Постанова від 11 травня 2026 р. у справі №522/6062/19 — Одеський апеляційний суд

Номер провадження: 22-ц/813/3345/26

Справа № 522/6062/19

Головуючий у першій інстанції Кічмаренко С.М.

Доповідач Таварткіладзе О. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12.05.2026 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого – Таварткіладзе О.М.,

суддів: Сєвєрової Є.С. Погорєлової С.О.,

за участю секретаря судового засідання: Чередник К.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої дії представник ОСОБА_2 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 12 липня 2023 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , Одеської міської ради, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача: приватний нотаріус Рубінчик Людмила Олександрівна, про визнання договору дарування удаваним правочином та переведення прав і обов`язків покупця, -

В С Т А Н О В И В:

У квітні 2019 року ОСОБА_3 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , третя особа – приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Рубінчик Л.О., про визнання договору дарування удаваним правочином та переведення прав і обов`язків покупця.

На обґрунтування своїх вимог, з урахуванням уточненої позовної заяви, позивач зазначала, що їй на підставі договору купівлі-продажу від 16 грудня 2002 року належить на праві спільної часткової власності 727/1000 часток квартири АДРЕСА_1 , що складається з трьох кімнат, житловою площею 39,1 кв. м, загальною площею 53,8 кв. м (далі – квартира).

Іншим співвласником 273/1000 часток спірної квартири був ОСОБА_4 на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 05 лютого 2018 року.

До набуття ОСОБА_4 права власності на 273/1000 частки спірної квартири між позивачем та колишньою власницею ОСОБА_5 склався певний порядок користування квартирою, згідно з яким у фактичному користуванні позивача перебувають житлові кімнати, площею 11,4 кв. м та 19,1 кв. м, коридор, площею 3,6 кв. м, а у фактичному користуванні ОСОБА_5 перебуває житлова кімната, площею 8,6 кв. м, та коридор, площею 4,9 кв. м; інші житлові приміщення квартири, а саме коридор, площею 1,0 кв. м, туалет, площею 1,2 кв. м, та кухня, площею 3,3 кв. м, перебували у загальному користуванні.

Після смерті ОСОБА_5 . ОСОБА_4 , отримавши свідоцтво про право на спадщину за заповітом, 29 вересня 2018 року уклав із ОСОБА_1 договір дарування своєї частки квартири, вартість якої згідно з пунктом 2 договору становила 170 000,00 грн.

Позивач вважала, що зазначений договір укладено з метою приховування договору купівлі-продажу та позбавлення її як співвласника переважного права на купівлю частки у порядку, передбаченому статтею 362 ЦК України.

Зазначала, що ОСОБА_1 не перебувала з ОСОБА_4 у родинних стосунках, тому підстав для дарування їй житлового приміщення не було.

Посилаючись на вказані обставини, позивач просила суд визнати договір дарування 273/1000 часток спірної квартири, укладений 29 вересня 2018 року між ОСОБА_6 , що діяв від імені ОСОБА_4 , і ОСОБА_1 та посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Рубінчик Л.О., зареєстрований у реєстрі за № 1154, удаваним правочином, а саме договором купівлі-продажу, укладеним за ціну 170 000,00 грн.

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 27 травня 2020 року провадження у справі в частині позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання договору дарування недійсним та переведення прав та обов`язків покупця закрито у зв`язку зі смертю відповідача. У порядку правонаступництва до участі у справі на стороні відповідача залучено Одеську міську раду.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 12 липня 2023 року позов ОСОБА_3 задоволено.

Визнано договір дарування 273/1000 часток квартири АДРЕСА_1 , укладений 29 вересня 2018 року ОСОБА_6 , що діяв від імені ОСОБА_4 і ОСОБА_1 , та посвідчений 29 вересня 2018 приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Рубінчик Л.О., зареєстрований в реєстрі за № 1154, - удаваним правочином, а саме договором купівлі-продажу, укладеним за ціну 170 000 грн.

Переведено права і обов`язки покупця на ОСОБА_3 на 273/1000 частин квартири АДРЕСА_1 , вартість якої згідно звіту про оцінку, виконаного 19 серпня 2019 ТОВ «КВОЛІТІ ГРУП» становить 170 000 грн, що належить ОСОБА_1 на підставі договору дарування від 29 вересня 2018.

