Рішення від 16 липня 2026 р. у справі №296/12194/25 — Корольовський районний суд м. Житомира

Справа № 296/12194/25

2/296/1953/26

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"17" липня 2026 р. м.Житомир

Корольовський районний суд міста Житомира

в складі: головуючого - судді Пилипюк Л. М.

за участю секретаря судового засідання Бартащук К. О.,

представника позивача Очича А. Ю.,

представника відповідача ОСОБА_1 адвоката Чайковської Р. А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 про визнання недійсним договору дарування,

В С Т А Н О В И В:

27 жовтня 2025 року позивач ОСОБА_2 звернувся до Корольовського районного суду міста Житомира з позовом до відповідачів ОСОБА_3 , ОСОБА_1 про визнання недійсним договору дарування. Позовна заява подана до суду та підписана представником позивача адвокатом Очичем А. Ю.

Позов обґрунтовано тим, що в липні 2025 року ОСОБА_2 дізнався, що Корольовським районним судом міста Житомира розглядається справа № 296/5994/25, в якій ОСОБА_2 має процесуальний статус відповідача. Ознайомившись із вказаною справою, представнику позивача адвокату Очичу А. Ю. стало відомо про те, що 23 липня 2024 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 укладено договір дарування 4/100 частки житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 .

Позивач вважає, що укладений між відповідачами договір дарування № 5034 від 23 липня 2024 року є незаконним та таким, що суперечить ст. 215 К України, в момент вчинення правочину його сторонами не було дотримано вимог ст. 203 ЦК України.

Ухвалою Корольовського районного суду міста Житомира від 02 жовтня 2008 року (справа № 2-391/08) затверджено мирову угоду, яка укладена між ОСОБА_4 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Відповідно до п. 2 вказаної мирової угоди ОСОБА_3 зобов`язався протягом 2009 року передати у власність (подарувати) відповідачам ОСОБА_4 та ОСОБА_2 4/100 належної йому на праві приватної власності частини житлового будинку АДРЕСА_2 .

ОСОБА_3 понад 15 років не виконував вищевказану мирову угоду, покликаючись на відсутність коштів, на зайнятість на роботі, ковідними обмеженнями та початком війни. Також відповідач зазначав, що ОСОБА_2 і так проживає у будинку та ніхто не оспорює його право власності. Позивач дійсно впродовж тривалого часу проживав у будинку за адресою: АДРЕСА_1 , здійснював в цьому помешканні ремонти, купував техніку. Згодом позивачу було діагностовано онкологічне захворювання і він поїхав за кордон на лікування.

Відповідач ОСОБА_3 , знаючи про наявність мирової угоди, яка затверджена ухвалою суду, скористався відсутністю ОСОБА_2 за місцем проживання, який проходить лікування у Чехії, подарував 4/100 частки житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , своїй дочці ОСОБА_1 з метою уникнення виконання рішення суду, а саме: ухвали Корольовського районного суду міста Житомира від 02 жовтня 2008 року (справа № 2-391/08) про затвердження мирової угоди.

Позивач дізнався про наявність оспорюваного договору дарування після ознайомлення його представником з матеріалами справи № 296/5994/25 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання його таким, що втратив право користування житлом.

За таких обставин позивач вважає, що договір дарування № 5034 від 23 липня 2024 року, який укладений між відповідачами ОСОБА_3 та ОСОБА_1 є фраудаторним і таким, що суперечить ст. 215 ЦК України, оскільки такий договір не спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, а з метою невиконання мирової угоди, затвердженої ухвалою Корольовського районного суду міста Житомира від 02 жовтня 2008 року (справа № 2-391/08).

Ухвалою судді Корольовського районного суду м. Житомира від 31 жовтня 2025 року прийнято до розгляду позовну заяву та відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження, призначено підготовче засідання.

