Рішення від 07 липня 2026 р. у справі №372/1615/26 — Обухівський районний суд Київської області

Справа № 372/1615/26

Провадження 2-1655/26

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

08 липня 2026 року Обухівський районний суд Київської області в складі:

головуючого судді Тиханського О.Б.,

за участю секретаря судових засідань Денисенко О.С.,

представника позивача ОСОБА_1 ,

представника відповідача ОСОБА_2 ,

представника відповідача ОСОБА_3 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Обухівського районного суду Київської області в режимі відеоконференції цивільну справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 , ОСОБА_6 про стягнення трьох процентів річних,

ВСТАНОВИВ:

17.03.2026 представник позивача звернувся до суду з вказаним позовом, в якому зазначив, що 15.02.2014 між позивачем та відповідачем ОСОБА_5 був укладений договір позики в розмірі 16091775,12 грн., що є еквівалентом 1888706 дол. США. Станом на час укладення договору позики ОСОБА_5 , перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_6 .

Вказана позика була отримана в інтересах сім`ї, а саме придбано ряд автомобілів та нерухомого майна.

Рішенням Печерського районного суду від 20.08.2020, яке набрало законної сили, в зв`язку з невиконанням умов договору позики, стягнуто на користь ОСОБА_4 з ОСОБА_5 суму основного боргу у розмірі 51591893,10 грн., що є еквівалентом 1888706 дол. США, та три проценти річних у розмірі 4885416,21 грн. Три проценти річних стягнуто за період невиконання грошового зобов`язання з 16.08.2014 по 31.10.2017.

Як зазначено у позовній заяві, відповідачем ОСОБА_5 заборгованість по договору позики так і не була виплачена.

В зв`язку з цим, позивач просить стягнути солідарно з відповідачів три проценти річних за час прострочення грошового зобов`язання з 01.11.2017 по 16.03.2026 у розмірі 474401,55 дол. США та судові витрати.

Представником відповідача ОСОБА_6 надано відзив на позовну заяву, де зазначено, що відповідач заперечує щодо задоволення позову в зв`язку з тим, що позивачем зазначено про використання коштів в інтересах сім`ї, проте доказів про таке не надано, а всі твердження ґрунтуються на припущеннях. Відповідачу невідомо про отримання позики, дозволу на укладення договору позики вона не надавала, майно було придбано за кошти отриманні від її підприємницької діяльності. В зв`язку з цим, в задоволенні позову просить відмовити.

Представником відповідача ОСОБА_5 надано відзив на позову заяву та додаткові пояснення, де зазначено, що відповідач не визнає позовні вимоги, оскільки заперечує щодо наявності боргу за договором позики, сам факт його укладення, крім того, позивачем розраховано суму боргу у доларах США, що не відповідає умовам ст.625 ЦК України. Крім того, позивач звернувся поза межами трьох річного строку за який можливо стягнути три проценти річних. Також ним пропущено позовну давність, крім того в період дії воєнного стану встановлено мораторій на стягнення трьох процентів річних. В зв`язку з цим, в задоволенні позову просить відмовити.

Представником позивача надано відповідь на відзиви та зазначено, що строк за який позивач просить стягнути три проценти річних є вірним та таким що не сплив, крім того позовна давність позивачем не пропущений. Також позивач наголошує, що отримані кошти від позики були використанні в інтересах сім`ї. Щодо невизнання відвідачем ОСОБА_5 факту укладення договору та наявної заборгованості, то дані обставини підтвердженні рішенням Печерського районного суду міста Києва.

В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_1 позовні вимоги підтримав в повному обсязі з підстав викладених позовній заяві та запереченнях на відзиви та додатково зазначив, що між позивачем та відповідачем ОСОБА_5 в інтересах сім`ї було укладено договір позики. Кошти не було повернуто, в зв`язку з чим в 2020 році Печерським районним судом було винесено рішення про стягнення суми заборгованості та трьохпроцентів річних. На день звернення до суду заборгованість за договором позики не сплачена, в зв`язку з чим, відповідачі повинні сплатити три проценти річних відповідно до ст.625 ЦК України. Позовна давність не сплила оскільки строки давності були призупинені. Відповідач при отриманні коштів перебував в шлюбі та були витрачені в інтересах сім`ї, тому три проценти річних повинні бути стягнуті солідарно. Кошти позивач просить стягнути у валюті позики, а саме в доларах США.

В судовому засіданні представник відповідача ОСОБА_2 проти позову заперечила в повному обсязі з підстав викладених у відзиві та письмових поясненнях, додатково зазначила, що відповідач ОСОБА_5 заперечує щодо укладення договору позики, зобов`язанням виникли з рішення Печерського районного суду міста Києва, позивачем заявлено вимогу за період в який такі санкції не можуть нараховуватись, пропущено позовну давність, крім того на час воєнного стані є чинний мораторій на таке нарахування.

В судовому засіданні представник відповідача ОСОБА_3 , проти позову заперечила в повному обсязі з підстав викладених у відзиві, додатково зазначила, що суду не надано доказів щодо солідарного стягнення, не надано доказів, що позика отримувалась та була витрачена в інтересах сім`ї. Відповідач ОСОБА_6 не залучалась до участі у справі щодо стягнення заборгованості за договором позики.

