Рішення від 16 липня 2026 р. у справі №297/1896/26 — Берегівський районний суд Закарпатської області

Справа № 297/1896/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 липня 2026 року м. Берегове

Берегівський районний суд Закарпатської області в особі:

головуючого ІЛЬТЬО І. І.,

при секретарі судового засідання Гарані О.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Берегове у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ПАТ КБ «НАДРА» в особі Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про усунення перешкод у здійсненні права розпорядження своїм майном, припинення договору застави та припинення дії обтяження у вигляді заборони відчуження нерухомого майна,

В С Т А Н О В И В:

Представник позивача ОСОБА_2 , в інтересах позивачки ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , мешканки АДРЕСА_1 , звернувся до Берегівського районного суду Закарпатської області із позовною заявою до ПАТ КБ «НАДРА» в особі Фонду гарантування вкладів фізичних осіб , в якому просить визнати припиненим договір застави № 2-4146 від 24 вересня 2003 року та припинити обтяження у вигляді заборони відчуження належної їй квартири шляхом виключення відповідного запису з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Позовну заяву мотивує тим, що що 24 вересня 2003 року між нею та ВАТ КБ «Надра» було укладено договір застави, посвідчений державним нотаріусом Берегівської державної нотаріальної контори Мирончук О.В. та зареєстрований у реєстрі за № 2-3395.

Зазначений договір був укладений як спосіб забезпечення виконання зобов`язань за договором-анкетою № ЕС270040 від 12 вересня 2003 року про відкриття та обслуговування кредитної картки, укладеним між сторонами. Предметом застави стала належна позивачу на праві приватної власності квартира АДРЕСА_2 . Після виконання всіх зобов`язань перед банком будь-яких претензій щодо існування заборгованості їй ніколи не пред`являлося. Водночас під час оформлення документів щодо належної їй квартири вона дізналася, що в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно продовжує існувати запис про заборону відчуження, внесений на підставі вказаного договору застави.

З метою усунення вказаного обмеження позивач звернулася до державного реєстратора, однак отримала інформацію про неможливість припинення обтяження без належного документа заставодержателя або рішення суду. Розуміючи необхідність врегулювання питання у позасудовому порядку, позивач звернулася до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб із письмовою заявою про надання інформації щодо існування будь-якої заборгованості за договором-анкетою № ЕС270040 від 12 вересня 2003 року. За результатами розгляду звернення Фондом гарантування вкладів фізичних осіб повідомлено, що первинні документи ПАТ «КБ «Надра» щодо цього договору до Фонду не передавалися, а відомості про стан розрахунків за договором до моменту запровадження тимчасової адміністрації у банку відсутні. Крім того, у відповіді прямо зазначено, що Фонд не володіє інформацією про існування будь-якої непогашеної заборгованості позивача.

Отже, на даний час відсутні будь-які докази існування забезпеченого заставою основного зобов`язання, а відповідач, який є правонаступником щодо здійснення ліквідаційної процедури банку, не може підтвердити існування невиконаного кредитного зобов`язання.

Позивач звертає увагу суду, що за понад двадцять років з моменту укладення договору застави банк або його правонаступники не зверталися до неї із вимогами про погашення заборгованості, не заявляли позовів про її стягнення, не вчиняли жодних дій щодо звернення стягнення на предмет застави та фактично не реалізовували права заставодержателя. За таких обставин, на переконання позивача, подальше існування заборони відчуження не переслідує легітимної мети, не забезпечує виконання будь-якого дійсного зобов`язання та становить необґрунтоване, непропорційне і тривале втручання у її право приватної власності.

Наявність у державному реєстрі запису про обтяження фактично позбавляє її можливості відчужити квартиру, передати її в іпотеку, подарувати, оформити спадкові чи інші цивільно-правові правочини, що свідчить про триваюче порушення права власності. Крім того, позивач зазначає, що саме судове рішення є єдиним ефективним способом захисту її права, оскільки відповідач не має документів, які б дозволяли припинити обтяження у позасудовому порядку, а державний реєстратор не наділений повноваженнями самостійно виключати відповідний запис без належної правової підстави.

Ухвалою Берегівського районного суду Закарпатської області від 01 липня 2026 року відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження за наявними у справі матеріалами.