29 грудня 2025 року від представника відповідача ОСОБА_1 адвоката Чайковської Р. А. надійшов відзив на позовну заяву. Заперечуючи вимоги позову, представник відповідача зазначає, що наведена у позовній заяві практика Верховного Суду не може бути застосована в спірних правовідносинах, оскільки обставини відповідних справ є суттєво відмінними від спірних правовідносин у цій справі. Мировою угодою, яка затверджена Корольовським районним судом міста Житомира 02 жовтня 2008 року в справі № 2-391/08, відповідач ОСОБА_3 , зокрема, зобов`язався впродовж 2009 року передати у власність (подарувати) ОСОБА_2 та ОСОБА_5 4/100 ідеальних частки житлового будинку по АДРЕСА_3 . З наведеного слідує, що мировою угодою було встановлено строк її виконання – протягом 2009 року. Однак, така мирова угода не була виконана з боку самого позивача, який не вчиняв активних дій, спрямованих на виконання мирової угоди. ОСОБА_3 не подарував 4/100 частини будинку у 2009 році і надалі у зв`язку з відсутністю намірів і бажання у самого позивача та ОСОБА_4 у реалізації мирової угоди. Наявність передбаченого мировою угодою обов`язку ОСОБА_3 передати (подарувати) ОСОБА_2 та ОСОБА_4 частини будинку не було пов`язано з наявністю якогось боргу чи інших майнових зобов`язань перед позивачем. ОСОБА_2 фізично не проживає у будинку впродовж тривалого часу та навіть до 2022 року не ніс та наразі не несе жодних витрат на його утримання. Факт непроживання позивача у будинку впродовж тривалого часу, відсутність будь-якого інтересу до цього житла свідчить про повну безпідставність його вимог у цій справі. Позивач з часу укладення мирової угоди не вживав активних дій, спрямованих на її реальне виконання. Враховуючи тривалу відсутність інтересу позивача до будинку ОСОБА_3 правомірно вирішив подарувати належне йому з 2006 року нерухоме майно своїй дочці – ОСОБА_1 . Правочин дарування заснований на вільному волевиявленні ОСОБА_3 , спрямований на реальне настання правових наслідків, які виявились в отриманні ОСОБА_1 права власності на житло з метою подальшого володіння та користування ним. ОСОБА_3 не приховував своїх активів, оскільки не має перед позивачем майнових зобов`язань. Щодо зобов`язання, передбаченого мировою угодою, то таке не може існувати вічно, тим більше з урахуванням відсутності інтересу самого позивача до реалізації такої мирової угоди. На підставі наведеного представник відповідача ОСОБА_1 адвокат Чайковська Р. А. просить у задоволенні позову відмовити.

Разом із відзивом на позовну заяву представник відповідача ОСОБА_1 адвокат Чайковська Р. А. подала до суду заяву про застосування строку позовної давності.