Суд, заслухавши пояснення представників сторін, перевіривши матеріали справи, дослідивши письмові докази, приходить до висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ч. 5,6 ст. 263 ЦПК України обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно ст.77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Згідно ст.80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Судом встановлено, що 09.11.2017 представником ОСОБА_6 подано клопотання до Печерського районного суду міста Києва про залучення її як третю особу без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача у цивільній справі №757/38773/17-ц, за позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_5 , оскільки рішення по справі може вплинути на її права та обов`язки як дружини відповідача.

Рішенням Печерського районного суду міста Києві від 20.08.2020 (справа №757/38771/17-ц) позов ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за договором позики, задоволено частково, стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 56 477 309, 3 (п`ятдесят шість мільйонів чотириста сімдесят сім тисяч триста дев`ять) гривень 30 копійок, з яких: суму боргу за договором позики від 15.02.2014 року в розмірі 1 888 706 (один мільйон вісімсот вісімдесят вісім тисяч сімсот шість) доларів США, що в еквіваленті становить 51 591 893, 1 (п`ятдесят один мільйон п`ятсот дев`яносто одна тисяча вісімсот дев`яносто три) гривні 10 копійок та три відсотки річних, що становить 4 885 416, 21 (чотири мільйони вісімсот вісімдесят п`ять тисяч чотириста шістнадцять) гривень 21 копійок. Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 судовий збір в розмірі 8000 (вісім тисяч) грн. 00 коп. В решті вимог позов задоволенню не підлягав.

Як вбачається з описової та мотивувальної частини вказаного рішення, позивачем доведено у встановленому процесуальним законом порядку обставини, що підлягають доказуванню у справі: факт укладення договору позики від 15.02.2014 року та передачі позивачем відповідачу коштів на його виконання підтверджується, письмовим договором позики та розпискою від 15.02.2014 року, показаннями свідка ОСОБА_8 .

З урахуванням наведеної оцінки доказів та мотивів, визнаних в порядку ст. 109 ЦПК України фактів, судом виходячи зі змісту наданих представником позивача 06.03.2017 року оригіналів договору позики від 15.02.2014 року та розписки від 15.02.2014 року, копії яких містяться в т. ІІ а.с. 26-27, встановлено, що між сторонами склалися наступні правовідносини:

15.02.2014 року між позивачем ОСОБА_4 та відповідачем ОСОБА_5 було укладено договір позики, згідно якого відповідач отримав грошові кошти у сумі 16 091 775,12 грн., еквівалент 1888706,00 доларів США за комерційним курсом банків України 852 UAH/ 100 USD.

Так, згідно п. 1.1. Договору, в порядку та на умовах визначених ст. І046-1047 ЦК України, цим Договором Позикодавець передає у власність Позичальнику грошові кошти у розмірі визначеному п. 2.1. цього Договору (надалі іменується «позика»), а Позичальник зобов`язується повернути позику у визначений цим Договором строк та в порядку встановленому цим Договором.

Відповідно до п. 2.1. Договору розмір позики становить 16 091 775,12 грн., еквівалент 1888706,00 доларів США за комерційним курсом банків України 852 UAH/ 100 USD.

На підтвердження передачі коштів обумовлених договором відповідачем ОСОБА_5 складено розписку від 15.02.2014 року

З розписки про отримання позики від 15.02.2014 року вбачається, що ОСОБА_5 15.02.2014 року отримав від ОСОБА_4 грошові кошти у сумі 16 091 775,12 грн., еквівалент 1888706,00 доларів США за комерційним курсом банків України 852 UAH/ 100 USD.

ОСОБА_5 на виконання умов договору позики ОСОБА_4 грошові кошти не повертав, що визнається сторонами.

На підставі викладеного, суд задовольняє позовні вимоги в частині стягнення суми позики.

Так як за умовами договору позики від 15.02.2014 року був визначений еквівалент переданих в борг грошових коштів в доларах США і зазначено про те, що повернення грошових коштів повинно відбуватися в гривні в сумі, що еквівалентна 1888706,00 доларів США, суд, з урахуванням правових позицій, викладених як Великою Палатою Верховного Суду (зокрема, постанова від 16.01.2019 року у справі №373/2054/16-ц), так і з урахуванням практики Верховного Суду (зокрема, в Постанові ВС від 03.04.2019 року №754/6442/16) стягує грошові кошти в гривнях по курсу НБУ на день ухвалення цього рішення, що становить за 100 доларів США – 27 316,00 грн. в розмірі еквівалентному 1888706,00 доларів США, що становить 51 591 893,10 грн.

Крім того, суд в порядку ст. 625 ЦК України задовольняє позовні вимоги в частині стягнення трьох процентів річних. Перевіривши розрахунок трьох відсотків річних за період з 16.08.2014 року по 31.10.2017 року, наданий позивачем, суд вважає його арифметично вірним. Інший розрахунок суми трьох відсотків річних відповідачем не надавався.

Постановою Верховного Суду від 10.11.2021, рішення Печерського районного суду міста Києві від 20.08.20202 (справа №757/38771/17-ц) – залишено без змін.

Згідно ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Таким чином, в судовому засіданні встановлено, що між позивачем та відповідачем ОСОБА_5 було укладено договір позики на суму сумі 16 091 775,12 грн., еквівалент 1888706,00 доларів США.

