Постанова від 15 липня 2026 р. у справі №569/26318/25 — Рівненський апеляційний суд

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

16 липня 2026 року

м. Рівне

Справа № 569/26318/25

Провадження № 22-ц/4815/1162/26

Рівненський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого-судді – Шимківа С.С.,

суддів: – Боймиструка С.В., Хилевича С.В.,

секретар судового засідання – Хлуд І.П.,

учасники справи:

позивач – ОСОБА_1 ,

відповідач – Департамент з питань будівництва та архітектури

Рівненської обласної державної адміністрації

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана його представником – адвокатом Василюк Валерією Валеріївною на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 12 березня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Департаменту з питань будівництва та архітектури Рівненської обласної державної адміністрації про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,

в с т а н о в и в :

У грудні 2025 року ОСОБА_1 , через свого представника – адвоката Василюк В.В. звернувся до Рівненського міського суду із позовом до Департаменту з питань будівництва та архітектури Рівненської обласної державної адміністрації про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Позов обґрунтовував тим, що 03 жовтня 2025 року Департаментом з питань будівництва та архітектури Рівненської обласної державної адміністрації винесено наказ №79-ОС, яким ОСОБА_1 звільнено з посади завідувача господарства фінансово-господарського відділу департаменту з питань будівництва та архітектури Рівненської обласної державної адміністрації

На підставі наказу від 31 травня 2017 року №26-ОС Департаменту з питань будівництва та архітектури Рівненської обласної державної адміністрації з 01 червня 2017 року ОСОБА_1 працював у Департаменті з питань будівництва та архітектури Рівненської обласної державної адміністрації на посаді завідувача господарства фінансово-господарського відділу.

26 вересня 2025 року у зв`язку із погіршенням стану здоров`я, ОСОБА_1 звернувся за медичною допомогою. Відтак, перебував на лікарняному з 26 вересня по 06 жовтня 2025 року, що підтверджується медичним висновком № 1111-Р63А-8МВ6 С2Р7 від 26 вересня 2025 року.

Наказом №79-ОС від 02 жовтня 2025 року позивача звільнено з посади завідувача господарства фінансово-господарського відділу Департаменту з питань будівництва та архітектури Рівненської обласної державної адміністрації за угодою сторін на підставі пункту 1 ст. 36 КЗпП України.

Про факт винесення наказу про звільнення ОСОБА_1 стало відомо 28 жовтня 2025 року. Звільнення під час тимчасової непрацездатності є прямим порушенням законодавства.

ОСОБА_1 ознайомився і з наказом про звільнення лише 28.10.2025 року.

Оскільки на день звільнення позивач перебував на лікарняному, відповідач не мав права видавати наказ про звільнення.

Просив суд визнати незаконним наказ Департаменту з питань будівництва та архітектури Рівненської обласної державної адміністрації від 02.10.2025 року№79-ОС та скасувати його; поновити ОСОБА_1 на посаді завідувача господарства фінансово-господарського відділу Департаменту з питань будівництва та архітектури Рівненської обласної державної адміністрації з 03 жовтня 2025 року; стягнути з Департаменту з питань будівництва та архітектури Рівненської обласної державної адміністрації на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу згідно штатного розпису за період з 03 жовтня 2025 року по дату прийняття рішення.

Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 12 березня 2026 року ОСОБА_1 відмовлено у задоволенні позову до Департаменту з питань будівництва та архітектури Рівненської обласної державної адміністрації про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Рішення мотивовано тим, що позивач без поважних причин звернувся до суду з пропуском строку звернення до суду. Його звільнення було проведене у відповідності до вимог чинного трудового законодавства, у зв`язку з чим підстав для задоволення вимоги про поновлення на роботі та інших похідних від неї вимог, не вбачається.

Не погоджуючись із рішенням місцевого суду, ОСОБА_1 , через представника – адвоката Василюк В.В., оскаржив його в апеляційному порядку.

У поданій апеляційній скарзі зазначає, що оскільки на день звільнення позивач перебував на лікарняному, відповідач не мав права видавати наказ про звільнення.

