Постанова від 14 липня 2026 р. у справі №240/23360/24 — Сьомий апеляційний адміністративний суд

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 240/23360/24

Головуючий у 1-й інстанції: Приходько Оксана Григорівна

Суддя-доповідач: Сапальова Т.В.

15 липня 2026 року

м. Вінниця

Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді: Сапальової Т.В.

суддів: Шидловського В.Б. Капустинського М.М.

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Житомирського окружного адміністративного суду від 01 жовтня 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної установи "Бердичівська виправна колонія (№ 70)" про визнання протиправними дій, зобов`язання вчинити дії,

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_1 звернувся до Житомирського окружного адміністративного суду з позовом до Державної установи "Бердичівська виправна колонія (№ 70)" про визнання протиправними дій, зобов`язання вчинити дії.

Позивач посилається на те, що компенсація вартості за неотримане речове майно входить до складу належних звільненому службовцеві виплат у розумінні статті 116 Кодексу законів про працю України (надалі - КЗпП України), щодо яких з урахуванням положень статті 233 КЗпП України встановлено тримісячний строк звернення до суду, який бере відлік від дня одержання письмового повідомлення про суми нараховані та виплачені при звільненні, яке наразі позивачу не надавалось. А тому, ґрунтуючись на нормі статті 233 КЗпП України та зважаючи на те, що позивач, як стверджує представник, виконував обов`язки військової служби, здійснював оборону держави, виконував бойові (спеціальні) завдання та залучався до несення бойових чергувань, коли фізично або психологічно неможливо займатися приватними справами, зокрема ініціювати судові спори, а також, враховуючи фактор часу, повагу до особливого статусу військовослужбовців, просить поновити строк звернення до суду із заявленими вимогами.

Ухвалою Житомирського окружного адміністративного суду від 01 жовтня 2025 року визнано неповажними підстави для поновлення пропущеного строку звернення до суду та залишити заяву представника ОСОБА_1 від 26 вересня 2025 року без задоволення.

Позовну заяву ОСОБА_1 до Державної установи "Бердичівська виправна колонія (№70)" про визнання протиправними дій, зобов`язання вчинити дії залишено без розгляду.

Не погодившись з ухвалою суду, позивач звернувся з апеляційною скаргою в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права, просить ухвалу суду скасувати, а справу направити до суду для продовження розгляду.

Перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваної ухвали суду першої інстанції, дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.

Завданням адміністративного судочинства в силу частини першої статті 2 КАС України є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Відповідно до частин першої-четвертої статті 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Судом першої інстанції зазначено, що позивач звернувся до відповідача із запитом від 22 жовтня 2024 року, й у відповіді від 21 листопада 2024 року № 13-16-24/ПІ-Т-16 відповідач повідомив, що виплата вищезазначеної компенсації буде можлива лише після надходження відповідних видатків. Проте, у цьому аспекті суд зазначає, що подання відповідачу запиту від 22 жовтня 2024 року щодо спірної грошової компенсації та отримання листа-відмови відповідача від 21 листопада 2024 року за № 13-16-24/ПІ-Т-16 у відповідь не змінює момент, з якого позивач повинен був дізнатися про порушення своїх прав, а свідчить лише про час, коли він почав вчиняти активні дії щодо реалізації права і ця дата не пов`язана з початком перебігу строку звернення до суду.

Отже, звернувшись до суду із позовом в частині грошової компенсації за неотримане речове майно під час звільнення з Державної кримінально-виконавчої служби 27 листопада 2024 року (28 листопада 2024 року зареєстровано судом та внесено до системи авторозподілу суду), позивачем пропущено встановлений частиною п`ятою статті 122 КАС України місячний строк звернення до суду у такій категорії спорів.

Суд першої інстанції визнав неналежними доводи представника позивача щодо ототожнення спірної компенсації з грошовим забезпеченням, у спорі щодо виплати якого при звільненні зі служби слід застосовувати положення частини другої статті 233 КЗпП України.

Дослідивши зміст матеріалів справи колегія суддів зазначає, що за змістом частини першої статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

Абзацом другим частини першої статті 9-1 указаного Закону також передбачено, що речове забезпечення військовослужбовців здійснюється за нормами і в терміни, що визначаються відповідно Міністерством оборони України, у тому числі для Державної спеціальної служби транспорту, іншими центральними органами виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні військові формування, Головою Служби безпеки України, начальником Управління державної охорони України, Головою Служби зовнішньої розвідки України, Головою Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, а порядок грошової компенсації вартості за неотримане речове майно визначається Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до частини першої статті 9-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», постановою від 16 березня 2016 року №178 Уряд затвердив Порядок виплати військовослужбовцям Збройних Сил, Національної гвардії, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Державної прикордонної служби, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації і Управління державної охорони грошової компенсації вартості за неотримане речове майно (далі також – «Порядок №178»).

За змістом пункту 3 указаного Порядку, грошова компенсація виплачується військовослужбовцям з моменту виникнення права на отримання предметів речового майна відповідно до норм забезпечення, зокрема, у разі звільнення з військової служби.

Водночас грошова компенсація виплачується військовослужбовцям за місцем військової служби за їх заявою (рапортом) на підставі наказу командира (начальника) військової частини, територіального органу, територіального підрозділу, закладу, установи, організації (далі - військова частина), а командирам (начальникам) військової частини - наказу старшого командира (начальника), у якому зазначається розмір грошової компенсації на підставі довідки про вартість речового майна, що належить до видачі, оригінал якої додається до відомості щодо виплати грошової компенсації (пункт 4 Порядку №178).