Заперечення представника відповідача Насалика І.С. про те, що останній заперечує факт укладення договору та отримання коштів, спростовується судовим рішенням, що набрало законної сили.

Відповідно до листа приватного виконавця Олефір О.О. від 23.02.2022 виконавче провадження ВП №67916939 з примусового виконання рішення на підставі виконавчого листа № 757/38771/17-ц виданого 13.12.2021 Печерським районним судом міста Києва про стягнення з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 56 477 309, 30 грн., з яких: суму боргу за договором позики від 15.02.2014 року в розмірі 1 888 706 (один мільйон вісімсот вісімдесят вісім тисяч сімсот шість) доларів США, що в еквіваленті становить 51 591 893, 10 грн. та три відсотки річних, що становить 4 885 416, 21 грн., не виконане.

Таким чином, в судовому засіданні не надано доказів, виконання або часткового виконання рішення Печерського районного суду міста Києва від 20.08.2020, що визнається сторонами по справі.

Відповідно до рішення Рогатинського районного суду Івано-Франківської області від 15.05.2025, шлюб між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , зареєстрований 28.01.2021, розірвано.

Відповідно до звітів суб`єкта малого підприємницвта – фізичної особи – платника єдиного податку та податкових декларацій ОСОБА_6 за 2012- 2019 роки, остання є фізичною особою –підприємцем та отримує дохід.

За змістом положень ст. 526 ЦК України, зобов`язання має виконуватися належним чином, відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (ст. 599 ЦК України).

Згідно ст. 611 ЦК України, в разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

З наявних в матеріалах справи доказів вбачається, що відповідач зобов`язання з повернення позивачеві суми боргу в добровільному порядку не виконує.

Відповідно до ст. 625 ЦК України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми.

За змістом цієї норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Зазначений висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові від 01 жовтня 2014р. № 6-113цс14, з якою погодилась Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 травня 2018р. № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18), в постанові від 08 листопада 2019р. по справі № 127/15672/16-ц.

Згідно ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Зважаючи на встановлені обставини рішенням Печерського районного суду міста Києва від 20.08.2020 та те, що відповідачем ОСОБА_5 не повернуто суму позику у розмірі 1 888 706 (один мільйон вісімсот вісімдесят вісім тисяч сімсот шість) доларів США, що в еквіваленті становить 51 591 893, 10 грн., позивач правомірно звернувся до суду про стягнення з даної суми боргу трьох процентів річних, відповідно до ст.625 ЦК України.

Щодо солідарної відповідальності відповідачів про стягнення трьох процентів річних за прострочення грошового зобов`язання.

На обґрунтування стягнення трьох процентів річних з відповідачів позивач вказував, що кошти отримані в позику 15.02.2014 ОСОБА_5 були отримані під час перебування в шлюбі з ОСОБА_9 та були використані в інтересах сім`ї.

На думку представника позивача, зазначене підтверджується тим, що після отримання позики, відповідачі протягом коткого проміжку часу придбали два елітні автомобіля, комерційне приміщення у центі Києва, два паркомісця, здійснили два оздоблення земельної ділянки та будинку, придбали інше цінне рухоме майно, розміщували кошти у великих розмірах на депозитних рахунках, покривали щоденні потреби на обслуговування вказаного майна. Особистих коштів відповідачів на такі витрати не було і доказів їх наявності відповідачами не було надано, а тому три процента річних за користування коштами отриманими в позику повинні бути стягнуто солідарно.

Стаття 625 ЦК України розміщена в розділі "Загальні положення про зобов`язання" книги 5 ЦК України, відтак визначає загальні правила відповідальності за порушення грошового зобов`язання і поширює свою дію на всі види грошових зобов`язань, незалежно від підстав їх виникнення (наведену правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі №686/21962/15-ц).

Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Згідно ст.541 ЦК України солідарний обов`язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов`язання.

Згідно ст.543 ЦК України у разі солідарного обов`язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов`язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо.Кредитор, який одержав виконання обов`язку не в повному обсязі від одного із солідарних боржників, має право вимагати недоодержане від решти солідарних боржників.Солідарні боржники залишаються зобов`язаними доти, доки їхній обов`язок не буде виконаний у повному обсязі.Солідарний боржник не має права висувати проти вимоги кредитора заперечення, що грунтуються на таких відносинах решти солідарних боржників з кредитором, у яких цей боржник не бере участі.

Згідно ч.2 ст.65 СК України при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.Згода на укладення договору, що потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально посвідчена.

Як встановлено в судовому засіданні, рішенням Печерського районного суду міста Києва від 20.08.2020 стягнуто з відповідача ОСОБА_5 на користь позивача ОСОБА_4 заборгованість за договором позики від 15.02.2014 у розмірі 51591893,10 грн.

Вказаний договір позики від 15.02.2014 укладений між ОСОБА_4 (позикодавець) та ОСОБА_5 , (позичальник) під час перебування останнього в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_6 .

Як вбачається з рішення Печерського районного суду міста Києва від 20.08.2020, заборгованість за вказаним договором позики стягнуто лише з ОСОБА_5 . Будь яких встановлених обставин, що вказаний договір позики укладався в інтересах сім`ї, в даному рішенні суду не встановлено. Крім того, ОСОБА_6 не була залучена до участі у справі кредитором ані як відповідач, ані як третя особам. Також в самому договорі позики не зазначено, що кошти надаються в інтересах сім`ї.

