Постанова від 15 липня 2026 р. у справі №908/151/26 — Центральний апеляційний господарський суд

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16.07.2026 м. Дніпро Справа № 908/151/26

Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії:

головуючого (судді-доповідача): Стефанів Т. В.,

суддів: Демчини Т. Ю., Кошлі А. О.,

розглянувши у порядку письмового провадження

без повідомлення учасників справи апеляційну скаргу

Акціонерного товариства "Національна атомна енергогенеруюча компанія "Енергоатом" на рішення Господарського суду Запорізької області від 31.03.2026 (повний текст рішення складено 01.04.2026, суддя Горохов І. С., м. Запоріжжя) та на додаткове рішення Господарського суду Запорізької області від 17.04.2026 (повний текст додаткового рішення складено 17.04.2026, суддя Горохов І. С., м. Запоріжжя) у справі № 908/151/26

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Радос СВ", 53200, Дніпропетровська область, м. Нікополь, вул. Запорізька, буд. 49

до відповідача Акціонерного товариства "Національна атомна енергогенеруюча компанія "Енергоатом", 01032, м. Київ, вул. Назарівська, буд. 3 в особі Філії "Відокремлений підрозділ "Запорізька атомна електрична станція" Акціонерного товариства "Національна атомна енергогенеруюча компанія "Енергоатом", 71503, Запорізька область, м. Енергодар, вул. Промислова буд. 133

про стягнення коштів в розмірі 46 658,41 грн,

в с т а н о в и в:

Короткий зміст позовних вимог та рішення суду першої інстанції.

20.01.2026 до Господарського суду Запорізької області надійшла позовна заява Товариства з обмеженою відповідальністю "Радос СВ" до відповідача 1 Акціонерного товариства "Національна атомна енергогенеруюча компанія "Енергоатом", до відповідача 2 в особі Філії "Відокремлений підрозділ "Запорізька атомна електрична станція" Акціонерного товариства "Національна атомна енергогенеруюча компанія "Енергоатом про стягнення заборгованості за договором № 53-121-01-21-10282 від 18.05.2021 в розмірі 46 658,41 грн, з яких: 3% річних в розмірі 16 890,29 грн, інфляційні втрати в розмірі 29 768,12 грн.

Рішенням Господарського суду Запорізької області від 31.03.2026 у справі № 908/151/26 позов задоволено повністю.

Стягнуто з Акціонерного товариства "Національна атомна енергогенеруюча компанія "Енергоатом" в особі філії "Відокремлений підрозділ "Запорізька атомна електрична станція" Акціонерного товариства "Національна атомна енергогенеруюча компанія "Енергоатом" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Радос СВ" 3% річних у розмірі 16 890,29 грн , інфляційні втрати у розмірі 29 768,12 грн.

Стягнуто з Акціонерного товариства "Національна атомна енергогенеруюча компанія "Енергоатом" в особі філії "Відокремлений підрозділ "Запорізька атомна електрична станція" Акціонерного товариства "Національна атомна енергогенеруюча компанія "Енергоатом" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Радос СВ" судовий збір в розмірі 2662,40 грн (дві тисячі шістсот шістдесят дві гривні 40 коп.).

07.04.2026 через підсистему Електронний суд до суду від позивача надійшла заява про ухвалення додаткового рішення у справі № 908/151/26, яким просить стягнути з відповідача на користь позивача витрати на правничу допомогу в сумі 14 000,00 грн та гонорар у розмірі 2332,92 грн.

Заява про стягнення з відповідача витрат на професійну правничу допомогу мотивована тим, що в зв`язку з розглядом справи позивач поніс судові витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 14 000,00 грн, які просить стягнути з відповідача. Також при задоволенні позову, просив стягнути з відповідача на свою користь гонорар за прийняття рішення на користь клієнта-позивача у майновому спорі у розмірі 2332,92 грн.

Додатковим рішенням Господарського суду Запорізької області від 17.04.2026 у справі № 908/151/26 заяву Товариства з обмеженою відповідальністю Радос СВ про ухвалення додаткового рішення у справі № 908/151/26, задоволено частково.

Стягнуто з Акціонерного товариства "Національна атомна енергогенеруюча компанія "Енергоатом" в особі філії "Відокремлений підрозділ "Запорізька атомна електрична станція" Акціонерного товариства "Національна атомна енергогенеруюча компанія "Енергоатом" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Радос СВ" витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 7000,00 грн.

У задоволенні іншої частини заяви, відмовлено.

Приймаючи оскаржуване рішення, місцевий господарський суд виходив із того, що факт існування між сторонами договірних правовідносин, належного виконання позивачем своїх зобов`язань щодо поставки товару та порушення відповідачем обов`язку зі своєчасної оплати вартості поставленого товару вже встановлений судовими рішеннями у справах № 908/3448/21, № 908/2135/23, № 908/1577/24 та № 908/2824/24, які набрали законної сили, а тому відповідно до частини першої статті 75 Господарського процесуального кодексу України ці обставини мають преюдиційне значення та не підлягають повторному доказуванню.

Суд першої інстанції зазначив, що граничний строк виконання відповідачем грошового зобов`язання настав 19.10.2021, тобто ще до запровадження в Україні воєнного стану, а тому обставини, пов`язані з воєнним станом, тимчасовою окупацією майданчика Запорізької АЕС чи іншими об`єктивними труднощами, не змінюють моменту виникнення прострочення та не звільняють боржника від наслідків, передбачених частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України.

При цьому місцевий господарський суд виходив із того, що обов`язок зі сплати інфляційних втрат та трьох процентів річних виникає безпосередньо із закону як наслідок прострочення виконання грошового зобов`язання і має компенсаційний, а не штрафний характер. Такі нарахування спрямовані на відновлення майнового становища кредитора шляхом компенсації знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та плати за користування утримуваними боржником коштами.

Також суд зазначив, що ухвалення судових рішень про стягнення основної заборгованості та відкриття виконавчого провадження не припинили первісного грошового зобов`язання та не позбавили позивача права на подальше нарахування інфляційних втрат і трьох процентів річних до моменту фактичного виконання рішення суду. Зобов`язання припинилося лише 09.01.2026 після фактичного стягнення суми основного боргу у примусовому порядку, що підтверджується платіжною інструкцією № 51863 від 09.01.2026.

Перевіривши поданий позивачем розрахунок, суд встановив, що 3 % річних у сумі 16 890,29 грн та інфляційні втрати у сумі 29 768,12 грн нараховані за період з 06.09.2025 по 08.01.2026 відповідно до вимог частини другої статті 625 Цивільного кодексу України, а тому визнав його арифметично правильним та обґрунтованим.

Оцінивши доводи відповідача, місцевий господарський суд дійшов висновку, що вони не спростовують встановлених у справі обставин та не містять належних правових підстав для звільнення від відповідальності, передбаченої статтею 625 Цивільного кодексу України, у зв`язку з чим позовні вимоги про стягнення 16 890,29 грн трьох процентів річних та 29 768,12 грн інфляційних втрат підлягають задоволенню у повному обсязі.

Ухвалюючи додаткове рішення, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем належними та допустимими доказами підтверджено факт надання професійної правничої допомоги, її обсяг, вартість та підстави виникнення обов`язку зі сплати відповідної винагороди адвокату, що підтверджується договором про надання правничої допомоги, актом приймання-передачі наданих послуг та іншими документами, долученими до матеріалів справи.

Разом із цим, врахувавши подане відповідачем клопотання про неспівмірність заявлених витрат, суд здійснив перевірку їх відповідності критеріям, визначеним статтями 126 та 129 Господарського процесуального кодексу України, зокрема щодо реальності, необхідності, обґрунтованості та співмірності зі складністю справи.

Оцінюючи характер спірних правовідносин та обсяг виконаної представником позивача роботи, місцевий господарський суд встановив, що справа розглядалася у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін, судові засідання не проводилися, процесуальна активність сторін була мінімальною, а відповідач не подавав заяв по суті спору. За таких обставин суд дійшов висновку, що заявлена до відшкодування сума витрат є завищеною, а тому, керуючись принципами справедливості, розумності та співмірності судових витрат, зменшив розмір витрат на професійну правничу допомогу до 7 000,00 грн.

Щодо заявленої до компенсації винагороди у вигляді "гонорару успіху" у сумі 2 332,92 грн, суд зазначив, що домовленість про таку винагороду є проявом принципу свободи договору та породжує права й обов`язки виключно між адвокатом і клієнтом. При цьому сама по собі наявність відповідної умови договору не створює для іншої сторони спору обов`язку компенсувати такі витрати.

Посилаючись на правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 12.05.2020 у справі № 904/4507/18, практику Європейського суду з прав людини, зокрема рішення у справах "Iatridis v. Greece" та "Pakdemirli v. Turkey", а також правові позиції Верховного Суду, викладені у постановах від 19.12.2023 у справі № 904/3745/22 та від 20.12.2023 у справі № 910/5483/22, суд зазначив, що умови договору про сплату "гонорару успіху" не є обов`язковими для суду під час вирішення питання про розподіл судових витрат. Суд повинен оцінювати не лише факт існування відповідної домовленості, а й необхідність, реальність та розумність витрат, що підлягають компенсації за рахунок іншої сторони.

Суд також виходив із того, що "гонорар успіху" є винагородою за досягнення позитивного результату розгляду справи, а не оплатою безпосередньо наданих адвокатом професійних послуг. Така винагорода не є складовою судових витрат на професійну правничу допомогу в розумінні статті 126 Господарського процесуального кодексу України, а її компенсація за рахунок іншої сторони призвела б до покладення на відповідача витрат, які не пов`язані безпосередньо з наданням правничої допомоги та можуть мати характер додаткового доходу сторони, що суперечить принципам справедливості та співмірності.