Ухвалено застосувати наслідки недійсності правочину, скасовано реєстрацію права власності на 273/1000 частин квартири АДРЕСА_1 за ОСОБА_1 та зареєструвано право власності на вказану частину квартири на ОСОБА_3 .

Не погоджуючись з таким рішенням суду, ОСОБА_1 , від імені якої дії представник ОСОБА_2 , звернулася з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Приморського районного суду м. Одеси від 12 липня 2023 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що поза увагою суду першої інстанції залишилось те, що будь-які докази оплатності оспорюваного договору дарування від 29 вересня 2018 року ОСОБА_3 суду не надані та в матеріалах справи відсутні. Окрім того, скаржниця зауважила, що позивачка, у порушення вимог ч.4 ст. 362 ЦПК України, звертаючись до суду із позовом про переведення прав та обов`язків покупця, не внесла на депозитний рахунок суду грошову суму, яку за договором повинен сплатити покупець, що є підставою для відмови у позові (п, 18 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2014 року № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав»).

Також, дійсна вартість спірного нерухомого майна - 273/1000 часток квартири АДРЕСА_1 на момент розгляду справи судом не встановлювалась. При цьому, рішенням суду першої інстанції питання компенсації ОСОБА_3 скаржниці ОСОБА_1 вартості спірного майна не вирішено.

Постановою Одеського апеляційного суду від 27 лютого 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 12 липня 2023 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_3 про визнання договору дарування удаваним правочином та переведення прав і обов`язків покупця. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судовий збір, сплачений за подання позовної заяви та апеляційної скарги у розмірі 4 160,40 грн.

Постановою Верховного Суду від 19 листопада 2025 року касаційну скаргу ОСОБА_3 , в інтересах якої діє адвокат Островська Лілія Людвигівна, задоволено частково. Постанову Одеського апеляційного суду від 27 лютого 2024 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями по даній справі визначено склад колегії суддів: головуючий суддя Таварткіладзе О.М., судді Сєвєрова Є.С. Погорєлова С.О.

Будучи в розумінні ст. ст. 128, 130 ЦПК України належним чином повідомленими про дату, час та місце розгляду справи, призначене на 12.05.2026 року на 14:30 год. представник Одеської міської ради та третя особа приватний нотаріус Рубінчик Л.О. не з`явилися, про причини неявки не повідомили, заяв пр. відкладення справи або про участь у судовому засідання в режимі відеоконференції не подавали.

Присутня у судовому засіданні представник ОСОБА_3 адвокат Островська Л.Л. та представник ОСОБА_1 адвокат Іванова І.О. не заперечували проти розгляду справи за фактичною явкою сторін.

Відповідно до статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Оскільки явка учасників справи до суду апеляційної інстанції не є обов`язковою, поважність причин неучасті у судовому засіданні 12.05.2026 року учасників справи, належним чином повідомлених про розгляд справи, судом апеляційної інстанції не встановлено, а наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, спір підлягає вирішенню по суті, оскільки основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Тому розгляд апеляційним судом справи у відсутності учасників (відповідачів), які відсутні у судовому засіданні при таких обставинах не є порушенням їхніх прав щодо забезпечення участі у судовому засіданні і доступі до правосуддя. Схожі за зміст. висновки викладені у постанові Верховного Суду у справі Верховного Суду у справі № 361/8331/18.

За таких обставин, колегія суддів не знаходить підстав для відкладення розгляду справи.

Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити частково, виходячи з наведених у цій постанові підстав.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги; суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до ч. 1 п. 2 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є:

1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи;

2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими;

3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи;

4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачка ОСОБА_1 не перебувала у родинних стосунках з ОСОБА_4 . Матеріали справи не містять доказів, які б свідчили, що мала місце безоплатна передача їй спірної нерухомості.

Колегія суддів не може погодитися з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Судом встановлено та з матеріалів справи вбачається, що позивач ОСОБА_3 є власником 727/1000 часток спірної квартири на підставі договору купівлі-продажу від 16 грудня 2002 року, укладеного з ОСОБА_7 (т. 1, а. с. 8).