Суду не надано доказів, що ОСОБА_6 була обізнана про укладення договору позики, що кошти були витрачені в інтересах сім`ї.

Твердження представника позивача про придбання значної кількості нерухомого та рухомого майна відповідачами одразу після отримання коштів, не підтверджують, що саме кошти від позики були витрачені на такі купівлі.

Зважаючи на викладене, суд приходить до висновку, що відсутні підстави для солідарної відповідальності відповідача ОСОБА_6 за ст.625 ЦК України, а саме за прострочення виконання грошового зобов`язання, яке виникло в зв`язку з невиконанням умов договору позики від 15.02.2014.

Твердження представника позивача, що солідарний обов`язок підтверджується заявою ОСОБА_6 до Печерського районного суду міста Києва про залучення до участі у справі як третю особу без самостійних вимог на стороні відповідача, не підтверджує того, що кошти були витрачені в інтересах сім`ї, оскільки в поданій заяві ОСОБА_6 заявляла, що рішення по справі може вплинути на її права і обов`язки як дружини відповідача при можливому виконанні рішення суду. Також суду не надано доказів, що подана заява розглянута та задоволена.

Щодо строку звернення та періоду нарахування трьох процентів річних.

Як зазначалось вище, Печерський районний суд міста Києві від 20.08.2020 стягнув з ОСОБА_5 , на користь ОСОБА_4 суму заборгованості за договором позики від 15.02.2014 у розмірі 56 477 309, 3 (п`ятдесят шість мільйонів чотириста сімдесят сім тисяч триста дев`ять) гривень 30 копійок, з яких: суму боргу за договором позики від 15.02.2014 року в розмірі 1 888 706 (один мільйон вісімсот вісімдесят вісім тисяч сімсот шість) доларів США, що в еквіваленті становить 51 591 893, 1 (п`ятдесят один мільйон п`ятсот дев`яносто одна тисяча вісімсот дев`яносто три) гривні 10 копійок та три відсотки річних, що становить 4 885 416, 21 (чотири мільйони вісімсот вісімдесят п`ять тисяч чотириста шістнадцять) гривень 21 копійок. Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 судовий збір в розмірі 8000 (вісім тисяч) грн. 00 коп. В решті вимог позов задоволенню не підлягав.

На даний час рішення Печерського районного суду міста Києва не виконано, що визнається сторонами.

В даній позовній заяві позивач просить стягнути три проценти річних за період з 01.11.2017 по 16.03.2026 в зв`язку з невиконанням грошового зобов`язання за договором позики від 125.02.2014, тобто за наступний період, за який позивач вже стягнув з відповідача три проценти річних, а саме за період з 16.08.2014 по 31.10.2017.

Заперечуючи в задоволенні позову в цій частині представник відповідача ОСОБА_5 вказувала, що три проценти річних обмежуються останніми трьома роками які передували подачі позову, Крім того, з 12.03.2020 до 30.06.2023 в Україні діяв карантин, а тому відповідно до п.15 Прикінцевих та перехідних положень ЦК, позивач не мав права нарахувати штрафні санкції. Також, починаючи з 24.02.2022 в Україні діє воєнний стан, що також звільняє відповідача від сплати трьох процентів річних за такий період, відповідно до п.18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК. Крім того, позивачем пропущено позовну давність, оскільки позивач звертається до суду з вимогою на нарахування трьох процентів річних по заборгованості по договору позики, строк виконання якої встановлювався 15.08.2014, тобто по основній вимозі минув строк позовної давності, а тому вимога про стягнення трьох відсотків річних по основній вимозі яка є задавнена, не підлягає до задоволення.

Щодо позовної давності.

Відповідно до Постанови ВС від 23.11.2022№ 285/3536/20 (провадження № 61-261св22) зазначено що, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений законом або договором (стаття 625 ЦК України). Не допускається зарахування зустрічних вимог у разі спливу позовної давності (пункт 4 частини першої статті 602 ЦК України). Тлумачення вказаних норм, з урахуванням принципу розумності, свідчить, що: натуральним зобов`язанням (obligatio naturalis) є зобов`язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, оскільки боржник заявив про застосування позовної давності і яка застосована судом, але добровільне виконання якої не є безпідставно набутим майном; задавненим зобов`язанням є зобов`язання, в якому стосовно задавненої вимоги спливла позовна давність, кредитор не пред`являє в судовому порядку позову про захист задавненої вимоги і боржник відповідно не заявив про застосування до неї позовної давності; законодавець у пункті 4 частини першої статті 602 ЦК України передбачає заборону для зарахування зустрічних вимог у разі спливу позовної давності в задавненому зобов`язанні для охорони інтересів боржника. Сплив позовної давності при пред`явленій позовній вимозі кредитором у судовому порядку про стягнення боргу, за яким сплинула позовна даність, дозволяє боржнику заявити про застосування позовної давності. Зарахування, яке є по своїй суті замінником належного виконання зобов`язання, не має створювати механізм обходу заборони, передбаченої в пункті 4 частини першої статті 602 ЦК України. Така заборона стосується випадку, коли кредитор ініціює зарахування за задавненою вимогою. У такому разі кредитор за допомогою зарахування може обійти охорону, що надається боржнику при спливі позовної давності, і досягнути результату, який недоступний кредитору в межах пред`явленої позовної вимоги кредитором у судовому порядку про стягнення боргу, за яким сплинула позовна даність, і яка дозволяє боржнику заявити про застосування позовної давності; очевидно, що аналогічний підхід для охорони інтересів боржника при задавненому зобов`язанні має бути й стосовно 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих на задавнену вимогу в задавненому зобов`язанні. Пред`явлення кредитором, при існуванні задавненої вимоги, тільки позову про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат без позовної вимоги про стягнення задавненої вимоги, на яку нараховуються 3 % річних та інфляційних втрат, дозволяє кредитору обійти охорону, що надається боржнику при спливі позовної давності, і досягнути результату, який недоступний кредитору при пред`явленні позовної вимоги про стягнення задавненої вимоги, і яка забезпечує можливість боржнику заявити про застосування до неї позовної давності. Тобто складається доволі нерозумна ситуація: зі спливом позовної давності і неможливістю захисту задавненої вимоги кредитор зберігає можливість постійно подавати вимоги про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих на задавнену вимогу, що означає по суті виконання задавненої вимоги і без можливості боржнику заявити про застосування позовної давності до задавненої вимоги.