14 липня 2026 року до Берегівського районного суду Закарпатської області надійшов відзив на позовну заяву від представника Фонду гарантування вкладів фізичних осіб – Музичук Л.В., відповідно до якого відповідач зазначив, що постановою Правління Національного банку України від 05 лютого 2015 року № 83 ПАТ «КБ «Надра» було віднесено до категорії неплатоспроможних, після чого рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб було запроваджено тимчасову адміністрацію, а згодом — розпочато процедуру ліквідації банку. У подальшому строки ліквідації неодноразово продовжувалися, а починаючи з 28 вересня 2020 року визначені законом повноваження ліквідатора здійснюються безпосередньо Фондом гарантування вкладів фізичних осіб.

Також відповідач звернув увагу суду на те, що у розпорядженні Фонду відсутня інформація щодо стану розрахунків за договором-анкетою № ЕС270040 від 12 вересня 2003 року за період до введення тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Надра», тобто до 06 лютого 2015 року. Саме з цієї причини Фонд не володіє документами, які б підтверджували або спростовували факт виконання позивачем кредитних зобов`язань.

Разом із цим, відповідач наголосив, що Закон України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» є спеціальним законом, який визначає особливості діяльності банку, стосовно якого розпочато процедуру ліквідації, а тому під час вирішення спору суд повинен враховувати спеціальний порядок задоволення вимог кредиторів такого банку. У відзиві наведено положення статей 36 та 46 зазначеного Закону, відповідно до яких під час тимчасової адміністрації та ліквідації банку не допускається задоволення вимог кредиторів у спосіб, не передбачений спеціальним законом, а також процитовано окремі постанови Верховного Суду щодо неможливості стягнення коштів із банку поза процедурою ліквідації.

Крім того, відповідач зазначив, що у разі задоволення позову судові витрати не можуть бути стягнуті з ПАТ «КБ «Надра», оскільки порядок задоволення вимог до банку, що ліквідується, визначений виключно Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Згідно ч. 5 ст. 279 ЦПК України, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.

У відповідності до ч. 1 ст. 278 ЦПК України, відповідач відзив щодо позову не подав.

Відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України, у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Перевіривши матеріали справи, з`ясувавши повно і всебічно обставини, на які позивач посилалася, як на підставу своїх вимог, оцінивши докази на ствердження цих обставин в їх сукупності, суд вважає позов задовольнити, виходячи з наступного.

Відповідно до вимог статей 12, 13, 76–81, 89 Цивільного процесуального кодексу України, суд розглядає справу в межах заявлених позовних вимог, на підставі доказів, поданих учасниками справи, оцінюючи кожний доказ окремо, а також їх достатність, допустимість, належність, достовірність та взаємний зв`язок у сукупності.

Із матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_2 . Право власності позивача підтверджується належними письмовими доказами, достовірність яких відповідачем не оспорювалася.

Судом встановлено, що 24 вересня 2003 року між ВАТ «Комерційний банк «Надра» та ОСОБА_1 було укладено договір застави № 2-4146, який посвідчено державним нотаріусом Берегівської державної нотаріальної контори та зареєстровано у відповідному реєстрі нотаріальних дій.

Із змісту зазначеного договору вбачається, що його укладення було обумовлене забезпеченням виконання зобов`язань за договором-анкетою № ЕС270040 від 12 вересня 2003 року на відкриття та обслуговування кредитної картки, укладеним між сторонами. Предметом застави визначено належну позивачу квартиру. У зв`язку з посвідченням договору застави нотаріусом було накладено заборону відчуження зазначеного нерухомого майна, яка у подальшому була перенесена до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно як чинне обтяження.

Факт існування такого обтяження підтверджується наданими позивачем витягами з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, інформаційною довідкою та іншими письмовими доказами, які містяться в матеріалах справи. Зазначені документи є належними та допустимими доказами відповідно до статей 76, 77 ЦПК України, їх достовірність судом не викликає сумнівів, а відповідачем не спростована.

Як вбачається з матеріалів справи, після виявлення існування запису про обтяження позивач неодноразово вживала заходів щодо врегулювання спору без звернення до суду.

Зокрема, позивач звернулася до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб із письмовою заявою щодо надання інформації про стан виконання кредитного договору та можливість припинення обтяження.

