Постанова від 01 червня 2026 р. у справі №509/3775/15-ц — Одеський апеляційний суд

Номер провадження: 22-ц/813/3293/26

Справа № 509/3775/15-ц

Головуючий у першій інстанції Кириченко П. Л.

Доповідач Таварткіладзе О. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02.06.2026 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого – Таварткіладзе О.М.,

суддів: Сєвєрової Є.С., Погорєлової С.О.,

за участю секретаря судового засідання: Чередник К.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 , від імені якої діє представник ОСОБА_2 , на ухвалу Овідіопольського районного суду Одеської області від 28 листопада 2025 року за скаргою ОСОБА_3 на неправомірну відмову про зняття арешту в межах виконавчого провадження №51419760 та зобов`язання вчити певні дії, заінтересовані особи: Відділ примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень в Одеській області Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України, Товариство з обмеженою відповідальністю «Укрдебт Плюс», ОСОБА_4 , -

В С Т А Н О В И В:

11 листопада 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду зі скаргою, в якої скаржник просить суд:

- визнати неправомірну відмову Відділу ПВР Управління ЗПВР в Одеській області від 09.09.2024 року у знятті арешту нерухомого майна, накладеного Постановлю старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Одеській області Хлєбникова О.В. про накладення арешту на майно боржника та оголошення заборони на його відчуження серія та номер 51419760 від 14.06.2016 року,

- зобов`язати Відділ ПВР Управління ЗПВР в Одеській області зняти вищевказаний арешт, внесеного до Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, номер запису 15085039 від 22.06.2016 року.

Скарга мотивована тим, що в рамках виконавчого провадження №51419760, яке було відкрито державним виконавцем 14.06.2016 року на підставі заяви стягувача та виконавчого листа № 509/3775/15-ц виданого 17 травня 2016 року Овідіопольським райсудом Одеської області про стягнення з ОСОБА_5 ( ОСОБА_6 ) та ОСОБА_3 на користь банка заборгованість за кредитним договором №11270496000 від 17.12.2007 року в розмірі 4 090 672,26 грн. у солідарному порядку.

Під час примусового виконання державним виконавцем 14 червня 2016 року було накладено арешт на все нерухоме майно боржника ОСОБА_7 .

30 травня 2017 року державним виконавцем вищевказаний виконавчий лист був повернутий стягувачу на підставі того, що у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернено стягнення, а здійснені виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними.

Після завершення виконавчого провадження між сторонами виконавчого провадження було врегульовано питання, щодо виконання кредитного договору у боржника відсутня заборгованість за кредитним договором.

У серпні 2024 року скаржниця звернулась до Відділу ПВР Управління ЗПВР в Одеській області з заявою про скасування арештів на нерухоме майно, однак посадовими особами структурного підрозділу було безпідставно відмовлено у задоволені її заяви про скасування постанови про накладення арешту, а тому скаржниця просить визнати неправомірну відмову відділу у знятті арешту та зобов`язати відділ зняти арешт з нерухомого майна та заборону його відчуження.

Ухвалою Овідіопольського районного суду Одеської області від 28 листопада 2025 року у задоволені скарги представника боржниці адвоката Чорнуцького Вадима Петровича на неправомірну відмову про зняття арешту в рамках виконавчого провадження – відмовлено.

Не погоджуючись з такою ухвалою суду, ОСОБА_1 , від імені якої діє представник ОСОБА_2 , звернулася з апеляційною скаргою, в якій просить ухвалу Овідіопольського районного суду Одеської області від 28 листопада 2025 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким вимоги скарги ОСОБА_1 задовольнити, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права.