Оцінюючи обставини справи, що розглядається, суд приходить до висновку, що вимога про стягнення з відповідача ОСОБА_5 суми основного боргу у розмірі 51591893,10 грн., за договором позики від 15.02.2014 не є задавненою вимогою, оскільки позивач ОСОБА_4 звернувся в межах строку позовної давності до Печерського районного суду з вимогою про стягнення суми позики та 20.08.2020 судом винесено рішення про задоволення позову в цій частині, а тому основа вимога не є задавленою, оскільки по ній існує судове рішення, яке не виконане.

Постановою Великою Палати ВС від 02.07.2025, справа № 903/602/24 (провадження № 12-19гс25) було визначено, що:

68. Згідно із частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

69. До того ж у силу вимог частини першої статті 625 Цивільного кодексу України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання.

70. Вимагати сплати суми боргу з урахуванням індексу інфляції, а також трьох процентів річних є правом кредитора, яким останній наділений у силу нормативного закріплення зазначених способів захисту майнового права та інтересу.

71. Такий висновок наведено у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 05 липня 2019 року у справі № 905/600/18.

72. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 07 квітня 2020 року у справі № 910/4590/19 (провадження № 12-189гс19)звернула увагу на те, що інфляційні та річні проценти нараховуються на суму простроченого основного зобов`язання. Тому зобов`язання зі сплати інфляційних та річних процентів є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного і поділяє його долю. Відповідно й вимога про сплату інфляційних та річних процентів є додатковою до основної вимогою.

73. Також Велика Палата Верховного Суду у постанові від 24 квітня 2024 року у справі № 657/1024/16-ц (провадження № 14-5цс23) зауважила, що оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов`язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, то право на позов про стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення.

74. Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження № 12-302гс18) вказала, що чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов`язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України сум. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов`язання та підстав виникнення відповідного боргу.

76. Статтею 256 Цивільного кодексу України унормовано, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

77. За приписами статті 257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

78. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини перша та п`ята статті 261 Цивільного кодексу України).

79. Аналіз змісту статей 256, 257 та 261 Цивільного кодексу України в їх сукупності і взаємозв`язку дозволяє зробити висновок, що до правових наслідків порушення грошового зобов`язання, передбачених статтею 625 Цивільного кодексу України, застосовується загальна позовна давність тривалістю у три роки.

80. Як указала Велика Палата Верховного Суду в постанові від 08 листопада 2019 року у справі № 127/15672/16-ц (провадження № 14-254цс19),невиконання боржником грошового зобов`язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі статті 625 Цивільного кодексу України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову.

81. Таким чином, з огляду на вищенаведені правові висновки право позивача на звернення до суду з позовом про стягнення інфляційних втрат і трьох процентів річних мало б обмежуватися останніми трьома роками, які передували поданню такого позову.

82. Установлення часових меж судового захисту порушеного права забезпечує правову стабільність та сприяє усуненню правової невизначеності. Позовна давність спонукає учасників правовідносин до вчинення дій, спрямованих на захист порушених прав, у чітко визначені строки, які мають бути розумними.

83. За загальним правилом позовна давність триває безперервно з моменту усвідомлення учасником правовідносин порушення його права і до спливу цього строку звернення до суду.

84. Законодавство може визначати певні обставини, які впливають на перебіг позовної давності і змінюють порядок її обчислення. До таких обставин відноситься зупинення перебігу позовної давності та її переривання, що передбачено статтями 263 та 264 Цивільного кодексу України.

85. Водночас під час дії карантину та воєнного стану законодавець застосував нову конструкцію, якою тимчасово доповнив перелік обставин, які впливають на перебіг позовної давності, а саме продовження позовної давності.

86. Так, постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» з 12 березня 2020 року на всій території України було встановлено карантин.

87. Законом України від 30 березня 2020 року № 540-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» (далі - Закон № 540-IX) розділ «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України доповнено пунктом 12, відповідно до якого під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину. Цей Закон набрав чинності 02 квітня 2020 року.

