Постанова від 14 липня 2026 р. у справі №522/7485/24 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 липня 2026 року

м. Київ

справа № 522/7485/24

провадження № 61-999св26

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Осіяна О. М., Сакари Н. Ю. (суддя-доповідач), Сердюка В. В., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Одеський національний університет імені І.І. Мечникова,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Тільненко Ольги Сергіївни, на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 06 грудня

2024 року у складі судді Науменка А. В., та постанову Одеського апеляційного суду від 02 грудня 2025 року у складі колегії суддів: Таварткіладзе О. М., Сєвєрової Є. С., Погорєлової С. О.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

1. У травні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до директора фізико-хімічного інституту захисту навколишнього середовища і людини МОН України та НАН України ОСОБА_2 , про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу з вересня 2022 року до дня поновлення на роботі, який у подальшому уточнив шляхом заміни відповідача на юридичну особу фізико-хімічного інституту захисту навколишнього середовища

і людини МОН України та НАН України.

2. Позов обґрунтовував тим, що з 14 вересня 2016 року він працював на посаді провідного фахівця відділу №2 в Фізико-хімічному інституті захисту навколишнього середовища і людини МОН України та НАН України.

3. 12 вересня 2022 року його запросили до відділу кадрів, де ним власноручно було написано рапорт про відмову від подання заяви на звільнення.

4. Наказом №39/3-К від 15 вересня 2022 року його було звільнено із займаної посади на підставі пункту 2 частини першої статті 40 КЗпП України, за ініціативи роботодавця.

5. Водночас вказував, що 15 вересня 2022 року він перебував у відпустці за власний рахунок у зв`язку з воєнним станом з березня по вересень 2022 рік.

6. ОСОБА_1 вказував, що керівництвом Фізико-хімічного інституту захисту навколишнього середовища і людини МОН України та НАН України не було дотримано процедури його звільнення з підстав невідповідності займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок недостатньої кваліфікації або стану здоров`я,

а саме не встановлено фактів невідповідності займаної посади.

7. З урахуванням вищезазначеного, уточнивши позовні вимоги та суб`єктний склад учасників справи, ОСОБА_1 просив суд:

- визнати протиправним та скасувати наказ про звільнення його з посади провідного фахівця відділу № 2 в Фізико-хімічному інституті захисту навколишнього середовища і людини МОН України та НАН України;

- поновити його на посаді провідного фахівця відділу № 2 в Фізико-хімічному інституті захисту навколишнього середовища і людини МОН України та НАН України;

- стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з вересня 2022 року до дня поновлення на роботі.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

8. Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 06 грудня 2024 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 02 грудня

2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

9. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, районний суд, із висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, мотивував своє рішення обґрунтованістю останніх.

10. Водночас суди зауважили, що позивачем було пропущено місячний строк звернення до суду із заявою про вирішення трудового спору у справі про звільнення, передбачений частиною другою статті 233 КЗпП України.

11. Відтак, як зауважив районний суд, із висновками якого погодився і суд апеляційної інстанції, позивач, будучи обізнаним про своє звільнення безпосередньо у день звільнення, тобто 15 вересня 2025 року, протягом тривалого часу не цікавився підставами припинення трудових відносин та не вчиняв жодних активних дій, спрямованих на захист своїх трудових прав. Більше того, звертаючись до суду, не навів поважних причин пропуску строку звернення до суду з позовом, що є підставою для відмови у задоволенні позову.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

12. У січні 2026 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Тільненко О. С., на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 06 грудня 2024 року та постанову Одеського апеляційного суду від 02 грудня 2025 року у вказаній справі.

13. Ухвалою Верховного Суду від 09 лютого 2026 рокувідкрито касаційне провадження у справі, витребувано цивільну справу і надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

14. Ухвалою Верховного Суду від 08 липня 2026 року справу призначено до розгляду у складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

15. У касаційній скарзі адвокат Тільненко О. С. просить скасувати судові рішення попередніх інстанцій та за наслідками касаційного перегляду справи ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити повністю.