В обґрунтування апеляційної карги зазначено, що станом на теперішній час щодо ОСОБА_3 відсутні будь-які відкриті виконавчі провадження, її зобов`язання як фінансового поручителя за Договором поруки №166299 від 17.12.2007 року припинені у зв`язку з задоволенням прав вимоги Іпотекодержателя та у зв`язку із відсутністю заборгованості по Договору про надання споживчого кредиту №11270496000 від 17.12.2007 року. До тепер у спеціальному розділі Державного реєстру речових прав є актуальною інформація щодо арешту майна ОСОБА_8 та оголошення заборони на його відчуження, накладеного згідно постанови серія та номер: 51419760 від 14.06.2016 року. У зв`язку з чим, представник ОСОБА_1 , у серпні 2024 року звернувся Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень в Одеській області Південного міжрегіонального управління юстиції в Одеській області із заявою про скасування арешту майна, накладеного постановою серія та номер: 51419760 від 14.06.2016 року, однак посадовими особами Відділу було безпідставно відмовлено у задоволені заяви про скасування постанови про накладення арешту.

Станом на день звернення до суду заявник втратила статус боржника, оскільки її фінансові зобов`язання припинені (виконані), виконавче провадження завершено, матеріали провадження знищено. Наявність протягом тривалого часу нескасованого арешту на майно заявника, за умови відсутності виконавчого провадження та майнових претензій з боку стягувача, є невиправданим втручанням у право особи на мирне володіння своїм майном.

Відзив на апеляційну скаргу до суду не надходив.

Будучи в розумінні ст. ст. 128, 130 ЦПК України належним чином повідомленими про дату, час та місце розгляду справи, призначене на 02.06.2026 року на 14:00 год. учасники справи не з`явилися, про причини неявки не повідомили, заяв про відкладення справи або про участь у судовому засідання в режимі відеоконференції не подавали.

Від представника ТОВ «Укрдебт Плюс» Ковалевського Є.В. надійшла заява про розгляд справи за відсутності представника заявника.

Відповідно до статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Оскільки явка учасників справи до суду апеляційної інстанції не є обов`язковою, поважність причин неучасті у судовому засіданні 02.06.2026 року учасників справи, належним чином повідомлених про розгляд справи, судом апеляційної інстанції не встановлено, а наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, спір підлягає вирішенню по суті, оскільки основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Тому розгляд апеляційним судом справи у відсутності учасників (відповідачів), які відсутні у судовому засіданні при таких обставинах не є порушенням їхніх прав щодо забезпечення участі у судовому засіданні і доступі до правосуддя. Схожі за зміст. висновки викладені у постанові Верховного Суду у справі Верховного Суду у справі № 361/8331/18.

За таких обставин, колегія суддів не знаходить підстав для відкладення розгляду справи.

Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити частково, виходячи з наведених у цій постанові підстав.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги; суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до ч. 1 п. 2 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є:

1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи;

2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими;

3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи;

4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відмовляючи у задоволенні скарги ОСОБА_3 на неправомірну відмову про зняття арешту в межах виконавчого провадження №51419760 та зобов`язання вчити певні дії, суд першої інстанції виходив з того, що держаний виконавець позбавлений можливості приймати будь-яке процесуальне рішення в рамках виконавчого провадження №51419760, в тому числі і ті дії, на які наполягає скаржник оскільки зазначене виконавче провадження відповідно до положень наказу МЮ України «Про затвердження Правил введення діловодства та архіву в органах державної служби та приватних виконавець №1829/5 від 07.06.2017 року – знищено та скаржником дана обставина не оскаржується, а тому суд дійшов до висновку, що дії державного виконавця щодо відмови скаржнику у знятті арешту відповідали закону та були здійснені в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби.

Колегія суддів не може у повній мірі погодитися з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Судом встановлено та з матеріалів справи вбачається, що заочним рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 18 березня 2016 року стягнуто з ОСОБА_9 , ОСОБА_8 на користь ПАТ «Дельта Банк» в солідарному порядку заборгованість за кредитним договором у розмірі 4 090 672,26 грн, а також судовий збір у розмірі 3445 грн з кожного. Рішення суду першої інстанції набрало законної сили.

На виконання рішення суду Овідіопольським районним судом Одеської області 17 травня 2016 року було видано виконавчий лист №509/3775/17.

