Постанова від 13 липня 2026 р. у справі №725/6466/24 — Чернівецький апеляційний суд

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 липня 2026 року

м. Чернівці

справа № 725/6466/24

провадження № 22-ц/822/879/26

Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді-доповідача Одинака О. О.

суддів: Височанської Н. К., Литвинюк І. М.

за участю секретаря судового засідання Тодоряка Г. Д.

учасники справи:

позивач ОСОБА_1

відповідач ОСОБА_2

Виконавчий комітет Чернівецької міської ради як орган опіки та піклування

апеляційна скарга ІНФОРМАЦІЯ_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_3 , на рішення Першотравневого районного суду міста Чернівців від 22 серпня 2024 року

головуючий в суді першої інстанції суддя Скуляк І. А.

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 .

Просив суд:

1) розірвати шлюб між ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстрований 21 вересня 2017 року Чернівецьким міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Чернівецькій області, актовий запис № 2022;

2) малолітню дочку ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , залишити проживати разом із батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , на його самостійному вихованні та утриманні;

3) встановити факт самостійного виховання та утримання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , малолітньої дочки ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .

Посилається на те, що 21 вересня 2017 року між ними був укладений шлюб.

Під час шлюбу у них народилась дитина - дочка ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .

Посилається на те, що спільне життя між ними не склалось, шлюбні відносин припинені, сторони проживають окремо.

Вказує, що дитина ОСОБА_4 проживає разом із батьком, мати проживає окремо.

Вважає, що їхній шлюб виявився невдалим, у них різні погляди на життя. Втрачено почуття любові один до одного, сім`я розпалась остаточно, примирення між ними неможливе, спільного господарства сторони не ведуть, а тому вони дійшли спільної згоди, щодо розірвання їхнього шлюбу, на даний момент між ними не існує спору про місце проживання та виховання спільної дитини ОСОБА_4 , майнових спорів на даний момент між ними також немає.

02 липня 2024 року між сторонами укладено договір між батьками визначення місця проживання дітей, здійснення батьківських прав, виховання дітей, посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Чернівецької області Макеєвою Н. В.

Малолітня дитина ОСОБА_4 після припинення спільного проживання, проживає з батьком. Проживання з батьком відповідає інтересам дитини. Батько повністю фінансово утримує дитину, піклується про неї.

Короткий зміст судового рішення

Рішенням Першотравневого районного суду міста Чернівців (після перейменування – Чернівецького районного суду міста Чернівців) від 22 серпня 2024 року у справі № 725/6466/24 позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 задоволено.

Розірвано шлюб між ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстрований 21 вересня 2017 року Чернівецьким міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Чернівецькій області, актовий запис № 2022.

Після розірвання шлюбу малолітню ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , залишено проживати разом із батьком ОСОБА_1 на його самостійному вихованні та утриманні.

Встановлено факт самостійного виховання та утримання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , малолітньої дочки ОСОБА_4 .

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що сторони перебувають у зареєстрованому шлюбі з 21 вересня 2017 року, під час шлюбу у них народилася донька ОСОБА_4 .

Спільне життя між сторонами не склалося, шлюбні відносини припинені, сторони проживають окремо, втрачено почуття любові один до одного, сім`я розпалася остаточно, примирення між ними неможливе, спільного господарства сторони не ведуть, а тому розірвання шлюбу відповідає дійсній волі дружини та чоловіка і після його розірвання не будуть порушені їхні особисті та майнові права, а також права їхньої дитини.

Вирішуючи вимоги щодо дитини, суд врахував, що між сторонами відсутній спір щодо місця проживання та порядку утримання їхньої спільної дитини, малолітня ОСОБА_4 після припинення спільного проживання сторін проживає разом із батьком, який повністю фінансово утримує дитину та піклується про неї.

Суд також послався на правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 22 грудня 2021 року у справі № 339/143/20, згідно з яким за відсутності спору між батьками щодо проживання дитини суд може вирішити питання про залишення її проживати з одним із батьків одночасно з вимогою про розірвання шлюбу.

Задовольняючи вимогу про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини, суд зазначив, що встановлення такого факту необхідне для соціального забезпечення життєдіяльності позивача та його дитини.

