Постанова від 14 липня 2026 р. у справі №904/4459/23 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 липня 2026 року

м. Київ

справа № 904/4459/23

провадження № 61-15546св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Сердюка В. В., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ;

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ;

треті особи:приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Буняніна Олена Валеріївна, товариство з додатковою відповідальністю «Криничанське рибоводне сільськогосподарське підприємство»;

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - адвоката Самка Олега Івановича на постанову Дніпровського апеляційного суду від 11 листопада 2025 року у складі колегії суддів: Гапонова А. В., Новікової Г. В., Никифоряка Л. П.

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Буняніна О. В. (далі - приватний нотаріус Буняніна О. В.), товариство з додатковою відповідальністю «Криничанське рибоводне сільськогосподарське підприємство» (далі - ТзДВ «Криничанське рибоводне сільськогосподарське підприємство»), про визнання недійсним договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що 30 березня 2018 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 було укладено договір позики, за умовами якого ОСОБА_2 взяв позику у ОСОБА_4 в сумі 530 000 грн і зобов`язався повернути до 30 серпня 2018 року.

02 липня 2021 року ОСОБА_4 уклав з ОСОБА_1 договір про відступлення права вимоги, згідно з умовами якого ОСОБА_4 відступив ОСОБА_1 своє право вимоги до ОСОБА_2 за вищевказаною позикою.

12 серпня 2021 року ОСОБА_1 направила засобами поштового зв`язку ОСОБА_2 повідомлення про відступлення права вимоги від 04 серпня 2021 року, а також вимогу сплатити суму боргу в розмірі 530 000 грн протягом 7 (семи) днів з моменту отримання цього повідомлення.

20 травня 2022 року, за договором купівлі-продажу частки у статутному капіталі ТзДВ «Криничанське рибоводне сільськогосподарське підприємство», ОСОБА_2 продав ОСОБА_3 частку у розмірі 100 % у статутному капіталі вказаного товариства, що складає 217 828,75 грн.

У зв`язку з невиконанням ОСОБА_2 свого зобов`язання за договором позики, ОСОБА_1 звернулась до суду з відповідним позовом про стягнення заборгованості, та рішенням Криничанського районного суду Дніпропетровської області від 27 грудня 2022 року у справі 178/1351/21 стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму боргу в розмірі 530 000 грн. На підставі зазначеного рішення суду, 03 березня 2023 року ОСОБА_1 звернулась до приватного виконавця Лисенка Ю. О. із заявою про відкриття виконавчого провадження, після чого приватним виконавцем було проведено ряд дій щодо виявлення майна боржника, на яке можна звернути стягнення, однак такого майна виявлено не було.

ОСОБА_1 вважає, що правочин, який було вчинено 20 травня 2022 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , є фраудаторним, так як вчинений з метою ухилення останнього від сплати боргу і виконання судового рішення.

Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила визнати недійсним договір купівлі-продажу частки у статутному капіталі ТзДВ «Криничанське рибоводне сільськогосподарське підприємство» від 20 травня 2022 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у м. Дніпро, посвідчений приватним нотаріусом Буняніною О. В. та зареєстрований в реєстрі за № 508.

Короткий зміст судових рішень

Розгляд справи проводився в порядку господарського судочинства.

Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 29 листопада 2023 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення місцевого господарського суду мотивоване тим, що ОСОБА_2 не є суб`єктом підприємницької діяльності, не перебуває у стані банкрутства, оспорюваний договір від 20 травня 2022 року був укладений до ухвалення заочного рішення Криничанського районного суду Дніпропетровської області від 27 грудня 2022 року у справі № 178/1351/21, тому відсутні підстави для визнання його недійсним з підстав фраудаторності у порядку статті 7 Кодексу України з процедур банкрутства або статті 9 Закону України «Про виконавче провадження».

Постановою Центрального апеляційного господарського суду від 04 липня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 29 листопада 2023 року - без змін.

