Постанова від 14 липня 2026 р. у справі №490/1033/26 — Миколаївський апеляційний суд

15.07.26

22-ц/812/1236/26

Справа №490/1033/26

Провадження № 22-ц/812/1236/26

Доповідач в апеляційній інстанції Яворська Ж.М.

П О С Т А Н О В А

Іменем України

14 липня 2026 року м. Миколаїв

Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ

головуючого - Яворської Ж.М.,

суддів: Базовкіної Т.М., Царюк Л.М.,

із секретарем судового засідання - Шурмою Є.М.,

за участі представника позивача - ОСОБА_1 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження

апеляційну скаргу

ОСОБА_2 , подану її представником ОСОБА_1 ,

на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 27 березня 2026 року, ухвалене у приміщенні цього ж суду головуючим суддею Гуденко О.А., повний текст складено 01 квітня 2026 року, у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання права власності за набувальною давністю

В С Т А Н О В И В:

У лютому 2026 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_3 про визнання права власності за набувальною давністю.

Позов мотивовано тим, що позивачка в січні 2010 року в силу своїх складних життєвих обставин вселилася на постійне місце проживання за усної згоди своєї племінниці ОСОБА_3 до житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , отже заволоділа цим майном добросовісно і продовжує відкрито, безперервно володіти цим майном більше 10 років.

У відповідача не було бажання утримувати це домоволодіння, оскільки з 2011 року остання почала проживати за іншою адресою, тому повністю звільнила житловий будинок та передала позивачці ключі від нього. Весь цей час позивачка відкрито та вільно користується будинком, оплачує комунальні послуги, веде господарство, робить поточний та капітальний ремонт.

Зіткнувшись з неможливістю переформити особові рахунки за комунальними послугами вона звернулася до ОСОБА_3 та отримала відповідь, що це питання їй не цікаво, в неї не має можливості в цьому посприяти, і щоб вона самостійно вирішувала питання щодо переоформлення будинку на своє ім`я. Відповідачка виїхала за кордон, доля домоволодіння їй не цікава, вона фактично з ним втратила зв`язок. Позивачка весь цей час підтримує зв`язок з відповідачкою, та їй повідломила, що хворіє на тяжку хворобу, в зв`язку з чим виїхала на лікування в Німеччину, в Україну повертатися не має можливості.

Претензій відповідачка відносно цього позову не має, визнає за позивачкою право власності на вказаний будинок, що вона може підтвердити у спосіб не передбачений явкою у судове засідання.

Отже, оскільки в позасудовому порядку позивачка не може вирішити це питання, вимушена звертатися до суду за захистом свого права власності.

Посилаючись на викладене, позивачка просила визнати за нею право власності за набувальною давністю на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 .

Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 27 березня 2026 року у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання права власності за набувальною давністю відмовлено.

Мотивуючи рішення, суд першої інстанції встановив, що позивач почала проживати у спірному домоволодінні з дозволу власника і весь цей час усвідомлювала, що користується чужим майном, яке має законного титульного власника, адже сама два роки потому і продала цей будинок відповідачці (більш того - в провадженні Центрального районного суду м. Миколаєва в період з грудня 2018 року по січень 2023 року перебувала справа № 490/10435/18 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі-продажу житлового будинку від 12 березня 2008 року та визнання права власності). Сторонами не надано суду жодного доказу неможливості передачі спірного будинку відповідачкою як власницею на користь позивачки у передбаченому законом порядку, зокрема на підставі правочину. За таких обставин суд виснував, що вказані обставини унеможливлюють визнання за ОСОБА_2 права власності на спірний житловий будинок за набувальною давністю відповідно до положень статті 344 ЦК України.

Сам по собі факт тривалого проживання та користування будинком не є підставою для виникнення права власності на неї за набувальною давністю.

Відсутність добросовісності в позивача під час заволодіння ним спірним майном звільняє від потреби аналізувати інші умови набуття права власності за набувальною давністю, передбачені статтею 344 ЦК України.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 , діючи через свого представника ОСОБА_1 , посилаючись на ті ж самі обставини, які вказувала у позові, а також на порушення судом першої інстанції норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права,просить рішення суду скасувати, ухвалити нове, яким задовольнити позов у повному обсязі.