Водночас суд відхилив заперечення відповідача щодо відсутності договору про надання правничої допомоги, оскільки матеріали справи містять договір № 14/2025 від 17.01.2025, строк дії якого відповідно до пункту 7.3 продовжується у разі фактичного виконання сторонами його умов після закінчення визначеного строку.

Також безпідставними суд визнав доводи відповідача щодо відсутності доказів фактичної оплати правничої допомоги, зазначивши, що відповідно до усталеної практики Верховного Суду витрати на професійну правничу допомогу підлягають розподілу незалежно від того, чи були вони вже фактично сплачені клієнтом, чи лише підлягають оплаті, за умови підтвердження обсягу наданих послуг та їх вартості.

Крім того, місцевий господарський суд врахував правову позицію Великої Палати Верховного Суду щодо застосування частини третьої статті 126 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до якої відсутність у детальному описі робіт відомостей про кількість витраченого адвокатом часу не є самостійною підставою для відмови у відшкодуванні витрат, якщо сторонами погоджено фіксований розмір гонорару, а поданий опис дає можливість встановити характер, обсяг та зміст виконаних робіт. Надмірний формалізм при оцінці такого опису, за відсутності чітко визначених законом критеріїв його деталізації, суперечить принципу верховенства права.

З огляду на встановлені обставини, суд дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення заяви про ухвалення додаткового рішення, стягнувши з відповідача на користь позивача 7 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу та відмовивши у відшкодуванні 2 332,92 грн "гонорару успіху".

Короткий зміст вимог апеляційної скарги.

Не погоджуючись із рішення Господарського суду Запорізької області від 31.03.2026 та додатковим рішенням Господарського суду Запорізької області від 17.04.2026 у справі № 908/151/26, Акціонерне товариство "Національна атомна енергогенеруюча компанія "Енергоатом" подало апеляційні скарги, в яких просить скасувати рішення Господарського суду Запорізької області від 31.03.2026 у справі №908/151/26, ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ТОВ "Радос СВ", а також скасувати додаткове рішення Господарського суду Запорізької області від 17.04.2026 у справі №908/151/26 про стягнення з АТ "НАЕК "Енергоатом" в особі філії "ВП "Запорізька АЕС" на користь ТОВ "Радос СВ" витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 7 000,00 грн та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні заяви позивача про стягнення витрат на правничу допомог.

Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу.

Апелянт вважає, що рішення Господарського суду Запорізької області від 31.03.2026 у справі № 908/151/26 є незаконним та необґрунтованим, оскільки суд першої інстанції неповно з`ясував обставини справи, неправильно застосував норми матеріального права, порушив норми процесуального права та не надав належної оцінки доказам і доводам відповідача.

Насамперед апелянт зазначає, що суд безпідставно визначив момент припинення грошового зобов`язання як дату фактичного перерахування органом державної виконавчої служби коштів стягувачу - 09.01.2026, тоді як зобов`язання було належним чином виконано ще 26.12.2025, коли АТ "НАЕК "Енергоатом" перерахувало на депозитний рахунок органу державної виконавчої служби 53 313 279,13 грн для виконання зведеного виконавчого провадження № 74496893, до складу якого входили виконавчі провадження з виконання наказів у справі № 908/3448/21.

На думку апелянта, саме з моменту зарахування коштів на депозитний рахунок органу державної виконавчої служби боржник втрачає можливість розпоряджатися такими коштами, а державний виконавець, діючи від імені держави в інтересах стягувача, набуває статусу отримувача коштів. Подальший їх розподіл між стягувачами є виключно процесуальною діяльністю державного виконавця, яка не залежить від волі боржника та не може покладати на нього додаткові негативні наслідки.

На підтвердження такої правової позиції апелянт посилається на статті 598, 599, 625 Цивільного кодексу України, положення Закону України "Про виконавче провадження", Закону України "Про платіжні послуги", а також на правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 31.07.2019 у справі № 910/3692/18, від 11.02.2020 у справі № 927/206/19, від 30.06.2021 у справі № 910/6415/20, від 06.10.2021 у справі № 917/777/20, від 13.09.2023 у справі № 201/2485/17 та від 22.05.2024 у справі № 910/3600/22, відповідно до яких моментом виконання рішення суду є саме зарахування коштів з рахунку боржника на рахунок органу примусового виконання.

У зв`язку з цим апелянт стверджує, що нарахування позивачем 3 % річних та інфляційних втрат до 08.01.2026 є помилковим, оскільки після 26.12.2025 прострочення виконання грошового зобов`язання вже було відсутнє. Відтак місцевий господарський суд неправильно застосував частину другу статті 625 Цивільного кодексу України та безпідставно задовольнив позовні вимоги у заявленому розмірі.

Крім того, апелянт звертає увагу, що суд першої інстанції погодився з розрахунком позивача, хоча матеріали справи не містять детального розрахунку інфляційних втрат та трьох процентів річних, а тому перевірити правильність їх визначення було неможливо. Незважаючи на це, суд дійшов висновку про правильність проведених нарахувань, не навівши мотивів такого висновку та не здійснивши належної перевірки заявлених сум.

Також апелянт наголошує, що суд безпідставно зазначив про ненадання відповідачем доказів на підтвердження своїх заперечень, хоча до матеріалів справи були долучені копія постанови про приєднання виконавчих проваджень до зведеного виконавчого провадження № 74496893, платіжна інструкція № 8055 від 26.12.2025 про перерахування 53 313 279,13 грн на депозитний рахунок органу державної виконавчої служби та розрахунок розподілу стягнутих коштів, які підтверджують виконання боржником зобов`язання саме 26.12.2025.

На переконання апелянта, зазначені докази є належними та допустимими, однак суд першої інстанції взагалі не дослідив їх зміст, не навів мотивів їх відхилення та не спростував викладених у них обставин, чим порушив вимоги статті 86 Господарського процесуального кодексу України щодо всебічної оцінки доказів.

Крім того, апелянт зазначає, що місцевий господарський суд не врахував правові висновки Верховного Суду щодо моменту припинення грошового зобов`язання у виконавчому провадженні та не застосував їх до спірних правовідносин, незважаючи на приписи частини четвертої статті 236 Господарського процесуального кодексу України.

Також апелянт звертає увагу, що у подібних правовідносинах Господарським судом Запорізької області вже були ухвалені рішення у справах № 908/228/26 та № 908/229/26, в яких суд виходив із того, що належним моментом виконання грошового зобов`язання є дата зарахування коштів на депозитний рахунок органу державної виконавчої служби.

На думку апелянта, неврахування судом зазначених доказів, неправильне визначення моменту виконання грошового зобов`язання та неправильне застосування статей 598, 599, 625 Цивільного кодексу України призвели до помилкового висновку про наявність підстав для стягнення 3 % річних та інфляційних втрат за період після фактичного виконання зобов`язання.

Отже, апелянт вважає, що висновки місцевого господарського суду не відповідають фактичним обставинам справи, рішення ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права, що відповідно до пунктів 1, 3 та 4 частини першої статті 277 Господарського процесуального кодексу України є підставою для його скасування з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову.

Щодо додаткового рішення від 17.04.2026 апелянт зазначає, що додаткове рішення суду першої інстанції в частині стягнення з відповідача 7 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права та з порушенням норм процесуального права, а тому підлягає скасуванню.

Відповідно до статей 126, 129 ГПК України обов`язковою передумовою покладення на іншу сторону витрат на професійну правничу допомогу є належне документальне підтвердження факту надання таких послуг, їх обсягу, вартості та підстав виникнення відповідних зобов`язань між адвокатом і клієнтом. Саме договір про надання правничої допомоги визначає зміст, обсяг, умови та порядок надання правничої допомоги, а також порядок визначення та сплати гонорару, тому є основним доказом, на підставі якого суд має встановити наявність правових підстав для компенсації відповідних витрат.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач у попередньому (орієнтовному) розрахунку судових витрат, заяві про ухвалення додаткового рішення та акті про надання правової допомоги від 03.04.2026 послідовно зазначав, що правнича допомога у цій справі надавалася на підставі Договору про надання правової допомоги № 2/2026 від 05.01.2026, укладеного між ТОВ "Радос СВ" та АО "Легал Партнерс Юкрейн". Саме на умовах цього договору позивач обґрунтовував як склад виконаних робіт, так і розмір заявлених до відшкодування витрат.

Разом із тим зазначений договір до матеріалів справи не поданий та судом не досліджувався. Відсутність цього договору позбавляє суд можливості встановити істотні умови правовідносин між позивачем та адвокатським об`єднанням, зокрема перелік доручень, порядок їх виконання, спосіб визначення гонорару, умови його сплати, а також підтвердити, що саме у межах цієї справи адвокатським об`єднанням надавалися відповідні послуги.

Незважаючи на це, суд першої інстанції, вирішуючи питання про розподіл судових витрат, фактично поклав в основу своїх висновків інший договір - договір № 14/2025 від 17.01.2025, який укладався на строк до 31.12.2025. При цьому суд послався на пункт 7.3 цього договору, відповідно до якого після закінчення строку його дії договір вважається поновленим на невизначений строк у разі продовження сторонами його виконання.

На переконання апелянта, такий висновок суду є необґрунтованим та не підтверджується матеріалами справи. Позивач жодного разу не посилався на договір № 14/2025 як на підставу надання правничої допомоги у цій справі, а навпаки у всіх процесуальних документах зазначав про укладення нового договору № 2/2026 від 05.01.2026, який мав регулювати надання юридичного супроводу у 2026 році. Відтак саме цей договір повинен був бути наданий суду як основний доказ існування відповідних договірних відносин. Будь-які докази того, що після закінчення строку дії договору № 14/2025 сторони фактично продовжували виконувати його умови, матеріали справи не містять, а тому висновок суду про його автоматичне поновлення ґрунтується виключно на припущеннях, що суперечить вимогам статей 73, 74, 76 та 86 ГПК України.

