Рішення від 15 липня 2026 р. у справі №338/272/25 — Богородчанський районний суд Івано-Франківської області

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

Справа №338/272/25

Провадження №2/338/16/26

16 липня 2026 року селище Богородчани

Богородчанський районний суд Івано-Франківської області

в складі головуючого-судді Битківського Л.М.,

з участю : секретаря Чорній К.М., Микитюк А.П.,

представника позивача Левицького А.О.,

представника відповідача Повха І.Д.,

відповідача ОСОБА_1 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в селищі Богородчани цивільну справу за позовом Державного спеціалізованого господарського підприємства «Ліси України» в особі філії «Карпатський лісовий офіс» до ОСОБА_1 про відшкодування шкоди в порядку регресу,

в с т а н о в и в :

Державне спеціалізоване господарське підприємство «Ліси України» в особі філії «Карпатський лісовий офіс» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про відшкодування шкоди в порядку регресу.

Позов обґрунтовано тим, що наказом голови ліквідаційної комісії Державного підприємства «Солотвинське лісове господарство» Лучина Ігоря Івановича від 22 лютого 2022 року №29/к ОСОБА_2 звільнено з посади головного лісничого ДП «Солотвинське лісове господарство» у зв`язку зі скороченням чисельності штатних працівників на підставі п. 1 ст. 40 КЗпП України.

Як зазначає позивач, ОСОБА_2 , вважаючи своє звільнення незаконним, звернувся до Богородчанського районного суду Івано-Франківської області з позовом про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Рішенням Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 14 серпня 2023 року у справі №338/473/22 у задоволенні позову ОСОБА_2 було відмовлено, а постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 08 листопада 2023 року вказане рішення залишено без змін.

Постановою Верховного Суду від 20 березня 2024 року касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково: рішення Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 14 серпня 2023 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 08 листопада 2023 року скасовано; позовні вимоги ОСОБА_2 до Державного спеціалізованого господарського підприємства «Ліси України» про поновлення на роботі задоволено; ОСОБА_2 поновлено на посаді головного лісничого Державного спеціалізованого господарського підприємства «Ліси України» з 23 лютого 2022 року; справу в частині позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рішенням Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 30 вересня 2024 року у справі №338/473/22 з Державного спеціалізованого господарського підприємства «Ліси України» на користь ОСОБА_2 стягнуто 510105 грн. 57 коп. середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Додатковим рішенням Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 23 жовтня 2024 року у справі №338/473/22 допущено негайне виконання рішення суду від 30 вересня 2024 року в частині стягнення суми платежів за один місяць у розмірі 18 367 грн. 14 коп. — за березень 2022 року.

На виконання вказаного додаткового рішення, як зазначає позивач, ОСОБА_2 було нараховано 18367 грн 14 коп., виплачено 14785 грн. 54 коп. середнього заробітку, а також відраховано і сплачено податки та збори: військовий збір у розмірі 275 грн, податок на доходи фізичних осіб у розмірі 3306 грн, єдиний соціальний внесок у розмірі 4040 грн 77 коп.

Крім того, позивач зазначає, що постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 19 грудня 2024 року рішення Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 30 вересня 2024 року залишено без змін. Після цього ОСОБА_2 було повністю виплачено присуджені кошти, зокрема 378 638 грн 59 коп. середнього заробітку, а також відраховано і сплачено податки: ЄСВ у розмірі 26 400 грн, ПДФО у розмірі 88 512 грн 92 коп., військовий збір у розмірі 24 586 грн 92 коп.

Позивач вказує, що постанова Верховного Суду від 20 березня 2024 року в частині поновлення ОСОБА_2 на роботі виконана, а рішення Богородчанського районного суду Івано-Франківської області від 30 вересня 2024 року щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в сумі 510105 грн 57 коп. виконано в повному обсязі.

На думку позивача, у зв`язку з незаконним звільненням ОСОБА_2 підприємству заподіяно матеріальну шкоду, яка полягає у виплаті незаконно звільненому працівнику середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Позивач вважає, що така шкода перебуває у прямому причинному зв`язку з виданням відповідачем ОСОБА_1 наказу від 22 лютого 2022 року №29/к про звільнення ОСОБА_2 з посади головного лісничого.