06 березня 2026 року до суду від представника відповідача ОСОБА_3 адвоката Полонської Л. М. надійшов відзив на позовну заяву. Обґрунтовуючи свою позицію, представник відповідача, зазначає, що позивач безпідставно кваліфікує оспорюваний договір дарування як фраудаторний. Для застосування конструкції фраудаторного правочину важливо, серед іншого, щоб кредитору належало суб`єктивне право – право вимоги. Натомість позивач документально не підтвердив конкретний зміст права вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_3 на час вчинення оспорюваного правочину. Позивач приховав від суду ту обставину, що 06 серпня 2015 року державний виконавець (ВП № 48326920) після поновлення строку пред`явлення виконавчого документа до виконання відмовив ОСОБА_2 у прийнятті до провадження виконавчого документа – ухвали Корольовського районного суду міста Житомира № 2-391/08 від 02 жовтня 2008 року. В подальшому впродовж 17 років поспіль ОСОБА_2 не вживав заходів, які б свідчили про його цивільно-правовий інтерес до предмету оспорюваного правочину, зокрема, позивач не оскаржив вищевказану постанову державного виконавця, не звертався до суду за захистом своїх прав, тобто позивач втратив інтерес до реалізації мирової угоди та отримання у власність нерухомого майна. Відповідач ОСОБА_3 не вчиняв недобросовісних дій щодо відчуження предмету оспорюваного правочину впродовж строку, визначеного в мотивувальній частині мирової угоди, затвердженої судом, тобто в 2009 році та в наступні 3 роки перебігу строку позовної давності для можливого захисту ОСОБА_2 своїх прав, якщо він вважав їх порушеними. Також оспорюваний правочин вчинений після спливу строків можливого пред`явлення позивачем відповідних вимог про спонукання виконання мирової угоди впродовж 2015-2018 років. Отже, відповідач ОСОБА_3 , укладаючи оспорюваний договір дарування, не діяв на випередження законним діям та/чи вимогам позивача, не мав наміру зашкодити позивачу. Відповідач ОСОБА_3 подарував своє майно через 17 років після укладення мирової угоди, яка залишилась невиконаною. На переконання представника відповідача ОСОБА_3 , обраний позивачем спосіб захисту не є ефективним. Оспорюваний правочин не може кваліфікуватись як фраудаторний, а факт безоплатності правочину та перебування відповідачів у родинних стосунках не роблять такий правочин фраудаторним. На підставі наведеного представник відповідача ОСОБА_3 просить у задоволенні позову відмовити.

Ухвалою суду від 22 квітня 2026 року закрито підготовче провадження, справу призначено до судового розгляду по суті.

Представник позивача адвокат Очич А. Ю. у судовому засіданні вимоги позову підтримав з підстав, які зазначені ним у позовній заяві. Додатково представник позивача пояснив, що ОСОБА_2 постійно проживав за адресою: АДРЕСА_1 , однак в 2022 році виїхав з України за кордон, наразі він проживає в Чехії, де проходить лікування. Позивач не має юридичної освіти та не був належним чином обізнаний зі способами захисту своїх прав, пов`язаних з тривалим невиконанням ОСОБА_3 мирової угоди. Представник позивача підтверджує, що йому відомо про те, що ОСОБА_4 померла, однак вважає, що мирова угода підлягає до виконання.

Відповідач ОСОБА_1 , беручи участь у судовому засіданні, суду пояснила, що їй нічого не було відомо про наявність мирової угоди, укладеної між ОСОБА_2 , ОСОБА_5 та ОСОБА_3 щодо частини житлового будинку, власником якої вона стала на підставі оспорюваного договору дарування. Її батько ОСОБА_3 вирішив подарувати їй належну йому частину будинку, оскільки 1) вона з сім`єю потребувала такого житла (вона з чоловіком та дітьми проживали в орендованому житлі); 2) в будинку тривалий час ніхто не проживав, за ним ніхто не доглядав; 3) будинок був занедбаний та потребував ремонту. Після оформлення договору дарування вона здійснила прибирання та ремонт цього житла та дійсно проживає там разом зі своєю сім`єю. Набуття нею права власності на житло спрямоване на збереження такого житла в належному стані та з метою задоволення її житлових потреб. Також ОСОБА_1 повідомила, що вона проводила комунікацію з позивачем у телефонному режимі, повідомляла йому про необхідність забрати речі з будинку, тобто позивач був проінформований про те, що вона переїхала жити до цього житла та не висловлював з цього приводу жодних заперечень.

Представник відповідача ОСОБА_1 адвокат Чайковська Р. А. в судовому засіданні просила відмовити в задоволенні позову з підстав, які наведені нею у відзиві на позовну заяву.

Представник відповідача ОСОБА_3 адвокат Полонська Л. М. у судове засідання не з`явилась, будучи належним чином повідомленою про дату, час та місце розгляду справи, що підтверджено її особистою розпискою. Суд ураховує, що представник відповідача ОСОБА_3 висловила свою позицію у відзиві, а також надала свої пояснення в судовому засіданні.