Суд врахував наявність договору щодо узгодженого сторонами місця проживання та порядку утримання дитини, письмові пояснення осіб із близького оточення сторін та дійшов висновку про доведеність факту самостійного виховання й утримання дитини позивачем, що є необхідним для соціального забезпечення життєдіяльності позивача та його дитини.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги

В апеляційній скарзі ІНФОРМАЦІЯ_5 (далі – ІНФОРМАЦІЯ_6 ) просить рішення Першотравневого районного суду міста Чернівців від 22 серпня 2024 року в частині залишення малолітньої дитини проживати із позивачем на його самостійному вихованні та утриманні, встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні цих вимог.

Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу

ІНФОРМАЦІЯ_6 в апеляційній скарзі посилається на те, що суд ухвалюючи рішення у справі вирішив питання про його права та обов`язки.

Зокрема у зв`язку із встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини позивачем, у останнього, як військовозобов`язаного, виникло право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, відповідно до статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII (далі – Закон № 3543-XII).

Норми статті 23 Закону № 3543-XII є імперативними, та з виникненням обставин передбачених нею, у військовозобов`язаного виникає право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, а у відповідного структурного підрозділу ТЦК та СП виникає обов`язок щодо надання позивачу такої відстрочки, а тому оскаржуване рішення безпосередньо впливає на обов`язки ІНФОРМАЦІЯ_7 .

Відповідно до пункту четвертого частини третьої статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо суд прийняв судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі.

Звертає увагу на те, що вирішуючи спір по суті суд першої інстанції не врахував, що доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.

Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов`язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини.

Проте за обставин цієї справи позивачем не доведено, а судом не встановлено обставин, які б свідчили про неможливість виконання відповідачкою обов`язків щодо виховання та утримання дитини, які покладені на неї згідно із законом, що є підставою для відмови у позові.

Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє Рожок Л. П., просив залишити апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 без розгляду.

Відзив мотивований тим, що ІНФОРМАЦІЯ_6 грубо порушено строк на звернення з апеляційною скаргою. Представник позивача зазначав, що з ухвали апеляційного суду вбачається, ніби апелянту стало відомо про рішення Першотравневого районного суду м. Чернівців від 22 серпня 2024 року лише із листа Державного бюро розслідувань від 01 квітня 2026 року, однак такі обставини не відповідають дійсності.

Зазначав, що на адресу Чернівецького обласного та ІНФОРМАЦІЯ_8 були направлені адвокатські запити з вимогою надати інформацію та копії заяв про відстрочку, підстави її надання, документи, на підставі яких були внесені відомості до систем «Резерв+» та «Оберіг», однак відповіді на них отримано не було.

Вказував, що ОСОБА_1 ще 07 листопада 2024 року повідомив ІНФОРМАЦІЯ_6 про рішення Першотравневого районного суду м. Чернівців від 22 серпня 2024 року, яке набрало законної сили, а тому ІНФОРМАЦІЯ_9 про існування цього рішення було відомо саме з 07 листопада 2024 року. Крім того, на підставі цього рішення позивачу була видана довідка № 843 від 06 лютого 2025 року про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації як чоловікові, який самостійно виховує та утримує дитину до 18 років, а у військово-обліковому документі із системи «Резерв+» містяться відомості про надану відстрочку із зазначенням типу відстрочки – пункт 4 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».

Посилаючись на Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, затверджене постановою Кабінету Міністрів України №154 від 23 лютого 2022 року, а також на постанови Верховного Суду від 27 березня 2024 року у справі №344/6751/22 та від 12 листопада 2025 року у справі №524/7691/23, зазначав, що ІНФОРМАЦІЯ_10 є структурним підрозділом ІНФОРМАЦІЯ_7 , а тому відомості про надання позивачу відстрочки та подані ним документи були відомі й ІНФОРМАЦІЯ_9 .

Також зазначав, що відповідно до статті 354 ЦПК України визначальним для обчислення строку апеляційного оскарження є день вручення повного судового рішення. Оскільки ІНФОРМАЦІЯ_9 було відомо про рішення суду ще 07 листопада 2024 року, останнім днем для подання апеляційної скарги було 07 грудня 2024 року, тоді як апеляційну скаргу подано лише 16 квітня 2026 року.

Посилаючись на постанову Великої Палати Верховного Суду від 10 вересня 2025 року у справі № 601/485/23, зазначав, що якщо після відкриття апеляційного провадження суд встановить, що строк на апеляційне оскарження був поновлений на підставі недостовірних відомостей про дату отримання судового рішення, такі дії є спрямованими на неправомірне отримання права на апеляційне оскарження поза межами встановлених законом строків.