Обґрунтовуючи право на звернення з регресною вимогою, позивач посилається на положення ч. 1 ст. 1166 ЦК України, ч. 1 ст. 1191 ЦК України, а також ст. 130, 134, 136, 237 КЗпП України. Позивач зазначає, що особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, а шкода, завдана незаконним звільненням працівника, підлягає відшкодуванню службовою особою, за наказом або розпорядженням якої таке звільнення проведено з порушенням закону.

Позивач також вказує, що предметом цього спору є виключно відшкодування шкоди в порядку регресу, а тому, на його переконання, суд у цій справі не повинен повторно встановлювати неправомірність дій відповідача, оскільки незаконність звільнення ОСОБА_2 вже встановлена судовими рішеннями, які набрали законної сили. Позивач вважає, що факт незаконності звільнення працівника, факт видання відповідачем наказу про звільнення та факт виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу є достатніми підставами для покладення на ОСОБА_1 обов`язку відшкодувати підприємству шкоду у повному розмірі.

Щодо належності позивача як особи, яка звернулася з регресною вимогою, у позові зазначено, що наказом Державного агентства лісових ресурсів України від 18 жовтня 2021 року №648 ДП «Солотвинське лісове господарство» припинено шляхом реорганізації — приєднання до ДП «Осмолодське лісове господарство», а ДП «Осмолодське лісове господарство» у подальшому припинено шляхом приєднання до Державного спеціалізованого господарського підприємства «Ліси України».

З урахуванням наведеного позивач просив суд стягнути з ОСОБА_1 на користь Державного спеціалізованого господарського підприємства «Ліси України» в особі філії «Карпатський лісовий офіс» матеріальну шкоду, завдану незаконним звільненням працівника, у розмірі 510105 грн 57 коп., а також судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 7651 грн 58 коп.

В судовому засіданні представник позивача підтримав заявлені вимоги з підстав, що викладені у позовній заяві.

Відповідач ОСОБА_1 та його представник проти задоволення позову заперечили, посилаючись на необґрунтованість заявлених вимог, недоведеність наявності усіх умов матеріальної відповідальності відповідача, зокрема його персональної вини та прямого причинного зв`язку між його діями і заявленою до стягнення сумою.

Заслухавши сторін, дослідивши матеріали справи, оцінивши надані сторонами докази у їх сукупності, суд прийшов до висновку, що позов не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 130 КЗпП України працівники несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов`язків. При цьому матеріальна відповідальність допускається лише за пряму дійсну шкоду, у межах і порядку, передбачених законом, і за умови, коли така шкода заподіяна винними протиправними діями або бездіяльністю працівника.

Згідно з п. 8 ст. 134 КЗпП України працівники несуть повну матеріальну відповідальність у випадку, якщо службова особа винна в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу.

Відповідно до ст. 237 КЗпП України суд покладає на службову особу, винну в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу, обов`язок покрити шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації у зв`язку з оплатою працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижчеоплачуваної роботи. Такий обов`язок покладається, якщо звільнення чи переведення здійснено з порушенням закону або якщо роботодавець затримав виконання рішення суду про поновлення на роботі.

За змістом ст. 136 КЗпП України покриття шкоди працівниками у розмірі, що перевищує середній місячний заробіток, провадиться шляхом подання роботодавцем позову до суду. Водночас сама процесуальна можливість звернення роботодавця з позовом не звільняє його від обов`язку довести передбачені законом умови матеріальної відповідальності конкретного працівника чи службової особи.

За змістом ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Отже, для задоволення позову про відшкодування шкоди в порядку регресу до службової особи, яка видала наказ про звільнення працівника, позивач повинен довести не лише факт незаконного звільнення працівника та факт виплати йому середнього заробітку, а й наявність у діях відповідача всіх умов матеріальної відповідальності: протиправної поведінки, персональної вини, прямої дійсної шкоди, причинного зв`язку між діями відповідача та шкодою, а також розміру шкоди, яка підлягає покладенню саме на цю службову особу.

Суд погоджується з доводами позивача в тій частині, що судовими рішеннями у справі №338/473/22 встановлено факт незаконності звільнення ОСОБА_2 , факт його поновлення на роботі та факт стягнення на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Водночас суд не погоджується з доводами позивача про те, що вказані судові рішення автоматично встановлюють вину саме ОСОБА_1 у заподіянні ДП «Ліси України» шкоди у розмірі 510105 грн 57 коп.

Відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України преюдиційне значення мають обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, якщо у справі беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Разом з тим преюдиційне значення мають саме встановлені фактичні обставини, а не правова оцінка таких обставин, надана судом в іншій справі.

Предметом розгляду у справі №338/473/22 були трудові права ОСОБА_2 , законність його звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку. У тій справі не вирішувалося питання про матеріальну відповідальність ОСОБА_1 перед роботодавцем, не встановлювалися всі елементи складу матеріального правопорушення з його боку, не досліджувалося питання розміру шкоди, яка може бути покладена саме на відповідача як фізичну особу, а також не встановлювався причинний зв`язок між його конкретними діями та всією сумою середнього заробітку, виплаченою працівнику. ОСОБА_1 до розгляду цієї справи взагалі не залучався.

Тому судове рішення у справі №338/473/22 має преюдиційне значення для цієї справи лише в частині встановлення факту незаконності звільнення ОСОБА_2 , його поновлення на роботі та стягнення на його користь середнього заробітку. Проте воно не звільняє позивача від обов`язку довести персональну вину відповідача як службової особи, наявність прямого причинного зв`язку між його діями та заявленою шкодою, а також розмір шкоди, яка підлягає відшкодуванню саме ОСОБА_1 .

Суд враховує, що наказ про звільнення ОСОБА_2 був виданий ОСОБА_1 як головою ліквідаційної комісії ДП «Солотвинське лісове господарство». Разом з тим сам факт підписання наказу про звільнення, який у подальшому визнано незаконним у межах трудового спору, не є безумовною підставою для покладення на відповідача повної матеріальної відповідальності.

Для застосування ст. 237 КЗпП України необхідним є встановлення вини службової особи. Законодавець прямо пов`язує відповідальність не з формальним фактом підписання наказу, а з винною поведінкою службової особи у незаконному звільненні або у затримці виконання рішення про поновлення на роботі.

З наданих матеріалів вбачається, що наказом Державного агентства лісових ресурсів України від 18 жовтня 2021 року №648 ДП «Солотвинське лісове господарство» припинялося шляхом реорганізації — приєднання до ДП «Осмолодське лісове господарство». Цим же наказом утворено комісію з припинення та визначено, що вона здійснює керівництво діяльністю підприємства на період до завершення процедури його припинення.

Із додатку до наказу вбачається, що ОСОБА_1 був призначений головою комісії з припинення державного підприємства як т.в.о. директора ДП «Солотвинське лісове господарство», а ОСОБА_2 входив до складу цієї ж комісії як головний лісничий ДП «Солотвинське лісове господарство». Разом з тим наведені обставини самі по собі не доводять, що саме ОСОБА_1 одноособово мав прийняти рішення про порядок здійснення заходів щодо звільнення та/або переведення працівників підприємства, що ліквідується до підприємства правонаступника або інших підприємств підпорядкованих Державному агентству лісових ресурсів України. Очевидним є те, що він не визначав самостійно перелік вакантних посад, які могли бути запропоновані звільненим працівникам, в тому числі і ОСОБА_2 у штаті підприємства правонаступника ДП «Осмолодське лісове господарство». Аргументованими є доводи відповідача, що він фізично не міг цього зробити через відсутність повноважень на працевлаштування осіб, які підлягали скороченню, у штаті інших підприємств Держлісагентства.

Плануючи удосконалення структури управління та підвищення ефективності ведення лісового господарства, і діючи на підставі Закону України «Про управління об`єктами державної власності», видаючи наказ «Про припинення ДП «Солотвинське лісове господарство», виключно Держлісагенство мало повну інформацію про всі вакансії у підприємстві правонаступнику чи інших підприємствах галузі. Держлісагентство під час проведення масштабної реформи лісової галузі не забезпечило ліквідаційну комісію штатними розписами приймаючих підприємств на наявними у них вакантними посадами. Голова комісії не може нести відповідальність за невиконання обов`язку, реалізація якого залежала від дій третіх осіб.

У наданих суду поясненнях, представник позивача підтвердив ту обставину, що позови такого характеру (про поновлення на роботі звільнених працівників) носили системний характер, що, на думку суду свідчить про прорахунки у організації процесу реорганізації. Загальні інституційні ризики проведення реформ не можуть бути перекладені на конкретну посадову особу, а покладаються на орган управління. Відповідно до суті правових норм, передбачених КЗпП, законодавець чітко відмежовує звичайні ризики господарської та управлінської діяльності від винних протиправних дій.