Так, позивачка зазначає, що в цій справі наявні всі передбачені статтею 344 ЦК України умови для визнання за нею права власності за набувальною давністю, а саме: вона фактично проживає у житловому будинку понад 10 років.

Суд першої інстанції не встановив, чи відбулася зміна характеру володіння, не дослідив поведінку позивача як власника майна та фактично обмежився формальним посиланням на первинні підстави володіння, що є неправильним застосуванням норм матеріального права.

Також суд не встановив жодних доказів того, що позивачка протягом спірного періоду визнавала право власності іншої особи або здійснювала володіння в межах зобов`язальних правовідносин. Не має місця договору оренди, користування.

В оскаржуваному рішенні, суд першої інстанції посилається на те, що вселення відбулося за згодою власника і весь час позивачка усвідомлювала, що користується чужим майном, яке має законного власника, адже сама в 2008 році переоформила на відповідачку цей будинок нотаріально договором купівлі-продажу і що сторонами не надано жодного доказу неможливості передачі спірного будинку відповідачкою як власницею на користь позивачки у передбаченому законом порядку, зокрема на підставі правочину, чим фактично поклав на позивача обов`язок доводити те, чого закон не вимагає.

Ввжає, що не доведення неможливості оформити право через правочин не виключає підстав для набувальної давності. Набувальна давність не залежить від можливості укласти договір. Практика Верховного Суду щодо застосуання статті 344 ЦК України є чіткою і не містить такої умови, як неможливість оформити право іншим способом.

У постанові від 14.11.2018 (справа №183/1617/16 ) Верховний Суд прямо пояснив, що «набувальна давність - самостійна підстава набуття права - вона не є «запасним варіантом», якщо не вийшло, то оформити договір. Можливість чи не можливість укласти договір не перешкоджає набувальній давності.

Отже суд неправильно розподілив тягар доказування, фактично вимагає доведіть, що не могли укласти договір. Але позивач має довести тільки: добросовісність, відкритість, безперервність, строк.

Суд не може вигадувати, встановлювати додаткові умови, не передбачені законом умови для застосування статті 344 ЦК України - така позиція Верховного Суду і додавати нові умови до ст.344 ЦК, це є неправильним застосуванням матеріального права. Більш того, відповідач як власник майна визнає позовні вимоги, що свідчить про відсутність спору щодо переходу права, а отже посилання суду на можливість укладення правочину є суто формальним і не впливає на наявність чи відсутність підстав для застосування набувальної давності.

Суд не врахував встановлені обставини: відповідач залишила будинок ще у 2011 році, потім виїхала за кордон, повністю втратила зв`язок з майном, не несе витрат і не здійснює повноважень власника.

Вважає, що суд першої інстанції застосував формальний підхід: встановив факт усної згоди у 2010 році і безпідставно поширив його на понад 15 років володіння.

Вказує, що суд першої інстанції встановив, але не оцінив належним чином, що позивач проживає понад 15 років відкрито володіє майном здійснює утримання та ремонт сплачує комунальні платежі.

Правом на подання відзиву на апеляційну скаргу відповідачка не скористалась.

Про дату, час та місце розгляду справи сторони повідомлені належним чином, що в силу приписів частини 2 статті 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи за їх відстуності.

У судовому засіданні апеляційної інстанції представник позивача апеляційну скаргу підтримав, просив про її задоволення.

Заслухавши доповідь судді - доповідача, представника позивача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Зі змісту статті 367 ЦПК України вбачається, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до положень статті 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із вимогами частини 1 статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Таким вимогам закону оскаржуване рішення суду першої інстанції в повній мірі відповідає.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, що житловий будинок АДРЕСА_1 на праві спільної часткової власності належав: 1/3 частка ОСОБА_4 на підставі Свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого Четвертою Миколаївською державною нотаріальною конторою 07 грудня 2004 року за р. №1-1208, 2/3 частки ОСОБА_2 на підставі Свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданого Четвертою Миколаївською державною нотаріальною конторою 07 грудня 2004 року за р. №1-1211.