Вказував, що подання апеляційної скарги з пропуском строку та зазначення у клопотанні про його поновлення неправдивих відомостей про дату отримання судового рішення є недобросовісним здійсненням процесуальних прав та зловживанням процесуальними правами, що суперечить завданню цивільного судочинства, а тому апеляційна скарга ІНФОРМАЦІЯ_7 підлягає залишенню без розгляду.

Мотивувальна частина

Обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій

З вересня 2017 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, що підтверджується наявним в матеріалах справи оригіналом свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 (а. с. 23).

У шлюбі народилася дочка ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 (а. с. 9).

02 липня 2024 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір між батьками визначення місця проживання дітей, здійснення батьківських прав, виховання дітей, посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Чернівецької області Макеєвою Н. В. (а. с. 15).

Позивач вказував на те, що спільна малолітня дочка ОСОБА_4 проживає разом з ним за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 17).

Під час розгляду справи у суді першої інстанції ОСОБА_2 позов ОСОБА_1 та обставини, на які позивач посилався як на підставу своїх вимог, визнала у повному обсязі (а. с. 28).

На виконання вимог ухвали Чернівецького апеляційного суду від 29 червня 2026 року Виконавчий комітет Чернівецької міської ради як орган опіки та піклування у заяві від 10 липня 2026 року повідомив про недоцільність надання висновку про розв`язання спору між сторонами, оскільки в даному випадку спір відсутній, що зокрема підтверджується наявним в матеріалах справи договором між батьками визначення місця проживання дітей, здійснення батьківських прав, виховання дітей від 02 липня 2024 року.

Позиція апеляційного суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при ухваленні постанови

Відповідно до частини першої статті 17 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках – на касаційне оскарження судового рішення.

Згідно з частиною третьою статті 18 ЦПК України обов`язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.

За змістом частини першої статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Аналіз частини першої статті 352 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що ця норма визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення і які поділяються на дві групи – учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов`язків (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Суд апеляційної інстанції має процесуальну можливість зробити висновок щодо вирішення чи невирішення судом першої інстанції питання про права та інтереси особи, яка не брала участі у справі, лише в межах відкритого апеляційного провадження. Якщо такі обставини не підтвердяться, апеляційне провадження підлягає закриттю на підставі пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 17 лютого 2020 року у справі № 668/17285/13-ц (провадження № 61-41547сво18)).

У справі, що переглядається, рішення Першотравневого районного суду міста Чернівців від 22 серпня 2024 року, в частині залишення малолітньої дитини проживати із позивачем на його самостійному вихованні та утриманні, встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини, в апеляційному порядку оскаржив ІНФОРМАЦІЯ_6 , як особа, яка не брала участі у розгляді справи у суді першої інстанції.

Щодо вирішення судом першої інстанції питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки ІНФОРМАЦІЯ_7 у спірних правовідносинах

Перевіряючи наявність передбачених законом підстав для апеляційного перегляду справи за скаргою особи, яка не брала участі у справі, колегія суддів виходить із наступного.

На відміну від оскарження судового рішення учасниками справи, особа, яка не брала участі у справі, має довести наявність у неї правового зв`язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності таких критеріїв: вирішення судом питання про її право, інтерес, обов`язок, і такий зв`язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним. Водночас судове рішення, оскаржуване особою, яка не брала участі у справі, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та обов`язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та ухвалення рішення судом першої інстанції є заявник, або в рішенні міститься судження про права та обов`язки цієї особи у відповідних правовідносинах, або рішення впливає на права та обов`язки такої особи.

Зазначене узгоджується із висновками Верховного Суду, наведеними у постанові від 13 березня 2024 року у справі № 587/847/23 (провадження № 61-9522св23).

Верховний Суд у постанові від 20 січня 2020 року у справі № 2-1426/08 зробив висновок про те, що особи, які не брали участі у справі, мають право оскаржити в апеляційному порядку ті судові рішення, які безпосередньо встановлюють, змінюють, обмежують або припиняють права або обов`язки цих осіб. Судове рішення слід вважати таким, яким вирішено питання про права та обов`язки осіб, яких не було залучено до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки або судження суду про права та обов`язки цих осіб або в резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов`язки цих осіб. Будь-який інший правовий зв`язок між скаржником і сторонами спору не є підставою для висновку про вирішення судом питань про права та обов`язки цієї особи.

