розгляду справи, до членів сім`ї позивача, матеріали справи не містять.

Та обставина, що ОСОБА_3 є сином дружини позивача не є законною підставою вважати, що він був вселений та проживає у спірній квартирі, як член сім`ї позивача або як колишній член сім`ї позивача.

За таких обставин, суд відхиляє доводи відповідача ОСОБА_3 про те, що він був вселений до квартири як член сім`ї позивача та має статус колишнього члена сім`ї позивача.

Жодного доказу про те, що ОСОБА_3 отримав згоду від позивача на постійне проживання у квартирі матеріали справи не містять. Більше того, відповідач ОСОБА_3 надаючи до апеляційного суду заперечення на апеляційну скаргу вказав, що ОСОБА_5 запропонував йому жити в його квартирі та сплачувати кошти за комуналку, та взагалі ні як родич, а як квартирант ( а.с. 7-8 т.2).

Станом на час надання дозволу на проживання ОСОБА_3 в спірній квартирі, його матір ОСОБА_6 не була власником квартири, оскільки право власності на спірну квартиру набуто 17.0.2013року на підставі розпорядження виконавчого комітету Полтавської міської ради.

За таких обставин, судом не можуть бути прийняті до уваги посилання відповідача ОСОБА_3 про те, що він у 2010 році отримавши дозвіл на проживання у квартирі , куди поселився як член сім`ї власника квартири ОСОБА_6 ,оскільки спростовуються свідоцтвом про право власності на квартиру від 17.10.2013, яке є підтвердженням того, що станом на 2010 рік ОСОБА_6 не була власником квартири.

З цих же підстав, суд не приймає до уваги пояснення відповідача ОСОБА_3 про те, що між ним та ОСОБА_6 відбулась домовленість про те, що подарувавши 27.01.2007 року належну йому 1/5 частку квартири АДРЕСА_2 ОСОБА_6 , остання, як власник, надала ОСОБА_3 згоду на постійне проживання у спірній квартирі. ОСОБА_6 отримала у власність частку спірної квартири лише 17.10.2013 року.

За час проживання відповідача ОСОБА_3 у квартирі АДРЕСА_1 , у 2023 році за вказаною адресою вселена ОСОБА_2 , яка 06 жовтня 2023 року зареєструвала шлюб з ОСОБА_3 .

У судовому засіданні встановлено, що позивач ОСОБА_5 , як власник квартири, згоди на вселення відповідача ОСОБА_2 у спірну квартиру не надавав.

У судовому засіданні відповідач ОСОБА_2 акцентувала увагу, дозвіл на її проживання у квартирі вона отримала від ОСОБА_6 під час телефонної розмови. Також відповідач ОСОБА_2 пояснила, що вона з ОСОБА_6 ніколи особисто не зустрічалась та її не бачила.

Суд критично ставиться до пояснень відповідачів в частині того, що ОСОБА_2 вселилась до спірної квартири у червні 2017 року.

Станом на 2017 рік ОСОБА_6 не була одноосібним власником спірної квартири, тому вселення ОСОБА_2 до квартири можливе лише зі згоди усіх власників квартири, одним із яких був позивач, який мав у власності частку квартири.

Відповідачі не надали суду жодного доказу на підтвердження того, що ОСОБА_2 вселилась до квартири у червні 2017 року з дозволу власника ОСОБА_5 . Окрім того, у ході судового розгляду від відповідачів надходила різна інформацію та матеріали справи містять також розбіжності щодо часу вселення ОСОБА_2 .

Звертаючись до апеляційної та касаційної інстанції із запереченнями на подані скарги, відповідачі зазначали, що згоду на проживання ОСОБА_2 у квартирі, дружина позивача надала у 2019 році, під час телефонної розмови.

Судове рішення не може базуватися на припущеннях, здогадах чи неперевірених фактах.

Враховуючи викладене, слід дійти до висновку, що ОСОБА_2 вселилась до квартири без згоди позивача, як власника квартири, оскільки останній став власником квартири 17 жовтня 2013 року, а тому вселення будь-яких осіб після зазначеної дати повинно було проводитись за його згодою.

Матеріали справи містять звернення позивача ОСОБА_5 до відповідачів із вимогою про звільнення належної йому на праві особистої приватної власності квартиру АДРЕСА_1 посилаючись на відсутність іншого житла та потребу квартири для власного проживання.