16. Підставою касаційного оскарження вказує порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених

у постановах Верховного Суду від 02 грудня 2020 року в справі № 751/1198/18, від 03 жовтня 2022 року в справі № 204/1724/20, від 26 жовтня 2023 року в справі № 990/139/23, від 25 квітня 2024 року в справі № 990/12/24, від 22 січня 2025 року

в справі № 757/5467/21 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

17. На переконання представника ОСОБА_1 , суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про пропуск її довірителем строків звернення до суду із позовом у цивільній справі, оскільки строк, встановлений частиною другою

статті 233 КЗпП України, розпочав свій перебіг після отримання копії наказу про звільнення, тобто 18 квітня 2024 року.

18. Більше того зауважує на необґрунтованість висновків судів попередніх інстанцій щодо того, що ОСОБА_1 міг направити запит на отримання інформації або самостійно з`явитися до роботодавця з метою ознайомлення з наказом про звільнення, оскільки позивачу не було відомо про існування такого наказу,

а законодавець поклав обов`язок доведення до відома працівника наказу про його звільнення, шляхом вручення копії такого наказу саме на роботодавця.

Відзив на касаційну скаргу від іншого учасника справи до Верховного Суду не надходив

Фактичні обставини справи, встановлені судами

19. Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 з 14 вересня 2016 року працював на посаді провідного фахівця відділу № 2 в Фізико-хімічному інституті захисту навколишнього середовища і людини МОН України та НАН України (Т.1, а.с.4-5; 25).

20. Зі змісту копії наказу Фізико-хімічного інституту захисту навколишнього середовища і людини МОН України та НАН України від 29 серпня 2022 року

№ 36/1-К встановлено, що ОСОБА_1 було надано відпустку без збереження заробітної плати із-за військових дій кількістю 15-ти к. д. з 01 вересня 2022 року по 15 вересня 2022 року (Т.1, а.с.30).

21. 12 вересня 2022 року позивача було запрошено до відділу кадрів та запропоновано написати заяву про звільнення за власним бажанням, проте він відмовився у написанні заяви про звільнення, що підтверджується власноручно написаним рапортом від 12 вересня 2022 року (Т.1, а.с.8).

22. Наказом № 39/3-К від 15 вересня 2022 року ОСОБА_1 було звільнено із займаної посади на підставі пункту 2 частини першої статті 40 КЗпП України,

у зв`язку з виявленням невідповідності працівника займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок недостатньої кваліфікації або стану здоров`я, які перешкоджають продовженню даної роботи (Т.1, а.с.9).

23. Зі змісту Довідки Фізико-хімічного інституту захисту навколишнього середовища і людини МОН України та НАН України від 29 жовтня 2024 року вих.

№ 102 судами встановлено, що у вересні 2022 року позивач отримав усі суми, що належать йому від колишнього роботодавця (Т.1, а.с.93).

24. Також судами встановлено, що відповідач як роботодавець вчиняв заходи, спрямовані на повідомлення ОСОБА_1 , провідного фахівця відділу № 2 засобами телефонного зв`язку для ознайомлення із наказом про звільнення, проте останній не з`явився до відділу кадрів для вручення йому копії наказу про звільнення № 39/3 від 15 вересня 2022 року, на підтвердження чого завідувачкою відділу кадрів ОСОБА_3 у присутності головного інженера ОСОБА_4 та завідувачки відділом № 4 ОСОБА_5 було складено Акт від 15 вересня 2022 року, яким засвідчено факт неодноразових спроб зв`язатися з позивачем по телефону та прохань прибути до відділу кадрів для вручення останньому наказу про звільнення (Т.1, а.с.94).

25. У судовому засіданні Приморського районного суду м. Одеси, призначеному на 29 листопада 2024 року, у якості свідків були допитані ОСОБА_4 та

ОСОБА_5 , які підтвердили інформацію, зазначену в акті від 15 вересня

2022 року, та вказали суду, що були присутні при тому, що завідувачкою відділу кадрів ОСОБА_3 було неодноразово здійснено дзвінки ОСОБА_1 із пропозицією з`явитись до відділу кадрів для отримання наказу про звільнення.