Під час вирішення питання, чи прийнято оскаржуване рішення про права, обов`язки, свободи чи інтереси особи, яка не брала участі в справі, суд має з`ясувати, чи буде в зв`язку із прийняттям судового рішення з цієї справи таку особу наділено новими правами чи покладено на неї нові обов`язки, або змінено її наявні права та/або обов`язки, або позбавлено певних прав, свобод та/або обов`язків у майбутньому (див. постанову Верховного Суду від 25 вересня 2024 року у справі № 621/626/18 (провадження № 61-8786св24).

ІНФОРМАЦІЯ_6 обґрунтовуючи покладення на нього нових обов`язків у зв`язку з ухваленням судового рішення у цій справі вказував на те, що встановлення факту самостійного виховання та утримання позивачем дитини, як військовозобов`язаною особою чоловічої статі в умовах воєнного стану, є безумовною підставою для отримання відстрочки від мобілізації.

Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України відповідно до статті 65 Конституції України, статті 1 Закону № 2232-XII, статті 17 Закону України від 06 грудня 1991 року № 1932-XII «Про оборону України» (далі – Закон № 1932-XII).

Конституційний Суд України у рішенні від 25 квітня 2019 року № 1-р(II)/2019 у справі № 3-14/2019(402/19, 1737/19) вказав на те, що зі змісту статей 17, 65 Конституції України вбачається, що захист держави, забезпечення її безпеки є найважливішими функціями всього Українського народу. Військова служба – це конституційний обов`язок громадян України, який полягає у забезпеченні оборони України, захисті її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності. … Військовій службі передує необхідність виконання конституційного військового обов`язку, що передбачає проходження громадянами України військової служби (добровільно чи за призовом). – рішення КСУ від 25 квітня 2019 року № 1-р(II)/2019 у справі № 3-14/2019(402/19, 1737/19).

24 лютого 2022 року Указом Президента України № 64/2022 в Україні введений воєнний стан у зв`язку зі збройним нападом російської федерації, який триває і тепер.

24 лютого 2022 року Указом Президента України № 69/2022 оголошено проведення загальної мобілізації.

Відповідно до статті 4 Закону України від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» організація і порядок проведення мобілізаційної підготовки та мобілізації визначаються цим Законом, актами Президента України та Кабінету Міністрів України.

Законом України від 11 квітня 2024 року № 3633-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку» внесено зміни до Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» (далі – Закон № 3543-XII) та Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» (далі – Закон № 2232-XII), зокрема:

– пункт 4 частини першої статті 23 Закону № 3543-XII викладено у наступній редакції: не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов`язані жінки та чоловіки, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 Сімейного кодексу України;

– абзац шостий пункту 2 частини дванадцятої статті 26 Закон № 2232-XII викладено у наступній редакції: під час дії воєнного стану військовослужбовці звільняються з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин на таких підставах військовослужбовці, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 Сімейного кодексу України.

Диспозиція частини першої статті 23 Закону № 3543-XII та частини дванадцятої статті 26 Закону № 2232-XII зі змінами містить імперативний припис стосовно того, що підстава для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та/або звільнення з військової служби особи, яка самостійно виховує та утримує дитину, має бути встановлена виключно за рішенням суду.

Зазначене узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 02 квітня 2025 року у справі № 127/3622/24 (провадження № 61-12634св24).

Згідно з приписами статті 11 ЦПК України суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

В даному випадку вирішення приватноправового спору між позивачем та відповідачкою з пред`явленням вимоги про встановлення факту самостійного виховання та утримання позивачем малолітньої дитини, що є підставою для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та/або звільнення з військової служби, перебуває у сфері виконання публічного обов`язку із захисту незалежності та територіальної цілісності України, тобто стосуються інтересів саме держави.

Приватно-правовий інструментарій (зокрема, позов про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини без залучення відповідного представника держави) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов`язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин. У разі використання приватно-правового інструментарію не для захисту цивільних прав та інтересів, а для невиконання публічних обов`язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин, судове рішення стосується прав, інтересів та (або) обов`язків держави.