Позивача було звільнено 03 жовтня 2025 року, а відповідний наказ позивач отримав 28 жовтня 2025 року, а відтак, зважаючи на порядок обчислення строків, а також на вихідні дні, місячний строк звернення за даним позовом спливає 28 листопада 2025 року. Таким чином, даний позов пред`явлено до суду в межах строку визначеного чинним законодавством.

Просить суд скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове – про задоволення позову.

05 травня 2026 року Департаментом з питань будівництва та архітектури Рівненської обласної державної адміністрації подано відзив на апеляційну скаргу, у якому покликається на законність рішення суду.

Вказує, що скаржник з 01.06.2017 перебував у трудових відносинах з Відповідачем.

З 03.02.2025 згідно лікарняного листа №15617660/2029053913-1 позивач був непрацездатним внаслідок захворювання або травми, що не пов`язані з нещасним випадком на виробництві.

Згідно долученого позивачем Витягу з рішення експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи №3/25/3153/В від 06.10.2025 (рішення про прийняття - №3/25/3153/Р) особі встановлено діагноз Внутрішньомозковий крововилив у півкулю, кортикальний.

Згідно долучених, як доказ по справі, лікарняних листів статус особи залишався незмінним з 03.02.2025 до 03.10.2025, тобто понад дев`ять місяців упродовж року.

Відтак, позивач був наділений правом скористатися нормою п. 5 ч. 1 ст. 40 КЗпП України та звільнити працівника по причині нез`явлення на роботу протягом більш як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності.

При цьому, зважаючи на норми моралі, гуманізм та солідарність у колективі, позивачу, починаючи з першого дня втрати працездатності, надавалась як матеріальна так і інша допомога для усунення наслідків хвороби (організовано реабілітаційні заходи, супровід особи працівниками департаменту для проведення різного роду обстежень, перенесення між медичними ліжками, пошук спеціалізованого матрацу від пролежнів та ін.).

Завдяки швидкій реакції на обставини хвороби уже в липні-жовтні 2025 року скаржник неодноразово відвідував приміщення департаменту.

При цьому, скаржник демонстрував неможливість виконання посадових обов`язків через ускладнення рухів кінцівок та уповільнену реакцію.

З метою уникнення додаткового стресу для колеги керівництвом департаменту прийнято рішення не застосовувати норму п. 5 ч. 1 ст. 40 КЗпП та вирішити питання припинення трудових відносин у інший спосіб.

Відтак, 02.10.2025 апелянт власноручно на ім`я директора департаменту подано заяву про звільнення за угодою сторін з 03.10.2025.

Дане рішення було прийняте без примусу та відображало обґрунтоване рішення припинити трудові відносини з департаментом на дату її написання.

Наказом департаменту від 02.10.2025 № 79-ОС "Про звільнення ОСОБА_2 " (далі - Наказ) скаржника 03.10.2025 звільнено на підставі п. 1 ч. 1 ст. 36 Кодексу законів про працю України за угодою сторін з виплатою грошової компенсації за 38 календарних днів невикористаної щорічної основної оплачуваної відпустки.

Наказ підготовлено у день написання заяви позивачем для спрощення його отримання, зважаючи на фізичний стан особи.

Підтвердженням про ознайомлення з текстом наказу та отримання його копії є власноручний підпис позивача про це, що датований "02.10.2025".

Долученими доказами підтверджується факт звільнення працівника за взаємною згодою у порядку п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України, а відтак норми ч. 3 ст. 40 КЗпП України до спірних правовідносин не застосовуються.

Просить про залишення рішення без змін, а апеляційної скарги – без задоволення.

ОСОБА_1 та його представник - адвокат Василюк В.В., будучи належним чином повідомленими про день, час та місце розгляду справи, у судове засідання апеляційного суду не з"явилися. Їх неявка визнається не поважною. Клопотання ОСОБА_3 про відкладення розгляду справи оцінюється судом як зловживання процесуальним правом та намаганням затягнути судовий розгляд. Нею не долучено належних документів про перебування у відпустці. Подане клопотання стосується ОСОБА_4 , котрий не є учасником даної справи.

Перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, заслухавши пояснення учасників процесу, що з"явилися, апеляційний суд дійшов висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, з огляду на наступне.

Судом встановлено, що сторони у справі з 01 червня 2017 року перебували у трудових правовідносинах, що підтверджується наказом Департаменту з питань будівництва та архітектури Рівненської обласної державної адміністрації від 31 травня 2017 року №26-ОС про прийняття ОСОБА_1 на роботу у Департаменті з питань будівництва та архітектури Рівненської обласної державної адміністрації на посаду завідувача господарства фінансово-господарського відділу.

Наказом директора Департаменту з питань будівництва та архітектури Рівненської обласної державної адміністрації від 02.10.2025 №79-ОС звільнено ОСОБА_1 03 жовтня 2025 року з посади завідувача господарства фінансово-господарського відділу департаменту з питань будівництва та архітектури Рівненської обласної державної адміністрації за угодою сторін (а.с. 22).

Як вбачається з медичного висновку № 1111-Р63А-8МВ6-С2Р7 від 2025-09-26 про тимчасову непрацездатність з 26 вересня 2025 року по 03 жовтня 2025 року ОСОБА_1 перебував на лікарняному (а.с. 5).

Вважаючи своє звільнення під час тимчасової непрацездатності незаконним ОСОБА_1 03 грудня 2025 року звернувся з цим позовом до суду про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення його на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Згідно з частиною першою статті 21 КЗпП України трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є угода сторін. У випадку, коли працівник вимагає достроково розірвати укладений з ним трудовий договір, а роботодавець не заперечує щодо припинення з цим працівником трудових відносин, такий договір може бути припинено за угодою сторін згідно з пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України. Необхідно зазначити, що законодавством не встановлено відповідного порядку чи строків припинення трудового договору за угодою сторін, у зв`язку з чим вони визначаються працівником і власником або уповноваженим ним органом у кожному конкретному випадку.

Припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України застосовується у випадку взаємної згоди сторін трудового договору, пропозиція (ініціатива) про припинення трудового договору за цією підставою може виходити як від працівника, так і від власника або уповноваженого ним органу. За угодою сторін може бути припинено як трудовий договір, укладений на невизначений строк, так і строковий трудовий договір. Припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України не передбачає попередження про звільнення ні від працівника, ні від власника або уповноваженого ним органу. День закінчення роботи визначається сторонами за взаємною згодою.

Пропозиція (ініціатива) і сама угода сторін про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України можуть бути викладені як в письмовій, так і в усній формі. Якщо працівник подає письмову заяву про припинення трудового договору, то в ній мають бути зазначені прохання звільнити його за угодою сторін і дата звільнення. Саме ж оформлення припинення трудового договору за угодою сторін має здійснюватися лише в письмовій формі. У наказі (розпорядженні) і трудовій книжці зазначаються підстава звільнення за угодою сторін з посиланням на пункт 1 частини першої статті 36 КЗпП України і раніше домовлена дата звільнення.

Таким чином, передбачена пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України угода сторін є самостійною підставою припинення трудового договору, яка відрізняється від розірвання трудового договору з ініціативи працівника та з ініціативи власника підприємства, установи, організації або уповноваженого ним органу тим, що в цьому разі потрібне спільне волевиявлення сторін, спрямоване на припинення трудових відносин в обумовлений строк і саме з цих підстав.

Отже, чинним законодавством не передбачено обов`язкової письмової форми угоди сторін про припинення трудового договору.