26. Крім того, свідки повідомили, що ОСОБА_1 знав про факт свого звільнення у день видання наказу, проте відмовився прибути до відділу кадрів для його отримання (Т.1, а.с.109-110).

27. Зі змісту наказу Міністерства освіти і науки України «Про реорганізацію Одеського державного екологічного університету та Фізико-хімічного інституту захисту навколишнього середовища і людини МОН України та НАН України»

від 16 січня 2024 року №47 судами встановлено, що Одеський національний університет імені І.І. Мечникова є правонаступником всього майна, земельних ділянок, прав та обов`язків Фізико-хімічного інституту захисту навколишнього середовища і людини МОН України та НАН України та Одеського державного екологічного університету (Т.1, а.с.45-46).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

28. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

29. Положенням частини другої статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного

у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції

в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою

статті 411 цього Кодексу.

30. Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

31. Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи

у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановленні в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

32. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

33. Відповідно до змісту касаційної скарги доводи останньої зводяться до незгоди заявника з висновками судів попередніх інстанцій щодо недотримання позивачем строків звернення до суду за вирішенням трудового спору (щодо застосування статті 233 КЗпП України), таким чином, колегія суддів не перевіряє правильність застосування судами норм матеріального права, які не стосуються питання дотримання позивачем строку звернення до суду із позовом, оскільки оцінка судових рішень у зазначених частинах виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.

34. Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

35. Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

36. Згідно з частиною першою статті 21 КЗпП України трудовим договором

є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

37. Підставами припинення трудового договору є, зокрема, розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39), з ініціативи роботодавця (статті 40, 41) або на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу (стаття 45) (пункт 4 частини першої статті 36 КЗпП України).

38. Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України (у редакції, чинній на момент звільнення позивача) роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.

39. Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116) (частина друга статті 233 КЗпП України у редакції на момент звільнення позивача).

40. Встановлені статтею 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов`язаний перевірити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити пропущений строк.

41. З аналізу змісту статті 233 КЗпП України слідує, що законодавець чітко конкретизував момент початку перебігу строку на звернення із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення, визначивши момент початку перебігу такого строку саме з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення. Схожий за своїм змістом висновок викладено у змісті постанов Верховного Суду від 27 березня 2024 року у справі №167/1058/20 (провадження

№ 61-120св22) та від 07 травня 2025 року у справі 485/1238/23 (провадження

№ 61-17065св24).

42. Згідно з вимогами статті 234 КЗпП України (у редакції, чинній на момент звернення до суду із позовом) у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, суд може поновити ці строки, якщо з дня отримання копії наказу (розпорядження) про звільнення або письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні

(стаття 116), минуло не більше одного року.

43. Зміст зазначеної вище норми не містить чітко визначеного переліку поважних причин для поновлення строку звернення із заявою про вирішення спору. Поважність причин має визначатися в кожному конкретному випадку, залежно від встановлених обставин.

44. Поважними причинами пропуску строку, встановленого в частині першій статті 233 КЗпП України, є ті, які об`єктивно перешкоджали чи створювали труднощі для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами.

45. Строки звернення працівника до суду за вирішенням трудового спору

є складовою механізму реалізації права на судовий захист та однією із основних гарантій забезпечення прав і свобод учасників трудових правовідносин.

46. Перевірка дотримання вимог закону щодо строків звернення до суду за вирішенням трудового спору здійснюється судом за принципом ex officio, незалежно від того, чи заявляє відповідач про пропуск позивачем строку звернення до суду, на відміну від застосування позовної давності при вирішені судом цивільного спору, коли застосування позовної давності судом здійснюється тільки за заявою сторони у спорі (постанова Верховного Суду від 02 грудня 2020 року

у справі № 751/1198/18 (провадження № 61-5845св19)).