Зазначене узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 22 січня 2025 року у справі № 495/432/23 (провадження № 61-17548св23), від 19 листопада 2025 року у справі № 725/158/25 провадження № 61-7345св25).

Пунктом 1 Положенням про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 23 лютого 2022 року № 154 (далі – Положення № 154), визначено, що територіальні центри комплектування та соціальної підтримки є органами військового управління, що забезпечують виконання законодавства з питань військового обов`язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації. Територіальні центри комплектування та соціальної підтримки утворюються в Автономній Республіці Крим, областях, мм. Києві та Севастополі, інших містах, районах, районах у містах.

При цьому до завдань покладених на територіальні центри комплектування та соціальної підтримки віднесено зокрема виконання законодавства з питань військового обов`язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації, керівництво військовим обліком призовників, військовозобов`язаних та резервістів на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, здійснення контролю за його станом, направлення громадян України для проходження базової військової служби, призову громадян на військову службу, підготовка та проведення в особливий період мобілізації людських і транспортних ресурсів, здійснення інших заходів з питань оборони відповідно до законодавства (пункт 8 Положення № 154).

З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів приходить до висновку, що рішенням суду першої інстанції в частині залишення малолітньої дитини проживати із позивачем на його самостійному вихованні та утриманні, встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини вирішено питання про права та обов`язки держави. У спірних правовідносинах саме ІНФОРМАЦІЯ_6 як орган військового управління, покликаний захищати інтереси держави.

Доводи апеляційної скарги про наявність права на оскарження рішення суду першої інстанції в частині залишення малолітньої дитини проживати із позивачем на його самостійному вихованні та утриманні, встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини знайшли своє підтвердження.

Щодо вирішення позовної вимоги про залишення малолітньої дитини проживати із позивачем на його самостійному вихованні та утриманні, встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини

Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_7 слід задовольнити з наступних підстав.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржуване рішення суду першої інстанції не відповідає зазначеним вище вимогам процесуального закону з огляду на наступне.

Щодо вирішення позовних вимог про залишення малолітньої дитини проживати із позивачем на його самостійному вихованні та утриманні, встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини

Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_7 слід задовольнити з наступних підстав.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржуване рішення суду першої інстанції не відповідає зазначеним вище вимогам процесуального закону з огляду на наступне.

Щодо порушення судом першої інстанції норм процесуального права

Як вбачається з мотивувальної частини цієї постанови, апеляційний суд прийшов до висновку, що суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про залишення малолітньої дитини проживати із позивачем на його самостійному вихованні та утриманні, встановлення факту самостійного виховання та утримання позивачем дитини, вирішив питання про права та обов`язки держави, яка у спірних правовідносинах представлена ІНФОРМАЦІЯ_6 як органом військового управління, покликаним захищати інтереси держави.

Відповідно до вимог пункту 4 частини третьої статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо суд прийняв судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі.

Вказані підстави для скасування рішення суду в частині залишення малолітньої дитини проживати із позивачем на його самостійному вихованні та утриманні, встановлення факту самостійного виховання та утримання позивачем дитини, підтвердилися за наслідком перевірки доводів апеляційної скарги ІНФОРМАЦІЯ_7 .

Окрім цього, судом першої інстанції не дотримано вимоги частини четвертої статті 19 СК, відповідно до якої при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, виселення дитини, зняття дитини з реєстрації місця проживання, визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов`язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою.

За обставин цієї справи орган опіки та піклування до участі у розгляді справи у суді першої інстанції не залучався, висновку щодо розв`язання спору, як того вимагає частина п`ята статті 19 СК України, не надавав.

Враховуючи допущені судом при розгляді цієї справи порушення норм процесуального та неправильне застосування норм матеріального права, за правилом частини четвертої статті 367 ЦПК України, суд вважає за необхідне вийти за межі доводів апеляційної скарги.

Щодо вирішення спору по суті

Згідно зі статтею 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

У частині першій статті 4 ЦПК України зазначено, що кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Статтею 51 Конституції України визначено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Відповідно до частини дев`ятої статті 7 СК України сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Частиною першою статті 121 СК України передбачено, що права та обов`язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.

Статтею 141 СК встановлено рівність прав та обов`язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.

Згідно з положеннями частини другої статті 150 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.

Відповідно до частин першої-четвертої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.