Відповідно до ч.1 ст. 223 ЦПК України неявка в судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Дослідивши у судовому засіданні матеріали справи, встановивши обставини справи та відповідні їм правовідносини, суд дійшов висновку, що позов не підлягає до задоволення з таких підстав.

Частиною 1 статті 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Зі змісту ст. 12 ЦПК України вбачається, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Суд установив, що ухвалою Корольовського районного суду міста Житомира від 02 жовтня 2008 року в справі № 2-391/08 за позовом ОСОБА_4 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про поділ спадкового майна визнано мирову угоду, яка укладена між ОСОБА_4 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 (далі по тексту рішення – Мирова угода).

Відповідно до мотивувальної частини вищевказаної ухвали суду сторони в справі № 2-391/08 подали заяву про затвердження мирової угоди, відповідно до якої

1) ОСОБА_4 та ОСОБА_2 зобов`язуються не чинити перешкод відповідачу ОСОБА_3 в користуванні частиною земельної ділянки розміром 0,5 га, розташованої біля домоволодіння АДРЕСА_2 з подальшою її приватизацією останнім. Крім цього, зобов`язуються не чинити перешкод відповідачу в добудові частини домоволодіння розміром 30 м? на вищевказаній земельній ділянці та оформлення в подальшому на неї права власності;

2) ОСОБА_3 зобов`язується напротязі 2009 року передати у власність (подарувати) відповідачам ОСОБА_4 та ОСОБА_2 4/100 належних йому на праві приватної власності частки в будинку АДРЕСА_2 .

Суд установив та учасники справи визнають, що вищевказана мирова угода не виконана.

Ухвалою Корольовського районного суду міста Житомира від 11 серпня 2014 року ОСОБА_2 поновлено пропущений строк для пред`явлення до виконання виконавчого листа № -391/08 в справі за позовом ОСОБА_4 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про поділ спадкового майна та встановлено строк пред`явлення вказаного листа до виконання відповідно до ст. 22 Закону України «Про виконавче провадження» строком на 1 рік з часу набрання ухвалою законної сили.

Постановою державного виконавця Корольовського ВДВС Житомирського міського управління юстиції від 06 серпня 2015 року стягувачу ОСОБА_2 відмовлено в прийнятті до провадження виконавчого документу та у відкритті виконавчого провадження з примусового виконання ухвали Корольовського районного суду міста Житомира, якою визнано мирову угоду, укладену між ОСОБА_4 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про поділ спадкового майна. Таке рішення державний виконавець мотивував тим, що пред`явлений ОСОБА_2 виконавчий документ не містить вказівки на його примусове виконання «стягнути, зобов`язати».

23 липня 2024 року між ОСОБА_3 (дарувальник) та ОСОБА_1 (обдарована) укладено договір дарування, який посвідчений приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Царіциною І. С., реєстровий номер – 5034 (далі по тексту рішення – Договір дарування, оспорюваний правочин).

Відповідно до п. 1 Договору дарування дарувальник ОСОБА_3 безоплатно передає у власність своєї доньки обдарованої ОСОБА_1 належні йому на праві приватної власності 4/100 частки житлового будинку АДРЕСА_2 .

У другому абзаці п. 3 Договору дарування зазначено, що, усвідомлюючи міру своєї відповідальності за надання неправдивої інформації, недійсних та/або підроблених документів, замовчування факту наявності третіх осіб, прав чи інтересів яких може стосуватись ця нотаріальна дія, дарувальник та обдарована підтверджують дійсність намірів при укладенні цього договору, а також те, що ця угода не носить характеру мнимої та удаваної і не є угодою зловмисною, а будь-які заперечення до будь-яких умов правочину – відсутні.