47. Водночас в контексті встановлених у справі обставин колегія суддів вважає за необхідне зазначити таке.

48. Як зауважено Верховним Судом у змісті постанови від 03 листопада

2021 року у справі № 387/326/20 (провадження № 61-2166св21): «У трудових правовідносинах як працівник, так і роботодавець мають діяти добросовісно, не допускаючи дій, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Принцип добросовісності в трудовому праві характеризується прагненням суб`єктів належним чином, сумлінно здійснювати трудові права й виконувати обов`язки, передбачених трудовим законодавством та трудовим договором.

Реалізуючи права і виконуючи обов`язки, суб`єкти трудових правовідносин зобов`язані утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди працівнику, роботодавцю, довкіллю або державі. Не допускаються дії працівника чи роботодавця, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі,

а також зловживання правом в інших формах.

Під зловживанням трудовим правом для сторін трудових відносин варто розуміти особливу недобросовісну поведінку, пов`язану з навмисним створенням для працівника та (або) роботодавця ситуації правової невизначеності за межами права, з порушенням принципів справедливості, добросовісності та розумності».

49. Верховний Суд у постанові від 15 серпня 2023 року у справі № 947/16805/20 (провадження № 61-11817св23) зауважував, що поважними причинами пропуску строку звернення до суду за вирішенням трудового спору визнаються лише ті обставини, які є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, пов`язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами щодо неможливості такого звернення.

50. Відтак судами попередніх інстанцій встановлено, що датою видачі наказу про звільнення позивача є 15 вересня 2022 року.

51. Водночас у день видачі наказу позивач до відділу кадрів для вручення йому копії наказу про звільнення не з`явився, хоча і повідомлявся про необхідність отримання такого наказу засобами телефонного зв`язку, на підтвердження чого завідувачкою відділу кадрів ОСОБА_3 в присутності головного інженера

ОСОБА_4 та завідувачки відділом № 4 ОСОБА_5 було складено Акт, датований 15 вересня 2022 року, змістом якого засвідчено факт неодноразових спроб зв`язатися з позивачем та прохань прибути до відділу кадрів для вручення наказу про звільнення.

52. Вищезазначені спроби повідомити позивача про необхідність отримання наказу підтвердили суду допитані у якості свідків ОСОБА_4 та ОСОБА_5 . Більше того свідки повідомили суду, що ОСОБА_1 знав про факт свого звільнення безпосередньо у день видання наказу, водночас відмовився прибувати для його отримання.

53. Таким чином, враховуючи своєчасність здійснення розрахунку при звільненні, зафіксований у змісті Акта від 15 вересня 2022 року факт повідомлення позивача про звільнення із займаної посади а також факт відсутності позивача на робочому місці із дати звільнення (15 вересня 2022 року) колегія суддів доходить до висновку, що позивач власними умисними діями унеможливив видачу йому наказу про звільнення та, як наслідок, пропустив місячний строк на звернення до суду із позовом з метою вирішення трудового спору у справах про звільнення, визначений змістом частини другої статті 233 КЗпП України.

54. При цьому колегія суддів зауважує, що позивач під час розгляду справи не вказав, які саме об`єктивні поважні (непереборні) причини унеможливили його звернення до суду у встановлений процесуальним законодавством строк; не навів змістовних і вагомих доводів щодо вчинення ним всіх необхідних і можливих дій, які вказують на бажання реалізувати його процесуальні права з метою їх захисту

в судовому порядку; не довів, що неможливість вчасного подання ним позовної заяви не мала суб`єктивного характеру, тобто не залежала безпосередньо від його волевиявлення, а пропуск строку на звернення до суду через пасивну поведінку скаржника щодо реалізації процесуальних прав і небажання їх реалізувати в повній мірі в цьому випадку не є поважною причиною пропуску строку.