03 серпня 2023 року та 21 вересня 2023 року відповідач ОСОБА_3 надав позивачу ОСОБА_5 письмові відповіді, в яких зазначив, що він і його дружина ОСОБА_2 відмовляються виселятися із займаної квартири.

Із інформаційних довідок з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно убачається, що за ОСОБА_5 , зареєстроване право власності на квартиру АДРЕСА_4 . Інформація про наявність у його власності іншого нерухомого майна відсутня.

Позивачем задеклароване місце проживання у квартирі за адресою АДРЕСА_3 .

Посилання відповідачів щодо наявності у власності декількох квартир, будинків та інших об`єктів нерухомості, не знайшли підтвердження під час розгляду справи та спростовуються інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Також суду не надано належних доказів, що у власності дружини позивача ОСОБА_6 перебуває будь-яке нерухоме майна, у тому числі житло, що підтверджується Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

З інформаційних довідок з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно убачається, що у відповідачів ОСОБА_3 , ОСОБА_2 відсутнє у власності будь-яке нерухоме майно, у тому числі житло.

На час звернення до суду позивача ОСОБА_5 до суду відповідачі мали місце реєстрації за адресою АДРЕСА_5 .

Під час розгляду справи Касаційним цивільним судом Верховного Суду відповідачі, у вересні 2025 року, знялись з реєстраційного обліку за адресою АДРЕСА_5 , на час розгляду місце реєстрації відповідачів не встановлено.

Також суд приймає до уваги, що відповідачі ОСОБА_3 і ОСОБА_2 у спірній квартирі ніколи не були зареєстровані.

У судовому засіданні відповідачі підтвердили,що вони проживають у більшій кімнаті спірної квартири та не заперечували, що проживають безоплатно, не сплачують кошти за спожиті ними комунальні послуги. Несплату комунальних послуг пояснюють тим, що вони не є стороною по договорам на постачання комунальних послуг, тому не мають можливості їх сплачувати.

З урахуванням наявних в матеріалах доказів суд дійшов до висновку про те, що ОСОБА_3 отримав дозвіл позивача на тимчасове проживання у спірній квартирі, а відповідач ОСОБА_2 вселилась до квартири самоправно, без дозволу позивача.

Вирішуючи спір про усунення перешкод ОСОБА_5 у користуванні належною йому на праві особистої приватної власності квартирою шляхом виселення із неї відповідачів у контексті пропорційності застосування такого заходу, суд оцінює доводи сторін з урахуванням вимог частини 3 статті 50 ЖК України, яка на час звернення позивача до суду була чинною та якою передбачалось, що не допускається також заселення квартири, збудованої для однієї сім`ї, двома і більше сім`ями або двома і більше одинокими особами, за винятком випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 54 цього Кодексу.

Одна, к станом на час ухвалення рішення, з 26.02.2026 року ЖК України частково втратив чинність, крім статей 31-42, 43-46, 47-49, 51-53, 57-60, 71, 72, 127-132-2, на підставі п.1 ч. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про основні засади житлової політики».

Закон України «Про основні засади житлової політики» не містить норм, які були передбачені статтею 50 ЖК України.

Натомість на час звернення позивача до суду із цим позовом та на час розгляду справи є чинними та діють Правила обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання їм жилих приміщень в Українській РСР, що затверджені постановою Ради міністрів Української РСР і Української республіканської ради професійних спілок від 11 грудня 1984 р. N 470.

Частина 2 статті 52 Правил містить заборону на заселення квартири, збудованої для однієї сім`ї, двома і більше сім`ями або двома і більше одинокими особами, за винятком випадку, передбаченого абзацом шостим пункту 67 цих Правил.

Спірна квартира не комунальна, має один вхід, один особовий рахунок, який оформлений на позивача, призначена для проживання однієї сім`ї.

У позивача відсутнє будь-яке інше житло, тому він має право на проживання у належній йому квартирі разом із своєю сім`єю, тоді як відповідачі не є членами його сім`ї і ніколи до неї не належали та не набули в установленому законом порядку права на постійне проживання.

У статті 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

У постанові Верховного Суду від 13 травня 2026 року, справа № 302/1799/24 суд виснував: «Основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України. Актами цивільного законодавства є також інші закони України, які приймаються відповідно до Конституції України та цього Кодексу (далі - закон). Якщо суб`єкт права законодавчої ініціативи подав до Верховної Ради України проект закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж цей Кодекс, він зобов`язаний одночасно подати проект закону про внесення змін до Цивільного кодексу України. Поданий законопроект розглядається Верховною Радою України одночасно з відповідним проектом закону про внесення змін до Цивільного кодексу України. Зміни до цього Кодексу можуть вноситися виключно законами про внесення змін до Цивільного кодексу України (частина друга статті 4 ЦК України).