Крім того, за відсутності договору № 2/2026 суд фактично визнав документально підтвердженим надання адвокатським об`єднанням таких послуг, як проведення усних консультацій, правового аналізу договору та первинної документації, виїзд адвокатів до клієнта у м. Нікополь, підготовка позовної заяви, клопотання про усунення недоліків позовної заяви та інших процесуальних документів. Водночас жодних належних та допустимих доказів, які б підтверджували фактичне виконання саме цих робіт, їх зміст, обсяг, дату виконання, тривалість чи необхідність для розгляду справи, позивачем не надано. Матеріали справи не містять жодних документів чи інших носіїв інформації, які б підтверджували проведення консультацій, формування правової позиції, здійснення виїзду адвокатів або виконання інших робіт, зазначених в акті. Сам по собі акт про надання правової допомоги, складений із посиланням на договір, який відсутній у матеріалах справи, не може бути достатнім доказом фактичного надання відповідних послуг та їх вартості.

Апелянт звертає увагу, що відповідно до правових висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 27.06.2018 у справі № 826/1216/16, а також Верховного Суду у постанові від 20.07.2021 у справі № 922/2604/20, для вирішення питання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу суд повинен дослідити договір про надання правничої допомоги, документи щодо обсягу виконаних робіт та їх вартості, а також інші докази, які підтверджують виникнення відповідних зобов`язань між адвокатом та клієнтом. За відсутності належного документального підтвердження таких витрат у суду відсутні правові підстави для їх покладення на іншу сторону спору.

Отже, оскільки матеріали справи не містять договору № 2/2026 від 05.01.2026, на який безпосередньо посилався сам позивач як на правову підставу надання йому правничої допомоги, а наявний у справі договір № 14/2025 не підтверджує виникнення правовідносин щодо надання правничої допомоги саме у 2026 році та саме у цій справі, суд першої інстанції безпідставно визнав витрати позивача документально підтвердженими. За таких обставин висновок суду про наявність правових підстав для стягнення з відповідача 7 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу не відповідає фактичним обставинам справи, зроблений із порушенням вимог статей 86, 126, 129 та 236 ГПК України, а тому оскаржуване додаткове рішення в цій частині підлягає скасуванню з відмовою у задоволенні заяви про їх відшкодування.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи.

Товариство з обмеженою відповідальністю "Радос СВ" подало відзив на апеляційну скаргу щодо додаткового рішення від 17.04.2026 року, згідно якого заперечує проти апеляційної скарги Акціонерного товариства "Національна атомна енергогенеруюча компанія "Енергоатом" та вважає її необґрунтованою, просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а додаткове рішення суду першої інстанції - без змін, посилаючись на наступне.

Позивач у відзиві на апеляційну скаргу зазначає, що до матеріалів справи було помилково долучено файл із назвою "Договір № 2/2026 від 05.01.2026", який фактично містив договір № 14/2025 від 17.01.2025. На його думку, така помилка мала виключно технічний характер та не впливає на правильність ухваленого додаткового рішення, оскільки між ТОВ "РАДОС СВ" та АО "ЛЕГАЛ ПАРТНЕРС ЮКРЕЙН" на момент розгляду справи вже діяв новий договір про надання правничої допомоги № 2/2026 від 05.01.2026, аналогічний за своїми умовами попередньому договору.

Позивач вважає, що відсутність у матеріалах справи саме договору № 2/2026 не спростовує факту надання адвокатським об`єднанням правничої допомоги та не може бути самостійною підставою для скасування додаткового рішення про розподіл судових витрат.

Обґрунтовуючи заявлений розмір витрат на професійну правничу допомогу, позивач посилається на положення частини четвертої статті 126 Господарського процесуального кодексу України та зазначає, що заявлена до відшкодування сума є співмірною зі складністю справи, обсягом виконаних адвокатами робіт, витраченим часом та значенням спору для клієнта.

За твердженням позивача, після звернення ТОВ "РАДОС СВ" до АО "ЛЕГАЛ ПАРТНЕРС ЮКРЕЙН" адвокатами було надано повний комплекс правничої допомоги, зокрема проведено усну консультацію, здійснено правовий аналіз договору та первинних документів, організовано виїзд до клієнта для проведення консультацій, підготовлено позовну заяву, клопотання про усунення недоліків позовної заяви та інші процесуальні документи. На підтвердження виконання зазначених робіт сторонами підписано двосторонній акт про надання правничої допомоги від 03.04.2026.

Крім того, позивач зазначає, що факт отримання адвокатським об`єднанням гонорару підтверджується довідкою про отримання коштів у сумі 14 000,00 грн. При цьому, посилаючись на правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 20.07.2020 у справі № 750/8758/18 та від 16.04.2020 у справі № 727/4597/19, позивач наголошує, що довідка, квитанція чи інший документ, складений адвокатом у довільній формі, є належним підтвердженням отримання ним коштів від клієнта.

Також позивач звертає увагу на принцип свободи договору, закріплений статтею 627 Цивільного кодексу України, відповідно до якого сторони є вільними у визначенні умов договору, виборі контрагента та порядку врегулювання своїх договірних відносин. На думку позивача, договір про надання правничої допомоги укладено та виконано відповідно до вимог чинного законодавства, а тому заявлені витрати є реальними, документально підтвердженими та такими, що підлягають компенсації.

На підтвердження правомірності висновків суду першої інстанції позивач також посилається на правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 30.01.2023 у справі № 910/7032/17, відповідно до якої відшкодування витрат на професійну правничу допомогу спрямоване не лише на компенсацію стороні понесених витрат, а й на стимулювання боржника до належного виконання своїх зобов`язань без необхідності звернення до суду.

З огляду на наведене позивач вважає, що суд першої інстанції всебічно дослідив надані докази, правильно застосував норми матеріального та процесуального права і дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача 7 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу, у зв`язку з чим просить залишити додаткове рішення без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

Товариство з обмеженою відповідальністю "Радос СВ" подало відзив на апеляційну скаргу на рішення від 31.03.2026, згідно якого заперечує проти апеляційної скарги Акціонерного товариства "Національна атомна енергогенеруюча компанія "Енергоатом" та вважає її необґрунтованою, просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Стягнути з Акціонерного товариства "Національна атомна енергогенеруюча компанія "Енергоатом" в особі Філії "Відокремлений підрозділ "Запорізька атомна електрична станція" Акціонерного товариства "Національна атомна енергогенеруюча компанія "Енергоатом" на користь ТОВ "РАДОС СВ" додаткові витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 25 000,00 грн.

Позивач зазначає, що між сторонами 18.05.2021 було укладено договір поставки №53-121-01-21-10282, відповідно до якого ТОВ "РАДОС СВ" належним чином виконало свої договірні зобов`язання та у період з травня по серпень 2021 року поставило відповідачу товар на загальну суму 1 643 988,00 грн, що підтверджується підписаними без будь-яких зауважень видатковими накладними. Позивач також виконав усі вимоги податкового законодавства, зареєстрував відповідні податкові накладні та виставив рахунки на оплату. Водночас відповідач, всупереч умовам пункту 3.2 договору, не здійснив оплату поставленого товару у встановлений строк, який настав ще 19.10.2021, тобто задовго до запровадження воєнного стану. Таким чином, прострочення виконання грошового зобов`язання виникло з 20.10.2021 та не було зумовлене обставинами, пов`язаними із військовою агресією чи окупацією території Запорізької АЕС.

Позивач наголошує, що основна сума боргу була стягнута лише 09.01.2026 у примусовому порядку в межах виконавчого провадження, що свідчить про тривале невиконання відповідачем свого грошового зобов`язання. Саме у зв`язку з несвоєчасним виконанням договору позивач звернувся до суду із вимогою про стягнення інфляційних втрат та трьох відсотків річних відповідно до частини другої статті 625 ЦК України як передбаченого законом способу компенсації втрат кредитора від знецінення грошових коштів та користування ними боржником.

Заперечуючи доводи відповідача щодо існування об`єктивних причин невиконання зобов`язань, позивач зазначає, що відповідач безпідставно пов`язує порушення строків оплати з воєнним станом та окупацією Запорізької АЕС, хоча обов`язок оплатити товар виник ще у жовтні 2021 року. Отже, наведені відповідачем обставини жодним чином не можуть виправдовувати прострочення, яке виникло до початку повномасштабного вторгнення. Крім того, відповідач не надав належних та допустимих доказів, які б підтверджували неможливість своєчасного виконання грошового зобов`язання, складний фінансовий стан або наявність інших обставин, що виключають його відповідальність.

Позивач також звертає увагу, що посилання відповідача на складне фінансове становище є вибірковими та непослідовними, оскільки останній мав можливість здійснювати процесуальні дії, зокрема оскаржувати судові рішення та сплачувати судовий збір, однак тривалий час не виконував свого основного обов`язку щодо оплати поставленого товару. При цьому негативні наслідки воєнного стану однаковою мірою стосуються обох сторін спору, а здійснення підприємницької діяльності відповідно до законодавства здійснюється на власний ризик. Сам по собі складний економічний стан не звільняє боржника від відповідальності за порушення грошового зобов`язання.

Позивач окремо зазначає, що саме він зазнав істотних негативних наслідків у зв`язку з тривалим неповерненням належних йому коштів. Підприємство здійснює діяльність у місті Нікополі, яке з 2022 року перебуває у зоні активних бойових дій та систематичних артилерійських обстрілів, внаслідок чого було пошкоджено адміністративні приміщення товариства. Несвоєчасне отримання коштів за поставлений товар суттєво ускладнило виконання позивачем власних фінансових зобов`язань, зокрема щодо виплати заробітної плати, сплати податків, виконання кредитних зобов`язань та відновлення пошкодженого майна.