14 червня 2016 року державним виконавцем було відкрито виконавче провадження №51419760 на підставі заяви стягувача та виконавчого листа №509/3775/15-ц виданого 17 травня 2016 року Овідіопольським районним судом Одеської області про солідарне стягнення з ОСОБА_9 ) та ОСОБА_8 на користь ПАТ «Дельта Банк» заборгованість за кредитним договором №11270496000 від 17.12.2007 року в розмірі 4 090 672,26 грн.

Постановою старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Одеській області Хлєбникова О.В. від 14 червня 2016 року в межах виконавчого провадження № 51419760 було накладено арешт на все майно та заборону на відчуження будь-якого майна, що належить боржнику ОСОБА_8 .

Відомості про обтяження були внесені до Державного реєстру речових прав 22.06.2016 16:46:57, номер запису про обтяження: 15085039 (спеціальний розділ). Підставою внесення запису стало рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 30162995 від 22.06.2016 16:47:15. Державний реєстратор: Хлебников О.В., обтяжував: Відділ примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Одеській області.

30 травня 2017 року державним виконавцем вищевказаний виконавчий лист був повернутий стягувачу на підставі пункту 2 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження» у зв`язку тим, що у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернено стягнення, а здійснені виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними.

Ухвалою Овідіопольського районного суду Одеської області від 18 вересня 2020 року замінено стягувача ПАТ «Дельта Банк» на його правонаступника ТОВ «Укрдебт Плюс» у справі № 509/3775/15-ц за позовом ПАТ «Дельта Банк» до ОСОБА_9 , ОСОБА_8 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Відповідно до довідки ТОВ «УКРДЕБТ ПЛЮС» від 09.04.2024 року № 1285/2/02/224530, станом на 23.09.2020 року зобов`язання ОСОБА_8 як фінансового поручителя за Договором поруки №166299 від 17.12.2007 року, укладеного в забезпечення виконання зобов`язання ОСОБА_4 по Договору про надання споживчого кредиту №11270496000 від 17.12.2007 року припинені, у зв`язку з задоволенням прав вимоги Іпотекодержателя шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, а саме: квартири під АДРЕСА_1 , у порядку передбаченому ст. 37 Закону України «Про іпотеку», заборгованість по зазначеному кредитному договору відсутня.

Зі свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 вбачається, що 27 січня 2024 року боржниця ОСОБА_8 уклала шлюб та змінила прізвище на ОСОБА_10 .

Ухвалою Овідіопольського районного суду Одеської області від 23 квітня 2024 року заяву ТОВ «Укрдебт Плюс» про видачу дубліката виконавчого документа залишено без розгляду.

09.08.2024 року представник К.О. звернувся до Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень в Одеській області Південного міжрегіонального управління юстиції в Одеській області із заявою про скасування арешту майна, накладеного постановою серія та номер: 51419760 від 14.06.2016 року.

Листом Управління забезпечення примусового виконання рішень в Одеській області від 09.09.2024 року № 33050/031 адвоката Чорнуцького В.П., який діє в інтересах ОСОБА_1 повідомлено про відсутність у Відділу підстав для зняття арешту в межах виконавчого провадження № 51419760.

Виконавче провадження №51419760 за закінченням терміну зберігання було знищено у відповідності до положень наказу Міністерства юстиції України «Про затвердження Правил діловодства та архіву в органах державної служби та приватними виконавцями» № 1829/5 від 07.06.2017 року.

Колегія суддів виходить з наступного.

Відповідно до статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Статтею 18 ЦПК України визначено, що судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.

Згідно зі статтею 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.

Згідно з частиною другою статті 451 ЦПК України у разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов`язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене права заявника).

Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню в разі невиконання їх в добровільному порядку, на час проведення виконавчих дій з виконання виконавчого листа № 2-55/09, виданого 11 листопада 2010 року Київським районним судом м. Одеси, були врегульовані Законом України «Про виконавче провадження» № 606-XIV (далі - Закон № 606-XIV), який втратив чинність 05 жовтня 2016 року.