88. Відтак початок продовження строку для звернення до суду потрібно пов`язувати саме з моментом набрання чинності 02 квітня 2020 року Законом № 540-IX.

89. Подібний правовий висновок висловила Велика Палата Верховного Суду в постанові від 06 вересня 2023 року у справі № 910/18489/20 (провадження № 12-46гс22).

90. Строк дії карантину неодноразово продовжувався, а відмінений він був з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 року відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651 «Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2».

91. Отже, під час дії карантину позовна давність була продовжена з 02 квітня 2020 року до 30 червня 2023 року.

92. Поряд із цим Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» було введено воєнний стан в Україні із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України. Надалі строк дії воєнного стану в Україні неодноразово продовжувався Указами Президента України, цей стан триває до теперішнього часу.

93. Законом України від 15 березня 2022 року № 2120-ІХ «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» (далі - Закон № 2120-ІХ) розділ «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України доповнено пунктом 19, згідно з яким у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії. Закон № 2102-IX набрав чинності 17 березня 2022 року.

94. Надалі Законом України від 08 листопада 2023 року № 3450-ІХ «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо вдосконалення порядку відкриття та оформлення спадщини» (далі - Закон № 3450-ІХ) пункт 19 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України викладено в новій редакції, відповідно до якої у період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні», перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану. Закон № 3450-ІХ набрав чинності 30 січня 2024 року.

95. Таким чином, в умовах дії воєнного стану строк звернення до суду (позовна давність) було продовжено від початку воєнного стану до 29 січня 2024 року, а після 30 січня 2024 року перебіг такого строку зупинився і такий стан триває дотепер.

96. Підсумовуючи, Велика Палата Верховного Суду зазначає, що в разі якщо позовна давність не спливла станом на 02 квітня 2020 року, то цей строк звернення до суду спочатку було продовжено (до 30 червня 2023 року - на строк дії карантину, а надалі до 29 січня 2024 року - на строк дії воєнного стану), а з 30 січня 2024 року перебіг строку звернення до суду зупинився на строк дії воєнного стану.

97. Отже, оскільки в цій справі станом на 02 квітня 2020 року позовна давність щодо визнаних судами обґрунтованимипозовних вимог про стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річнихне спливла, то перебіг цього строку є зупиненим і дотепер (внаслідок продовження на строк дії карантину та воєнного стану й подальшого зупинення його перебігу на строк дії воєнного стану).

98. За таких обставин звернення до суду з позовними вимогами про стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних, нарахованих за період з 02 квітня 2017 року по 01 квітня 2024 року, тобто без обмеження останніми трьома роками, що передували подачі позову, є обґрунтованим. Доводи відповідача про безпідставність нарахування позивачем інфляційних втрат та трьох процентів річних протягом зазначеного періоду спростовуються викладеними висновками.

Враховуючи, що позивач звернувся до Обухівського районного суду Київської області про стягнення трьох процентів річних за період починаючи з 01.11.2017, то строк позовної давності у три роки, який відраховується з 02.04.2020, не минув, а тому підстав для його застосування відсутній.

Пунктом 15 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України встановлено, що у разі прострочення позичальником у період дії карантину, встановленого КМУ на всій території України з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби COVID-19, або/та у тридцятиденний строк після дня завершення дії такого карантину виконання грошового зобов`язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від обов`язків сплатити на користь кредитодавця (позикодавця) неустойку, штраф, пеню за таке прострочення).

Зважаючи на те, що три проценти річних не належать до штрафних санкцій, а від так підстави для застосування п.15 Перехідних положень ЦК до даних спірних правовідносин не має.

На підставі указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» в Україні із 5 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року введений воєнний стан строком на 30 діб у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України. Надалі цей строк неодноразово продовжувався та триває досі.

Згідно із Законом України від 15 березня 2022 року № 2120-ІХ «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану», який набрав чинності 17 березня 2022 року (далі – Закон № 2120-ІХ), розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнений пунктами 18 і 19.

Пункт 18 передбачає, що у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов`язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу, а також від обов`язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення. Установити, що неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані включно з 24 лютого 2022 року за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) за такими договорами, підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем).

Отже, за змістом пункту 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України саме у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов`язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу. Тому виключно до тих відносин не застосовуються положення статті 625 ЦК України (див. постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 4 червня 2025 року у справі № 752/30967/21, від 5 листопада 2025 року у справі № 754/9673/24).

Таким чином, оскільки три проценти річних нараховуються за невиконання грошового зобов`язання, а саме за договором позики, до даних спірних правовідносин застосовується п.18 Перехідних положень ЦК України, а тому ст.625 ЦК України не застосовується з 24 лютого 2022 року та на період дії в Україні воєнного, та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування.

Отже суд приходить до висновку, що з відповідача ОСОБА_5 на користь позивача підлягають стягненню три проценти річних за прострочення грошового зобов`язання у розмірі 1 888 706 (один мільйон вісімсот вісімдесят вісім тисяч сімсот шість) доларів США, що в еквіваленті становить 51 591 893, 1 (п`ятдесят один мільйон п`ятсот дев`яносто одна тисяча вісімсот дев`яносто три) гривні 10 копійок за період з 01 листопада 2017 року по 23 лютого 2022 року, що становить 1576 днів.