За таких обставин позивач вважає, що факт належного виконання ним договірних зобов`язань, факт прострочення відповідачем виконання грошового зобов`язання та правові підстави для стягнення інфляційних втрат і трьох відсотків річних повністю підтверджені матеріалами справи. Доводи відповідача не спростовують встановлених судом першої інстанції обставин, не підтверджені належними доказами та не можуть бути підставою для відмови у застосуванні наслідків, передбачених статтею 625 ЦК України. У зв`язку з цим рішення суду першої інстанції є законним, обґрунтованим та таким, що підлягає залишенню без змін.

АТ "НАЕК "Енергоатом" в особі філії "ВП "Запорізька АЕС" подало заперечення на апеляційну скаргу щодо рішення від 31.03.2026, заперечує проти доводів, викладених позивачем у відзиві на апеляційну скаргу, та вважає їх необґрунтованими. Відповідач зазначає, що позивач не спростував ключового доводу апеляційної скарги про те, що грошове зобов`язання було виконано 26.12.2025, коли АТ "НАЕК "Енергоатом" перерахувало на депозитний рахунок органу державної виконавчої служби 53 313 279,13 грн для погашення заборгованості у межах зведеного виконавчого провадження №74496893, до складу якого входили виконавчі провадження щодо виконання рішення у справі №908/3448/21. У подальшому державним виконавцем було здійснено розподіл стягнутих коштів, відповідно до якого на користь ТОВ "Радос СВ" підлягала виплаті сума 1 679 648,22 грн. Отже, саме з моменту зарахування коштів на депозитний рахунок органу ДВС боржник належним чином виконав своє грошове зобов`язання, що відповідає вимогам статті 599 ЦК України, Закону України "Про платіжні послуги" та Закону України "Про виконавче провадження". Тому нарахування інфляційних втрат та трьох відсотків річних після 26.12.2025 є безпідставним.

Крім того, відповідач звертає увагу, що позивач не надав жодних заперечень щодо відсутності в матеріалах справи детального розрахунку інфляційних втрат та трьох відсотків річних, на який він посилався у позовній заяві, а також не спростував правову позицію відповідача щодо моменту припинення грошового зобов`язання. Аналогічний підхід уже був застосований Господарським судом Запорізької області у справах №908/228/26 та №908/229/26, рішення в яких набрали законної сили.

Відповідач також вважає, що суд першої інстанції порушив вимоги статей 86 та 236 ГПК України, оскільки не надав належної оцінки доказам, поданим відповідачем, не навів мотивів їх відхилення та не встановив усіх обставин, що мають значення для правильного вирішення спору. Натомість відзив позивача фактично містить лише загальні твердження про законність рішення суду першої інстанції без спростування конкретних доводів апеляційної скарги.

Щодо розподілу витрат на професійну правничу допомогу відповідач зазначає, що позивач просить стягнути витрати, посилаючись на договір про надання правничої допомоги №2/2026 від 05.01.2026, однак зазначений договір у матеріалах справи відсутній. Водночас саме цей договір є основним документом, який визначає підстави, обсяг, умови та вартість надання правничої допомоги. Акт надання правничої допомоги від 30.04.2026, довідки та інші документи не можуть замінити договір, оскільки відповідно до статті 126 ГПК України та статті 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" саме умови договору є підставою для визначення розміру адвокатського гонорару та його компенсації.

Відповідач наголошує, що позивач не довів належними та допустимими доказами реальність, необхідність і розмір заявлених витрат на професійну правничу допомогу. Крім того, заявлена сума витрат не відповідає критеріям співмірності, розумності та пропорційності, визначеним статтями 126 та 129 ГПК України, з огляду на характер спору, обсяг виконаної роботи, відсутність складних фактичних чи правових питань, незначну кількість учасників справи та відсутність публічного інтересу. Відповідач також посилається на практику Верховного Суду та Європейського суду з прав людини, відповідно до якої компенсації підлягають лише фактичні, необхідні та розумні витрати, а суд не зобов`язаний присуджувати стороні всі заявлені витрати, якщо їх розмір є необґрунтованим або неспівмірним.

За таких обставин АТ "НАЕК "Енергоатом" вважає, що позивач не спростував доводів апеляційної скарги, не довів правомірності нарахування інфляційних втрат і трьох відсотків річних за заявлений період, а також не підтвердив належними доказами підстав для покладення на відповідача витрат на професійну правничу допомогу, у зв`язку з чим оскаржуване рішення та додаткове рішення підлягають скасуванню в оскарженій частині.

АТ "НАЕК "Енергоатом" в особі філії "ВП "Запорізька АЕС" подало заперечення на відзив на апеляційну скаргу щодо додаткового рішення від 17.04.2026, які зводяться до того, що доводи позивача про нібито допущену технічну помилку при поданні до суду договору про надання правничої допомоги не спростовують обставин, встановлених під час розгляду справи судом першої інстанції. На момент ухвалення додаткового рішення матеріали справи №908/151/26 не містили договору про надання правничої допомоги №2/2026 від 05.01.2026, який би підтверджував підстави, умови та розмір витрат на професійну правничу допомогу. Натомість суд першої інстанції досліджував саме договір №14/2025 від 17.01.2025, що прямо відображено в мотивувальній частині додаткового рішення від 17.04.2026.

При цьому позивач ще з моменту подання позову посилався саме на договір №2/2026 від 05.01.2026 як на підставу виникнення витрат на правничу допомогу, зокрема у попередньому розрахунку судових витрат, акті про надання правової допомоги від 03.04.2026 та заяві про ухвалення додаткового рішення. Проте протягом усього розгляду справи в суді першої інстанції зазначений договір до матеріалів справи не подавався. Лише 12.05.2026, вже під час апеляційного перегляду, позивач звернувся з клопотанням про долучення цього договору як нового доказу, пояснюючи його відсутність технічною помилкою. Такі дії не можуть усувати недоліки доказування, допущені під час розгляду справи судом першої інстанції, та свідчать про неналежне виконання позивачем свого процесуального обов`язку щодо подання доказів, а посилання на технічну помилку не є достатнім обґрунтуванням неподання ключового доказу у встановлені законом строки.

Відповідно до статей 13, 74, 126 та 129 ГПК України саме сторона, яка заявляє вимогу про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, зобов`язана довести їх наявність, обсяг, розмір та підтвердити їх належними доказами, насамперед договором про надання правничої допомоги, який визначає умови надання послуг та порядок обчислення гонорару. Аналогічні вимоги встановлені статтею 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", згідно з якою порядок визначення та сплати гонорару встановлюється саме договором.

Крім того, навіть за наявності відповідного договору заявлений до відшкодування розмір витрат не відповідає критеріям співмірності та розумності. Справа №908/151/26 не є складною, розглядалася у порядку спрощеного позовного провадження, не становить значного публічного інтересу, стосується лише двох учасників спору, а ціна позову складає 46 658,41 грн. Водночас заявлений гонорар у розмірі 25 000,00 грн за представництво в суді апеляційної інстанції є явно завищеним, не відповідає характеру спору, обсягу виконаних адвокатом робіт та не підтверджений належними доказами.

Отже, позивач не довів належними та допустимими доказами наявність правових підстав для покладення на відповідача витрат на професійну правничу допомогу. У зв`язку з цим висновок суду першої інстанції про їх документальне підтвердження є помилковим, а додаткове рішення в цій частині ухвалене з неправильним застосуванням положень статей 126 та 129 Господарського процесуального кодексу України і підлягає скасуванню.

ТОВ "Радос СВ" подало клопотання про долучення доказів в яких зазначено, що до Центрального апеляційного господарського суду Акціонерним товариством "НАЕК "Енергоатом" в особі філії "ВП "Запорізька АЕС" подано апеляційну скаргу на додаткове рішення Господарського суду Запорізької області від 17.04.2026 у справі №908/151/26. На відзив на апеляційну скаргу, поданий позивачем 30.04.2026, було долучено файл із назвою "Договір №2/2026 від 05.01.2026", однак фактично він містив інший документ - договір №14/2025 від 17.01.2025. Позивач пояснює це технічною (механічною) помилкою при формуванні файлу та просить суд долучити до матеріалів справи належний примірник договору про надання правничої допомоги №2/2026 від 05.01.2026, укладеного між ТОВ "РАДОС СВ" та АО "ЛЕГАЛ ПАРТНЕРС ЮКРЕЙН".

Акціонерне товариство "НАЕК "Енергоатом" в особі філії "ВП "Запорізька АЕС" подало заперечення на клопотання про долучення нових доказів просить не приймати до розгляду докази, подані з порушення процесуального строку їх подання та без належного обґрунтування, виходячи з наступного.

Позивач просить долучити до матеріалів справи новий доказ - Договір про надання правничої допомоги №2/2026 від 05.01.2026, посилаючись на технічну помилку при його неподанні. Проте матеріали справи свідчать, що під час розгляду справи судом першої інстанції зазначений договір був відсутній, а суд досліджував інший договір - №14/2025 від 17.01.2025. Незважаючи на те, що позивач обґрунтовував вимоги про відшкодування витрат на правничу допомогу саме положеннями договору №2/2026, він не подав його ні разом із позовною заявою, ні під час розгляду справи, ні разом із відзивом на апеляційну скаргу.

Відповідно до статті 80 ГПК України докази повинні подаватися у встановлені процесуальним законом строки, а докази, не подані своєчасно, приймаються лише за умови доведення неможливості їх подання з причин, що об`єктивно не залежали від сторони. Частина третя статті 269 ГПК України передбачає, що суд апеляційної інстанції може прийняти нові докази лише у виняткових випадках за наявності належного обґрунтування таких причин.