Власником інших 273/1000 часток квартири на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 05 лютого 2018 року був ОСОБА_4 , що підтверджується Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 17 вересня 2018 року (т. 1, а. с. 12).

29 вересня 2018 року ОСОБА_4 подарував належну йому частку ОСОБА_1 на підставі договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Рубінчик Л.О. (т. 1, а. с. 13-14, 181-184).

Згідно з пунктами 2, 3 договору дарування від 29 вересня 2018 року, сторони оцінили дарунок у сумі 170 000,00 грн. Відповідно до звіту про оцінку, виконаного 19 серпня 2018 року ТОВ «КВОЛІТІ ГРУП», вартість майна становить 170 000,00 грн.

Також в пункті 11 договору сторони, зокрема, підтвердили, що договір не носить характеру фіктивного (вчиняється з наміром створення відповідних правових наслідків) та удаваного (не приховує інший правочин) правочину.

Встановлено, що ОСОБА_4 та ОСОБА_1 у родинних стосунках не перебували.

ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 (т. 1, а. с. 53).

Спадкова справа після смерті ОСОБА_4 не заводилась (т. 1, а. с. 120-127).

Колегія суддів виходить з наступного.

Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

За змістом частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини.

Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

У частині першій статті 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Статтею 655 ЦК України визначено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

За змістом статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Тобто, суттєвою відмінністю між договором дарування та договором купівлі-продажу є їх безоплатність та оплатність відповідно.

Відповідно до частин першої та другої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 ЦК України, зокрема відповідно до частини п`ятої цієї статті правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до частини першої статті 202, частини третьої статті 203 ЦК України головною умовою правомірності правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, тому основним юридичним фактом, який суд повинен установити, чи є дійсна спрямованість волі сторін під час укладення договору, а також з`ясувати питання про те, чи не укладено цей правочин з метою приховати інший та який саме.

Відповідно до статті 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Верховний Суд неодноразово зазначав, що за удаваним правочином сторони умисно оформлюють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. Удаваний правочин своєю формою прикриває реальний правочин. Подібний висновок Верховний Суд виклав у постановах від 07 лютого 2023 року у справі № 918/86/22, від 28 вересня 2022 року у справі № 906/494/20.

Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, який правочин насправді вчинили сторони, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення, в якому встановлює нікчемність цього правочину або визнає його недійсним.

Вказані висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 522/14890/16-ц (провадження № 14-498цс18).

За загальним правилом тягар доказування удаваності правочину покладається на позивача.

Заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, позивач має довести: а) факт укладання правочину, що, на його думку, є удаваним; б) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж приховати інший правочин; в) настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином.

Такі висновки щодо застосування норм матеріального права викладено у постановах Верховного Суду України від 14 листопада 2012 року у справі № 6-133цс12, від 07 вересня 2016 року у справі № 6-1026цс16, які у подальшому підтримані у постановах Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 742/1913/15-ц (провадження № 61-13992св18), від 21 серпня 2019 року у справі № 303/292/17 (провадження № 61-12404св18), від 30 березня 2020 року у справі № 524/3188/17 (провадження № 61-822св20).

Пред`являючи позов про визнання договору дарування удаваним з тих підстав, що насправді сторонами було укладено договір купівлі-продажу, позивачка мала довести, що обидві сторони договору мали на меті досягнення наслідків та встановлення між ними прав і обов`язків, характерних саме для договору купівлі-продажу, зокрема, факт сплати покупцем та отримання продавцем коштів за відчужуване майно.

Згідно з частинами 1-4 статті 12, частинами першою п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

Звертаючись до суду з позовом про визнання договору дарування удаваним на підставі статті 235 ЦК України, ОСОБА_3 посилалася на те, що договір дарування було вчинено з метою приховати договір купівлі-продажу, який сторони насправді вчинили.

Власний інтерес позивачки полягає в тому, що від визнання вказаного договору удаваним, залежить подальша можливість законної реалізації нею переважного права співвласника на придбання частки у спірному майні.

Колегія суддів звертає увагу на те, що, вирішуючи спори про визнання правочинів удаваними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів удаваними на момент їх вчинення (укладення), дійсні правовідносини між сторонами правочину, встановити, який правочин насправді вчинили сторони, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин, а також настання відповідних наслідків.

