Постанова від 14 липня 2026 р. у справі №712/14276/25 — Черкаський апеляційний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 липня 2026 року

Справа № 712/14276/25

Провадження № 22-ц/821/1444/26

Категорія: на ухвалу

Черкаський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого – Василенко Л. І.,

суддів: Карпенко О. В., Сіренка Ю. В.,

секретаря – Кукушкіної А. О.,

учасники справи:

позивач – заступник керівника Черкаської окружної прокуратури в інтересах Держави в особі Черкаської обласної ради,

відповідач – ОСОБА_1 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору – Комунальне підприємство «Управління по експлуатації Будинку рад і об`єктів обласної комунальної власності»,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Черкаси апеляційну скаргу заступника керівника Черкаської окружної прокуратури в інтересах Держави в особі Черкаської обласної ради на ухвалу Соснівського районного суду м. Черкаси від 04 травня 2026 року у цивільній справі за позовом заступника керівника Черкаської окружної прокуратури в інтересах Держави в особі Черкаської обласної ради до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору – Комунальне підприємство «Управління по експлуатації Будинку рад і об`єктів обласної комунальної власності» Черкаської обласної ради, про стягнення витрат, у складі: головуючого судді Борейко О. М.,

в с т а н о в и в :

У жовтні 2025 року заступник керівника Черкаської окружної прокуратури звернувся до суду із вказаною позовною заявою.

Позовні вимоги мотивував тим, що рішенням Соснівського районного суду м. Черкаси № 712/12862/23 від 15 липня 2024 року, залишеним без змін постановою Черкаського апеляційного суду від 12 листопада 2024 року, визнано незаконним та скасовано наказ № 114-К від 11 вересня 2023 року про застосування до ОСОБА_2 дисциплінарного стягнення у вигляді догани;

визнано незаконним та скасовано наказ № 132-К від 25 жовтня 2023 року про звільнення ОСОБА_2 з 27 жовтня 2023 року з посади інженера за систематичне невиконання без поважних причин обов`язків, покладених на неї трудовим договором, відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 40 КЗпП України;

поновлено ОСОБА_2 на роботі з 28 жовтня 2023 року на посаді інженера КП «Управління по експлуатації Будинку рад і об`єктів обласної комунальної власності»;

стягнуто з КП «Управління по експлуатації Будинку рад і об`єктів обласної комунальної власності» на користь ОСОБА_2 середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 153650,16 грн з утриманням податків та обов`язкових платежів, передбачених законодавством України.

Наказ № 132-К від 25 жовтня 2023 року про звільнення ОСОБА_2 , який був визнаний незаконним рішенням суд, підписаний директором КП «Управління по експлуатації Будинку рад і об`єктів обласної комунальної власності» ОСОБА_1 , який рішенням Черкаської обласної ради № 34-14/VI від 19 вересня 2014 року призначений на посаду директора вказаного комунального підприємства на умовах контракту.

Відповідно до розпорядження Черкаської обласної ради № 167-р від 13 червня 2024 року ОСОБА_1 призначено виконувачем обов`язків директора Підприємства з 20 червня 2024 року, які він виконує і на даний час.

Просить стягнути із ОСОБА_1 збитки, завдані внаслідок незаконного звільнення ОСОБА_2 , у розмірі 167650,16 грн.

Ухвалою Соснівського районного суду м. Черкаси від 04 травня 2026 року провадження у справі закрито, у зв`язку із тим, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Роз`яснено прокурору та позивачу, що вказані позовні вимоги підлягають розгляду в порядку господарського судочинства.

Ухвала суду мотивована тим, що спір стосується відшкодування майнової шкоди, завданої Підприємству незаконним звільненням та виплатою поновленому працівнику середнього заробітку за час вимушеного прогулу і стосуються дій відповідача під час здійснення ним своїх повноважень як посадової особи – керівника юридичної особи, вказані правовідносини є господарськими.