Подане позивачем клопотання не містить жодних доказів існування об`єктивних перешкод для подання договору до суду першої інстанції. Посилання виключно на технічну або механічну помилку не підтверджує неможливості своєчасного подання доказу та не є винятковою обставиною у розумінні статті 269 ГПК України. Позивач мав достатньо часу для подання належних доказів, однак не скористався своїми процесуальними правами, а тому відповідно до принципів змагальності, процесуальної рівності сторін та ризику наслідків невчинення процесуальних дій не може усувати недоліки доказування вже на стадії апеляційного перегляду.

За таких обставин відсутні правові підстави для долучення до матеріалів справи Договору про надання правничої допомоги №2/2026 від 05.01.2026 як нового доказу, а відтак відсутні й належні докази, які підтверджують підстави та розмір заявлених до відшкодування витрат на професійну правничу допомогу. Клопотання позивача про долучення нових доказів підлягає залишенню без задоволення.

Процедура апеляційного провадження в апеляційному господарському суді.

Згідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 16.04.2026 у даній справі визначена колегія суддів у складі: головуючий, доповідач суддя Стефанів Т. В., судді: Демчина Т. Ю., Кошля А. О.

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 21.04.2026 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Акціонерного товариства "Національна атомна енергогенеруюча компанія "Енергоатом" на рішення Господарського суду Запорізької області від 31.03.2026 у справі № 908/151/26. Витребувано матеріали справи №908/151/26 у Господарського суду Запорізької області. Розгляд справи призначено у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

27.04.2026 матеріали справи надійшли на адресу Центрального апеляційного господарського суду.

Обставини справи, встановлені судом першої інстанції.

Між ТОВ "Радос СВ" та ДП "НАЕК "Енергоатом" (правонаступником якого є АТ "НАЕК "Енергоатом") в особі ВП "Запорізька АЕС" 18.05.2021 укладено договір поставки №53-121-01-21-10282, за яким позивач поставив товар на загальну суму 1 643 988,00 грн, однак відповідач не здійснив його оплату у встановлений договором строк.

Рішеннями Господарського суду Запорізької області у справах №908/3448/21, №908/2135/23, №908/1577/24 та №908/2824/24, які набрали законної сили, встановлено факт існування заборгованості відповідача та неодноразово стягнуто на користь позивача основний борг, а також інфляційні втрати і три проценти річних за попередні періоди прострочення.

Основний борг за договором було фактично погашено лише 09.01.2026 у примусовому порядку під час виконавчого провадження, що підтверджується платіжною інструкцією №51863 від 09.01.2026.

У зв`язку з триваючим простроченням виконання грошового зобов`язання позивач заявив вимоги про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат за період з 06.09.2025 по 08.01.2026 у загальному розмірі 46 658,41 грн.

Перевіривши поданий розрахунок, суд дійшов висновку про його правильність та визнав вимоги обґрунтованими.

При цьому суд відхилив доводи відповідача щодо відсутності підстав для застосування статті 625 ЦК України, зазначивши, що обов`язок оплатити поставлений товар виник ще до запровадження воєнного стану, а нарахування інфляційних втрат і трьох процентів річних є передбаченим законом способом захисту майнових прав кредитора та здійснюється до моменту фактичного виконання грошового зобов`язання.

Наявність судових рішень про стягнення основного боргу та відкриття виконавчого провадження не припиняє самого грошового зобов`язання і не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України.

За наслідками розгляду позову господарським судом прийнято оскаржуване рішення у даній справі про стягнення з Акціонерного товариства "Національна атомна енергогенеруюча компанія "Енергоатом" в особі філії "Відокремлений підрозділ "Запорізька атомна електрична станція" Акціонерного товариства "Національна атомна енергогенеруюча компанія "Енергоатом" 3% річних у розмірі 16 890,29 грн, інфляційні втрати у розмірі 29 768,12 грн.

Щодо обставин, пов`язаних з ухваленням додаткового рішення, судом встановлено таке.

Рішенням Господарського суду Запорізької області від 31.03.2026 позов ТОВ "Радос СВ" було задоволено повністю. У позовній заяві позивач зазначив попередній розрахунок судових витрат на професійну правничу допомогу та повідомив про намір подати документи, що підтверджують їх розмір, після ухвалення рішення. Повний текст рішення складено 01.04.2026, а 06.04.2026 позивач у передбачений частиною восьмою статті 129 ГПК України строк звернувся із заявою про ухвалення додаткового рішення щодо розподілу судових витрат.

Суд дійшов висновку, що процесуальні строки дотримані, а питання про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу не було вирішене при ухваленні рішення по суті спору, що є підставою для ухвалення додаткового рішення відповідно до статті 244 ГПК України.

Дослідивши подані докази, суд встановив, що між ТОВ "Радос СВ" та Адвокатським об`єднанням "Легал Партнерс Юкрейн" укладено договір про надання правничої допомоги №14/2025 від 17.01.2025, який відповідно до пункту 7.3 договору після закінчення строку його дії вважається поновленим на невизначений строк у разі продовження виконання сторонами його умов. На підтвердження надання правничої допомоги позивачем подано акт від 03.04.2026 з детальним описом виконаних адвокатом робіт, довідку адвокатського об`єднання, ордер адвоката та інші документи, з яких убачається, що адвокатом були підготовлені позовна заява, відповідь на відзив та інші процесуальні документи у справі. Загальна сума заявлених до відшкодування витрат на професійну правничу допомогу становила 16 332,92 грн, з яких 14 000,00 грн - вартість наданих послуг та 2 332,92 грн - гонорар успіху. Оцінивши надані докази у їх сукупності, суд визнав їх належними та такими, що підтверджують факт надання правничої допомоги і є достатніми для вирішення питання про розподіл судових витрат, незважаючи на заперечення відповідача щодо відсутності договору, укладеного на 2026 рік, та інших доводів про непідтвердженість заявлених витрат.

Судом встановлено, що позивач належним чином підтвердив факт понесення витрат на професійну правничу допомогу та дотримався процесуального порядку їх заявлення, однак заявлений до відшкодування розмір таких витрат підлягає оцінці на відповідність критеріям співмірності, розумності та необхідності, визначеним частиною 4 статті 126 та частиною 5 статті 129 Господарського процесуального кодексу України. При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд врахував усталену практику Верховного Суду, зокрема правові висновки, викладені в постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 02.02.2024 у справі №910/9714/22, відповідно до яких суд не пов`язаний домовленостями між адвокатом і клієнтом щодо розміру винагороди та повинен оцінювати не лише факт виникнення у сторони обов`язку оплатити послуги адвоката, а й реальність, необхідність та розумність таких витрат. При цьому суд виходить із того, що компенсації за рахунок іншої сторони підлягають лише ті витрати, які є фактично понесеними або такими, що підлягають сплаті, пов`язаними з розглядом справи та обґрунтованими з огляду на конкретні обставини спору.

Оцінивши подані позивачем документи, детальний опис наданих адвокатом послуг, характер і обсяг виконаної роботи, а також заперечення відповідача щодо неспівмірності заявлених витрат, суд дійшов висновку, що справа не відзначалася підвищеною складністю, розглядалася у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін, судові засідання не проводилися, а відповідач не подавав додаткових заяв по суті спору. За таких обставин заявлений позивачем розмір витрат на професійну правничу допомогу є завищеним порівняно зі складністю справи, обсягом виконаних адвокатом робіт та критеріями співмірності, у зв`язку з чим суд, керуючись принципами справедливості, розумності, пропорційності та верховенства права, визнав обґрунтованими витрати на професійну правничу допомогу лише у сумі 7 000,00 грн.

Водночас суд дійшов висновку про відсутність підстав для покладення на відповідача витрат у вигляді так званого "гонорару успіху" у розмірі 2 332,92 грн. Суд зазначив, що хоча чинне законодавство не забороняє сторонам договору про надання правничої допомоги погоджувати виплату адвокату винагороди, пов`язаної з досягненням позитивного результату у справі, така домовленість існує виключно між адвокатом і клієнтом та не є обов`язковою для суду при вирішенні питання про розподіл судових витрат. Врахувавши правові висновки Великої Палати Верховного Суду, практику Верховного Суду та Європейського суду з прав людини, суд виходив із того, що "гонорар успіху" є винагородою за досягнення певного результату, а не оплатою безпосередньо наданих адвокатських послуг, тому не належить до складу витрат на професійну правничу допомогу, які підлягають компенсації іншою стороною спору. Крім того, стягнення такої винагороди з відповідача призвело б до покладення на нього надмірного фінансового тягаря та фактично стало б додатковим способом отримання доходу стороною, яка виграла спір, що суперечить принципам справедливості та пропорційності.

Суд також відхилив заперечення відповідача щодо відсутності належних доказів надання правничої допомоги. Встановлено, що до матеріалів справи долучено договір про надання правничої допомоги №14/2025 від 17.01.2025, який хоча й був укладений до 31.12.2025, однак відповідно до пункту 7.3 цього договору після закінчення строку його дії він вважається поновленим на невизначений строк у разі продовження сторонами виконання його умов. Матеріалами справи підтверджено фактичне надання позивачу правничої допомоги адвокатом Адвокатського об`єднання "Легал Партнерс Юкрейн" Кобеляцьким Дмитром Миколайовичем, що підтверджується ордером, актом надання правової допомоги та іншими доказами.

Безпідставними суд визнав і доводи відповідача про відсутність доказів фактичної оплати послуг адвоката, оскільки відповідно до усталеної практики Верховного Суду витрати на професійну правничу допомогу підлягають розподілу незалежно від того, чи вони вже фактично сплачені стороною, чи лише підлягають сплаті, за умови підтвердження обсягу наданих послуг та їх вартості. Так само суд відхилив заперечення щодо недостатньої деталізації опису виконаних адвокатом робіт, врахувавши правову позицію Великої Палати Верховного Суду про те, що відсутність у детальному описі відомостей щодо витраченого часу сама по собі не є підставою для відмови у відшкодуванні витрат, якщо сторони погодили фіксований розмір гонорару, а поданий опис дає можливість встановити характер, обсяг та вартість виконаних робіт.