Суд апеляційної інстанції, переглядаючи рішення місцевого господарського суду, встановив, що ОСОБА_2 мав боргові зобов`язання перед ОСОБА_1 , строк виконання за якими настав 30 серпня 2018 року, а оспорюваний договір укладений під час розгляду Криничанським районним судом Дніпропетровської області справи № 178/1351/21. Ці обставини свідчать про наявність однієї з ознак фраудаторності правочину як такого, що вчинений боржником на шкоду кредитору. Утім, решта обставин справи не підтверджують ознак фраудаторності такого правочину, адже цей договір виконаний, ціна договору відповідає розміру відчуженої ОСОБА_2 . ОСОБА_3 частки у статутному капіталі товариства, останні не є пов`язаними особами, назване вище рішення суду частково виконано, а виконавчий лист стягувачу не повернуто. З огляду на це апеляційний господарський суд дійшов висновку про те, що оспорюваний правочин не є фраудаторним та підстави для застосування статті 234 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) відсутні.

Постановою Верховного Суду від 22 жовтня 2024 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 29 листопада 2023 року та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 04 липня 2024 року скасовано. Провадження у справі № 904/4459/23 закрито.

Суд касаційної інстанції виходив з того, що заявлений позов не направлений на захист корпоративних прав позивача, а направлений на захист його прав як стягувача у виконавчому провадженні. Сторонами оспорюваного правочину є фізичні особи, і правовідносини сторін спору не мають ознак господарсько-правових. Тому колегія суддів вважала, що суд першої інстанції, рішення якого залишено без змін апеляційним господарським судом, порушив правила юрисдикції господарських судів, визначені статтею 20 Господарського процесуального кодексу України, що в силу частин першої, другої статті 313 цього ж Кодексу є обов`язковою підставою для їх скасування незалежно від доводів касаційної скарги, і закриття провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України, адже розгляд цієї справи має відбуватися за правилами цивільного судочинства.

Ухвалою Верховного Суду від 05 грудня 2024 року заяву ОСОБА_1 про направлення справи № 904/4459/23 за встановленою юрисдикцією задоволено, справу передано до Криничанського районного суду Дніпропетровської області.

Рішенням Криничанського районного суду Дніпропетровської області від 12 червня 2025 року у складі судді Лісняк В. В. у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що оспорюваний позивачкою договір було укладено до ухвалення заочного рішення Криничанського районного суду Дніпропетровської області від 27 грудня 2022 року у справі № 178/1351/21, посвідчено приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Бунякіною О. В. 20 травня 2022 року за реєстровим № 508, укладення цього договору відповідає намірам сторін, на час його посвідчення заборон та обтяжень не було, тобто цей договір укладений у відповідності до вимог законодавства України та підстави для визнання його недійсним відсутні.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 11 листопада 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Алєксєєнко А. І. задоволено. Рішення Криничанського районного суду Дніпропетровської області від 12 червня 2025 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено. Визнано договір купівлі-продажу частки у статутному капіталі ТзДВ «Криничанський рибгосп» від 20 травня 2022 року, укладений 20 травня 2022 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у м. Дніпро та посвідчений приватним нотаріусом Буняніною О. В., недійсним. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір за подання позову та апеляційний розгляд справи в сумі 5 962,77 грн.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що заочним рішенням Криничанського районного суду Дніпропетровської області від 27 грудня 2022 року у справі № 178/1351/21 з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 стягнуто суму боргу у розмірі 530 000 грн. З тексту рішення вбачається, що від представника ОСОБА_2 надійшла заява про розірвання договору правової допомоги, оскільки ОСОБА_2 ухиляється від сплати гонорару, що також підтверджує факт того, що ОСОБА_2 знав про позов про стягнення з нього боргу, як з повідомлень суду так і від його адвоката.

Приватним виконавцем для встановлення майнового стану боржника ОСОБА_5 були зроблені відповідні запити та встановлено, що ОСОБА_2 не має нерухомого майна та транспортних засобів. Єдине майно, яке в нього було, це частка в статутному капіталі ТзДВ «Криничанське рибоводне сільськогосподарське підприємство», яку він продав під час розгляду справи про стягнення з нього суми боргу в розмірі 530 000 грн.