Не погоджуючись з зазначеною ухвалою суду, заступник керівника Черкаської окружної прокуратури в інтересах Держави в особі Черкаської обласної ради оскаржив її в апеляційному порядку та просить суд скасувати ухвалу Соснівського районного суду м. Черкаси від 04 травня 2026 року та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Апеляційні вимоги скаржник обґрунтував тим, що вказана ухвала постановлена внаслідок невідповідності висновків суду обставинам справи, з порушенням норм процесуального права та за неправильного застосування судом норм матеріального права, що призвело до постановлення помилкової ухвали про закриття провадження у справі.

Зазначає, що посилання суду першої інстанції в ухвалі на правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 11.12.2019 у справі № 638/15118/16-ц та від 14.04.2020 у справі № 910/12217/19, є помилковим та безпідставним. Верховний Суд у цій справі чітко вказав на хибність застосування зазначених правових позицій, оскільки фактичні обставини, предмет спору та матеріально-правове регулювання у вказаних справах і у справі, що переглядається, не є подібними.

Окрім того, в оскаржуваній ухвалі суд першої інстанції при визначенні предметної юрисдикції застосовує норми ст. 89, яка міститься у главі 9 ГК України, яка регламентує виключно діяльність господарських товариств, статутний капітал яких поділений на частки (зокрема ТОВ та АТ).

Натомість, у спірних правовідносинах юридична особа є комунальним підприємством, правовий статус якого визначено ст. 78 гл. 8 ГК України. Оскільки комунальне підприємство не підпадає під регулювання положень гл. 9 ГК України, тому положення ст. 89 ГК України не підлягають застосуванню до правовідносин у даній справі.

18 червня 2026 року від представника ОСОБА_1 – адвокатом Шмиголя А. Д. надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому представник просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувану ухвалу – без змін.

Вважає, що у справі, що розглядається, прокурор звертається в інтересах держави в особі Черкаської обласної ради – засновника та власника Підприємства – до директора цього Підприємства про відшкодування збитків, що виникли внаслідок управлінських рішень відповідача у сфері трудових відносин. Таким чином, усі кваліфікуючі ознаки господарського спору за п. 12 ч.1 ст. 20 ГПК України наявні в повному обсязі.

Зазначає, що норми ст. 89 ГК України судом першої інстанції застосовані обґрунтовано.

Також вважає, що посилання скаржника на постанову Великої Палати ВС від 20.09.2018 у справі № 200/22363/16-а є помилковим, оскільки зазначена постанова стосується порядку відшкодування шкоди у регресному порядку після виплат відповідно до рішення суду і не вирішує питання юрисдикції щодо спорів між юридичною особою та її керівником.

23 червня 2026 року від КП «Управління по експлуатації Будинку рад і об`єктів обласної комунальної власності» Черкаської обласної ради надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а ухвалу – без змін.

Вважає, що усі кваліфікуючі ознаки господарського спору, передбачені п. 12 ч. 1 ст. 20 ГПК України, наявні у повному обсязі, що правильно встановлено судом першої інстанції.

Зазначає, що скаржник у своїй скарзі не наводить жодного релевантного прецеденту Верховного Суду, який би прямо підтримував цивільну юрисдикцію у спорах цієї категорії. Натомість практика, на яку спирався суд першої інстанції, є послідовною, системною та не переглянутою.

У цій справі позов не є регресним: він спрямований не на компенсацію вже сплаченого роботодавцем відшкодування третій особі, а на захист майнових інтересів юридичної особи публічного сектору від наслідків управлінських рішень її керівника.

Предмет, підстава та правова природа цих вимог відрізняються від регресних, тому правова позиція, на яку посилається скаржник, до цієї справи не застосовується.

Окрім того, відповідно до ч. 2 ст. 73 ГК України, на комунальні унітарні підприємства поширюються положення цього Кодексу щодо підприємств, якщо інше не передбачено законом. Відповідальність керівника комунального підприємства за заподіяні підприємству збитки має господарсько-правову природу незалежно від конкретної норми, яка її прямо закріплює.

Дослідивши наявні у справі докази, заслухавши учасників справи, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов наступних висновків.

Згідно з ч. 1, ч. 2 та ч. 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржувана ухвала не відповідає вказаним вимогам закону, виходячи з наступного.