З урахуванням установлених обставин, досліджених доказів, критеріїв реальності, необхідності, розумності та співмірності судових витрат, а також правових висновків Верховного Суду та Європейського суду з прав людини, суд дійшов висновку про часткове задоволення заяви позивача та стягнення з відповідача на користь позивача 7 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу, відмовивши у відшкодуванні 2 332,92 грн "гонорару успіху".

Оцінка аргументів учасників справи та висновків суду першої інстанції

Відповідно до ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (ч. 1). Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї (ч. 2). Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього (ч. 3). Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (ч. 4).

Предметом апеляційного оскарження є рішення місцевого господарського суду, яким позов задоволено повністю, стягнуто з Акціонерного товариства "Національна атомна енергогенеруюча компанія "Енергоатом" в особі філії "Відокремлений підрозділ "Запорізька атомна електрична станція" Акціонерного товариства "Національна атомна енергогенеруюча компанія "Енергоатом" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Радос СВ" 3% річних у розмірі 16 890,29 грн, інфляційні втрати у розмірі 29 768,12 грн, а також додаткове рішення, яким стягнуто з Акціонерного товариства "Національна атомна енергогенеруюча компанія "Енергоатом" в особі філії "Відокремлений підрозділ "Запорізька атомна електрична станція" Акціонерного товариства "Національна атомна енергогенеруюча компанія "Енергоатом" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Радос СВ" витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 7000,00 грн. У задоволенні іншої частини заяви, відмовлено.

Переглянувши оскаржуване рішення в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, перевіривши правильність встановлення місцевим господарським судом фактичних обставин справи, повноту їх правової оцінки та правильність застосування норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги як такі, що не спростовують правильності висновків суду першої інстанції, ґрунтуються на неправильному тлумаченні норм матеріального права щодо моменту припинення грошового зобов`язання, вибірковому застосуванні правових висновків Верховного Суду та фактично зводяться до переоцінки доказів, які вже були предметом дослідження місцевого господарського суду.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, між сторонами виникли договірні правовідносини на підставі договору поставки №53-121-01-21-10282 від 18.05.2021, за умовами якого відповідач був зобов`язаний своєчасно оплатити поставлений товар. Невиконання цього обов`язку стало підставою для ухвалення рішення Господарського суду Запорізької області у справі №908/3448/21 про стягнення основної суми боргу.

Разом із тим ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості не припинило первісного грошового зобов`язання, що виникло з договору поставки, та не звільнило боржника від відповідальності, передбаченої статтею 625 Цивільного кодексу України. Відповідно до статей 525, 526, 599, 610, 625 ЦК України грошове зобов`язання припиняється лише його належним виконанням, а у разі прострочення боржник зобов`язаний відшкодувати кредитору втрати від знецінення грошових коштів та сплатити три проценти річних за весь період прострочення.

Правова природа інфляційних втрат і трьох процентів річних неодноразово роз`яснювалася Великою Палатою Верховного Суду, яка зазначила, що такі платежі не є штрафною санкцією, а мають компенсаційний характер та спрямовані на захист майнових прав кредитора. Саме тому вони підлягають нарахуванню до моменту належного виконання грошового зобов`язання незалежно від наявності судового рішення про стягнення основного боргу.

Не заслуговують на увагу доводи апелянта про те, що грошове зобов`язання припинилося 26.12.2025 з моменту перерахування коштів на депозитний рахунок органу державної виконавчої служби.

Матеріалами справи встановлено, що 26.12.2025 відповідач перерахував кошти на депозитний рахунок органу ДВС у межах зведеного виконавчого провадження, тоді як фактичне перерахування належної позивачу суми відбулося лише 09.01.2026, що підтверджується платіжною інструкцією №51863 від 09.01.2026.

При цьому предметом спору у даній справі є не визначення моменту завершення виконавчого провадження, а встановлення періоду прострочення виконання грошового зобов`язання для цілей застосування частини другої статті 625 ЦК України.

Посилання апелянта на окремі постанови Верховного Суду щодо моменту виконання судового рішення під час примусового виконання не можуть бути підставою для скасування рішення, оскільки наведені висновки сформульовані з урахуванням конкретних фактичних обставин відповідних справ і не встановлюють універсального правила, за яким у всіх випадках внесення коштів на депозитний рахунок органу ДВС автоматично припиняє цивільне грошове зобов`язання та виключає застосування статті 625 ЦК України.

Так само безпідставними є посилання апелянта на положення Закону України "Про платіжні послуги". Норми цього Закону регулюють порядок здійснення платіжних операцій, однак не визначають момент припинення цивільно-правового грошового зобов`язання та не змінюють правил застосування статей 598, 599 і 625 ЦК України. Використання у зазначеному Законі терміна "отримувач" не означає переходу до органу державної виконавчої служби статусу кредитора у матеріальному зобов`язанні.

Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги щодо відсутності детального розрахунку інфляційних втрат і трьох процентів річних.

Суд першої інстанції перевірив поданий позивачем розрахунок, встановив правильність визначення періоду прострочення та відповідність заявлених до стягнення сум вимогам статті 625 ЦК України. При цьому відповідач не надав власного альтернативного розрахунку, не навів жодних конкретних арифметичних помилок чи неправильного застосування індексів інфляції, а обмежився лише загальними твердженнями про відсутність окремого документа з детальним розрахунком. Такі доводи самі по собі не спростовують правильності здійснених судом висновків.

Не знайшли свого підтвердження й твердження апелянта про порушення судом статей 86 та 236 Господарського процесуального кодексу України.

Із мотивувальної частини оскаржуваного рішення вбачається, що місцевий господарський суд дослідив усі подані сторонами докази, у тому числі постанову про приєднання виконавчих проваджень до зведеного виконавчого провадження, платіжну інструкцію від 26.12.2025 та розрахунок розподілу коштів, встановив фактичні обставини справи, навів мотиви прийняття та відхилення доводів сторін і надав їм належну правову оцінку.

Та обставина, що суд не погодився з правовою позицією відповідача, не свідчить про ненадання оцінки поданим ним доказам чи порушення вимог статей 86 та 236 ГПК України. Незгода сторони з оцінкою доказів не є підставою для висновку про незаконність судового рішення.

Не можуть бути враховані і посилання апелянта на рішення Господарського суду Запорізької області у справах №908/228/26 та №908/229/26, оскільки рішення судів першої інстанції не є джерелом права та не мають преюдиційного значення для вирішення іншої справи.

Натомість суд першої інстанції правильно врахував правові висновки Великої Палати Верховного Суду щодо правової природи інфляційних втрат та трьох процентів річних як способу захисту майнових прав кредитора, а також того, що ухвалення рішення про стягнення основного боргу не припиняє самого грошового зобов`язання.

За таких обставин колегія суддів доходить висновку, що доводи апеляційної скарги зводяться виключно до іншого тлумачення норм матеріального права та незгоди з правовою оцінкою доказів, наданою судом першої інстанції, однак не містять належних і допустимих доказів, які б спростовували встановлені судом обставини або свідчили про неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що місцевий господарський суд повно та всебічно з`ясував обставини справи, належним чином дослідив подані сторонами докази, правильно застосував положення статей 525, 526, 599, 610, 625 ЦК України, статей 74, 86, 236 ГПК України та дійшов законного й обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позову.

Отже, підстави для скасування чи зміни оскаржуваного рішення, передбачені статтею 277 Господарського процесуального кодексу України, відсутні.

Щодо апеляційної скарги на додаткове рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 22.04.2026 колегія суддів зазначає таке.

Відповідно до статей 123, 126, 129 ГПК України витрати на професійну правничу допомогу належать до судових витрат та підлягають розподілу між сторонами залежно від результатів вирішення спору за умови їх належного підтвердження. При цьому суд має оцінити реальність понесених витрат, їх зв`язок із розглядом конкретної справи, а також розумність і співмірність їх розміру складності спору та обсягу виконаної адвокатом роботи.

Доводи апелянта про відсутність правових підстав для стягнення витрат на професійну правничу допомогу у зв`язку з ненаданням до матеріалів справи договору про надання правничої допомоги №2/2026 від 05.01.2026 є необґрунтованими та спростовуються матеріалами справи, установленими судом першої інстанції обставинами й нормами процесуального права.

Так, зі змісту додаткового рішення вбачається, що суд першої інстанції дослідив наданий позивачем договір про надання правничої допомоги №14/2025 від 17.01.2025, яким врегульовано правовідносини між ТОВ "Радос СВ" та Адвокатським об`єднанням "Легал Партнерс Юкрейн". Встановлено, що відповідно до пункту 7.3 цього договору після закінчення строку його дії, якщо сторони продовжують виконувати його умови, договір вважається поновленим на невизначений строк. Судом також встановлено, що після 31.12.2025 сторони фактично продовжили виконання умов зазначеного договору, що підтверджується ордером адвоката, актом про надання правової допомоги, довідкою адвокатського об`єднання, детальним описом виконаних робіт та іншими матеріалами справи. Отже, висновок суду про чинність договірних відносин між позивачем та адвокатським об`єднанням ґрунтується на досліджених доказах і відповідає умовам самого договору.

Посилання апелянта на те, що позивач у попередньому розрахунку судових витрат, заяві про ухвалення додаткового рішення та акті про надання правової допомоги зазначав договір №2/2026 від 05.01.2026, саме по собі не свідчить про відсутність правових підстав для компенсації витрат. Вирішуючи питання про їх розподіл, суд досліджує не формальне зазначення номера договору в окремих документах, а наявність належних доказів існування правовідносин між клієнтом та адвокатом, фактичного надання правничої допомоги, її обсягу та вартості. Саме такі обставини були встановлені судом першої інстанції на підставі досліджених доказів.