Розглядаючи позовні вимоги щодо оскарження наказу про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України (за угодою сторін), суди повинні з`ясувати: чи дійсно існувала домовленість сторін про припинення трудового договору за взаємною згодою; чи було волевиявлення працівника на припинення трудового договору в момент видачі наказу про звільнення; чи не заявляв працівник про анулювання попередньої домовленості сторін щодо припинення договору за угодою сторін; чи була згода власника або уповноваженого ним органу на анулювання угоди сторін про припинення трудового договору. Якщо роботодавець і працівник домовилися про певну дату припинення трудового договору, працівник не має права відкликати свою заяву про звільнення. Анулювати таку домовленість можна лише за взаємною згодою про це власника або уповноваженого ним органу і працівника. Так, приписами КЗпП України для власника або уповноваженого ним органу не передбачено обов`язок прийняття відкликання працівником своєї заяви про звільнення у випадку досягнення домовленості про звільнення за угодою сторін (див. постанови Верховного Суду від 31 серпня 2020 року по справі № 359/5905/18 (провадження № 61-22851св19), від 22 грудня 2020 року у справі № 183/7159/18 (провадження №61-9167св20) та постанову Верховного Суду України від 26 жовтня 2016 року у справі № 6-1269цс16).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частини четвертої статті 263 ЦПК України).

Згідно з усталеною судовою практикою при домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України (за згодою сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами. Анулювання такої домовленості може мати місце лише при взаємній згоді про це власника або уповноваженого ним органу і працівника. Про необхідність наявності взаємної згоди власника або уповноваженого ним органу та працівника щодо анулювання домовленості про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України також зазначено у постанові Верховного Суду України від 26 жовтня 2016 року у справі № 6-1269цс16. Аналогічних правових висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 22 квітня 2019 року у справі № 759/11508/16-ц (провадження № 61-14807св18) та у постанові від 27 травня 2020 року у справі № 404/6236/19 (провадження № 61-21869св19).

Як вбачається з матеріалів справи, 02 жовтня 2025 року позивач у справі подав роботодавцю заяву про звільнення за згодою сторін з 03 жовтня 2025 року (а.с. 23).

У період часу з 03.02.2025 року ОСОБА_1 перебував на лікуванні, що підтверджується оглянутими судом листами непрацездатності за період з 03.02.2025 по 27.09.2025, оскільки переніс внутрішньо мозковий крововилив.

Допитана в судовому засіданні суду першої інстанції свідок ОСОБА_5 суду пояснила, що 02.10.2025 до них в кабінет прийшов ОСОБА_1 , його супроводжував син. У її присутності та присутності інших працівників син позивача написав заяву, яку ОСОБА_1 підписав. Ніякого тиску на ОСОБА_1 ніхто не чинив. Наказ було видано в цей же день, відразу були нею проведені нарахування та виплачені розрахункові кошти.

Допитана в судовому засіданні суду першої інстанції свідок ОСОБА_6 , яка обіймає посаду зав. сектором роботи з персоналом, суду пояснила, що у четвер 02.10.2025 ОСОБА_1 була подана заява про звільнення за згодою сторін. Вона її перевірила, опрацювала, набрала наказ, який дала на ознайомлення позивачу, з яким він ознайомився під особистий підпис. Трудову книжку позивач приніс з собою, так як вона була у нього. Вона внесла до трудової книжки запис. Трудова книжка позивач була оцифрована, тому в цей же день нею було внесено інформацію на портал ГУПФУ в Рівненській області щодо зміну в трудових відносинах з ОСОБА_1 , згідно роздруківки, яка була оглянута судом, це мало місце 02.10.2025 14.33 год.

Поясненя свідка ОСОБА_6 з приводу зберігання трудової книжки позивачем у себе, підтверджується оглянутим судом записом у Книзі обліку та руху трудовимх книжок та вкладишів до них. Де у п.57 вказано, що 04.03.2022 р ОСОБА_1 під особистий підпис отримав трудову книжку.

17.10.2025 року ОСОБА_1 подав декларацію про доходи. Вид декларації визначений як "при звільненні". Період декларування 01.10.2025- 03.10.2025.

Сукупністю наявних у матеріалах справи доказів встановлено, що сторони у справі досягли угоди щодо припинення трудових відносин з 03.10.2025 згідно п.1 ст.36 КЗпП України.

Разом з тим, доводи позивача про незаконність звільнення в період тимчасової непрацездатності працівника заслуговують на увагу.