З системного аналізу указаних правових норм встановлено, що грошова компенсація вартості за неотримане речове майно гарантується державою, після звільнення військовослужбовець зберігає право на її отримання і виплата цієї компенсації має обов`язковий характер у разі його подальшого звернення з рапортом чи заявою.

Подібна правова позиція стосовно тлумачення наведених норм уже була висловлена Верховним Судом, зокрема, у пункті 43 постанови від 30 липня 2020 року у справі №820/5767/17.

Повертаючись до обставин цієї справи варто зауважити, що позивач наразі не захищає своє право на отримання компенсації за неотримане речове майно, а фактично не погоджується із сумою такої компенсації.

Втім, положення статті 122 КАС України не містять норми, які б врегульовували порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці (грошового забезпечення військовослужбовців).

Умови проходження більшості видів публічної служби, зокрема й у питаннях щодо оплати праці, регулюються як спеціальним законодавством, так і загальними нормами трудового законодавства, тобто нормами законодавства про працю.

Так, частина друга статті 233 КЗпП України визначала, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Офіційне тлумачення положення указаної норми надав Конституційний Суд України у рішеннях від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 і №9- рп/2013.

Так, у рішенні від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 (справа № 1-13/2013) Конституційний Суд України дійшов висновку, що в аспекті конституційного звернення, положення частини другої статті 233 КЗпП України у системному зв`язку з положеннями статей 1, 12 Закону України «Про оплату праці» необхідно розуміти так, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.

Згідно з пунктом 2.1 мотивувальної частини вказаного рішення поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків.

Верховний Суд, надаючи оцінку поняттям «грошова винагорода», «одноразова грошова допомога при звільненні» та «оплата праці» і «заробітна плата», які використовується у законодавстві, що регулює трудові правовідносини, виснував, що вказані поняття є рівнозначними.

Рівнозначність цих понять обумовлена наявністю у сторін прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків та врегульоване спеціальними законами: Законом України «Про оплату праці», КЗпП України, а також іншими підзаконними нормативними актами.

Натомість грошова компенсація вартості за неотримане речове майно, виплата якої здійснюється за місцем проходження служби, тобто військової частини, з якою працівники перебувають (перебували) у трудових правовідносинах, має обов`язковий характер і особа має право на її отримання відповідно до державних гарантій та трудового договору.

Між тим, Суд вважає, що спір стосовно невиплати компенсації вартості за неотримане речове майно у розумінні частини другої статті 233 КЗпП України охоплюється застосованим у ній визначенням «законодавство про оплату праці».

Поряд з цим варто зауважити, що у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» 2352-IX від 1 липня 2022 року частина другої статті 233 КЗпП України має такий зміст: із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).

Тобто, законодавець обмежив період ініціювання спору працівником у вказаних правовідносинах тримісячним строком, на противагу попередньої редакції, яка не визначала обмежень взагалі.

До того ж, Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 11 липня 2024 року у справі №990/156/23 зробила висновок, що у взаєминах із державою в особі відповідних суб`єктів владних повноважень суд має застосовувати правило пріоритету правової норми за найбільш сприятливим тлумаченням для особи – суб`єкта приватного права.

Положення статті 233 КЗпП України в частині, що стосуються строку звернення до суду у справах, пов`язаних з недотриманням законодавства про оплату праці, мають перевагу в застосуванні над частиною п`ятою статті 122 КАС України.

Вказаний висновок суд вважає застосованим і до цих правовідносин.

Тож, за системного аналізу вказаних норм, приймаючи до уваги чинну редакцію статті, яка регулює спірні правовідносини, варто констатувати, що звернення до суду із заявленими позивачем вимогами обмежується тримісячним строком.

На цій основі суд констатує, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про непоширення на спірні правовідносини положень частини другої статті 233 КЗпП України, і наявність підстав для застосування частини п`ятої статті 122 КАС України, тобто місячного строку звернення до суду щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби.

Досліджуючи предмет і підстави позову суд першої інстанції залишив поза увагою те, що спір у цій справі стосується саме порушення відповідачем законодавства про оплату праці, зокрема, грошової компенсації за неотримане речове майно.

Враховуючи зазначене, при обрахунку строку звернення до суду у цій справі належить застосовувати частину другої статті 233 КЗпП України.

Аналогічна позиція викладена Верховним судом в постанові № 520/3477/23 від 24 березня 2025 року.

Отже, суд першої інстанції неправильно застосував норми процесуального права, внаслідок чого дійшов помилкового висновку про наявність підстав для залишення позовної заяви без розгляду.

Відповідно до статті 320 КАС України, підставами для скасування ухвали суду, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є: неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків суду обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення питання.

З огляду на вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції було допущено порушення норм процесуального права, а тому апеляційна скарга підлягає задоволенню, а ухвала суду – скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 320, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В :

апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Ухвалу Житомирського окружного адміністративного суду від 01 жовтня 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної установи "Бердичівська виправна колонія (№ 70)" про визнання протиправними дій, зобов`язання вчинити дії скасувати.

Справу направити до Житомирського окружного адміністративного суду для продовження розгляду.

Постанова суду набирає законної сили з дати її ухвалення та оскарженню не підлягає.

Головуючий Сапальова Т.В.

Судді Шидловський В.Б. Капустинський М.М.