Статтею 361 ЦК України співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності.

Положеннями ч. 1 та ч. 2 ст. 362 ЦК України визначено, що у разі продажу частки у праві спільної часткової власності співвласник має переважне право перед іншими особами на її купівлю за ціною, оголошеною для продажу, та на інших рівних умовах, крім випадку продажу з публічних торгів.

Продавець частки у праві спільної часткової власності зобов`язаний письмово повідомити інших співвласників про намір продати свою частку, вказавши ціну та інші умови, на яких він її продає.

Якщо інші співвласники відмовилися від здійснення переважного права купівлі чи не здійснять цього права щодо нерухомого майна протягом одного місяця, а щодо рухомого майна - протягом десяти днів від дня отримання ними повідомлення, продавець має право продати свою частку іншій особі.

Суб`єктивне право на продаж частки сторонній особі виникає у співвласника з моменту одержання відмови усіх інших співвласників від здійснення переважного права на купівлю або нездійснення ними цього права протягом одного місяця від дня отримання ними повідомлення, якщо предметом договору купівлі-продажу є нерухоме майно.

При цьому під здійсненням переважного права необхідно вважати передання (надіслання) продавцю оферти щодо укладення основного або попереднього договору купівлі-продажу частки.

Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 19 травня 2021 року у справі № 761/37049/15-ц (провадження № 61-18950св20).

Аналіз вищевказаних вимог закону свідчить про те, що переважне право купівлі частки у праві спільної часткової власності співвласника поширюється на випадки саме продажу відповідної частки у праві спільної часткової власності та не стосується випадку, в якому було укладено договір дарування, який за своєю суттю є безвідплатним правочином, тобто обдарований не має перед дарувальником зобов`язання матеріального характеру.

Направляючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції Верховний Суд у постанові від 19 листопада 2025 року виснував, що розглядаючи справу, апеляційний суд не перевірив доводів позивача та висновків суду першої інстанції щодо удаваності спірного правочину, не встановив, чи є оспорюваний договір дарування удаваним правочином та який насправді правочин вчинили його сторони, і чи порушуються цим договором права ОСОБА_3 , за захистом яких вона звернувся до суду, яке саме право порушене та в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулося. Колегія суддів звертає увагу на те, що вимога позивача про переведення на неї прав та обов`язків покупця є похідною вимогою від вимоги про визнання оспорюваного правочину удаваним. Розгляд зазначеної вимоги із застосуванням до спірних правовідносин норм статті 362 ЦК України можливий лише за умови встановлення судом оспорюваного правочину удаваним, а також того, що сторони оспорюваного правочину насправді вчинили договір купівлі-продажу, цим договором порушується переважне право позивача як співвласника спірної квартири, за захистом якого вона звернулася до суду. Не врахувавши зазначеного, апеляційний суд дійшов передчасного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог та обрання позивачем неналежного способу захисту.

Під час нового розгляд справи судом апеляційної інстанції встановлено, що ОСОБА_3 належними та допустимими доказами не підтверджено удаваність оспорюваного договору дарування від 29 вересня 2018 року, що відповідно до вимог статей 12, 81 ЦПК України є її процесуальним обов`язком.

Відсутні докази того, що вказані правочини укладено з метою приховання відповідачами договорів купівлі-продажу цього нерухомого майна, та що між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 виникли інші правовідносини, ніж передбачені договорами дарування.

Колегія суддів зазначає про те, що укладення договору дарування не порушує переважене право співвласника на придбання частки у спірному майні.

Відповідно до матеріалів справи, на час укладення оспорюваного договору дарування частки квартири не існувало жодних обтяжень, арештів, інших заборон чи обмежень у використанні та розпорядженні майном, що відчужується за цим правочином.

Обґрунтовуючи удаваність оспорюваного договору дарування, позивачка посилається на те, що насправді сторони приховали укладення договору купівлі-продажу, оскільки відповідачем було оприлюднено на сайті INLER.NET оголошення про продаж майна.

Долучені до справи роздруківки рекламних оголошень про продаж квартири не вказують на оплатність укладеного між відповідачами - 29 вересня 2018 року договору дарування та на те, що після відчуження частки спірної квартири, майновий стан ОСОБА_4 значно змінився.

