Постанова від 15 липня 2026 р. у справі №569/25414/23 — Рівненський апеляційний суд

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

16 липня 2026 року

м. Рівне

Справа № 569/25414/23

Провадження № 22-ц/4815/1528/26

Рівненський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді – Боймиструка С.В., суддів: Хилевич С.В., Шимків С.С.,

секретар судового засідання: Хлуд І.П.,

учасники справи: ОСОБА_1

розглянув в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи апеляційну скаргу ОСОБА_2 на ухвалу Рівненського міського суду Рівненської області від 11 червня 2026 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про зміну способу стягнення аліментів,

в с т а н о в и в :

На розгляд до Рівненського міського суду надійшла заява ОСОБА_2 про забезпечення позову у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про зміну способу стягнення аліментів .

Згідно поданої до суду заяви просить до вирішення спору у справі № 569/25414/23 по суті та набрання рішенням суду законної сили, вжити заходи забезпечення позову шляхом тимчасового стягнення з Відповідача ОСОБА_3 на користь позовом ОСОБА_2 аліментів на утримання двох неповнолітніх дітей у розмірі 1/3 частини усіх видів його доходу (грошового забезпечення) щомісячно, але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку на кожну дитину, починаючи з дати подання цієї заяви про забезпечення позову.

Свої вимоги обґрунтувала наступними доводами.

1. Тривале затягування процесу та майнові інтереси дітей: справа перебуває на паузі вже понад 2,5 роки. На утримання двох неповнолітніх дітей наразі стягується фіксована сума всього 2000 грн на місяць на одну дитину, що в умовах інфляції 2026 року абсолютно не покриває навіть базових потреб дітей у харчуванні та одязі. Розгляд апеляційної скарги призначено лише на 27 серпня 2026 року, тобто діти знову змушені щонайменше 3 місяці перебувати під загрозою недоотримання належного утримання.

2. Нова виняткова обставина (Вагітність Позивачки): позивачка перебуває у стані вагітності на 31-му тижні, що підтверджується медичною довідкою № 177 від 02.06.2026 року (копія додається). Орієнтовна дата пологів припадає на липень-серпень 2026 року. Даний стан потребує значних, екстрених та постійних витрат на медичне обслуговування, придбання ліків та підготовку до народження дитини. Позивачка об`єктивно позбавлена можливості самостійно покривати всі збільшені витрати, що ставить родину та двох вже існуючих дітей у вкрай скрутне матеріальне становище.

3. Матеріальний стан Відповідача: відповідач проходить військову службу в ЗСУ, отримує стабільне та високе грошове забезпечення. При цьому, військова частина офіційно підтвердила листом від 30.04.2026 р., що перешкоди для участі Відповідача у процесі відсутні. Тобто Відповідач має всі матеріальні можливості утримувати дітей, проте умисно використовує статус військовослужбовця для ухилення від обов`язків та затягування справи.

Ухвалою Рівненського міського суду Рівненської області від 11 червня 2026 року ОСОБА_2 відмовлено у задоволенні заяви про забезпечення позову.

12 червня 2026 року ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, вказуючи, що суд першої інстанції дійшов передчасного висновку про відсутність підстав для забезпечення позову, з огляду на наступне.

Апелянт стверджує, що суд першої інстанції неправомірно відмовив у забезпеченні позову, мотивуючи це тим, що вимога про тимчасове стягнення аліментів (1/3 доходу) є тотожною основним позовним вимогам.

Наголошує, щопункт 3 частини 1 статті 150 ЦПК України прямо дозволяє такий захід у сімейних спорах, а судова практика Верховного Суду (у постановах Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 643/14022/17 та від 04 вересня 2019 року у справі № 753/2324/18) підтверджує, що у спорах про стягнення або зміну розміру аліментів тимчасове визначення судом суми утримання дитини до вирішення справи по суті є законним, обґрунтованим та єдиним дієвим процесуальним інструментом захисту інтересів дитини. Такий захід не є тотожним остаточному задоволенню позову, оскільки має тимчасовий характер і діє виключно до моменту набрання фінальним рішенням суду законної сили, захищаючи дитину від матеріальної скрути під час тривалого судового процесу.

Вказується, що суд знехтував принципом пріоритетності інтересів дитини та нормами Сімейного кодексу України.

На даний час на утримання двох спільних неповнолітніх дітей стягується мізерна фіксована сума - всього 2000 гривень на місяць на одну дитину. Ця сума в умовах інфляції є значно нижчою за реальний прожитковий мінімум і ставить дітей на межу виживання. Водночас відповідач проходить службу у ЗСУ та отримує стабільне і високе грошове забезпечення, проте умисно ухиляється від обов`язку утримувати дітей у належному розмірі.