Крім того, суд звертає увагу на те, що позовні вимоги про стягнення шкоди в порядку регресу базуються на нормах трудового права, зокрема на статтях 130, 132, 134, 237 КЗпП України. Матеріальна відповідальність за трудовим законодавством може застосовуватися виключно до особи, яка перебувала у трудових відносинах з підприємством (мала статус працівника або штатного керівника).

Однак, відповідно до матеріалів справи, ОСОБА_1 наказом голови Державного агентства лісових ресурсів України від 25.10.2021 року №541-к був звільнений від тимчасового виконання обов`язків директора державного підприємства «Солотвинське лісове господарство» у зв`язку із припиненням державного підприємства. Тобто, на момент винесення наказу про звільнення ОСОБА_2 відповідач був офіційно звільнений з посади виконуючого обов`язки керівника державного підприємства, про що свідчить відповідний наказ органу управління та запис у його трудовій книжці. Оскільки трудові відносини між ДП та відповідачем як працівником були повністю припинені, відповідач втратив статус «службової особи підприємства» в розумінні трудового права. Спроба застосувати норми трудового регресу КЗпП до особи, яка не є працівником установи, є безпідставною.

Підписання Відповідачем наказу №163 від 26.11.2021 року про скорочення штатної чисельності посад ДП Солотвинського лісового господарства, Росільнянського лісництва, Манявського лісництва, Яблунського лісництва, Богородчанського лісництва, Гутянського лісництва та лісокомплексу, а в подальшому звільнення працівників ліквідованого ДП (як поновленого ОСОБА_2 , так і решти колективу) здійснювалося ним не в межах трудових повноважень директора, а у спеціальному статусі Голови ліквідаційної комісії.

Відповідно до ч. 4 ст. 105 Цивільного кодексу України, з моменту призначення комісії з припинення юридичної особи до неї переходять повноваження щодо управління справами юридичної особи. Ці повноваження мають цивільно-правовий (представницький) характер, делегований державою в особі Держлісагентства для виконання технічної процедури ліквідації майна та закриття рахунків.

Проведення звільнення всього штату було неминучим наслідком припинення юридичної особи за рішенням органу управління. Відповідач діяв як технічний виконавець волі органу управління державним майном, а не як самостійний суб`єкт кадрової політики. Оскільки відповідач діяв у межах цивільного представництва, до цих відносин не можуть автоматично застосовуватися санкції та стягнення, передбачені трудовим правом.

Суд також вважає, що спроба стягнути сотні тисяч гривень середнього заробітку, який накопичився за роки розгляду справи в судах через карантинні обмеження та запровадження воєнного стану з приватної особи є очевидним порушенням європейських стандартів прав людини. Покладення значних фінансових збитків, які виникли внаслідок прорахунків у реформуванні державних підприємств на фізичну особу, яка отримувала фіксовану заробітну плату, є неспівмірним і каральним заходом. Відповідно до принципу належного урядування (Good Governance) державні органи не мають права виправляти свої помилки або організаційні прорахунки за рахунок приватних осіб. Держава в особі Держлісагентства звільнила Відповідача з посади директора, позбавила його трудових гарантій, зобов`язала провести ліквідацію підприємства не продумавши належно правовий механізм, а тепер інший орган держави (ДП «Ліси України») намагається компенсувати свої витрати за рахунок особистого майна цього громадянина. Такі дії мають ознаки свавільного втручання у право на мирне володіння майном.

За таких обставин суд приходить до висновку, що заявлені позовні вимоги не підлягають задоволенню.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України, у разі відмови у задоволенні позову судові витрати покладаються на позивача.

Керуючись ст. 12, 13, 76-82, 89, 141, 263-265 ЦПК України, ст. 130, 134, 136, 237 КЗпП України, суд,

у х в а л и в :

Відмовити у задоволенні позову Державного спеціалізованого господарського підприємства «Ліси України» в особі філії «Карпатський лісовий офіс» до ОСОБА_1 про відшкодування матеріальної шкоди завданої незаконним звільненням працівника у розмірі 510105,57 грн.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Івано-Франківського апеляційного суду.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повний текст рішення складено 16 липня 2026 року

Суддя Л.М. Битківський