Згідно відповіді Фонду гарантування вкладів фізичних осіб встановлено, що у розпорядженні Фонду відсутні відомості про стан розрахунків позивача за договором-анкетою № ЕС270040 від 12 вересня 2003 року за період до запровадження тимчасової адміністрації, а відповідні документи не передані Фонду. Таким чином, відповідач не володіє інформацією, яка б підтверджувала наявність або розмір будь-якої непогашеної кредитної заборгованості позивача.

Саме ця обставина, на переконання суду, має істотне значення для правильного вирішення спору.

Відповідно до положень статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Отже, якщо відповідач заперечує проти припинення договору застави, саме на нього покладається процесуальний обов`язок довести існування забезпеченого заставою невиконаного основного зобов`язання.

Фактично єдиною позицією відповідача є посилання на відсутність документів та спеціальний режим ліквідації банку. Однак така обставина сама по собі не доводить існування кредитної заборгованості та не може свідчити про чинність забезпечувального зобов`язання.

Суд також бере до уваги, що з моменту укладення договору застави минуло понад двадцять років. Тривала повна бездіяльність заставодержателя у поєднанні з відсутністю будь-яких документів щодо існування боргу є істотною обставиною, яка підлягає врахуванню при оцінці всіх доказів у їх сукупності.

Крім того, суд встановив, що позивач фактично позбавлена можливості реалізувати належне їй право розпорядження квартирою, оскільки існуюче обтяження виключає можливість її відчуження без його припинення.

Вирішуючи спір по суті заявлених вимог, суд виходить із того, що відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини та громадянина захищаються судом, а кожному гарантується право на судовий захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів.

Згідно зі статтею 41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є непорушним, а ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні інакше як на підставі закону та з дотриманням принципу пропорційності.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична чи юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Будь-яке втручання держави або інших суб`єктів у здійснення цього права повинно бути законним, переслідувати легітимну мету та забезпечувати справедливий баланс між суспільним інтересом і необхідністю захисту прав конкретної особи.

Європейський суд з прав людини у своїй усталеній практиці неодноразово наголошував, що надмірні або безстрокові обмеження права власності, які не мають достатнього правового обґрунтування або продовжують існувати після відпадіння підстав їх застосування, порушують вимоги статті 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки покладають на власника індивідуальний та надмірний тягар.

Суд виходить із того, що спірні правовідносини регулюються не лише спеціальним законодавством про заставу, а й загальними засадами цивільного законодавства.

Так, відповідно до статті 3 Цивільного кодексу України, одними із основних засад цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.

Статтями 15 та 16 ЦК України передбачено право кожної особи на судовий захист свого цивільного права та інтересу, зокрема шляхом припинення дій, що порушують право, усунення перешкод у здійсненні права власності та застосування іншого способу захисту, встановленого законом або договором.

Відповідно до статей 317, 319 та 321 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпорядження належним йому майном, а право приватної власності є непорушним.

Частиною першою статті 391 ЦК України, встановлено, що власник майна має право вимагати усунення будь-яких перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

У даній справі судом встановлено, що позивач не позбавлена права володіння квартирою, однак наявність запису про обтяження фактично виключає можливість вільного розпорядження нею.

Тому заявлений спосіб захисту повністю відповідає положенням статті 391 ЦК України.

Разом із тим, суд враховує, що відповідно до статті 546 ЦК України застава є одним із способів забезпечення виконання зобов`язання.

За змістом статті 572 ЦК України, право застави існує виключно для забезпечення виконання основного зобов`язання.

Отже, забезпечувальне зобов`язання не може існувати самостійно та невіддільно від основного.

Із системного аналізу статей 572, 589, 593, 598, 599 ЦК України, статей 1, 3, 19, 28 Закону України «Про заставу» вбачається, що припинення основного зобов`язання тягне припинення застави як акцесорного (додаткового) забезпечувального правовідношення.

Таким чином, саме існування основного кредитного зобов`язання є юридичним фактом, який обумовлює існування застави.

За відсутності такого зобов`язання або доказів його існування відсутні правові підстави для подальшого існування обмеження права власності.

Із відзиву вбачається, що Фонд гарантування вкладів фізичних осіб не володіє інформацією щодо стану розрахунків позивача за договором-анкетою № ЕС270040, оскільки документи за відповідний період відсутні.

На переконання суду, зазначена обставина не може тлумачитися на користь відповідача.