Відповідно до статті 1 Закону № 606-XIV (тут і далі - у редакції, чинній на час проведення виконавчих дій) виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Згідно з частинами першою, другою статті 11 Закону № 606-XIV державний виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Державний виконавець здійснює заходи, необхідні для своєчасного і в повному обсязі виконання рішення, зазначеного в документі на примусове виконання рішення (далі - виконавчий документ), у спосіб та в порядку, встановленому виконавчим документом і цим Законом.

Відповідно до пункту 5 частини третьої статті 11 Закону № 606-XIV державний виконавець у процесі здійснення виконавчого провадження має право накладати арешт на майно боржника, опечатувати, вилучати, передавати таке майно на зберігання та реалізовувати його в установленому законодавством порядку.

Виконавче провадження як сукупність дій, спрямованих на примусове виконання рішень, передбачає застосування арешту майна боржника як засобу, що обмежує можливість відчуження майна боржником із метою його подальшої реалізації у спосіб, передбачений законом.

Отже, правовою метою накладення державним виконавцем арешту на майно боржника є забезпечення реального виконання рішення, що відповідно до Закону України «Про виконавче провадження» підлягає примусовому виконанню.

05 жовтня 2016 року набрав чинності Закон України «Про виконавче провадження» від 02 червня 2016 року № 1404-VIII (далі - Закон № 1404-VIII).

Відповідно до частини першої, другої статті 18 Закону № 1404-VIII виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Виконавець зобов`язаний: здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом; надавати сторонам виконавчого провадження, їхнім представникам та прокурору як учаснику виконавчого провадження можливість ознайомитися з матеріалами виконавчого провадження; розглядати в установлені законом строки заяви сторін, інших учасників виконавчого провадження та їхні клопотання; заявляти в установленому порядку про самовідвід за наявності обставин, передбачених цим Законом; роз`яснювати сторонам та іншим учасникам виконавчого провадження їхні права та обов`язки.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 37 Закону №404-VIII виконавчий документ повертається стягувачу, якщо у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернено стягнення, а здійснені виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними.

Повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених цією статтею, не позбавляє його права повторно пред`явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених статтею 12 цього Закону, крім випадків, коли виконавчий документ не підлягає виконанню або покладені виконавчим документом на боржника зобов`язання підлягають припиненню відповідно до умов угоди про врегулювання спору (мирової угоди), укладеної між іноземним суб`єктом та державою Україна на будь-якій стадії урегулювання спору або розгляду справи, включаючи стадію визнання та виконання рішення, незалежно від дати укладення такої угоди (частина 5 статті 37 Закону України «Про виконавче провадження» від 02 червня 2016 року № 1404-VIII).

Повернення виконавчого документа стягувачу є процесуальною дією державного (приватного) виконавця, яка вчиняється останнім у випадку, коли внаслідок існування певних обставин або дій чи бездіяльності учасників виконавчого провадження неможливо у примусовому порядку виконати відповідне рішення. Разом з цим повернення виконавчого документа стягувачу не свідчить про неможливість примусового виконання рішення взагалі, а лише про таку неможливість у певний момент. Тобто якщо перестануть існувати обставини, що стали підставою для повернення виконавчого документа стягувачу, то останній може повторно звернутися із заявою про примусове виконання рішення (див. п. 53 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2025 року у справі № 2/1522/11652/11 (провадження № 14-137цс24)).

Згідно з частиною першою статті 40 Закону № 1404-VIII уразі закінчення виконавчого провадження (крім закінчення виконавчого провадження за судовим рішенням, винесеним у порядку забезпечення позову чи вжиття запобіжних заходів, а також, крім випадків нестягнення виконавчого збору або витрат виконавчого провадження, нестягнення основної винагороди приватним виконавцем), повернення виконавчого документа до суду, який його видав, арешт, накладений на майно (кошти) боржника, знімається, відомості про боржника виключаються з Єдиного реєстру боржників, скасовуються інші вжиті виконавцем заходи щодо виконання рішення, а також проводяться інші необхідні дії у зв`язку із закінченням виконавчого провадження.

