Рішення від 01 червня 2026 р. у справі №201/3514/26 — Соборний районний суд міста Дніпра

Справа № 201/ 3514/26

Провадження № 2/201/3499/2026

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 червня 2026 року Соборний районний суд

міста Дніпра

у складі: головуючого судді Федоріщева С.С.,

при секретарі Максимовій О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Дніпрі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу та визначення місця проживання дитини, -

ВСТАНОВИВ:

16 березня 2026 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом ОСОБА_2 про розірвання шлюбу та визначення місця проживання дитини, враховуючи уточнену редакцію позову.

У поданому до суду уточненому позові позивач вказував на те, що 22 квітня 2017 року між сторонами було зареєстровано шлюб, про що було зроблено відповідний актовий запис № 213. Шлюб зареєстровано Соборним районним у місті Дніпрі відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області. Від даного шлюбу вони мають сина – ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Свідоцтво про народження серії НОМЕР_1 , місце реєстрації: Соборний відділ державної реєстрації актів цивільного стану у місті Дніпрі Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро). Орган державної реєстрації: Соборний відділ державної реєстрації актів цивільного стану у місті Дніпрі Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса). Син постійно проживає разом з батьком та знаходиться на його утриманні. За відсутності взаєморозуміння в сім`ї та психологічного непорозуміння шлюбні стосунки у них не склалися. Сторони разом не проживають, шлюбні відносини припинилися з 2024 року. Відповідачка самоусунулася від виховання дитини, майже не спілкується, та зараз вимагає від нього надавати кошти на її проживання. Погрожує відібрати дитину, стверджує, що синові краще буде проживати з нею в м. Києві. На ґрунті цього виник спір, який позивач просить вирішити суд. Він вважає, що синові краще буде проживати разом з ним у м. Дніпрі, де зараз і проживає, оскільки тут син відвідує дитячий садочок, має дитячого лікаря, має друзів, сталі соціальні зв`язки та перспективи розвитку. Він, як батько, постійно слідкує за профілактикою здоров`я дитини. Батько веде нормальний спосіб життя, є фізичною особою підприємцем, має постійний дохід. Відповідно до акту обстеження умов проживання від 01 травня 2026 року, складного працівниками Управління служби у справах дітей Соборної районної у місті Дніпрі ради було оглянуто умови проживання, та встановлено, що санітарний стан хороший, є меблі, побутова техніка, є продукти харчування, засоби гігієни. Для проживання дитини, створені належні умови.

Від позивача за уточненим позовом ОСОБА_1 до суду надійшло клопотання, в якому він просить суд розглядати справу без його участі, за наявними в матеріалах справи доказами. Свою позовну заяву підтримав, просить її задовольнити у повному обсязі.

Відповідач також подала до суду заяву про розгляд справи без її участі, проти задоволення позовних вимог щодо розірвання шлюбу та визначення місця проживання дитини разом з позивачем не заперечувала, чим фактично визнала позовні вимоги.

Відповідно до ч. 3 ст. 200 ЦПК України за результатами підготовчого провадження суд ухвалює рішення у випадку визнання позову відповідачем.

Згідно з приписами ч. 2 ст. 247 ЦПК України у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Суд, дослідивши матеріали справи, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому їх дослідженні, виходить з наступного.

Судом встановлено, що 22 квітня 2017 року між сторонами було зареєстровано шлюб, про що було зроблено відповідний актовий запис № 213. Шлюб зареєстровано Соборним районним у місті Дніпрі відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області. Від даного шлюбу вони мають сина – ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Свідоцтво про народження серії НОМЕР_1 , місце реєстрації: Соборний відділ державної реєстрації актів цивільного стану у місті Дніпрі Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро). Орган державної реєстрації: Соборний відділ державної реєстрації актів цивільного стану у місті Дніпрі Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса). Син постійно проживає разом з батьком та знаходиться на його утриманні. За відсутності взаєморозуміння в сім`ї та психологічного непорозуміння шлюбні стосунки у них не склалися. Сторони разом не проживають, шлюбні відносини припинилися з 2024 року. Відповідачка самоусунулася від виховання дитини, майже не спілкується, та зараз вимагає від нього надавати кошти на її проживання. Відповідачка, зі слів батька, погрожує відібрати дитину, стверджує, що синові краще буде проживати з нею в м. Києві. На ґрунті цього виникають спори. Позивач вважає, що синові краще буде проживати разом з ним у м. Дніпрі, де зараз і проживає, оскільки тут син відвідує дитячий садочок, має дитячого лікаря, має друзів, сталі соціальні зв`язки та перспективи розвитку. Батько, постійно слідкує за профілактикою здоров`я дитини, веде нормальний спосіб життя, є фізичною особою підприємцем, має постійний дохід. Відповідно до акту обстеження умов проживання від 01 травня 2026 року, складеного працівниками Управління служби у справах дітей Соборної районної у місті Дніпрі ради було оглянуто умови проживання, та встановлено, що санітарний стан хороший, є меблі, побутова техніка, є продукти харчування, засоби гігієни. Для проживання дитини, створені належні умови. Фактично позивач за зустрічним позовом наразі самостійно виховує та утримує свою малолітню дитину, яка перебуває на його повному матеріальному забезпеченні, лише тільки під його наглядом та опікою. Позивач має можливість доглядати за дитиною краще ніж матір, виховувати її, розвивати та піклуватися. Позивач має достатній рівень доходів, який дозволяє надати дитині належні умови проживання, догляду та виховання. Вказане підтверджується матеріалами справи та не спростовується сторонами.