Ієрархія актів цивільного законодавства може базуватися на їх юридичній силі (вимір по вертикалі). Вона поширюється, по-перше, на співвідношення закону та підзаконних актів та, по-друге, на співвідношення Конституції та законів (як кодексів, так і інших (поточних)). Одночасно слід визнати існування ієрархії між ЦК та іншими (поточними) законами, що регулюють цивільні відносини. Ця ієрархія базується на визнанні ЦК основним актом цивільного законодавства (вимір ієрархії по горизонталі). Стосовно виміру ієрархії актів цивільного законодавства по горизонталі, то в статті 4 ЦК України закріплюється пріоритет норм ЦК (як основного регулятора приватних відносин) над нормами інших законів. Такий спосіб вирішення колізії норм ЦК з нормами інших законів, із констатацією пріоритету норм ЦК над нормами інших законів, підтримувався, зокрема, Конституційним Судом України (див. рішення від 13 березня 2012 року у справі № 5-рп/2012), Верховним Судом України, Великою Палатою Верховного Суду, касаційними судами (див. постанову Верховного Суду України від 30 жовтня 2013 року у справі № 6-59цс13, постанову Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2023цс15, постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року в справі № 334/3161/17 (провадження № 14-188цс20), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 січня 2023 року в справі № 676/47/21 (провадження № 61-8014св22), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року в справі № 753/95/21 (провадження № 61-3800сво23)).

Європейський суд з прав людини вказав, що ініціюючи провадження про виселення, заявниця посилалася на положення як Житлового, так і Цивільного кодексів України. Національні суди зосередилися лише на положеннях Житлового кодексу України та ухвалили рішення не на користь заявниці. У судових рішеннях не було надано жодного пояснення, чому суди не розглянули позов заявниці у контексті положень Цивільного кодексу України, на які заявниця прямо та послідовно посилалася. Не було зазначено, чи слід було вважати один із цих кодексів lex specialis щодо іншого або незастосовним з якоїсь причини. Положення Житлового кодексу України, застосовані у справі заявниці, були прийняті - і залишалися практично незмінними опісля - у 1983 році, коли Україна була частиною Радянського Союзу та перебувала під політичним та соціальним режимом, який не визнавав захищеного Конвенцією права на мирне володіння майном. Протягом більшої частини історії Радянського Союзу житло розподілялося між особами державними органами з незначним урахуванням прав приватної власності. У зв`язку з цим Суд вказує на думку Верховного Суду у його постанові від 2020 року про те, що застосування положень Житлового кодексу України 1983 року до регулювання житлових правовідносин «не відповідає реаліям сьогодення та змісту нинішніх суспільних відносин» і має бути застосовним Цивільний кодекс України як більш сучасний, кодифікований акт законодавства. Слід також зазначити, що своїми рішеннями національні суди по суті узаконили дуже тяжкий тягар для заявниці, незважаючи на її безспірне право власності та подані нею докази щодо її житлових потреб та поведінки відповідачів, і зробили це без будь-якої спроби оцінити баланс, який слід було встановити між відповідними інтересами (BILYAVSKA v. UKRAINE» № 84568/17, § 40, 47, ЄСПЛ від 27 березня 2025 року).

Європейський суд з прав людини зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть (EAST WEST ALLIANCE LIMITED v. UKRAINE, № 19336/04, § 166-168, ЄСПЛ, від 23 січня 2014 року).»

Враховуючи викладену правову позицію Верховного Суду та зазначені рішення ЄСПЛ слід дійти до висновку про те, що оцінка балансу між інтересами сторін, повинна бути надана в основному з урахуванням норм ЦК України та правових позицій Верховного Суду і рішення ЄСПЛ.

У статті 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до частини першої статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Правовідносини із користування чужим майном врегульовані зокрема статтями 401-406 ЦК України.

У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

У частині першій статті 402 ЦК України зазначено, що сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).

У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту. Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення ( ч. 2 ст. 406 ЦК України)..