Згідно зі ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Право на доступ до правосуддя є одним з основоположних прав людини. Воно передбачене у ст. 6 Конвенції.

Поняття «суд, встановлений законом» стосується не лише правової основи існування суду, але й дотримання ним норм, які регулюють його діяльність (п. 24 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України»).

Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

У своїх рішеннях ЄСПЛ указав, що для того, щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції»).

Крім того, у розумінні п. 1 ст. 6 Конвенції право на судовий розгляд справи означає право кожної особи на звернення до суду та право на те, що її справа буде розглянута і вирішена судом.

Наведене дає підстави для висновку, що «суд, встановлений законом» охоплює поняття юрисдикції суду, визначеної процесуальним законом.

Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Частиною 1 ст. 125 Конституції України передбачено, що судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

При визначенні питання належності спору до юрисдикції суду постає два питання: чи підлягає спір вирішенню судами, тобто чи є він юридичним у розумінні ст. 124 Конституції України, якщо так, то до юрисдикції якого суду належить вирішення такого спору.

Судова юрисдикція - це інститут права, покликаний розмежувати між собою як компетенцію різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського й адміністративного.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є предмет спору, характер спірних матеріальних правовідносин і їх суб`єктний склад. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції судів, які розглядають справи за правилами цивільного, кримінального, господарського й адміністративного судочинства. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання, тобто діяти в межах установленої законом компетенції.

Частиною 1 ст. 19 ЦПК України установлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Предметна та суб`єкта юрисдикція господарських судів, тобто сукупність повноважень господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції, визначена ст. 20 ГПК України.

Пунктом 12 ч. 1 ст. 20 ГПК України передбачено, що господарські суди розглядають справи у спорах між юридичною особою та її посадовою особою (у тому числі посадовою особою, повноваження якої припинені) про відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі діями (бездіяльністю) такої посадової особи, за позовом власника (власників), учасника (учасників), акціонера (акціонерів) такої юридичної особи, поданим в її інтересах.

При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

З матеріалів справи вбачається, що наказом № 132-К від 25 жовтня 2023 року звільнено ОСОБА_2 з 27 жовтня 2023 року з посади інженера за систематичне невиконання без поважних причин обов`язків, покладених на неї трудовим договором, відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 40 КЗпП України.

Відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/14 (провадження № 12-144гс18) зазначила, що преюдиційне значення у справі надається обставинам, установленим судовим рішенням, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиційне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особи, щодо яких встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиційні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи.

Рішенням Соснівського районного суду м. Черкаси № 712/12862/23 від 15 липня 2024 року, залишеним без змін постановою Черкаського апеляційного суду від 12 листопада 2024 року, визнано незаконним та скасовано наказ № 114-К від 11 вересня 2023 року про застосування до ОСОБА_2 дисциплінарного стягнення у вигляді догани;

визнано незаконним та скасовано наказ № 132-К від 25 жовтня 2023 року про звільнення ОСОБА_2 з 27 жовтня 2023 року з посади інженера за систематичне невиконання без поважних причин обов`язків, покладених на неї трудовим договором, відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 40 КЗпП України;

поновлено ОСОБА_2 на роботі з 28 жовтня 2023 року на посаді інженера КП «Управління по експлуатації Будинку рад і об`єктів обласної комунальної власності»;

стягнуто з КП «Управління по експлуатації Будинку рад і об`єктів обласної комунальної власності» на користь ОСОБА_2 середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 153650,16 грн з утриманням податків та обов`язкових платежів, передбачених законодавством України.

Вирішуючи спір та ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що у спірному Наказі № 114-К від 11 вересня 2023 року, акту службового розслідування від 11 вересня 2023 року відсутні визначення щодо невиконання яких конкретно посадових обов`язків, які є складовими трудової функції позивачки згідно її посадової інструкції, стосувалось дисциплінарне порушення. Суд першої інстанції врахував той факт, що в резолюції від 04 вересня 2023 року керівником не доведено ОСОБА_2 у чіткій та однозначній формі, які конкретно дії та в який строк вона має вчинити для належного виконання вказаної резолюції, тому дійшов до висновку, що є необґрунтованим та протиправним рішення керівника про неналежне виконання позивачкою резолюції від 04 вересня 2023 року. Суд дійшов висновку, що притягнення ОСОБА_2 до дисциплінарної відповідальності відбулося не на підставі та у спосіб, передбачений законом, тому позовні вимоги про визнання незаконним та скасування Наказу № 114-К від 11 вересня 2024 року підлягають до задоволення.