Відповідач заперечує проти постійного проживання дитини разом із батьком, провокує спірні та конфліктні ситуації, вважає, що син має проживати з нею в м. Києві, нехтуючи правами позивача як батька, та інтересами самої дитини. При цьому мати повністю відмовилась від своїх обов`язків щодо утримання дитини, здійснення інших батьківських обов`язків, передбачених Сімейним кодексом України, не бере жодної участі у вихованні та матеріальному утриманні сина. Тоді як батько самостійно повністю забезпечує дитину всім необхідним. Наразі вихованням, утриманням, матеріальним забезпеченням дитини займається тільки батько за свій рахунок.

В Постанові Пленуму Верховного суду України № 11 від 21.12.2007 року Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя зазначається, що при розгляді справ, які виникають у зв`язку з укладенням, припиненням шлюбу, а також з інших сімейних відносин, необхідно виходити з положень Конституції України, норм Сімейного кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Закону України Про міжнародне приватне право від 23.06.2005 року, а також інших нормативно правових актів, що регулюють сімейні відносини.

Відповідно до ст. 24 СК України шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Примушування до шлюбу жінки та чоловіка не допускається.

Таке положення національного законодавства України відповідає ст.16 Загальної декларації прав людини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 10.12.1948 року, згідно з якою чоловіки і жінки, які досягли повноліття, мають право без будь-яких обмежень за ознакою раси, національності або релігії одружуватися і засновувати сім`ю. Вони користуються однаковими правами щодо одруження під час шлюбу та під час його розірвання.

Відповідно до ч.3, 4 ст. 56 СК України кожен з подружжя має право припинити шлюбні відносини. Примушування до збереження шлюбних відносин, є порушенням права дружини, чоловіка на свободу та особисту недоторканність і може мати наслідки, встановлені законом.

Позов про розірвання шлюбу може бути пред`явлений одним із подружжя (ст. 110 СК України). Оскільки позивач наполягає на розірванні шлюбу, то відповідно відмова в розірванні шлюбу буде примушенням до шлюбу та шлюбним відносинам, що є неприпустимим.

Проголошена Конституцією України охорона сім`ї державою полягає, зокрема, в тому, що шлюб може бути розірвано в судовому порядку лише за умови, якщо встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечитиме інтересам одного з них чи інтересам їх дітей.

Відповідно до ч. 2 ст. 112 СК України, суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення.

Суд вважає, що позовні вимоги про розірвання шлюбу є обґрунтованими і підлягають задоволенню, оскільки сторони не бажають перебувати у шлюбі, а примушування до збереження шлюбу не допускається - збереження шлюбу суперечить інтересам обох сторін.

Згідно частин 1, 2, 4 статті 3 СК України сім`я є первинним та основним осередком суспільства. Сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Згідно з частинами 2, 8, 9, 10 статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Відповідно до статей 18, 27 Конвенції про права дитини, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року (далі - Конвенція), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини.

Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.

У пункті 1 статті 9 Конвенції передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (частина перша статті 3 Конвенції).

Відповідно до частини четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає.

Згідно зі статтею 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини. Відповідно до статті 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою. Згідно із частиною першою статті 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків.

За частинами першою, другою статті 161 цього Кодексу якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення.

