Постанова від 14 липня 2026 р. у справі №201/1606/25 — Дніпровський апеляційний суд

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/6702/26 Справа № 201/1606/25 Суддя у 1-й інстанції - Батманова В. В. Суддя у 2-й інстанції - Пищида М. М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 липня 2026 року м. Дніпро

Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді – Пищиди М.М.

суддів: Свистунової О.В., Ткаченко І.Ю.

за участю секретаря судового засідання – Літвінова І.Г.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпро цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Соборного районного суду міста Дніпра від 23 березня 2026 року за позовною заявою ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, -

В С Т А Н О В И В:

У лютому 2025 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовною заявою до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

В обґрунтування позовних вимог посилалася на те, що вона є власником квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі договору купівлі-продажу. У вказаній квартирі був зареєстрований колишній чоловік доньки позивача ОСОБА_1 , який добровільно звільнити житло не бажає. Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 01.02.2024, шлюб між відповідачем та донькою позивача розірвано. Відповідач був зареєстрований з 07.10.2011 та проживав у квартирі позивача на тій підставі, що був чоловіком її доньки. Після розірвання шлюбу припинилася обставина, яка була підставою набуття відповідачем права користування її житловим приміщенням. Натомість, ОСОБА_1 відмовився звільнити квартиру і до цього часу продовжує проживати у ній, хоча знявся з місця реєстрації 15.11.2024 та обіцяв звільнити помешкання.

Враховуючи вищевикладене позивач просив суд:

- визнати ОСОБА_1 таким, що втратив право користування житловим приміщенням квартирою АДРЕСА_2 , що належить на праві приватної власності ОСОБА_2 ;

- усунути перешкоди у користуванні квартирою АДРЕСА_2 , що належить на праві приватної власності ОСОБА_2 шляхом виселення ОСОБА_1 .

- вирішити питання судових витрат.

Рішенням Соборного районного суду міста Дніпра від 23 березня 2026 року позовну заяву ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням - задоволено частково.

Усунуто перешкоди у користуванні квартирою АДРЕСА_2 , що належить ОСОБА_2 на праві приватної власності, шляхом виселення з неї ОСОБА_1 .

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 сплачений судовий збір у розмірі 968 гривень 96 копійок.

В задоволенні інших вимог - відмовлено.

Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням ОСОБА_1 звернувся з апеляційною скаргою.

В обгрунтування апеляційної скарги посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права та вважає, що висновки викладені в судовому рішенні не відповідають дійсним обставинам справи.

З урахуванням викладеного, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

Перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду, в межах доводів апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги.

Судом встановлено, що ОСОБА_2 є власником квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі договору купівлі-продажу (а.с. № 5).

У вказаній квартирі був зареєстрований колишній чоловік доньки позивача ОСОБА_1 , який добровільно звільнити житло не бажає.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 01.02.2024 року, шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 розірвано.

Відповідач був зареєстрований з 07.10.2011 року та проживав у квартирі позивача на тій підставі, що був чоловіком її доньки. Після розірвання шлюбу припинилася обставина, яка була підставою набуття відповідачем права користування її житловим приміщенням. ОСОБА_1 відмовляється звільнити квартиру, продовжує проживати у ній, знятий з місця реєстрації 15.11.2024 року.

Разом з цим відповідачем не заперечувався факт належності йому на праві спільної часткової власності 1/3 частки квартири АДРЕСА_3 , що свідчить про існування у нього іншого житла.

Ухвалюючи рішення по справі суд першої інстанції виходив з наявності підстав для часткового задоволення позовних вимог.

Апеляційний суд погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.

Власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб (ч. 1 ст. 383 ЦК).

Члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником (ч. 1 ст. 405 ЦК).

Як вбачається з матеріалів справи, відповідач ніколи не був членом сім`ї позивача в розумінні норм діючого законодавства, оскільки був чоловіком дочки позивача.

Згідно з п. 6 ст. 3 Цивільного кодексу України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність і розумність.