Копією витягу з Державного реєстру речових прав від 23 липня 2024 року підтверджено реєстрацію 23 липня 2024 року за ОСОБА_1 права власності на 4/100 частки житлового будинку АДРЕСА_2 .

Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_2 зазначає, що відповідачі, укладаючи Договір дарування, діяли недобросовісно та з метою ухилення ОСОБА_3 виконання Мирової угоди.

Зміст позову свідчить, ОСОБА_2 звертається до суду з вимогою про визнання недійсним укладеного між відповідачами Договору дарування з метою захисту свого майнового права на 4/100 частини житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 .

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає таке.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України).

Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).

Відповідно до частин першої-п`ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Відповідно до частини другої статті 719 ЦК України договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття (частина перша статті 722 ЦК України).

Правочини, які укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Правочин не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 16 червня 2021 року у справі № 747/306/19, провадження № 61-1272 св20, зазначив, що приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин).

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).

Необхідно розмежовувати конкурсне оспорювання та позаконкурсне оспорювання фраудаторних правочинів. Недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб. Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20, провадження № 61-2612 св23).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260 цс 19) вказано, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.

Велика Палата Верховного Суду сформулювала підхід, за яким допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як: фіктивного (стаття 234 ЦК України); такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України); такого, що порушує публічний порядок (частини перша та друга статті 228 ЦК України).

Договір як приватно-правова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, покликаний забезпечити регулювання цивільних відносин, та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення фраудаторного договору) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили (див. подібний висновок у постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 листопада 2020 року в справі № 569/6427/16, провадження № 61-39814 св18).

Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника) (див. постанову Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року у справі № 755/17944/18, провадження № 61-17511 св 19).

Згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Законні очікування розглядаються як елемент правової визначеності, у тому числі і тоді, коли йдеться про захист законних очікувань щодо здійснення права власності. Характеристика очікувань як легітимних поєднує в собі їх законність, яка зумовлена реалізацією особою належного особі суб`єктивного права, а також їх обґрунтованість, тобто зумовлену законом раціональність сподівань учасників суспільних відносин.

Отже, для встановлення фраудаторності правочину доведенню підлягає, що боржник діяв недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам інших осіб, оскільки відчуження належного йому майна відбулося з метою уникнення звернення стягнення кредитором на його майно як боржника.

У спірних правовідносинах позивач заявляє про фраудаторність Договору дарування, оскільки такий, на його думку, укладено відповідачем ОСОБА_3 з метою уникнення виконання Мирової угоди, відповідно до якої ОСОБА_3 зобов`язався впродовж 2009 року передати у власність (подарувати) ОСОБА_4 та ОСОБА_2 4/100 частини будинку, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

Суд ураховує, що мирова угода укладається сторонами з метою врегулювання спору на підставі взаємних поступок і має стосуватися лише прав та обов`язків сторін.

Ухвала Корольовського районного суду міста Житомира від 06 жовтня 2008 року, якою визнано Мирову угоду, є рішенням суду, що набрало законної сили, а тому є обов`язковим до виконання.

Сторони визнають, що станом на дату укладення оспорюваного правочину Мирова угода не була виконана. Достовірні причини невиконання Мирової угоди (ухилення від виконання, досягнення іншої домовленості, тощо) суду невідомі.

У разі невиконання затвердженої судом мирової угоди ухвала суду про затвердження мирової угоди може бути подана для її примусового виконання в порядку, передбаченому законодавством для виконання судових рішень.

Суд ураховує, що Мирова угода ніколи не перебувала та перебуває на примусовому виконанні в органах ДВС.

Верховний Суду у своїй постанові № 363/1103/16-ц від 10.05.2018 року зазначає, що разі невиконання однією зі сторін зобов`язань за умовами мирової угоди інша сторона угоди не позбавлена можливості звернутися до суду з позовом про спонукання до виконання мирової угоди. При цьому звернення заінтересованої особи до суду із зазначеним позовом без попереднього отримання постанови державного виконавця про відмову у відкритті виконавчого провадження не є підставою для відмови в задоволенні указаного позову.