Тому апеляційний суд дійшов до висновку, що при укладенні оспорюваного правочину від 20 травня 2022 року воля сторін не відповідала зовнішньому її прояву та вони не передбачали реального настання правових наслідків, обумовлених вказаним правочином, їх дії вчинені на перехід права власності на нерухоме майно з метою приховання майна від виконання у майбутньому рішення суду про стягнення з ОСОБА_2 грошових коштів. Отже, є всі правові підстави, передбачені положеннями статті 234 ЦК України, для визнання оспорюваного договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі ТзДВ «Криничанське рибоводне сільськогосподарське підприємство», укладеного 20 травня 2022 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 недійсним.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

10 грудня 2025 року представник ОСОБА_3 - адвокат Самко О. І. подав до Верховного Суду через підсистему Електронний суд касаційну скаргу на постанову Дніпровського апеляційного суду від 11 листопада 2025 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга подана на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389, пункту 5 частини першої статті 411 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та обґрунтована тим, що апеляційний суд не врахував правових висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц, від 07 вересня 2022 року у справі № 910/16579/20, у постановах Верховного Суду від 07 грудня 2018 року у справі № 910/7547/17, від 02 червня 2021 року у справі № 904/7905/16, а також - розглянув справу за відсутності ОСОБА_3 та його представника, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 січня 2026 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Криничанського районного суду Дніпропетровської області.

30 січня 2026 року справа № 904/4459/23 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 червня 2026 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга представника ОСОБА_3 - адвоката Самка О. І. мотивована тим, що приватним виконавцем з метою примусового списання грошових коштів з рахунків боржника до банківських установ були направлені платіжні інструкції, в результаті виконання яких відбулось часткове погашення боргу за рішенням суду. При цьому, в листі приватного виконавця Лисенко Ю. О. від 08 червня 2023 року № 01-29/26497, на який послався апеляційний суд, не зазначено розміру залишку непогашеної заборгованості. Позивач не надала доказів, які б свідчили про те, що внаслідок укладення оспорюваного правочину у боржника відсутнє майно, за рахунок якого можливе виконання зобов`язань за наявним боргом, тобто, що правочин укладено на шкоду кредитору. Тому апеляційний суд дійшов помилкового висновку про те, що оспорюваний договір є фраудаторним або таким, що не відповідає вимогам статті 234 ЦК України.

Оскільки апеляційним судом не було направлено ОСОБА_3 копію апеляційної скарги та ухвали суду про відкриття апеляційного провадження, то він не тільки не надав свої заперечення проти апеляційної скарги, а й взагалі не був ознайомлений зі змістом апеляційної скарги, що позбавило його надати свої доводи та міркування, а також спростувати обставини, зазначені в апеляційній скарзі.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У лютому 2026 року представник ОСОБА_1 - адвокат Алєксєєнко А. І. подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому заперечував проти доводів касаційної скарги, просив залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду є законними та обґрунтованими, ухваленим відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи.

Фактичні обставини справи, встановлені апеляційним судом

30 березня 2018 року ОСОБА_2 взяв позику у ОСОБА_4 в сумі 530 000 грн, яку зобов`язався повернути до 30 серпня 2018 року.

02 липня 2021 року ОСОБА_4 уклав з ОСОБА_1 договір про відступлення права вимоги, за умовами якого ОСОБА_4 відступив ОСОБА_1 своє право вимоги до ОСОБА_2 за вищевказаною позикою.

27 грудня 2022 року Криничанським районним судом Дніпропетровської області ухвалено заочне рішення у справі № 178/1351/21 про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суми боргу у розмірі 530 000 грн.

03 березня 2023 року ОСОБА_1 звернулася до приватного виконавця Лисенка Ю. О. з відповідною заявою про відкриття виконавчого провадження.

09 березня 2023 року приватний виконавець відкрив виконавче провадження з примусового виконання цього рішення та одночасно ним було винесено постанову про арешт коштів боржника, копії якої направлено сторонам виконавчого провадження та до відповідних банківських установ.

З метою примусового списання грошових коштів з рахунків боржника приватним виконавцем були направлені до банківських установ платіжні інструкції, в результаті виконання яких відбулось часткове погашення боргу за рішенням суду.

Наведене підтверджується листом приватного виконавця Лисенка Ю. О. від 08 червня 2023 року № 01-29/26497, в якому також зазначено, що приватним виконавцем для встановлення майнового стану боржника ОСОБА_5 були зроблені відповідні запити, та встановлено, що ОСОБА_2 не має нерухомого майна та транспортних засобів (т.1 а.с.51-52).