При цьому сам факт посилання позивача на договір №2/2026 не спростовує чинності договору №14/2025 та не доводить припинення його дії. Апелянтом не надано жодного доказу розірвання договору №14/2025, припинення договірних відносин між сторонами або укладення нового договору на інших умовах, які б виключали дію попереднього договору. Відповідно до статей 73, 74 Господарського процесуального кодексу України саме сторона, яка посилається на відповідні обставини, повинна довести їх існування. Натомість доводи апелянта ґрунтуються виключно на припущенні про те, що існування договору №2/2026 автоматично виключає дію договору №14/2025, що не підтверджено жодним належним і допустимим доказом.

Безпідставними є також твердження апелянта про недоведеність факту надання адвокатських послуг. Матеріали справи містять ордер адвоката, який підтверджує його повноваження на представництво інтересів позивача саме у цій справі, акт про надання правової допомоги із детальним описом виконаних робіт, довідку адвокатського об`єднання, процесуальні документи, підготовлені представником позивача, а також самі матеріали справи, які підтверджують здійснення адвокатом процесуального представництва. Саме ці документи були досліджені судом першої інстанції та покладені в основу висновку про реальність і необхідність понесених витрат.

Посилання апелянта на відсутність окремих документів, які б підтверджували проведення усних консультацій, формування правової позиції чи правового аналізу документів, також не заслуговують на увагу. Такі види правничої допомоги за своєю природою не завжди можуть бути підтверджені окремими матеріальними носіями інформації, оскільки результатом їх надання є підготовлені адвокатом процесуальні документи, сформована правова позиція та здійснене представництво інтересів клієнта. Господарський процесуальний кодекс України не містить вимоги щодо обов`язкового документування кожної консультації, телефонної розмови чи етапу аналізу матеріалів справи. Навпаки, Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала, що детальний опис виконаних робіт не є самоціллю та повинен оцінюватися виходячи з можливості встановити характер, обсяг і вартість наданої правничої допомоги, а надмірний формалізм при оцінці таких доказів є неприпустимим.

Крім того, доводи апелянта фактично зводяться до вимоги про переоцінку досліджених судом доказів без наведення будь-яких нових обставин чи доказів, які б спростовували встановлені судом першої інстанції факти. При цьому суд першої інстанції не обмежився формальною перевіркою наданих документів, а здійснив оцінку їх достатності, перевірив реальність наданих послуг, їх необхідність, співмірність заявленого розміру витрат зі складністю справи та, врахувавши заперечення відповідача, навіть зменшив заявлену до відшкодування суму з 16 332,92 грн до 7 000,00 грн. Такий підхід свідчить про те, що суд критично оцінив усі подані докази та застосував критерії, визначені статтями 126 та 129 Господарського процесуального кодексу України, а не здійснив автоматичне стягнення заявленої суми.

За таких обставин колегія суддів вважає, що апелянт не довів відсутності у позивача права на відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, не спростував установлених судом першої інстанції фактичних обставин та не навів переконливих доводів, які б свідчили про неправильне застосування судом норм статей 126, 129 Господарського процесуального кодексу України. З огляду на це підстави для скасування додаткового рішення в оскарженій частині відсутні.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про наявність підстав для часткового задоволення заяви про ухвалення додаткового рішення щодо розподілу витрат на професійну правничу допомогу, оскільки такі висновки відповідають вимогам статей 123, 126, 129, 244 Господарського процесуального кодексу України та усталеній практиці Верховного Суду.

Відповідно до частин 2, 3 статті 126 ГПК України для вирішення питання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу сторона повинна надати докази, які підтверджують обсяг наданих послуг, їх вартість та підстави виникнення обов`язку щодо їх оплати. Водночас закон не ставить можливість відшкодування таких витрат у залежність від фактичної сплати гонорару на момент вирішення спору. Достатнім є підтвердження того, що відповідні витрати підлягають сплаті згідно з умовами договору. Такий правовий висновок неодноразово викладений Верховним Судом, зокрема у справах №923/560/17, №329/766/18, №178/1522/18.

Матеріалами справи підтверджено, що на підтвердження понесених витрат позивачем подано договір про надання правничої допомоги, акт наданих послуг із детальним описом виконаних робіт, документи щодо повноважень адвоката та інші матеріали, які у своїй сукупності підтверджують як факт надання професійної правничої допомоги, так і її обсяг. Зазначені докази були належним чином досліджені судом першої інстанції, а відповідач не надав належних і допустимих доказів, які б спростовували факт надання відповідних послуг або свідчили про їх фіктивність.

Не заслуговують на увагу доводи апелянта щодо відсутності договору про надання правничої допомоги №2/2026 від 05.01.2026 як безумовної підстави для відмови у відшкодуванні витрат.

Як правильно встановив місцевий господарський суд, до матеріалів справи було долучено договір №14/2025 від 17.01.2025, пунктом 7.3 якого прямо передбачено, що після закінчення строку його дії у разі продовження сторонами виконання його умов договір вважається поновленим на невизначений строк. Водночас акт про надання правничої допомоги підтверджує фактичне виконання адвокатським об`єднанням відповідних робіт, а відсутність окремого договору за новим номером сама по собі не спростовує існування між сторонами договірних відносин та не свідчить про ненадання правничої допомоги.

При цьому суд першої інстанції обґрунтовано виходив із необхідності оцінки не формальної назви документа, а фактичного існування правовідносин між адвокатським об`єднанням і клієнтом та реальності понесених витрат. Такий підхід повністю відповідає принципу верховенства права та правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду щодо недопустимості надмірного процесуального формалізму.

Безпідставними є також доводи апелянта про недостатню деталізацію опису наданих адвокатом послуг.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що детальний опис робіт не є самоціллю, а його призначення полягає у можливості суду перевірити реальність та обсяг наданої правничої допомоги. Процесуальний закон не встановлює вичерпного переліку відомостей, які має містити такий опис, а тому оцінка його достатності здійснюється з урахуванням конкретних обставин справи. Відсутність погодинного обліку часу або окремої деталізації кожної процесуальної дії не може бути самостійною підставою для відмови у відшкодуванні витрат, якщо їх реальність підтверджується іншими належними доказами.

Разом із тим місцевий господарський суд не обмежився лише перевіркою документального підтвердження витрат, а виконав покладений на нього законом обов`язок щодо оцінки їх співмірності.

Врахувавши характер спору, ціну позову, розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін, відсутність судових засідань, обсяг виконаної адвокатом роботи та заперечення відповідача щодо розміру витрат, суд дійшов висновку про необхідність зменшення заявленої суми до 7000 грн. Такий висновок повністю відповідає частині четвертій статті 126 ГПК України та правовим позиціям Верховного Суду, відповідно до яких суд має право перевіряти не лише факт понесення витрат, а й їх розумність, необхідність та співмірність конкретній справі.

Отже, суд першої інстанції фактично реалізував баланс інтересів сторін: з одного боку, забезпечив позивачу компенсацію реально понесених та необхідних витрат на професійну правничу допомогу, а з іншого - не допустив покладення на відповідача надмірних витрат.

Правильним є і висновок суду щодо відмови у стягненні так званого "гонорару успіху".

Як обґрунтовано зазначено в додатковому рішенні, домовленість між адвокатом та клієнтом про виплату додаткової винагороди у разі позитивного результату розгляду справи є проявом принципу свободи договору та породжує права й обов`язки виключно між сторонами такого договору. Водночас така домовленість не є безумовною підставою для покладення відповідних витрат на іншу сторону спору.

Правова позиція щодо цього неодноразово висловлена Великою Палатою Верховного Суду та узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини у справах "Іатрідіс проти Греції" та "Пакдемірлі проти Туреччини", відповідно до якої навіть існування дійсної угоди про "гонорар успіху" не є обов`язковим для суду під час вирішення питання про розподіл судових витрат. Суд повинен оцінювати лише ті витрати, які були необхідними, реальними та розумними.

Саме з цих підстав суд першої інстанції правомірно відмовив у покладенні на відповідача обов`язку компенсувати винагороду адвокату за позитивний результат розгляду справи, оскільки така виплата не є складовою професійної правничої допомоги у розумінні статті 126 ГПК України та не належить до судових витрат, що підлягають розподілу між сторонами.

Таким чином, додаткове рішення ухвалено з правильним застосуванням норм процесуального права, з урахуванням критеріїв реальності, необхідності, розумності та співмірності судових витрат, а також усталеної практики Верховного Суду та Європейського суду з прав людини. Наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують правильності висновків місцевого господарського суду, а тому підстави для скасування або зміни додаткового рішення відсутні.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 275 ГПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Згідно із ст. 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Скаржник, звертаючись з апеляційною скаргою, не довів неправильного застосування судом норм матеріального і процесуального права як необхідної передумови для скасування прийнятого у справі рішення.

За таких обставин та з урахуванням меж розгляду апеляційної скарги в порядку ст. 269 ГПК України, апеляційний господарський суд вважає апеляційні скарги такими, що не підлягають задоволенню, а рішення Господарського суду Запорізької області від 31.03.2026 та додаткове рішення Господарського суду Запорізької області від 17.04.2026 у справі № 908/151/26 - такими, що підлягають залишенню без змін.

Розподіл судових витрат.

Оскільки апеляційний господарський суд дійшов висновку, що апеляційні скарги на рішення та додаткове рішення суду першої інстанції задоволенню не підлягають і підстав для скасування оскаржуваних судових рішень не вбачається, судові витрати відповідно до статті 129 ГПК України покладаються на апелянта.

Позивач у відзиві просив стягнути з відповідача 25000,00 грн витрат на правничу допомогу, понесених ним у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Частинами 1 та 2 ст.124 ГПК України визначено, що разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв`язку з розглядом справи. У разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору.