Верховний Суд у постановах від 13 травня 2026, справа № 302/1799/24; від 15 травня 2017 року, справа № 6-2931цс16; від 29 листопада 2017 року, справа № 753/481/15; від 09 жовтня 2019 року, справа № 695/2427/16 виснував, що враховуючи норми статей 383, 391, 405 ЦК України та статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 ЖК України, положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення, будинок, квартиру тощо від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім`ї. Власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не належать до кола осіб, які постійно проживають разом із ним і не ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

У постанові Верховного Суду від 08 квітня 2026 , справа № 582/2035/23 суд виснував « 60. У статті 8 Конвенції передбачено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

61. Практика Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 8 Конвенції передбачає право на повагу до житла особи. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути безпідставно виселеною чи позбавленою свого житла.

62. Такий загальний захист поширюється як на власника житла (рішення ЄСПЛ від 24 листопада 1986 року у справі «Gillow v. the U.K.»), так і на наймача (рішення ЄСПЛ від 18 лютого 1999 року у справі «Larkos v. Cyprus»).

63. Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, визначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.»

Як зазначено вище позивач є власником спірної квартири, яка є єдиним його житлом.

Отже, норми статті 8 Конвенції поширюються також на права і свободи позивача, як на власника єдиного належному йому житла, який має право на повагу до його житла, право проживати у належному йому житловому приміщенні, без обмежень та без будь - яких перешкод з боку не власників житла.

Конституційний суд України зазначав, що кожен, хто не є власником, не має права створювати перешкод власнику у здійсненні належного йому права, а також вчиняти будь-які інші дії, спрямовані на порушення або обмеження правомочностей власника щодо володіння, користування та розпорядження майном; права володіння, користування та розпорядження власністю є рівними для всіх осіб (власників). Проте право власності, в тому числі й приватної, не є абсолютним; його здійснення має певні конституційно-правові межі, встановлені, зокрема, приписами частини третьої статті 13, частини сьомої статті 41 Основного Закону України, в яких зазначається, що власність зобов`язує і не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству, правам, свободам та гідності громадян ( рішення Конституційного Суду України від 14 липня 2020 року № 8-р/2020).

У постанові Верховного Суду від 13 травня 2025 року, справа №302/1799/24 суд виснував: « Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Право власності, як суб`єктивне цивільне право, містить у своєму складі: правомочність на власні дії; правомочність вимоги від інших; та правомочність захисту. Найбільш значущою для власника є правомочність на власні дії, яка характеризується як: пряме та безпосереднє панування над річчю. Власник здійснює надані йому правомочності своєю владою, не тільки незалежно від інших осіб, а й у такому правовому полі, коли не може бути ніякої влади над цією ж річчю з боку інших суб`єктів. Дії власника обумовлені його інтересом; виключне панування особи над річчю, тобто таке панування, що унеможливлює втручання інших осіб, на яких покладено пасивний обов`язок утримання, від вчинення подібних дій; абсолютність влади полягає в наданні власнику закріпленої правом можливості визначати, яким чином поводитися зі своєю річчю, коли та як реалізовувати свої правомочності по відношенню до неї ( див. зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 грудня 2019 року в справі № 235/9835/15-ц (провадження № 61-8142св18), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 січня 2020 року в справі № 679/1657/18 (провадження № 61-12028св19), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 лютого 2020 року в справі № 208/4020/16-ц (провадження № 61-24948св18), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 червня 2020 року в справі № 750/256/19 (провадження № 61-10378св19));

Згідно з частиною першою та другою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто, непорушність права власності проявляється у тому, що правомірним буде визнане лише таке позбавлення права власності або обмеження у його здійсненні, яке відбувається у випадках і в порядку, встановлених законом (постанова Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 грудня 2019 року в справі № 235/9835/15-ц (провадження № 61-8142св18), постанова Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 січня 2020 року в справі № 679/1657/18 (провадження № 61-12028св19), постанова Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 лютого 2020 року в справі № 208/4020/16-ц (провадження № 61-24948св18), постанова Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 червня 2020 року в справі № 750/256/19 (провадження № 61-10378св19));

Власник житла зобов`язаний утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб (зокрема, не власника житла, якому встановлено в судовому рішенні наявність права на житло (зокрема, сервітуту) та/або відмовлено у виселенні особи – не власника житла чи припинення її права) (див. постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23))».

Станом на час розгляду справи рішення суду про наявність права відповідачів на житло або рішення суду про відмову у їх виселенні із спірної квартири відсутні.