Згідно з частиною другою статті 159 СК України під час вирішення спору щодо участі одного з батьків у вихованні дитини береться до уваги ставлення батьків до виконання своїх обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення, в тому числі стан психічного здоров`я одного з батьків, зловживання ним алкогольними напоями або наркотичними засобами.

Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.

У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.

Так, ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України).

З настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися.

Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється.

Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.

СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов`язків, якими є, зокрема, обов`язки щодо виховання дитини.

Частиною першою статті 152 СК України встановлено, що право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом.

Відповідно до частин третьої, четвертої статті 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.

Доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.

Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов`язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини.

Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22.

Також статтею 180 СК України встановлено обов`язок батьків утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

Закон не обмежує батьків дитини у визначенні способів виконання ними обов`язку утримувати дитину та надає можливість врегулювати це питання за їх спільною домовленістю (частина перша статті 181 СК України).

Вказаний підхід закріплений і в інших нормах СК України, відповідно до яких: за домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі (частина друга статті 181 СК України); батьки мають право укласти договір про сплату аліментів на дитину, у якому визначити розмір та строки виплати. Умови договору не можуть порушувати права дитини, які встановлені цим Кодексом (частина перша статті 189 СК України).

Отже, свобода розсуду батьків у цьому питанні не є необмеженою та підпорядковується припису частини першої статті 9 СК України за змістом якого подружжя, батьки дитини, батьки та діти, інші члени сім`ї та родичі, відносини між якими регулює цей Кодекс, можуть врегулювати свої відносини за домовленістю (договором), якщо це не суперечить вимогам цього Кодексу, інших законів та моральним засадам суспільства.

З урахуванням вищевикладеного колегія суддів приходить до висновку, що домовленість про покладення обов`язку щодо виховання та утримання дитини лише на одного із батьків, як і визнання відповідачкою позову у частині самостійного виховання та утримання батьком дитини, за відсутності для цього об`єктивних підстав суперечить закону та моральним засадам суспільства, а також порушує права та інтереси дитини, а тому не може бути прийнята судом за будь-яких обставин.

Виключення з цього правила (у частині обов`язку батьків утримувати дитину до досягнення нею повноліття) передбачено зокрема положеннями статті 188 СК України (наявність доходу у дитини, який надає змогу повністю забезпечити її потреби та перевищує дохід кожного з батьків), статті 190 СК України (укладення договору про припинення права на аліменти для дитини у зв`язку з передачею права власності на нерухоме майно).

Згідно з частинами першою-третьою статті 12, частинами першою п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).

Звертаючись за захистом своїх прав позивач в тому числі заявив вимоги про залишення малолітньої дитини проживати із позивачем на його самостійному вихованні та утриманні, встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини.

У справі, що переглядається, судами встановлено, що малолітня дочка ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , проживає разом з батьком.

Верховний Суд у постановах від 13 березня 2024 року у справі № 495/2284/23 (провадження № 61-17583св23), від 22 січня 2025 року у справі № 495/432/23 (провадження № 61-17548св23) вкотре наголосив, що дії учасників сімейних правовідносин мають бути добросовісними, характеризуватися чесністю, відкритістю й повагою до інтересів інших членів суспільства. Водночас учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками сімейних відносин для уникнення виконання встановлених законом обов`язків. Зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа використовувала право на зло; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб, держави (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов: настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які потерпають від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи/осіб.

З наведених мотивів колегія суддів вважає помилковим висновок суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позовної вимоги ОСОБА_1 про залишення малолітньої дитини проживати із позивачем на його самостійному вихованні та утриманні, встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини, оскільки позивач не надав належних та допустимих доказів винної поведінки та ухилення відповідачки від виконання своїх батьківських обов`язків і судом не встановлено обставин, які б свідчили про те, що ОСОБА_2 не бажає спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, остаточно і свідомо самоусунулася від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини.

При цьому колегія суддів враховує, що залишення малолітньої дитини проживати із позивачем на його самостійному вихованні та утриманні, встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини впливатиме на права та законні інтереси відповідачки, як матері дитини, оскільки у такий спосіб буде засвідчено невиконання чи неналежне виконання нею своїх обов`язків, що є підставою для негативних наслідків, таких як стягнення аліментів, позбавлення батьківських прав та інше.