Відповідно до частини четвертої статті 59 Закону № 1404-VIII підставами для зняття виконавцем арешту з усього майна (коштів) боржника або його частини є: 1) отримання виконавцем документального підтвердження, що рахунок боржника має спеціальний режим використання та/або звернення стягнення на такі кошти заборонено законом; 2) надходження на рахунок органу державної виконавчої служби, рахунок приватного виконавця суми коштів, стягнених з боржника (у тому числі від реалізації майна боржника), необхідної для задоволення вимог усіх стягувачів, стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження та штрафів, накладених на боржника; 3) отримання виконавцем документів, що підтверджують про повний розрахунок за придбане майно на електронних торгах; 4) наявність письмового висновку експерта, суб`єкта оціночної діяльності - суб`єкта господарювання щодо неможливості чи недоцільності реалізації арештованого майна боржника у зв`язку із значним ступенем його зношення, пошкодженням; 5) відсутність у строк до 10 робочих днів з дня отримання повідомлення виконавця, зазначеного у частині шостій статті 61 цього Закону, письмової заяви стягувача про його бажання залишити за собою нереалізоване майно; 6) отримання виконавцем судового рішення про скасування заходів забезпечення позову; 7) погашення заборгованості із сплати періодичних платежів, якщо виконання рішення може бути забезпечено в інший спосіб, ніж звернення стягнення на майно боржника; 8) отримання виконавцем документального підтвердження наявності на одному чи кількох рахунках боржника коштів, достатніх для виконання рішення про забезпечення позову; 9) підстави, передбачені пунктом 1-2 та підпунктом 2 пункту 10-4 розділу XIII «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону; 10) отримання виконавцем від Державного концерну «Укроборонпром», акціонерного товариства, створеного шляхом перетворення Державного концерну «Укроборонпром», державного унітарного підприємства, у тому числі казенного підприємства, яке є учасником Державного концерну «Укроборонпром» або на момент припинення Державного концерну «Укроборонпром» було його учасником, господарського товариства, визначеного частиною першою статті 1 Закону України «Про особливості реформування підприємств оборонно-промислового комплексу державної форми власності», звернення про зняття арешту в порядку, передбаченому статтею 11 Закону України «Про особливості реформування підприємств оборонно-промислового комплексу державної форми власності».

У всіх інших випадках арешт може бути знятий за рішенням суду (частина п`ята статті 59 Закону № 1404-VIII).

Проте, за обставинами цієї справи жодної зі вказаних вище підстав для закінчення державним виконавцем виконавчого провадження №51419760 та зняття арешту з майна боржника не убачається.

Водночас законодавець у Законі № 1404-VIII передбачив випадки, за яких арешт з майна знімається одночасно із поверненням виконавчого документа стягувачу, а саме: стягувач подав письмову заяву про повернення виконавчого документа; стягувач відмовився залишити за собою майно боржника, нереалізоване під час виконання рішення, за відсутності іншого майна, на яке можливо звернути стягнення; запроваджено тимчасову адміністрацію банку-боржника, крім рішень немайнового характеру (частина третя статті 37 Закону № 1404-VIII).

У справі, яка є предметом перегляду, встановлено, що постановою старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Одеській області Хлєбникова О.В. від 14 червня 2016 року в межах виконавчого провадження № 51419760 було накладено арешт на все майно, що належить боржнику ОСОБА_8 та заборонено здійснювати відчуження будь-якого майна, яке належить останній.

Постановою старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Одеській області Хлєбникова О.В. від 30 травня 2017 року, на підставі пункту 2 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження» № 1404-VIII (виконавчий документ повертається стягувачу, якщо у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернено стягнення, а здійснені виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними) виконавчий документ №509/3775/15-ц повернуто стягувачу.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 травня 2025 року у справі №2/1522/11652/11 (провадження № 14-137цс24) дійшла правових висновків, що законодавець чітко передбачив два випадки, коли державний (приватний) виконавець зобов`язаний зняти арешт з майна боржника, та зазначити про це у відповідній постанові, а саме:

- у разі закінчення виконавчого провадження (крім направлення виконавчого документа за належністю іншому органу державної виконавчої служби, офіційного оприлюднення повідомлення про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, закінчення виконавчого провадження за рішенням суду, винесеним у порядку забезпечення позову чи вжиття запобіжних заходів, а також крім випадків нестягнення виконавчого збору або витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій);

- у разі повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав.