55. Аналогічні висновки щодо порядку обчислення строків звернення до суду

у трудових спорах, а також оцінки поважності причин їх пропуску неодноразово викладалися Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, у змісті постанов

від 22 січня 2020 року у справі № 9901/518/19 (провадження № 11-1190заі19),

від 05 лютого 2020 року у справі № 901/520/19 (провадження № 11-1191заі19),

від 30 вересня 2020 року у справі № 9901/68/20 (провадження № 11-157заі20),

від 09 лютого 2022 року у справі № 9901/473/21 (провадження № 11-515заі21) та

від 26 жовтня 2023 року у справі № 990/139/23 (провадження № 11-133заі23).

56. Таким чином, установивши, що пропуск строку, передбаченого

статтею 233 КЗпП України для звернення до суду з метою вирішення трудового спору перебуває у безпосередньому причинно-наслідковому зв`язку з бездіяльністю позивача, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про пропуск позивачем місячного строку звернення до суду у спорі щодо звільнення та, як наслідок, про наявність підстав для відмови у задоволенні позовних вимог.

57. Більше того, колегія суддів зауважує, що матеріали справи містять заяву ОСОБА_1 про видачу, зокрема, копії наказу про звільнення від 20 березня

2024 року (вхідний № 928), що дає підстави для висновку про те, що позивачеві було відомо про існування наказу про його звільнення щонайменше з 20 березня

2024 року, тобто з дати звернення до роботодавця із заявою про видачу копії наказу про звільнення. Зазначена обставина у сукупності з датою звернення до суду

(13 травня 2024 року) додатково підтверджує висновок судів попередніх інстанцій про пропуск позивачем строку, передбаченого статтею 233 КЗпП України, для звернення до суду з метою вирішення трудового спору.

58. Відтак, доводи касаційної скарги не знайшли свого підтвердження під час касаційного перегляду справи.

59. Посилання скарги на неврахування судами попередніх інстанцій правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду, на які посилається заявник

у касаційній скарзі, не можуть бути застосовані у справі, що переглядається, оскільки сформульовані за інших фактичних обставин та не суперечать висновкам судів попередніх інстанцій у справі, яка є предметом касаційного перегляду.

60. Додатково колегія суддів зауважує, що оскільки наведені в касаційній скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367, 368 ЦПК України перевірив їх та обґрунтовано спростував, на переконання Верховного Суду відсутні підстави повторно відповідати на ті самі аргументи заявника.

61. Підсумовуючи, доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального і процесуального права й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

62. Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права.

63. Колегією суддів враховано усталену практику ЄСПЛ, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення ЄСПЛ у справі «Руїз Торія проти Іспанії» («Ruiz Torija v. Spain», серія A, № 303-A, §§ 29-30)). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

64. ЄСПЛ зазначив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не

є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьов проти України» («Ponomaryov v. Ukraine», заява № 3236/03)).

65. ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини

і основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують

у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі Проніна проти України (Pronina v. Ukraine, заява

№ 63566/00, § 23)). Оскаржувані судові рішення, своєю чергою, відповідають критерію обґрунтованості.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

66. Згідно із пунктом 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

67. Згідно статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено

з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

68. Ураховуючи встановлену під час розгляду справи обізнаність позивача про наявність наказу про його звільнення, а також тривале неотримання ним копії цього наказу, незвернення до суду з позовом з метою захисту своїх прав та інші встановлені у справі обставини, колегія суддів вважає, що пропуск строку звернення до суду для вирішення трудового спору, передбачений статтею 233 КЗпП України був безпосередньо зумовлений бездіяльністю позивача щодо захисту своїх порушених прав, що, своєю чергою, не може бути визнано поважною причиною пропуску такого строку. Відтак колегія суддів доходить висновку про необхідність залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваних судових рішень - без змін.

Керуючись статтями 400, 410, 415-419 ЦПК України, Верховний Суд

у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Тільненко Ольги Сергіївни, залишити без задоволення.

2. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 06 грудня 2024 року та постанову Одеського апеляційного суду від 02 грудня 2025 року залишити без змін.

Постанова набираєзаконної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді:Є. В. Синельников О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Сердюк В. В. Шипович