За договором купівлі-продажу від 12 березня 2008 року, посвідченого приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Горбуновим К.Є. за реєстровим номером №1707, ОСОБА_2 , яка діяла особисто за себе та від імені ОСОБА_5 на підставі нотарілаьно посвідченої довіреності, продали ОСОБА_3 житловий будинок АДРЕСА_1 .

Відповідно до статті 41 Конституції України право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об`єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Зміст права власності, яке полягає у праві володіння, користування та розпорядження своїм майном визначено у статті 317 ЦК України.

Набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на певні об`єкти.

Згідно зі статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема, із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Моментом виникнення майнових прав, а саме суб`єктивних прав учасників правовідносин, пов`язаних із володінням, користуванням і розпорядженням майном, є момент набуття права власності.

При вирішенні питання щодо правомірності набуття права власності суд повинен установити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб, позивач набув чи має намір набути право власності на спірний об`єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, визначеному законом.

Згідно із статтею 328 ЦК України набувальна давність є однією із підстав набуття права власності.

Згідно зі статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом.Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом.Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.

Особа, яка заявляє про давність володіння, може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є. Якщо особа заволоділа майном на підставі договору з його власником, який після закінчення строку договору не пред`явив вимоги про його повернення, вона набуває право власності за набувальною давністю на нерухоме майно через п`ятнадцять, а на рухоме майно - через п`ять років з часу спливу позовної давності.

Втрата не з своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності у разі повернення майна протягом одного року або пред`явлення протягом цього строку позову про його витребування.

Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині 1 статті 344 ЦК України, а саме: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).

Так, набути право власності на майно за набувальною давністю може будь-який учасник цивільних правовідносин, якими за змістом статті 2 ЦК України є фізичні особи та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права.

Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 ЦК України, слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.

Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов`язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник.

Давнісне володіння є безперервним, якщо воно не втрачалося володільцем протягом усього строку, визначеного законом для набуття права власності на майно за набувальною давністю. При цьому втрата не зі своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності в разі повернення майна протягом одного року або пред`явлення протягом цього строку позову про його витребування (абзац 2 частини 3 статті 344 ЦК України); не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є правонаступником іншого володільця, адже в такому випадку ця особа може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (частина 2 статті 344 ЦК України). Також не перериває набувальної давності здійснення володільцем фактичного розпорядження майном у вигляді передання його в тимчасове користування іншій особі.

Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений у Цивільному кодексі України строк, що різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), яка перебуває у володінні певної особи. Для нерухомого майна такий строк складає десять років.

Також для набуття права власності на майно за набувальною давністю закон не повинен обмежувати чи забороняти таке набуття. При цьому право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається виключно за рішенням суду.

Отже, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.

Відсутність добросовісності в позивача під час заволодіння ним спірним майном звільняє від потреби аналізувати інші умови набуття права власності за набувальною давністю, передбачені статтею 344 ЦК України.

Подібні правові висновки зазначені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17, провадження № 12-291гс18, а також у постановах Верховного Суду від 10 січня 2023 року у справі № 462/1720/21, від 16 квітня 2025 року у справі № 461/5075/23.Зазначений правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17.

Так, володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності; володіння визнається відкритим, якщо особа не приховувала факт знаходження майна в її володінні. Володіння визнається безперервним, якщо воно не переривалось протягом всього строку набувальної давності.

Разом із цим добросовісність свідчить про те, що володілець майна не знав і не міг знати про те, що він володіє чужим майном, тобто ті обставини, які обумовили його володіння, не давали і не могли давати володільцю сумніву щодо правомірності його володіння майном.

Тобто, давність володіння є добросовісною, якщо особа при заволодінні майном не знала і не повинна була знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.

За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.

У постановах від 15 листопада 2022 року у справі № 293/1061/21, від 15 червня 2023 року у справі № 359/8844/20, від 21 лютого 2024 року у справі № 756/6953/2017, від 04 квітня 2024 року у справі № 404/4939/22, від 29 травня 2025 року у справі № 127/38548/23, Верховний Суд зазначив, що позов про право власності за давністю володіння не може заявляти особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є власником.