Крім того, зазначені оголошення, на які посилається позивач, не містять детальної інформації, яка б надавала можливості беззаперечно ідентифікувати об`єкт, зазначений в оголошеннях. та ототожнити його як об`єкт, який був відчужений на підставі оспореного договору дарування.

Доводи апеляційної скарги про те, що відповідачі не є родичами між собою, тому у ОСОБА_4 були відсутні правові підстави для дарування ОСОБА_1 спірної частки майна, не заслуговують на увагу, так як ОСОБА_4 відповідно до положень Конституції України, ЦК України на власний розсуд міг розпоряджатися своїми правами, у тому числі не був позбавлений можливості укласти договори дарування належного йому майна саме з ОСОБА_1 . Нормами закону не передбачено укладення таких правочинів виключно з особами, які є родичами дарувальника і для доведення зворотного особа, яка оспорює таку угоду має довести свої вимоги належними і достатніми доказами.

Доказів того, що під час відчуження майна мало місце передача грошових коштів та правочин мав відплатний характер матеріали справи не містять.

Дослідивши наявні докази, надавши їм оцінку, апеляційний суд доходить висновку, що позивачкою беззаперечно не доведено, що вказаний правочин укладено з метою приховання відповідачами договору купівлі-продажу цього нерухомого майна, та що між ними виникли інші правовідносини, ніж передбачені договором дарування.

Колегія суддів акцентує увагу на те, що відповідачі укладаючи оспорюваний правочин усвідомлювали значення своїх дій, їх волевиявлення було направлено на укладення саме договору дарування, а судом не встановлено спрямованість волі сторін такого правочину на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином, чи настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж тих, що передбачені оспорюваним правочином.

У цій справі, за результатами оцінки доказів, не вбачається спрямованості сторін договору дарування на встановлення цивільно-правових відносин та настання прав і обов`язків, характерних для договору купівлі-продажу, а тому немає передбачених статтею 235 ЦК України підстав для визнання оспорюваного правочину удаваним.

Аналогічні висновки за схожих обставин викладені Верховним Судом у постанові від 25.12.2025 року у справі № 639/7066/23

Вимога позивача про переведення на неї прав обов`язків покупця є похідною вимогою від вимоги про визнання оспорюваного правочину удаваним. Розгляд зазначеної вимоги із застосуванням до спірних правовідносин норм статті 362 ЦК України можливий лише за умови встановлення судом оспорюваного правочину удаваним, а також того, що сторони оспорюваного правочину насправді вчинили договір купівлі-продажу, цим договором порушується переважне право позивача як співвласника спірної квартири, за захистом якого вона звернулася до суду.

Ураховуючи, що вимога про визнання договору дарування удаваним правочином не підлягає задоволенню, то і вимога про переведення на позивача прав обов`язків покупця як похідна також підлягає залишенню без задоволення.

Колегія суддів зазначає, що суд першої інстанції належної уваги на зазначені обставини не звернув, у зв`язку з чим, дійшов помилкового висновку щодо наявності підстав для задоволення позову ОСОБА_3 про визнання договору дарування удаваним правочином та переведення прав і обов`язків покупця.

За таких обставин, доводи апеляційної скарги відповідача знайшли своє часткове підтвердження під час апеляційного розгляду.

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 374 ЦПК України, апеляційний суд за результатами розгляду апеляційної скарги має право, зокрема, скасувати судове рішення та ухвалити нове.

Підставою для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права (частина 1 статті 376 ЦПК України).

Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) неодноразово вказував, що право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі "Руїз Торіха проти Іспанії"). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії").

Також, Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду першої інстанції скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позову.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 367, 374, 376, 381, 383, 384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд,

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої дії представник ОСОБА_2 – задовольнити частково.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 12 липня 2023 року – скасувати та ухвалити нове судове рішення.

Позов ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , Одеської міської ради, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача: приватний нотаріус Рубінчик Людмила Олександрівна, про визнання договору дарування удаваним правочином та переведення прав і обов`язків покупця – залишити без задоволення.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено: 2 9.06.2026 року.

Головуючий: О.М. Таварткіладзе

Судді: Є.С. Сєвєрова

С.О. Погорєлова