Судом встановлено, що позивач надав тимчасовий дозвіл на проживання відповідача ОСОБА_3 в належній йому квартирі, тому наявні підстави стверджувати, що для відповідача ОСОБА_3 був встановлений особистий сервітут на проживання у спірній квартирі, та про наявність підстав для застосування до вказаних правовідносин положення статей 391, та глави 32 «Право користування чужим майном» ЦК України.

Сервітут - це право обмеженого користування чужою нерухомістю в певному аспекті, не пов`язане з позбавленням власника нерухомого майна правомочностей володіння, користування та розпорядження щодо цього майна (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої палати Касаційного цивільного суду від 21 лютого 2018 року в справі № 498/164/15-ц (провадження № 61-4025св18), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2026 року в справі № 713/1153/23 (провадження № 61-17202сво23));

Частина 2 статті 406 ЦК України передбачає, що сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Відповідач ОСОБА_3 не є членом сім`ї власника квартири, не набув права постійного проживання у спірній квартирі, тому його право на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника квартири на підставі частини другої статті 406 ЦК України, оскільки у позивача склалися істотні обставини, які мають для нього істотне значення, а саме відсутність іншого житла, у якому за позивачем, на підставі вимог чинного законодавства закріплене право на користування таким житлом.

На час розгляду справи позивач потребує житла, але позбавлений права та можливості вільно та без перешкод проживати у власній квартирі, оскільки в ній проживають відповідачі, за якими в установленому законом порядку право на проживання у квартирі не закріплене.

Отже, обставини, які були підставою для встановлення особистого сервітуту для відповідача ОСОБА_3 припинились.

Відповідачі, всупереч положень ч. 2 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України не надали доказів, про наявність у позивача у власності іншого житла, про наявність у позивача законних підстав його постійного проживання в квартирі АДРЕСА_2 , яка не є його власністю та/або власністю його дружини. Отже, наявні підстави для виселення відповідачів із квартири, яка належить позивачу на праві власності, набутої в установленому законом порядку, з підстав, передбачених частиною 2 статті 406 ЦК України.

Окрім того, відповідач ОСОБА_2 підлягає виселенню , як особа, яка самоправно, без згоди власника вселилась до належного йому житла.

Позивач став власником квартири у розмірі 1/2 частки 17 жовтня 2013 року, а одноосібним власником 18 березня 2021 року, тому незалежно від того коли саме відповідач ОСОБА_2 вселилась до квартири, її вселення буде законним, тільки у разі наявності дозволу на вселення позивачем, як власником квартири.

Відповідач ОСОБА_2 не надала суду жодного доказу, які б підтверджували законність її вселення до квартири та надання дозволу на її вселення позивачем. Договір оренди ( найму) з власником квартири не укладався, в установленому законом порядку їй спірна квартира для проживання не надавалась. Не існує жодного рішення суду, яке б встановлювало право відповідача ОСОБА_2 на користування спірною квартирою або рішення суду, яким би було відмовлено у її виселенні із спірної квартири. Відповідачі ОСОБА_2 , як і ОСОБА_3 не є членами сім`ї позивача, і ніколи не такими не були. Тому положення частини 1 статті 405 ЦК України у правовідносинах, що склалися між позивачем та відповідачами не можуть бути застосовані. Відповідно до ч. 3 ст. 116 ЖК України ( яка була чинною станом на травень 2023 року) особи, які самоправно зайняли приміщення, виселяються без надання їм іншого жилого приміщення.

Частиною 1 ст. 21 Закону України « Про основні засади житлової політики» ( надалі Закон) передбачено що право осіб на житло реалізовується шляхом набуття права власності на нього, користування чи оренди житла, а також шляхом використання інших механізмів реалізації права на житло у межах, встановлених цим Законом та іншими законами України.

Статтею 36 цього Закону передбачено, що житло вважається самовільно зайнятим, якщо особа вселилася до житла без належних правовий підстав, відпали обставини, що були підставою для надання їй такого житла, та/або особа втратила право користування таким житлом. Вселення до житла без належних правових підстав забороняється. Самовільно зайняте житло підлягає негайному поверненню його власнику або особі, яка користується житлом на законних підставах.

Виконуючи завдання цивільного судочинства, окрім основних принципів: справедливості, добросовісності та розумності, суд повинен керуватися аксіомою цивільного судочинства: «Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem», яка означає: «У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права».