Щодо валюти стягнення.

Відповідно до Постанови Великої Палати ВС від 16.01.2019 справа № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18) зазначено, що стосується стягнення суми позики, процентів за користування чужими коштами, а також 3 % річних в іноземній валюті – доларах США із одночасним визначенням гривневого еквіваленту вказаної суми, то Велика Палата Верховного Суду зазначає наступне.

При касаційному перегляді необхідно визначити у якій валюті має виконуватися зобов`язання, у разі якщо у позику передавалася іноземна валюта та правову природу і валюти при визначенні 3 % річних, передбачених у частині другій статті 625 ЦК України.

Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

У частині першій статті 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня.

При цьому Основний Закон не встановлює заборони щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.

Відповідно до статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Тобто відповідно до чинного законодавства гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.

Такі випадки передбачені статтею 193, частиною четвертою статті 524 ЦК України, Законом України від 16 квітня 1991 року № 959-XII «Про зовнішньоекономічну діяльність», Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі – Декрет № 15-93), Законом України від 23 вересня 1994 року № 185/94-ВР «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті».

Декретом № 15-93 встановлено режим здійснення валютних операцій на території України, визначено загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функції банків та інших фінансових установ України в регулюванні валютних операцій, права й обов`язки суб`єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства.

У статті 1 Декрету № 15-93 визначено, що терміни, які використовуються в цьому Декреті, мають таке значення:

«валютні цінності»:

валюта України – грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет і в інших формах, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території України, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти на рахунках, у внесках в банківських та інших фінансових установах на території України;

іноземна валюта – іноземні грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території відповідної іноземної держави, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти у грошових одиницях іноземних держав і міжнародних розрахункових (клірингових) одиницях, що перебувають на рахунках або вносяться до банківських та інших фінансових установ за межами України.

Для цілей цього Декрету надалі під термінами: «валюта України» розуміється як власне валюта України, так і платіжні документи та інші цінні папери, виражені у валюті України;

«іноземна валюта»: розуміється як власне іноземна валюта, так і банківські метали, платіжні документи та інші цінні папери, виражені в іноземній валюті або банківських металах;

«валютні операції»: операції, пов`язані з переходом права власності на валютні цінності, за винятком операцій, що здійснюються між резидентами у валюті України;

«резиденти»: фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства), які мають постійне місце проживання на території України, у тому числі ті, що тимчасово перебувають за кордоном;

«нерезиденти»: фізичні особи (іноземні громадяни, громадяни України, особи без громадянства), які мають постійне місце проживання за межами України, в тому числі ті, що тимчасово перебувають на території України.

У статті 2 цього Декрету вказано, що резиденти і нерезиденти мають право бути власниками валютних цінностей, що знаходяться на території України. Резиденти мають право бути власниками також валютних цінностей, що знаходяться за межами України, крім випадків, передбачених законодавчими актами України.

Резиденти і нерезиденти мають право здійснювати валютні операції з урахуванням обмежень, встановлених цим Декретом та іншими актами валютного законодавства України.

У статті 5 Декрету № 15-93 визначено, що операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій Національного банку України (далі – НБУ).

У частині четвертій названої статті перераховано випадки, у разі яких індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції.

Індивідуальної ліцензії потребують такі операції: а) вивезення, переказування і пересилання за межі України валютних цінностей, за винятком:

вивезення, переказування і пересилання за межі України фізичними особами – резидентами іноземної валюти на суму, що визначається НБУ;

вивезення, переказування і пересилання за межі України фізичними особами – резидентами і нерезидентами іноземної валюти, яка була раніше ввезена ними в Україну на законних підставах;

платежів у іноземній валюті, що здійснюються резидентами за межі України на виконання зобов`язань у цій валюті перед нерезидентами щодо оплати продукції, послуг, робіт, прав інтелектуальної власності та інших майнових прав, за винятком оплати валютних цінностей та за договорами (страховими полісами, свідоцтвами, сертифікатами) страхування життя;

платежів у іноземній валюті за межі України у вигляді процентів за кредити, доходу (прибутку) від іноземних інвестицій;

вивезення за межі України іноземної інвестиції в іноземній валюті, раніше здійсненої на території України, в разі припинення інвестиційної діяльності;

платежів у іноземній валюті за межі України у вигляді плати за послуги з аеронавігаційного обслуговування повітряних суден, що справляється Європейською організацією з безпеки аеронавігації (Євроконтроль) відповідно до Багатосторонньої угоди про сплату маршрутних зборів, вчиненої в м. Брюсселі 12 лютого 1981 року, та інших міжнародних договорів;

переказ інвестором (представництвом іноземного інвестора на території України) за межі України іноземної валюти іншим інвесторам за відповідною угодою про розподіл продукції;

б) ввезення, переказування, пересилання в Україну валюти України, за винятком випадків, передбачених пунктом 2 статті 3 цього Декрету;

в) надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі;

г) використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України;

д) розміщення валютних цінностей на рахунках і у вкладах за межами України, за винятком:

відкриття фізичними особами – резидентами рахунків у іноземній валюті на час їх перебування за кордоном;

відкриття кореспондентських рахунків уповноваженими банками;

відкриття рахунків у іноземній валюті резидентами, зазначеними в абзаці четвертому пункту 5 статті 1 цього Декрету;

відкриття рахунків у іноземній валюті інвесторами – учасниками угод про розподіл продукції, в тому числі представництвами іноземних інвесторів за угодами про розподіл продукції;

е) здійснення інвестицій за кордон, у тому числі шляхом придбання цінних паперів, за винятком цінних паперів або інших корпоративних прав, отриманих фізичними особами – резидентами як дарунок або у спадщину.