Втрата документів, їх неналежне зберігання, ліквідація банку чи інші організаційні обставини не можуть перекладати негативні наслідки на добросовісного власника майна.

Інший підхід означав би, що будь-яке обтяження могло б існувати безстроково лише через відсутність документів у заставодержателя, що суперечило б принципам правової визначеності, справедливості та непорушності права приватної власності.

Окремо суд відхиляє доводи відповідача про застосування Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Посилання відповідача на статті 36 та 46 цього Закону є безпідставними, оскільки предметом розгляду у даній справі не є грошові вимоги до банку, не вирішується питання про стягнення коштів, включення вимог до реєстру кредиторів або виконання банком грошових зобов`язань. Натомість предметом спору є захист права власності шляхом припинення необґрунтованого обтяження нерухомого майна.

З огляду на викладене суд доходить висновку, що позовні вимоги є законними, обґрунтованими, підтвердженими належними і допустимими доказами, а тому підлягають задоволенню в повному обсязі.

Оцінивши кожний доказ окремо та всі докази у їх сукупності відповідно до вимог статті 89 ЦПК України, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 є доведеними, ґрунтуються на належних та допустимих доказах, відповідають обраному способу захисту порушеного права та підлягають задоволенню.

Суд виходить із того, що застава відповідно до положень цивільного законодавства є акцесорним (додатковим) зобов`язанням, існування якого нерозривно пов`язане із наявністю основного зобов`язання. За відсутності доказів існування такого основного зобов`язання відсутні й правові підстави для подальшого існування договору застави та встановленого на його підставі обтяження.

Матеріалами справи підтверджено, що відповідач не володіє документами щодо виконання або невиконання позивачем кредитного договору, не має інформації про стан розрахунків, не подав доказів існування непогашеної заборгованості, не зазначив її розміру, строку виникнення чи строку виконання, а також не довів існування будь-якого дійсного забезпеченого заставою зобов`язання. Навпаки, у поданому відзиві відповідач прямо визнав відсутність відповідної інформації за період до запровадження тимчасової адміністрації.

За таких обставин продовження існування запису про обтяження виключно з підстав відсутності документів у відповідача суперечило б принципам верховенства права, правової визначеності, добросовісності та справедливості, оскільки безстроково обмежувало б право власника розпоряджатися належним йому майном без доведення законності такого обмеження.

Суд також враховує, що позивач здійснила всі можливі дії для врегулювання питання позасудовим шляхом, звернувшись до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб із відповідною заявою, однак отримала відповідь про відсутність інформації щодо кредитного зобов`язання та неможливість вирішення питання в адміністративному порядку. Отже, звернення до суду було єдиним ефективним способом захисту її порушеного права.

Таким чином, суд доходить висновку, що договір застави № 2-4146 від 24 вересня 2003 року втратив своє правове значення як спосіб забезпечення виконання зобов`язання, а тому підлягає визнанню припиненим, а обтяження у вигляді заборони відчуження квартири - припиненню шляхом виключення відповідного запису з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Керуючись статтями 3, 15, 16, 317, 319, 321, 391, 509, 526, 546, 572, 593, 598, 599 Цивільного кодексу України, статтями 1, 3, 19, 28 Закону України «Про заставу», статтями 4, 12, 13, 76–81, 89, 141, 258, 259, 263–265, 273 ЦПК України, Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», суд

У Х В А Л И В :

Позовну заяву ОСОБА_1 до ПАТ КБ «НАДРА» в особі Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про усунення перешкод у здійсненні права розпорядження своїм майном, припинення договору застави та припинення дії обтяження у вигляді заборони відчуження нерухомого майна – задовольнити.

Визнати припиненим договір застави № 2-4146 від 24 вересня 2003 року, укладений між ВАТ КБ «Надра» та ОСОБА_1 , посвідчений державним нотаріусом Берегівської державної нотаріальної контори Мирончук О.В., предметом якого є квартира АДРЕСА_2 .

Припинити обтяження у вигляді заборони відчуження квартири АДРЕСА_2 , власником якої є ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , зареєстровану 03.11.2006 року №4001366 державним реєстратором Мага Тетяна Василівна виконавчого комітету Ужгородськогої міської ради Закарпатської області.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Суддя Іван ІЛЬТЬО