При цьому Верховний Суд дотримується позиції, відповідно до якої за ст.124 ГПК України особа має подати попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв`язку з розглядом справи, до суду тієї інстанції, в якій такі витрати були понесені (постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14.02.2019 у справі № 916/24/18).

04.01.2024 між АДВОКАТСЬКИМ ОБ`ЄДНАННЯМ "ЛЕГАЛ ПАРТНЕРС ЮКРЕЙН" та ТОВ "РАДОС СВ" було укладено договір про надання правової допомоги № 3/2024 від 04.01.2024 року з метою юридичного супроводу діяльності підприємства (включаючи участь у судах всіх інстанцій), відповідно до умов якого КЛІЄНТ доручає, а АДВОКАТСЬКЕ ОБ`ЄДНАННЯ приймає на себе зобов`язання надавати правничу допомогу в обсязі та на умовах, передбачених даним договором, протягом 2025 року, а КЛІЄНТ - прийняти і оплатити таку правничу допомогу та витрати, необхідні для виконання його доручень, на умовах, у порядку та строки, передбачені цим договором.

Відповідно до пункту 4.1 договору оплата за даним договором здійснюється не пізніше 3-х днів з моменту отримання КЛІЄНТОМ рахунку.

Правничу допомогу, що надається АДВОКАТСЬКИМ ОБ`ЄДНАННЯМ, КЛІЄНТ оплачує в гривнях, на підставі рахунку, за вартістю, вказаною в прайс-листі АДВОКАТСЬКОГО ОБ`ЄДНАННЯ ( пункт 4.2 договору).

За результатами надання правничої допомоги складається акт, що підписується представниками кожної зі сторін. В акті вказується обсяг наданої АДВОКАТСЬКИМ ОБ`ЄДНАННЯМ правничої допомоги і її вартість. Акт надсилається КЛІЄНТУ АДВОКАТСЬКИМ ОБ`ЄДНАННЯМ електронною поштою або поштою чи вручається нарочно. На письмову вимогу КЛІЄНТА, АДВОКАТСЬКЕ ОБ`ЄДНАННЯ може надавати акти про надання правничої допомоги, в яких буде вказано перелік наданої правничої допомоги із ідентифікацією ( пункт 4.3 договору).

Відповідно до п. 6.20 прайс-листа АО "ЛЕГАЛ ПАРТНЕРС ЮКРЕЙН" - у справах по ГПК - участь в апеляційному розгляді справи (підготовка апеляційної скарги або відзиву на апеляційну скаргу, підготовка до 3-х процесуальних документів, участь у 1 засіданні по суті), згідно договору про надання правової допомоги №2/2026 від 05.01.2026 року.

У зв`язку з оскарженням відповідачем рішення Господарського суду Запорізької області від 31.03.2026 та додаткового рішення Господарського суду Запорізької області від 17.04.2026 у справі № 908/151/26, у відзиві на апеляційну скаргу на основне рішення, позивачем було повідомлено про витрати позивача, пов`язані із переглядом справи у суді апеляційної інстанції у розмірі 25000,00 грн витрат на правничу допомогу.

За змістом ст.129 ГПК України, розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Договір надання правничої допомоги № 14/2025 від 17.01.2025, прайс-лист (розмір адвокатського гонорару при юридичному обслуговуванні без фіксованого гонорару) додаток №1 до договору про надання правничої допомоги № 14/2025 від 17.01.2025, ордер серія АЕ № 1488274, свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю від 22.04.2019, акт про надання правової допомоги від 30.04.2026 наявні у матеріалах справи.

Між позивачем та адвокатом 30.04.2026 підписано акт про надання правової допомоги на суму 25000, 00 грн. Відповідно до вказаного акту адвокат надав клієнту, а клієнт прийняв надану допомогу, а саме: участь в апеляційному розгляді справи №908/151/26 (підготовка відзиву на апеляційну скаргу, підготовка до 3-х процесуальних документів, участь у 1 засіданні по суті), згідно із п. 6.20 прайс- листа (Додаток №1) до договору про надання правової допомоги №2/2026 від 05.01.2026 року. Загальна сума гонорару за надання правової допомоги склала: 25 000 гривень 00 копійок. Жодних претензій по якості, повноті, строках та обсягу в цілому наданих послуг КЛІЄНТ до АДВОКАТСЬКОГО ОБ`ЄДНАННЯ немає. Акт підписано у двох примірниках українською мовою, по одному примірнику - для кожної Сторони. Обидва примірники мають однакову юридичну силу.

Відповідно до ч.2 ст.126 ГПК України, розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною.

Згідно з правовою позицією, викладеною Верховним Судом у постановах від 03.10.2019 у справі № 922/445/19, від 22.01.2021 у справі № 925/1137/19, від 03.11.2023 у справі № 914/2355/21, від 02.04.2024 у справі № 922/1163/23, від 09.04.2024 у справах №910/8089/23 та № 910/6316/23, витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою, чи тільки має бути сплачено (п.1 ч.2 ст.126 ГПК України). Визначальним у цьому випадку є факт надання адвокатом правової допомоги у зв`язку з розглядом конкретної справи.

Урахувавши подані позивачем докази на підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу, колегія суддів дійшла висновку, що підстави для їх повного відшкодування відсутні.

Так, матеріалами справи підтверджується наявність договірних відносин між позивачем та адвокатським об`єднанням, а також факт надання правничої допомоги у суді апеляційної інстанції. Разом із тим, саме по собі документальне підтвердження понесених витрат не є безумовною підставою для покладення їх у повному обсязі на іншу сторону спору.

Відповідно до частин четвертої, п`ятої статті 126 та частини п`ятої статті 129 Господарського процесуального кодексу України суд під час вирішення питання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу повинен оцінити їх реальність, необхідність, розумність та співмірність зі складністю справи, обсягом виконаної адвокатом роботи, часом, необхідним для надання відповідних послуг, значенням справи для сторони та іншими обставинами.

Верховний Суд неодноразово зазначав, що суд не зобов`язаний присуджувати стороні всі заявлені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо встановить, що їх розмір є завищеним або неспівмірним зі складністю справи та фактично виконаною адвокатом роботою (зокрема, постанови від 03.10.2019 у справі № 922/445/19, від 22.01.2021 у справі № 925/1137/19, від 03.11.2023 у справі № 914/2355/21).

Оцінюючи надані позивачем на підтвердження понесених витрат документи, колегія суддів зазначає, що вони не є безумовною підставою для відшкодування судом витрат на послуги адвоката у такому розмірі з іншої сторони, адже розмір таких витрат має бути доведений, документально обґрунтований та відповідати критерію розумної необхідності таких витрат.

Метою стягнення витрат на правничу допомогу є не тільки компенсація стороні, на користь якої ухвалене рішення, понесених збитків, але й спонукання боржника утримуватися від вчинення дій, що в подальшому спричиняють необхідність поновлення порушених прав та інтересів позивача (подібний висновок викладений в додаткових постановах Верховного Суду від 01.12.2025 від №911/918/25, від 13.02.2026 у справі №911/1065/24 тощо).

Водночас стягнення витрат на професійну правничу допомогу не може бути способом надмірного збагачення сторони, на користь якої такі витрати стягуються і не може становити для неї по суті додатковий спосіб отримання доходу.

Колегія суддів не вбачає підстав для покладення на відповідача повністю витрат позивача на оплату виконаних його адвокатом робіт, що зазначені в прайс -листі.

З огляду на викладене, та враховуючи що спір у цій справі не є складним, не містить виключної правової проблеми, не вимагає аналізу значної кількості нормативно-правових актів, заявлений позивачем до стягнення з відповідача в порядку розподілу витрат на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції розмір правничої допомоги у сумі 25000 грн не відповідає критеріям співмірності (є неспівмірним зі складністю справи та обсягом і складністю виконаних адвокатом робіт), обґрунтованості та пропорційності до предмета спору, розумності розміру адвокатських витрат.

Колегія суддів вважає частково обґрунтованою вимогу позивача про розподіл понесених ним витрат на професійну правничу допомогу у зв`язку з апеляційним розглядом цієї справи. Однак, враховуючи критерії співмірності, колегія суддів констатує, що відшкодування позивачу витрат на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції має бути здійснено в розмірі 15 000,00 грн, що відповідатиме критерію пропорційності, розумності та справедливості.

Керуючись статтями 129, 269, 270, 275, 276, 281-284, 287 Господарського процесуального кодексу України, суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційні скарги Акціонерного товариства "Національна атомна енергогенеруюча компанія "Енергоатом" на рішення Господарського суду Запорізької області від 31.03.2026 та на додаткове рішення Господарського суду Запорізької області від 17.04.2026 у справі № 908/151/26 у справі № 908/151/26 - залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Запорізької області від 31.03.2026 та додаткове рішення Господарського суду Запорізької області від 17.04.2026 у справі № 908/151/26 у справі № 908/151/26 - залишити без змін.

Судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, покласти на скаржника.

Стягнути з Акціонерного товариства "Національна атомна енергогенеруюча компанія "Енергоатом" (код ЄДРПОУ 24584661) в особі Філії "Відокремлений підрозділ "Запорізька атомна електрична станція" Акціонерного товариства "Національна атомна енергогенеруюча компанія "Енергоатом" (код ЄДРПОУ ВП:19355964) на користь ТОВ "РАДОС СВ" додаткові витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 15 000,00 грн.

В решті вимог відмовити.

Видачу відповідного наказу у справі №908/151/26 доручити Господарському суду Запорізької області.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення. Право касаційного оскарження, строк на касаційне оскарження та порядок подання касаційної скарги передбачено ст.ст.286-289 ГПК України.

Головуючий суддя Т. В. СТЕФАНІВ

Суддя Т. Ю. ДЕМЧИНА

Суддя А. О. КОШЛЯ