Статтею 2 Протоколу № 4 Конвенції ООН «Про захист прав і основних свобод людини» передбачено, що кожна людина, що законно перебуває на території будь-якої держави, в межах цієї території має право на вільне пересування і свободу вибору місця проживання. Кожна людина має право залишати будь-яку країну, включаючи свою власну. Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, які запроваджуються згідно з законом і необхідні в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, з метою підтримання громадського порядку, запобігання злочинам, для захисту здоров`я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших людей.

Згідно з частиною 3 статті 45 ЦПК України, суд сприяє створенню належних умов для здійснення малолітньою або неповнолітньою особою її прав, визначених законом та передбачених міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

Принцип 6 Декларації прав дитини, за яким малолітня дитина може бути розлучена зі своєю матір`ю лише у винятковій ситуації не можна тлумачити таким чином, що у матері малолітньої дитини мається перевага перед батьком при вирішенні питання щодо визначення місця проживання дитини, приймаючи до уваги рівність прав обох батьків щодо дитини, що витікає як і з статті 141 СК України, так зі змісту Конвенції про права дитини.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 17 жовтня 2018 року у справі №402/428/16-ц зазначила, що при визначенні місця проживання дитини першочергова увага, в силу вимог статті 3 Конвенції про права дитини, приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Європейський суд з прав людини зауважує, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків (HUNT v. UKRAINE, № 31111/04, § 54, ЄСПЛ, від 07 грудня 2006 року).

При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (MAMCHUR v. UKRAINE, № 10383/09, § 100, ЄСПЛ, від 16.07.2015 року).

Відповідно до статті 11 Закону України «Про охорону дитинства», сім`я є природним середовищем для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного, соціального розвитку дитини, її матеріального забезпечення і несе відповідальність за створення належних умов для цього. Кожна дитина має право на проживання в сім`ї разом з батьками або в сім`ї одного з них та на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.

Як вбачається із поданого позову, батько зазначає, що його дитина наразі постійно проживає із ним, він має постійне місце проживання, регулярний та стабільний заробіток, самостійно займається вихованням та утриманням дитини. Просить визначити місце проживання дитини разом із ним.

Повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв`язку, а також створення позивачем належних умов для проживання, виховання та забезпечення дитини, суд дійшов висновку про необхідність визначення місця проживання дитини - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , разом із батьком - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 та встановлення факту, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , є особою, яка самостійно виховує та утримує малолітню дитину віком до 18 років - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , оскільки це відповідатиме найкращим інтересам дитини.

Водночас, визначення місця проживання дитини з батьком по своїй суті не є розлученням матері з дитиною, і жодним чином не втрачає прав, заснованих на спорідненості з дитиною.

Як передбачено статтею 8 ЗУ "Про охорону дитинства", кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

Згідно частини 1 статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Частинами 2, 3 ст. 77 ЦПК України встановлено, що предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Згідно з ч.1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до частини 4 статті 206 ЦПК України, у разі визнання відповідачем позову суд, за наявності для того законних підстав, ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.

При цьому, відповідно до вимог частини 2 статті 206 ЦПК України, до ухвалення судового рішення у зв`язку з відмовою позивача від позову або визнанням позову відповідачем суд роз`яснює сторонам наслідки відповідних процесуальних дій, перевіряє, чи не обмежений представник відповідної сторони у повноваженнях на їх вчинення.

У зв`язку із цим, суд вважає, що позовні вимоги про розірвання шлюбу, визначення місця проживання дитини, встановлення факту проживання дитини разом із батьком підлягають задоволенню у повному обсязі, оскільки вказане відповідає інтересам сторін та самої дитини.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 3, 24, 56, 109, 110, 112, 141, 160, 161 СК України, ст.ст. 3, 4, 10, 11, 12, 13, 258, 265, 274, 275, 352, 354 ЦПК України, суд, -

УХВАЛИВ:

Позов ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про розірвання шлюбу та визначення місця проживання дитини - задовольнити.

Розірвати шлюб, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , зареєстрований 22 квітня 2017 року Соборним районним у місті Дніпрі відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області, актовий запис № 213.

Визначити місце проживання неповнолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , разом із батьком - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , як з таким, що самостійно виховує та утримує дитину, без участі матері.

Встановити факт, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , є особою, яка самостійно виховує та утримує малолітню дитину віком до 18 років - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1331,20 грн. в рахунок відшкодування витрат по сплаті судового збору.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не були вручені у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Суддя Федоріщев С.С.