У частині четвертій статті 5 Декрету № 15-93 наведено вичерпний перелік обставин, за яких особа, яка здійснює валютну операцію, має отримати на її здійснення індивідуальну ліцензію. Декретом № 15-93 не передбачено обов`язку в отриманні індивідуальної ліцензії на передачу/отримання між фізичними особами – резидентами/нерезидентами, які перебувають в Україні, іноземної валюти в позику.

Статтею 524 ЦК України визначено, що зобов`язання має бути виражене у грошовій одиниці України – гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті.

Статтею 533 ЦК України встановлено, що грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях.

Якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Заборони на виконання грошового зобов`язання в іноземній валюті, у якій воно зазначено у договорі, чинне законодавство не містить.

Із аналізу наведених правових норм можна зробити висновок, що гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України, сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти – фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов`язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України; у разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику.

Тому як укладення, так і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству.

Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому з огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов`язання з боку позичальника є повернення суми коштів у строки, у розмірі та у саме тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України.

Таким чином, суди зробили правильний висновок про наявність правових підстав для стягнення з на користь позивача боргу у валюті, визначеній договором.

Також Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій у частині визначення 3 % річних у доларах США, оскільки стаття 625 ЦК України розміщена в розділі І «Загальні положення про зобов`язання» книги 5 ЦК України, то вона поширює свою дію на всі зобов`язання, якщо інше не передбачено в спеціальних нормах, які регулюють суспільні відносини з приводу виникнення, зміни чи припинення окремих видів зобов`язань.

Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування 3 % річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника. Такі висновки містяться, зокрема, у постанові Верховного Суду України від 06 червня 2012 року №6-49цс12, і Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від такої позиції.

У частині другій статті 625 ЦК України прямо зазначено, що 3 % річних визначаються від простроченої суми за весь час прострочення.

Тому при обрахунку 3 % річних за основу має братися прострочена сума, визначена у договорі чи судовому рішенні, а не її еквівалент у національній валюті України.

У цьому випадку Велика Палата Верховного Суду погодилась із висновками судів першої та апеляційної інстанцій про стягнення з відповідача заборгованості саме в іноземній валюті, тобто прострочена сума визначена у розмірі 75 000,00 доларів США, що передбачає і нарахування 3 % річних саме із 75 000,00 доларів США.

Що стосується можливості і порядку визначення в рішенні суду еквівалента суми боргу в національній валюті, то Велика Палата Верховного Суду зазначає, що була висловлена правова позиція з цього приводу, яку викладено у постанові від 04 липня 2018 року у справі № 14-134цс18. Велика Палата Верховного Суду вказала, що зазначення судом у своєму рішенні двох грошових сум, які необхідно стягнути з боржника, внесло двозначність до розуміння суті обов`язку боржника, який має бути виконаний примусово за участю державного виконавця. У разі зазначення у судовому рішенні про стягнення суми коштів в іноземній валюті з визначенням еквівалента такої суми у гривні стягувачеві має бути перерахована вказана у резолютивній частині судового рішення сума в іноземній валюті, а не її еквівалент у гривні.

Як вбачається з Договору позики від 15.02.2014 та рішення Печерського районного суду міста Києва, валютою зобов`язання між сторонами визначено долар США, а тому зважаючи на викладене, з відповідача ОСОБА_5 на користь позивача ОСОБА_4 підлягають стягненню три проценти річних за користування коштами у розмірі 1888706 дол. США за період 1576 днів, що становить 244653 дол. США.

В задоволенні позову в іншій частині слід відмовити з підстав викладених вище.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Тому з відповідача ОСОБА_5 , на користь позивача повинно бути стягнуто судовий збір у розмірі 7000 грн.

Керуючись ст. ст. 4, 5, 10, 12, 13, 17-19, 76-82, 89, 141, 258, 259, 263-266, 268, 280, 282, 352, 354, 355 ЦПК України, ст. ст. 11, 15, 16, 509, 525, 526, 609-611, 625 ЦК України, суд, -

В И Р І Ш И В:

Позов ОСОБА_4 до ОСОБА_5 , ОСОБА_6 про стягнення трьох процентів річних – задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_5 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_4 (РНОКПП НОМЕР_2 ) три проценти річних у розмірі 244652 (двісті сорок чотири тисячі шістсот п`ятдесят два) долара США 10 центів.

Стягнути з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 7000 грн.

В задоволенні позові в частині позовних вимог до ОСОБА_6 та трьох процентів річних за інший період – відмовити.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Київського апеляційного суду шляхом подачі в 30-денний строк з дня його проголошення апеляційної скарги. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду. Апеляційна скарга подається безпосередньо до Київського апеляційного суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текс рішення складено 16.07.2026

Суддя О.Б. Тиханський