Тлумачення як ст. 3 ЦК загалом, так і п. 6 ст. 3 ЦК свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер та інші джерела правового регулювання, в першу чергу акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є за своєю суттю нормами прямої дії. Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

За змістом ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Правова позиція Європейського суду з прав людини, відповідно до п. 1 ст. 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод (далі Конвенція), яка гарантує кожній особі окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Це покладає на Україну в особі її державних органів зобов`язання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення у справі Powell and Rayner v. the U.K. від 21.02.1990 р.). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24.11.1986 р.), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18.02.1999 р.).

Відповідно до ст.150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок, квартиру, користуються нею для особистого проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд.

Статтею 41 Конституції України та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17 липня 1997 року відповідно до Закону №475/97-ВР від 17 липня 1997 року «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися та розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд учиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно із ч. 1 ст. 316 ЦК України, - правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Відповідно до ст.317 ЦК України власникові належить право володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Згідно ст.319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Стаття 321 ЦК України передбачає, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Згідно ст.391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню (ст. 386 ЦК).

Гарантуючи захист права власності, закон надає власнику право вимагати усунення будь-яких порушень його права. Так, відповідно до положень ст. 391 ЦК України, - власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них (ст. 379 ЦК України).

Житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них (ст. 379 ЦК України).

Обмеження чи втручання в право власника можливе лише з підстав, передбачених законом.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права або інтересу залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення і спричиненим цими діяннями наслідкам.

Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15- ц, від 01.10.2019 у справі № 910/3907/18, від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18, від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19.

Позбавлення права користування житловим приміщенням або виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя і право на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену п. 2 ст. 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа має право сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів ст. 8 Конвенції.

Разом із тим у спірних правовідносинах права позивача як власника квартири захищені і ст. 1 Першого протоколу до Конвенції. У практиці ЄСПЛ напрацьовані три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання у право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями ст. 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям.

Доводи апеляційної скарги щодо наявності у ОСОБА_4 сервітуту на проживання в квартирі апеляційний суд відхиляє, з огляду на наступне.

Аналіз положень глави 32 ЦК України свідчить, що сервітут – це право обмеженого користування чужою нерухомістю в певному аспекті, не пов`язане з позбавленням власника нерухомого майна правомочностей володіння, користування та розпорядження щодо цього майна.

Відповідач вселилися в квартиру і набув право користуванням чужим майном, яке по своїй суті є сервітутом. Відповідно до частини другої статті 406 ЦК України сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідач вселилися у спірну квартиру як чоловік дочки позивача (власника квартири). Доказів того, що після розірвання шлюбу за рішенням суду, вони ведуть спільне господарство, проживають однією сім`єю із власником і є членами його сім`ї суду не надано.

Тому право відповідача на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі частини другої статті 406 ЦК України.

Отже встановивши, що відповідач користувався спірною квартирою під час дії сервітуту, на час розгляду справи обставини, які були підставою для встановлення сервітуту, припинились, а тому наявні правові підстави для його виселення із приміщення, яке належить позивачу на праві власності, набутому в установленому законом порядку.

Разом з тим, апеляційний суд зазначає, якщо відповідач вважає, що ним за власний рахунок здійснено невідокремлювані поліпшення квартири або понесено витрати, які підлягають компенсації, він не позбавлений права звернутися до суду із самостійними вимогами про відшкодування відповідних витрат у порядку, встановленому цивільним законодавством. Наявність чи відсутність підстав для такої компенсації є предметом окремого спору та не впливає на вирішення питання щодо права власника вимагати усунення перешкод у користуванні належним йому житлом.

Аргументи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, обґрунтовано викладених у мотивувальній частині оскаржуваного рішення, та зводяться до переоцінки доказів і незгоди заявника з висновками суду щодо їх оцінки. Суд з дотриманням приписів процесуального законодавства правильно і повно встановив фактичні обставини справи, правильно визначив правовідносини сторін, які виникли із встановлених ним обставин, правові норми що підлягають застосуванню до цих правовідносин та вирішив спір відповідно до закону.

Оскільки суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 382 - 384 ЦПК України, апеляційний суд,-

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Соборного районного суду міста Дніпра від 23 березня 2026 року - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів в передбаченому законом порядку.

Вступна та резолютивна частини постанови проголошені 15 липня 2026 року.

Повний текст постанови складено 16 липня 2026 року.

Судді