У спірних правовідносинах саме на позивача покладено процесуальний обов`язок доведення змісту та обсягу його порушеного майнового права на нерухоме майно, яке є предметом Договору дарування, тобто позивач має довести наявність у нього статусу кредитора по відношенню до відповідача ОСОБА_3 станом на дату укладення оспорюваного правочину.

Перед наданням оцінки добросовісності дій відповідачів на момент укладення Договору дарування першочергово суду слід установити чи існував обов`язок майнового характеру відповідача ОСОБА_3 перед позивачем ОСОБА_2 за рішенням суду, яким визнано Мирову угоду, та якого саме змісту цей обов`язок (з урахуванням тої обставини, що на момент укладення Договору дарування ОСОБА_4 вже померла); чи підлягає виконанню, чи може бути виконана така Мирова угода та в який спосіб (в добровільному/примусовому порядку чи шляхом спонукання до її виконання).

Наполягаючи на існуванні невиконаного зобов`язання відповідача ОСОБА_3 за Мировою угодою щодо відчуження частини будинку, позивач нічого не зазначає про виконання ним та ОСОБА_4 першого пункту вказаної Мирової угоди, відповідно до змісту якого відповідач ОСОБА_3 мав приватизувати земельну ділянку площею 0,5 га.

На запитання суду щодо ефективності обраного способу захисту представник позивача відповів, що наразі предметом спору є саме визнання недійсним Договору дарування, однак йому невідомо яким чином надалі позивач буде захищати свої права на нерухоме майно.

У межах заявлених позовних вимог суд з урахуванням принципу диспозитивності цивільного судочинства не може надавати оцінку рішенню суду, яке набрало законної сили, тлумачити ухвалу суду про визнання Мирової угоди, роз`яснювати таке рішення суду та робити висновки щодо можливості та порядку її виконання. При цьому вказані обставини є важливими у спірних правовідносинах для об`єктивного та правильного вирішення спору.

Обираючи спосіб захисту, ОСОБА_2 заявляє на вирішення суду лише вимогу про визнання недійсним Договору дарування, однак задоволення такого позову не може ефективно захистити права позивача, які він вважає порушеними, адже фактично поверне сторін у стан правової невизначеності та відсутності розуміння яким чином діяти далі, яким чином має відбутись спонукання ОСОБА_3 до виконання Мирової угоди. Отже, обраний позивачем спосіб захисту не відповідає змісту спірних правовідносин, є неефективним та таким, що не спрямований на реальний захист прав, які позивач вважає порушеними. У спірних правовідносинах вимога про визнання недійсним Договору дарування може бути заявлена в поєднанні з вимогою, спрямованою на захист майнового права/інтересу позивача, які він вважає порушеними, зокрема, з вимогою про спонукання до виконання мирової угоди.

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року всправі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)).

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Ураховуючи вищевказані мотиви, визначившись з характером спірних правовідносин, дослідивши наявні у справі докази в їх сукупності та взаємозв`язку, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позову.

Керуючись ст. ст. 4, 7, 8, 10, 11, 12, 13, 83, 137, 141, 247, 258, 259, 263-265, 268, 280-282 ЦПК України, суд

У Х В А Л И В :

Відмовити в задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 про визнання недійсним договору дарування.

Рішення суду може бути оскаржено до Житомирського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Позивач: ОСОБА_2 , РНОКПП – НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ;

Відповідач: ОСОБА_3 , РНОКПП – НОМЕР_2 , адреса: АДРЕСА_1 ;

Відповідач: ОСОБА_1 , РНОКПП – НОМЕР_3 , адреса: АДРЕСА_1 .

Повний текст рішення суду складено 17 липня 2026 року.

Суддя Корольовського районного суду

міста Житомира Лілія ПИЛИПЮК