Суд не надав належної оцінки медичній довідці, яка підтверджує, що позивачка перебуває на пізньому терміні вагітності.

Це незабаром позбавить її можливості працювати, що згідно зі ст. 182 Сімейного кодексу України є чинником для збільшення розміру аліментів. Зволікання з вирішенням питання аліментів до кінця серпня 2026 року є критичним для родини.

Скаржниця зазначає, що суд ухвалив «формальне судове рішення», хоча раніше апеляційний суд уже вказував на можливість розгляду питання за електронними матеріалами справи. Таким чином, дітей фактично позбавили права на належне існування.

На підставі цих доводів вона просить скасувати ухвалу міського суду та вжити заходи забезпечення позову шляхом тимчасового стягнення аліментів у розмірі 1/3 частини доходу відповідача до набрання рішенням законної сили.

14 липня 2026 року представник ОСОБА_3 – адвокат Вотава І.Л. подала відзив на апеляційну скаргу, яким заперечує доводи апеляційної скарги. Вказує на зловживання позивачкою процесуальними правами. Просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, оскаржувану ухвалу суду залишити без змін та стягнути на користь відповідача 8000 гривень витрат на правничу допомогу.

15 липня 2026 року ОСОБА_2 подала відповідь на відзив, яку суд розцінює, як письмові пояснення, де зокрема зазначає, що заява відповідача про стягнення витрат на професійну правничу допомогу є передчасною, оскільки питання їх розподілу має вирішуватися під час ухвалення остаточного рішення у справі, а заявлений розмір витрат є неспівмірним. Також зазначає, що укладення нею нового шлюбу не впливає на обов`язок відповідача утримувати спільних дітей, а її тимчасова непрацездатність у зв`язку з вагітністю та пологами підтверджується належними доказами. Крім того, вказує, що апеляційну скаргу подано через підсистему «Електронний суд», тому копію скарги було доставлено до електронного кабінету представника відповідача, а відтак процесуальні права відповідача не порушені.

Просить апеляційну скаргу задовольнити, скасувати ухвалу суду першої інстанції та відмовити у задоволенні заяви відповідача про стягнення витрат на правничу допомогу.

Відповідно до частини 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Судом встановлено, що у позовній заяві позивачка ОСОБА_2 заявляє вимоги згідно яких просить змінити спосіб стягнення аліментів за рішенням Рівненського міського суду від 13.09.2022 та стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 аліментів на утримання двох неповнолітніх дітей у розмірі 1/3 частини усіх видів його доходу (грошового забезпечення) щомісячно, але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з дня набрання цим рішенням законної сили і до досягнення дитиною повноліття.

У заяві про забезпечення позову позивачка ОСОБА_2 просить вжити заходи забезпечення позову та стягнути з ОСОБА_3 , на користь ОСОБА_2 аліментів на утримання двох неповнолітніх дітей у розмірі 1/3 частини усіх видів його доходу (грошового забезпечення) щомісячно, але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку на кожну дитину, починаючи з дати подання цієї заяви про забезпечення позову.

Відповідно до ч. 1 ст. 149 ЦПК України, суд за заявою учасника справи має право вжити заходи забезпечення позову.

Згідно з ч. 2 ст. 149 ЦПК України, забезпечення позову допускається, як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.

Відповідно до абзацу першого частини десятої статті 150 ЦПК України, не допускається вжиття заходів забезпечення позову, які за змістом є тотожними задоволенню заявлених позовних вимог.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 800/521/17 зробила висновок про те, що позов не може бути забезпечено таким способом, який фактично підмінює собою судове рішення у справі та вирішує позовні вимоги до розгляду справи судом по суті.

Встановивши, що предметом позову є зміна способу стягнення аліментів шляхом їх стягнення з відповідача у розмірі 1/3 частини усіх видів його доходу, але не менше 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, суд першої інстанції правильно виходив з того, що аналогічний за змістом захід забезпечення позову просить застосувати позивачка до вирішення справи по суті. Отже, заявлений захід забезпечення фактично спрямований на досягнення того самого правового результату, який є предметом позовних вимог, а тому є тотожним задоволенню позову, що прямо заборонено частиною десятою статті 150 ЦПК України.

Доводи апеляційної скарги про те, що пункт 3 частини першої статті 150 ЦПК України передбачає можливість покладення обов`язку вчинити певні дії у спорах, що виникають із сімейних правовідносин, правильності такого висновку не спростовують, оскільки застосування будь-якого із передбачених законом заходів забезпечення позову повинно здійснюватися з урахуванням усіх вимог статті 150 ЦПК України, у тому числі встановленої частиною десятою цієї статті заборони вживати заходи забезпечення, тотожні задоволенню позовних вимог.