Відповідно до положень частини 3 статті 12, частини 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною 6 статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному.

У цій справі суд першої інстанції мотивував судове рішення про відмову в задоволенні позову тим, що доводи, наведені у позові щодо підстав набуття права власності за набувальною давністю на спірний житловий будинок є безпідставними та необгрунтованими. З такою позицією погоджується і апеляційний суд.

В обґрунтування позову ОСОБА_2 посилалась на те, що з січня 2010 року вона вселилася на постійне місце проживання до цього будинку та користується ним, сплачує комунальні послуги.

За встановленими судом першої інстанції обставинами, а саме, що позивачка почала проживати у спірному домоволодінні з дозволу власника і весь цей час усвідомлювала, що користується чужим майном, яке має законного титульного власника, адже за два роки до вселення продала належну їй частку цього будинку та частку іншого співвласника відповідачці.

Більш того, в провадженні Центрального районного суду м.Миколаєва в період з грудня 2018 року по січень 2023 року перебувала справа № 490/10435/18 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі-продажу житлового будинку від 12.03.2008 року та визнання права власності. При цьому сторонами не надано суду жодного доказу неможливості передачі спірного будинку відповідачкою як власницею на користь позивачки у передбаченому законом порядку, зокрема на підставі правочину.

Отже, за таких обставин виключається добросовісність ОСОБА_2 при заволодінні спірним житловим будинком.Адже вона володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є власником.

Зазначене унеможливлює визнання за нею права власності за набувальною давністю.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що вказані обставини унеможливлюють визнання за ОСОБА_2 права власності на спірний житловий будинок за набувальною давністю відповідно до положень статті 344 ЦК України.

Аргументи апеляційної скарги про те, що позивачка фактично проживає у спірному будинку, належно його утримує, сплачує комунальні платежі, колегія суддів відхиляє, оскільки зазначені обставини самі по собі не свідчать про наявність усіх передбачених статтею 344 ЦК України умов для набуття права власності за набувальною давністю. (постанова Верховного Суду від 02 липня 2020 року у справі № 337/4725/18).

Тривале проживання у спірному житлі, здійснення витрат на його утримання та сплату комунальних послуг може підтверджувати користування цим будинком, проте не є безумовними доказами володіння нею як власним майном.

Аргументи апеляційної скарги стосовно того, що суд першої інстанції не врахував правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 15 листопада 2022 року у справі №293/1061/21, від 06 серпня 2024 року у справі №921/574/20, від 15 червня 2023 року у справі №359/8844/20, від 05 червня 2018 року у справі №294/925/17, від 09 липня 2019 року у справі 920/999/16 є необґрунтованими, оскільки оскаржуване судове рішення таким висновкам не суперечить, і встановлені судами у цих справах фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є іншими ніж у справі, яка переглядається. У цій справі суд першої інстанцій виходив з конкретних обставин справи з урахуванням наданих сторонами доказів.

У постановах від 15 листопада 2022 року у справі № 293/1061/21, від 15 червня 2023 року у справі № 359/8844/20, від 21 лютого 2024 року Верховний Суд зазначив, що позов про право власності за давністю володіння не може заявляти особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є власником.

Посилання на постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі 183/1617/16 є безпідставним, оскільки зміст правовідносин у цій справі є іншими ніж у справі, яка переглядається натепер апеляційним судом.

Постанови Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі №522/191/17 не існує, оскільки такий номер мають процесуальні документи суду першої інстанції у кримінальному провадженні.

З урахуванням наведеного колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з додержанням вимог закону і підстав для його скасування не вбачається.

Згідно із статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За вказаних обставин, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення підлягає залишенню без змін.

Оскільки в задоволенні апеляційної скарги відмовлено, підстави для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, відсутні.

Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 , подану її представником ОСОБА_1 , залишити без задоволення, рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 27 березня 2026 року без змін.

Постанова набирає законної сили з дня ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду за наявності передбачених статтею 389 ЦПК України підстав протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту.

Головуючий Ж.М. Яворська

Судді Т.М. Базовкіна

Л.М. Царюк

Повний текс постанови складено 15 липня 2026 року.