Надаючи правову оцінку оскаржуваному Наказу № 132-К від 23 жовтня 2023 року, суд першої інстанції встановив, що ОСОБА_2 була звільнена 27 жовтня 2023 року з посади інженера за систематичне невиконання без поважних причин обов`язків покладених на неї трудовим договором відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 40 КЗпП України. Суд урахував, що підставою для винесення наказу директора зазначено акт службового розслідування від 23 жовтня 2023 року, протокол засідання комісії з проведення службового розслідування від 23 жовтня 2023 року, лист профспілкового комітету від 24 жовтня 2023 року. Аналізуючи Наказ № 132-К від 23 жовтня 2024 року та акт службового розслідування від 23 жовтня 2024 року, суд першої інстанції дійшов висновку, що в них відсутні визначення щодо того, невиконання яких конкретно обов`язків, які є складовими трудової функції позивачки згідно її посадової інструкції стосувалось дисциплінарне порушення. Враховуючи, що позивачкою доведено неправомірність наказу № 114-К від 11 вересня 2023 року, районний суд дійшов висновку, що даний наказ не може враховуватись і бути підставою для звільнення працівника за п. 3 ч. 1 ст. 40 КЗпП України.

Відповідно до п. 8 ч. 1 ст. 134 КЗпП України службові особи, винні в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу, несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації.

Згідно зі ст. 237 КЗпП України суд покладає на службову особу, винну в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу, обов`язок покрити шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації у зв`язку з оплатою працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижчеоплачуваної роботи. Такий обов`язок покладається, якщо звільнення чи переведення здійснено з порушенням закону або якщо власник чи уповноважений ним орган затримав виконання рішення суду про поновлення на роботі.

Застосовуючи матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди на підставі п. 8 ст. 134 КЗпП України, суди повинні мати на увазі, що за цим законом покладається обов`язок з відшкодування шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації у зв`язку з оплатою незаконно звільненому чи незаконно переведеному працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижче оплачуваної роботи, на винних службових осіб, за наказом або розпорядженням яких звільнення чи переведення здійснено з порушенням закону або яким затримано виконання рішення суду про поновлення на роботі.

Відповідальність у цих випадках настає незалежно від форми вини.

Отже, чинне законодавство не містить додаткових підстав для відшкодування майнової шкоди з винних службових осіб, за наказом або розпорядженням яких звільнення працівника здійснено з порушенням вимог закону або затримано виконання рішення суду про поновлення на роботі.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 200/22363/16-а (касаційне провадження № 11-720апп18) викладений правовий висновок про те, що відшкодування шкоди у порядку регресу відбувається в порядку, передбаченому цивільним законодавством України, тобто за правилами цивільного судочинства.

Спори щодо покладення на службову особу, винну в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу, обов`язку покрити шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації у зв`язку з оплатою працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижче оплачуваної роботи, підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства.

Саме така усталена практика Верховного Суду відображена в постановах від 22.06.2019 у справі № 462/8925/14, від 22.01.2021 у справі № 332/832/18, від 08.09.2021 у справі № 235/6519/17, від 12.01.2022 у справі №161/10391/21, від 03.05.2022 у справі № 676/2149/20, від 19.12.2022 у справі № 686/11075/21, від 11 жовтня 2023 року у справі № 158/2727/20, від 17.07.2024 у справі № 439/362/22, від 22.12.2021 у справі № 658/28/21, тощо.

Заступник керівника Черкаської окружної прокуратури в інтересах Держави в особі Черкаської обласної ради звернувся до суду із позовом до ОСОБА_1 про стягнення витрат в порядку регресу, заподіяних Підприємству внаслідок незаконного звільнення ОСОБА_2 , у зв`язку із чим на виконання судового рішення Підприємство сплатило грошові кошти у розмірі 153650,16 грн.