Посилання апелянта на практику Верховного Суду у постановах від 19 червня 2019 року у справі № 643/14022/17 та від 04 вересня 2019 року у справі № 753/2324/18 не можуть бути взяті до уваги, оскільки зазначені судові рішення за наведеними реквізитами відсутні.

Інші доводи апеляційної скарги щодо недостатності розміру аліментів, матеріального становища сторін, проходження відповідачем військової служби, вагітності позивачки та необхідності першочергового забезпечення інтересів дітей стосуються обґрунтованості заявлених позовних вимог і можуть бути предметом оцінки суду під час вирішення спору по суті, однак самі по собі не усувають встановленої законом заборони застосування заходу забезпечення позову, який є тотожним задоволенню позовних вимог.

Колегія суддів також вважає, що обсяг мотивування судового рішення у питанні забезпечення позову обумовлюється предметом розгляду такої заяви та не передбачає встановлення всіх обставин спору і дослідження доказів у тому самому обсязі, що й під час розгляду справи по суті. На цій стадії суд лише перевіряє наявність передбачених законом підстав для застосування заходів забезпечення позову. Тому доводи апеляційної скарги про формальний підхід суду першої інстанції до розгляду заяви є безпідставними.

Крім того, слід виходити і з того, що відповідно до приписів пункту 9 статті 129 Конституції України обов`язковість судового рішення є однією з засад судочинства.

Згідно частини 1 статті 18 ЦПК України, судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.

Як убачається з матеріалів справи та не заперечується позивачкою, на виконанні перебуває судове рішення, яке набрало законної сили, про стягнення з відповідача аліментів у твердій грошовій сумі.

За таких обставин заявлений спосіб забезпечення позову фактично спрямований на зміну порядку виконання вже чинного судового рішення до вирішення спору по суті, оскільки передбачає стягнення аліментів в іншому розмірі та іншим способом, ніж визначено рішенням суду, яке набрало законної сили. Застосування такого заходу забезпечення позову суперечило б принципу обов`язковості судового рішення та фактично призвело б до тимчасової зміни його змісту без перегляду у встановленому законом порядку.

Статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи викладене, доводи, викладені в апеляційній скарзі, висновків суду не спростовують, ухвала була постановлена судом першої інстанції при дотриманні норм процесуального права, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а ухвалу - без змін.

У питанні щодо розподілу витрат на професійну правничу допомогу під час апеляційного перегляду ухвали суду першої інстанції колегія суддів враховує наступне.

Загальне правило розподілу судових витрат визначене в частині першій, другій статті 141 ЦПК України, згідно яких судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

З приписів статей 137, 141 ЦПК України не вбачається, що процесуальний закон якимось чином розмежовує порядок розподілу судових витрат, понесених при оскарженні процесуальних рішень від розподілу витрат та понесених під час розгляду справи по суті.

З цих норм не вбачається також того, що загальне правило, передбачене в частині другій статті 141 ЦПК України, зокрема й щодо пропорційного розподілу судових витрат, не застосовується при розподілі витрат на професійну правничу допомогу, які сторона понесла при оскарженні процесуальних рішень (у даному випадку ухвали про відмову в забезпеченні позову).

Сталою та послідовною є позиція Верховного Суду, що питання розподілу витрат на професійну правничу допомогу під час апеляційного перегляду ухвали суду першої інстанції може бути предметом судового дослідження під час вирішення питання про розподіл судових витрат за результатами вирішення спору по суті (відповідні висновки викладені Верховним Судом у постановах від 29.01.2020 у справі №905/671/19, від 18.11.2021 у справі №910/4862/21, від 09.02.2022 у справі №904/4380/21, від 27.07.2022 у справі №907/418/21, від 07.06.2023 у справі №910/15830/20, від 27.03.2023 у справі №910/25118/15 та ухвалах від 22.02.2022 у справі №910/5257/21, від 03.08.2022 у справі №907/418/21, від 27.03.2023 у справі №910/25118/15).

Застосування підходу, за якого розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу, понесених у зв`язку із переглядом ухвал суду, ставиться у залежність від результату вирішення спору по суті, додатково свідчить про те, що до такого розподілу застосовується загальне правило, передбачене в частині першій, другій статті 141 ЦПК України

Таким чином, судові витрати на професійну правничу допомогу за розгляд апеляційної скарги на ухвалу суду про відмову в забезпеченні позову в суді апеляційної інстанції підлягають розподілу за результатами розгляду справи по суті у порядку статті 141 ЦПК України.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 382 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а ухвалу Рівненського міського суду Рівненської області від 11 червня 2026 року - без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів.

Судді: Боймиструк С.В.

Хилевич С.В.

Шимків С.С.