20 травня 2022 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір купівлі-продажу частки в статутному капіталі ТзДВ «Криничанське рибоводне сільськогосподарське підприємство».

За умовами пункту 1.1 вказаного договору, продавець в порядку та на умовах, визначених у цьому договорі, продав та передав, а покупець купив та прийняв від продавця частку в статутному капіталі ТзДВ «Криничанське рибоводне сільськогосподарське підприємство» (ідентифікаційний код: 20285513) в розмірі 100 % статутного капіталу товариства, що складає 217 828,75 грн.

Таким чином апеляційним судом встановлено, що єдине майно, яке було у ОСОБА_2 , це частка в статутному капіталі ТзДВ «Криничанське рибоводне сільськогосподарське підприємство», яку він продав під час розгляду справи про стягнення з нього суми боргу в розмірі 530 000 грн.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо справу розглянуто за відсутності будь-кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою касаційну скаргу такою підставою

Касаційна скарга представника ОСОБА_3 - адвоката Самка О. І. не підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Частиною першою статті 2 ЦПК України визначено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до частини першої статті 4 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України).

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. Відсутність порушеного права й інтересу встановлюється при розгляді справи по суті та є самостійною підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.

Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно з частинами першою та третьою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Статтею 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Частиною першою статті 216 ЦК України передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Правом оспорити правочин наділені не лише сторони такого правочину, але й інші заінтересовані особи.

Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Цивільно-правовий договір не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення.

Боржник, який відчужує майно після пред`явлення до нього позову про стягнення заборгованості, або виникнення у нього обов`язку зі сплати боргу, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.

Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).

Аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19).

Відповідно до частин першої-четвертої статті 13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

Тобто, цивільні права здійснюються особою до визначених меж, поки це не суперечить інтересам інших осіб і публічним інтересам. Такі межі можуть визначатися договором або актами цивільного законодавства. Обов`язок при здійсненні цивільних прав утримуватися від дій, які порушували б права інших осіб, конкретизується актами цивільного законодавства, що встановлюють ці права. Порушення меж здійснення цивільних прав веде до зловживання правом.

Вирішуючи спір про визнання недійсним правочину, оспорюваного заінтересованою особою, підлягає встановленню, яким чином наслідки такого правочину вплинули або можуть вплинути на права та інтереси цієї особи, оскільки звернення заінтересованої особи до суду із позовом про визнання недійсним договору направлене на усунення несприятливих наслідків для цієї особи (недопущення їх виникнення у майбутньому), пов`язаних із вчиненням такого правочину.

Також необхідним є надання оцінки дій сторін цього договору в контексті критеріїв добросовісності, справедливості, недопустимості зловживання правами, зокрема, спрямованим на позбавлення позивача в майбутньому законних майнових прав.

Фраудаторним може виявитися будь-який правочин (договір), укладений між учасниками цивільних відносин, який не відповідає загальним вимогам, додержання яких є необхідним для чинності правочину, що визначені статтею 203 ЦК України, зокрема: зміст правочину суперечить ЦК України, актам законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (власність використовується на шкоду іншим); волевиявлення боржника як учасника правочину є неправомірним, внутрішня воля націлена на обман, «на зло» іншої особи (кредитора); правочин не є реальним, не має економічної мети, правові наслідки є зловживанням правами та викликають порушення прав кредиторів (боржник не отримує еквівалентних зустрічних майнових дій, кредитор втрачає забезпечення).

У постанові Верховного Суду від 07 жовтня 2020 у справі № 755/17944/18 (провадження № 61-17511св19) зазначено, що договором, який вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент, з яким боржник вчиняє оспорюваний правочин (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність чи відсутність оплати ціни контрагентом боржника.

Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 ЦК України мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною).

Згідно з правовими висновками, викладеними в постанові Верховного Суду від 16 червня 2021 року у справі № 747/306/19 приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи/осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц зазначено, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.

У постанові Верховного Суду від 24 липня 2019 року в справі № 405/1820/17 вказано, що цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку). Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь своєї матері після пред`явлення до нього позову банку про стягнення заборгованості, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).

Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Враховуючи, що на час укладення ОСОБА_2 оспорюваного договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі ТзДВ «Криничанське рибоводне сільськогосподарське підприємство» від 20 травня 2022 року у нього існувала заборгованість за договором позики від 30 березня 2018 року, наявність якої підтверджена рішенням Криничанського районного суду Дніпропетровської області від 27 грудня 2022 року у справі № 178/1351/21, та відповідачами не доведено наявності у ОСОБА_2 іншого майна, за рахунок якого він може виконати свої зобов`язання, оскільки матеріали справи не містять відомостей про виконання зобов`язання перед кредитором, суд апеляційної інстанції обґрунтовано виходив з того, що в спірних правовідносинах ОСОБА_2 діяв очевидно недобросовісно та здійснив відчуження 100 % статутного капіталу ТзДВ «Криничанське рибоводне сільськогосподарське підприємство», що складає 217 828,75 грн, з метою приховання майна від виконання у майбутньому рішення суду.

Основною конституційною засадою судочинства, серед іншого, є обов`язковість судового рішення (пункт 9 частини другої статті 129 Конституції України), що є однією з важливих складових принципу правової визначеності, а також права на справедливий суд, закріпленого, зокрема, у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Конституційний Суд України у Рішенні від 26 червня 2013 року взяв до уваги практику Європейського суду з прав людини, який, зокрема, у пункті 43 рішення у справі «Шмалько проти України» (заява № 60750/00) вказав, що право на виконання судового рішення є складовою права на судовий захист, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, для цілей якої виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина судового розгляду (пункт 43).

У § 51 рішення у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» від 05 січня 2010 року, заява № 40450/04, Європейський суд з прав людини зазначив, що право на суд, захищене статтею 6 Конвенції, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін. Ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення без невиправданих затримок. У § 52 цього рішення Європейський суд з прав людини вказав, що відсутність у заявника можливості домогтися виконання судового рішення, винесеного на його користь, становить втручання у право на мирне володіння майном, як це передбачено першим реченням першого пункту статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Отже, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її правильного вирішення, враховуючи факт невиконання боржником ОСОБА_2 судового рішення про стягнення заборгованості за договором позики від 30 березня 2018 року, відсутність іншого майна, на яке можна звернути стягнення, наявність непогашеної заборгованості, а також відсутність жодних дій, спрямованих на погашення такої заборгованості, в цій справі колегія суддів вважає загалом обґрунтованим висновок суду апеляційної інстанції про задоволення позову ОСОБА_1 та визнання недійсним оспорюваного договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі ТзДВ «Криничанське рибоводне сільськогосподарське підприємство» від 20 травня 2022 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у м. Дніпро, посвідченого приватним нотаріусом Буняніною О. В. та зареєстрованого в реєстрі за № 508.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, апеляційний суд правильно визначився з характером спірних правовідносин і нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд розглянув справу за відсутності ОСОБА_3 та його представника, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання не заслуговують на увагу та спростовуються наявним в матеріалах справи рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення, яким підтверджується отримання ОСОБА_3 19 вересня 2025 року судової повістки про розгляд справи, призначений на 11 листопада 2025 року разом із копією апеляційної скарги та копією ухвали апеляційного суду про відкриття апеляційного провадження (т.2 а.с.222, 224).

З огляду на характер спірних правовідносин та встановлені апеляційним судом обставини справи, посилання заявника в касаційній скарзі на правові висновки, викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц, від 07 вересня 2022 року у справі № 910/16579/20, у постановах Верховного Суду від 07 грудня 2018 року у справі № 910/7547/17, від 02 червня 2021 року у справі № 904/7905/16 є безпідставним, оскільки висновки суду апеляційної інстанцій не суперечать висновкам, викладеним у зазначених постановах, а відповідні аргументи касаційної скарги фактично зводяться до незгоди із встановленими обставинами справи та необхідності переоцінки доказів, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні апеляційного суду, питання обґрунтованості висновків цього суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків суду апеляційної інстанції.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - адвоката Самка Олега Івановича залишити без задоволення.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 11 листопада 2025 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

В. В. Сердюк

В. В. Шипович