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.

Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом принципу верховенства права.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності в такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та з принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторін.

Досліджуючи баланс інтересів між захистом права власності позивача ОСОБА_5 та захистом права відповідачів ОСОБА_3 і ОСОБА_2 на користування квартирою, суд з урахуванням наданих доказів враховує наступне.

За своїм статусом позивач відноситься до категорії вразливих верств населення. Він, 1952 року народження, має похилий вік, пенсіонер, є особою з інвалідністю другої групи, непрацездатний як за віком так і за станом здоров`я.

Квартира за адресою АДРЕСА_3 є єдиним житлом позивача. За позивачем на законодавчому рівні не закріплене право постійного користування іншим житлом, окрім спірної квартири.

Враховуючи вік позивача, його стан здоров`я, непрацездатність є очевидною та обставина, що позивач позбавлений можливості орендувати інше окреме житло, а проживання відповідачів у квартирі позбавляє його права на повагу до його житла та проживання у власній квартирі.

Позивач, як власник майна, має право на мирне володіння та розпорядження майном (стаття 1 Першого протоколу Конвенції), а стаття 8 Конвенції гарантує йому право на повагу до його житла, та вільного користування належним йому житлом.

Як встановлено судом позивач надав згоду на тимчасове проживання у спірній квартирі лише відповідачу ОСОБА_3 , який без його згоди вселив до квартири відповідача ОСОБА_2 .

Небажання позивача проживати у власній квартирі із пасинком та його дружиною є його правом.

Відповідачі у судовому засіданні пояснювали, що вони визначили місце проживання позивача у квартирі - спальню, тоді як саме власнику житла, за нормами чинного законодавства, надано право визначати житлове приміщення, в якому можуть проживати не власники житла у разі, якщо власник надав згоду на проживання таких осіб.

Верховний суд у постанові від 08 квітня 2026 року, справа № 382/2035/23 яка за обставинами є релевантними, які розглядаються судом дійшов до висновку про виселення із житлового приміщення колишнього члена сім`ї, який створив нову сім`ю та його право на проживання у житлі, яке йому не належить, не закріплено у спосіб передбаченим законом, не існує жодного рішення суду, чи інших законних підстав, які б встановлювали законне право проживання відповідача у чужому житлі.

Відповідачі не є особами з інвалідністю, вони повнолітні, працездатні за віком та станом здоров`я, з ними не проживають неповнолітні діти, вона не є учасниками бойових дій, не є військовослужбовцями ЗСУ, тому не мають на законодавчому рівні пріоритету щодо заборони на їх виселення із квартири.

Відсутність у відповідачів іншого житла не є підставою для порушення прав позивача, гарантованих йому статтями 41 та 47 Конституції України, положеннями протоколу№1 до статті 1 Конвенції та статті 8 Конвенції.

Більш того відповідачі, не маючи власного житла, не вживають жодних заходів для отримання соціального житла або іншого житла, наприклад гуртожитку.

Необґрунтована впевненість відповідачів у тому, що позивач, всупереч власним потребам у житлі, зобов`язаний надати їм для проживання належне йому на праві власності єдине житло, суперечить підставам, що визначені пунктом 2 статті 8 Конвенції, які є вичерпаними. Національне законодавство не передбачає обов`язку для позивача забезпечити відповідачів житлом, таке забезпечення не є необхідним у демократичному суспільстві, не порушує інтереси національної громадської безпеки, моралі, захисту прав і свобод відповідачів.

За встановлених обставин суд дійшов до висновку щодо оцінки балансу конкуруючих інтересів власника квартири та відповідачів, яка визначається на користь позивача, тоді як відповідачі підлягають виселенню із квартири за адресою АДРЕСА_3 , яка належить позивачу на праві приватної власності на законних підставах.

Керуючись ст.ст.10,12,76-81, 259, 263-265,268 ЦПК України, суд,-

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги задовольнити.

Виселити із квартири АДРЕСА_1 ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Рішення суду може бути оскаржено до Полтавського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закритті апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасники справи:

Позивач: ОСОБА_5 , місце реєстрації АДРЕСА_3 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 .

Відповідачі: ОСОБА_3 , місце проживання АДРЕСА_3 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 .

ОСОБА_2 , місце проживання АДРЕСА_3 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3

Повний текст судового рішення виготовлений 17 липня 2026 року.

Суддя Ж.В.Кузіна