Позов заявлений у зв`язку з тим, що на підставі рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 15 липня 2024 року, залишеного без змін постановою Черкаського апеляційного суду від 12 листопада 2024 року, у справі № 712/12862/23, ОСОБА_2 відшкодовано середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 153650,16 грн.

Закриваючи провадження у справі, суд першої інстанції у порушення вказаних положень законодавства дійшов помилкового висновку про те, що спір у цій справі стосується відшкодування майнової шкоди, завданої Підприємству незаконним звільненням та виплатою поновленому працівнику середнього заробітку за час вимушеного прогулу, і стосуються дій відповідача під час здійснення ним своїх повноважень як посадової особи – керівника юридичної особи, оскільки предметом розгляду у цій справі є відшкодування шкоди в порядку регресу.

Суд першої інстанції помилково послався на постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 грудня 2019 року у справі № 638/15118/16-ц (провадження № 14-329цс19), від 14 квітня 2020 року у справі № 910/12217/19 (провадження № 12-24гс20), оскільки правовідносини у цих справах та у справі, яка є предметом апеляційного перегляду, не є подібними. У наведених як приклад справах вирішувалося питання про відшкодування шкоди, завданої підприємству безпосередніми діями посадових осіб, у той час, як у розглядуваній справі підставами відшкодування шкоди є регресі вимоги підприємства відповідно до ст. 237 КЗпП України.

Так, у справі № 638/15118/16-ц спір виник у зв`язку з неповерненням відповідачем як керівником підприємства автомобіля, наданого йому в користування, чим підприємству заподіяно майнову шкоду; у справі № 910/12217/19 – у зв`язку з відшкодуванням збитків, завданих відповідачем як посадовою особою підприємству безпідставним нарахуванням та виплатою заробітної плати.

Тобто у вказаних справах предметом спорів є стягнення збитків, заподіяних юридичним особам діями їх посадових осіб, такі спори стосуються дій або бездіяльності відповідачів під час здійснення ними своїх повноважень як посадовими особами.

Водночас у справі, яка переглядається у апеляційному провадженні, предметом розгляду є відшкодування шкоди в порядку регресу, яка заподіяна позивачу внаслідок ухвалення судового рішення про стягнення із підприємства на користь працівника, звільненого з роботи за наказом відповідача, середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Зазначене свідчить про нерелевантне застосування судом першої інстанції правових висновків Верховного Суду.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що такий спір підлягає розгляду у порядку господарського судочинства, не врахувавши близький за змістом висновок про застосування норм процесуального права, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 200/22363/16-а у справі, де вирішувався спір про відшкодування збитків в порядку регресу, постанови Верховного Суду від 16 серпня 2023 року у справі № 161/13650/22.

Враховуючи вищевикладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що за своїм суб`єктним складом, предметом спору, обраним позивачем способом захисту порушених прав та характером спірних правовідносин цей спір підлягає розгляду саме за правилами цивільного судочинства.

Ураховуючи викладене, суд першої інстанції помилково закрив провадження у справі, оскільки за своїм суб`єктним складом, предметом спору, обраним позивачем способом захисту порушених прав та характером спірних правовідносин спір підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства.

Оскільки судом першої інстанції допущено порушення норм процесуального права, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, то оскаржувана ухвала суду підлягає скасуванню із направленням справи до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Керуючись ст. ст. 256, 367, 368, 379, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,

у х в а л и в :

Апеляційну скаргу заступника керівника Черкаської окружної прокуратури в інтересах Держави в особі Черкаської обласної ради - задовольнити.

Ухвалу Соснівського районного суду м. Черкаси від 04 травня 2026 року - скасувати, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Постанова апеляційного суду набирає чинності з дня її прийняття та може бути оскаржена до суду касаційної інстанції протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення в порядку та за умов, визначених цивільним процесуальним законодавством.

Повний текст постанови складено 16 липня 2026 року.

Суддя-доповідач Л. І. Василенко

Судді О. В. Карпенко

Ю. В. Сіренко