Крім того, Верховний Суд зазначив, що законодавством не передбачено обов`язку державного (приватного) виконавця зняти арешт, накладений на майно боржника, у разі повернення виконавчого документа стягувачу, оскільки таке повернення не свідчить про закінчення виконавчого провадження та у такому випадку стягувач має право повторно звернутися із заявою про примусове виконання рішення суду, яке не виконано, протягом встановлених законом строків (п. 87 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2025 року у справі №2/1522/11652/11).

Отже, повернення виконавчого документа стягувачу не є підставою для зняття арешту з майна боржника (за виключенням випадків, передбачених у частині третій статті 37 Закону № 1404-VIII).

Як убачається зі скарги ОСОБА_1 підставою для зняття арешту, вжитого постановою старшого державного виконавця відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в одеській області Хлєбникова О.В. від 14 червня 2016 року у виконавчому провадженні № 51419760, скаржниця зазначає про повне виконання нею зобов`язань перед правонаступником стягувача у вказаному виконавчому провадженні.

Колегія суддів зауважує, що відсутність обов`язку боржника перед стягувачем повністю чи частково у зв`язку з його припиненням, добровільним виконанням боржником чи іншою особою або з інших причин є підставою для визнання судом (зокрема за заявою боржника) виконавчого документу таким, що не підлягає виконанню повністю або частково (статті 432 ЦПК України).

Аналогічні висновки викладене у постанові Верховного Суду від 20 червня 2024 року у справі № 333/395/22 (провадження № 61-9753св23.

Разом із цим, колегія суддів акцентує увагу, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів на підтвердження сплати боржником виконавчого збору та витрат виконавчого провадження за виконавчим листом № 509/3775/15-ц, виданим 17 травня 2016 року Овідіопольським районним судом Одеської області.

Тож, зважаючи на викладене та ураховуючи, що за статтею 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, апеляційний суд зазначає, що за обставинами цієї справи під час повернення виконавчого документу №509/3775/15-ц стягувачу, на підставі пункту 2 частини 1 статті 37 Закону України «Про виконавче провадження» № 1404-VIII, у державного виконавця відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Одеській області, були відсутні законодавчо визначені підстави для зняття арешту, накладеного на майно боржника у відповідному виконавчому провадженні.

Отже, попри протилежні доводи скарги ОСОБА_1 , колегія суддів не вбачає підстав для визнання неправомірною відмову Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень в Одеській області Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України у знятті арешту в межах виконавчого провадження №51419760 та зобов`язання зняти вказаний арешт.

Враховуючи наведене, суд першої інстанції дійшов до правильного остаточного висновку про відмову у заявлені скарги ОСОБА_1 , але помилився з наведеними мотивами відмови.

Тому ухвалу суду першої інстанції в мотивувальній частині необхідно змінити та викласти її в редакції цієї постанови суду апеляційної інстанції. В іншій частині ухвалу суду слід залишити без змін.

Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) неодноразово вказував, що право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі "Руїз Торіха проти Іспанії"). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії").

Також, Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Ураховуючи викладене, колегія суддів проходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, ухвала суду в мотивувальній частині – зміні з викладенням її в редакції цієї постанови, а в іншій частині ухвалу – залишенню без змін.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 367, 374, 376, 381, 383, 384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , від імені якої діє представник ОСОБА_2 - задовольнити частково.

Ухвалу Овідіопольського районного суду Одеської області від 28 листопада 2025 року в мотивувальній частині – змінити та викласти її в редакції цієї постанови.

В іншій частині ухвалу суду залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено: 13.07.2026 року.

Головуючий О.М. Таварткіладзе

Судді: Є.С. Сєвєрова

С.О. Погорєлова