Рішенням Конституційного Суду України від 04 вересня 2019 року № 6-р(ІІ)/2019 у справі № 3-425/2018(6960/18) за конституційною скаргою щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої статті 40 КЗпП України визнано такими, що відповідають Конституції України (є конституційними), положення частини третьої статті 40 КЗпП України. У цьому рішенні Конституційний Суд України, зокрема, вказав, що положення частини третьої статті 40 КЗпП України є такими, що поширюються на усі трудові правовідносини (абзац п`ятнадцятий пункту 3 мотивувальної частини рішення).

Судом встановлено, що у період часу з 26 вересня 2025 року по 03 жовтня 2025 року ОСОБА_1 перебував на лікарняному (а.с. 5), а звільнено його з роботи з 03 жовтня 2025 року.

Наслідки порушення гарантії, визначеної у частині третій статті 40 КЗпП України, можна усунути шляхом зміни дати звільнення позивача, а саме: визначити датою припинення трудових відносин перший день після закінчення періоду тимчасової непрацездатності. Оскільки 04 жовтня 2025 року є не робочим днем, тому датою припинення трудових правовідносин слід вважати 06 жовтня 2025 року.

До подібних правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 вересня 2020 року у справі № 205/4196/18 (провадження № 14-670 цс19), та Верховний Суд у постановах: від 27 січня 2021 року у справі № 501/1928/18 (провадження № 61-15334св19), від 03 лютого 2021 року у справі № 703/2695/19 (провадження № 61-14979св20), від 07 вересня 2022 року у справі № 686/14632/21 (провадження № 61-2978св22), від 17 січня 2025 року у справі № 522/2588/23 (провадження № 61-5658св24)

У випадках зміни дати звільнення відсутній склад трудового майнового правопорушення, тобто підстава і умови матеріальної відповідальності роботодавця. Причинами того, що працівник не виконував свої трудові обов`язки і не отримував заробітну плату, є тимчасова непрацездатність, а не винні дії (бездіяльність) роботодавця. Ураховуючи викладене, зміна дати звільнення не є вимушеним прогулом, за який працівникові виплачується середній заробіток, розмір якого обчислюється відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100. У випадку зміни дати звільнення середній заробіток за весь час вимушеного прогулу не виплачується, а працівникові за його заявою чи за позовом до суду за період тимчасової непрацездатності виплачується допомога по тимчасовій непрацездатності відповідно до положень Закону України "Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування". До подібних правових висновків дійшов Верховний Суд у постановах: від 16 грудня 2020 року у справі № 541/1700/17 (провадження № 61-24472св18) та від 16 грудня 2020 року у справі № 761/36220/17 (провадження № 61-3100св20).

Аналогічний висновок міститься в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 червня 2022 року у справі № 748/1266/21 (провадження № 61-4278св22).

Відповідно статті 233 КЗпП України із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116). Домашній працівник має право звернутися до суду із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення в місячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

Як вбачається з відмітки на наказі директора Департаменту з питань будівництва та архітектури Рівненської обласної державної адміністрації від 02.10.2025 №79-ОС "Про звільнення ОСОБА_2 " позивач ознайомився з наказом про звільнення 02 жовтня 2025 року, а з позовом до суду звернувся 03 грудня 2025 року.

Оскільки ОСОБА_1 пропущено, передбачений ст. 233 КЗпП України місячний строк звернення до суду у справі про його звільнення, клопотання про поновлення пропущеного строку позивач до суду не подавав, порушені трудові права ОСОБА_1 (на зазначення правильної дати його звільнення) поновленню не підлягають.

Таким чином, апеляційний суд дійшов висновку про залишення рішення суду першої інстанції без змін, а апеляційної скарги без змін, як ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до ч. 1 ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст.ст. 367, 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, Рівненський апеляційний суд, -

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана його представником – адвокатом Василюк Валерією Валеріївною залишити без задоволення, а рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 12 березня 2026 року – без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне судове рішення не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження, якщо касаційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому такого судового рішення.

Головуючий-суддя Шимків С.С.

Судді: Боймиструк С.В.

Хилевич С.В.