З матеріалів справи вбачається, що 02 липня 2024 року між сторонами укладено договір між батьками визначення місця проживання дітей, здійснення батьківських прав, виховання дітей, посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Чернівецької області Макеєвою Н. В., за умовами якого сторони досягли згоди про наступне: мати має право зустрічатися та без перешкод спілкуватися з дитиною, в тому числі у будь-який день тижня та у будь-який час, а також має право, за попередньою домовленістю з батьком, брати дитину до себе за місцем свого проживання у визначені батьками дні (пункт 2.1 договору); батьки зобов`язуються належним чином виконувати взяті на себе зобов`язання, а також своєчасно повідомляти один одного про зміну свого місця проживання, контактних телефонів та будь-які інші обставини, що мають суттєве значення для своєчасного виконання своїх зобов`язань за цим договором (пункт 3.3.1 договору); не втручатися в особисте життя один одного та не підбурювати дитину проти батька чи матері (пункт 3.3.2 договору); у міру можливості додатково до перерахованого вище спільно організовувати дозвілля дитини (пункт 3.3.3 договору).

Аналіз цих та інших умов договору дає підстави для висновку, що сторони обумовили здійснення саме спільних прав та обов`язків щодо виховання дитини.

Колегія суддів зауважує, що вказаний договір не свідчить про те, що відповідачка відмовляється від утримання та виховання своєї дитини, а надані позивачем докази підтверджують лише обставини проживання дочки разом з батьком, що сторонами не заперечується, однак ці докази жодним чином не підтверджують факт ухилення матері від участі у вихованні дочки.

У цій справі колегія суддів наголошує, що сама лише обставина проживання дитини з одним із батьків не підтверджує факту самостійного виховання ним/нею дитини, на що неодноразово звертав увагу в своїй практиці Верховний Суд (див. зокрема постанови Верховного Суду від 13 листопада 2025 року у справі № 592/20023/23 (провадження № 61-12694св25), від 20 січня 2026 року у справі № 137/1845/24 (провадження № 61-14408св25).

Фактично позивач у цій справі намагається застосувати способи захисту сімейних прав, інтересів дитини, з метою ухилення від виконання військового обов`язку (проходження військової служби).

Отже, суд першої інстанції прийшов до помилкового висновку у цій справі про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про залишення малолітньої дитини проживати із позивачем на його самостійному вихованні та утриманні, встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини.

Щодо прийняття документів, доданих до відзиву на апеляційну скаргу

Відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи та на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, установлених цим Кодексом.

Згідно з пунктом третім частини першої статті 43 ЦПК України учасники справи мають право подавати заяви та клопотання, надавати пояснення суду, наводити свої доводи і міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, а також заперечення проти заяв, клопотань, доводів і міркувань інших осіб.

Частинами першою та третьою статті 367 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються лише у виняткових випадках, якщо учасник справи довів неможливість їх подання з причин, що об`єктивно від нього не залежали.

Разом із тим процесуальний закон розрізняє докази, які стосуються обставин вирішення спору по суті, та документи, подані для підтвердження юридичних фактів, необхідних для вирішення окремого процесуального питання.

Обмеження, встановлене частиною третьою статті 367 ЦПК України, стосується передусім доказів обставин, які входять до предмета доказування у справі та підтверджують обґрунтованість позовних вимог або заперечень проти них.

Натомість документи, подані на підтвердження поважності причин пропуску процесуального строку, недобросовісності процесуальної поведінки учасника справи або наявності підстав для залишення апеляційної скарги без розгляду, стосуються вирішення процесуального питання. Тому вимоги частини третьої статті 367 ЦПК України щодо обґрунтування неможливості подання таких документів до суду першої інстанції до них не застосовуються.

Разом із відзивом на апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_5 , подала копії адвокатських запитів від 30 квітня 2026 року та документів про їх направлення й отримання, електронний військово-обліковий документ, копію довідки № 843 від 06 лютого 2025 року про надання ОСОБА_1 відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, а також довідку про проходження військово-лікарської комісії.

На зазначені документи скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_5 , посилається на підтвердження доводів про обізнаність ІНФОРМАЦІЯ_7 з оскаржуваним рішенням до отримання листа Державного бюро розслідувань від 01 квітня 2026 року, а також на обґрунтування клопотання про витребування доказів та залишення апеляційної скарги без розгляду.

Отже, копії адвокатських запитів і документів про їх направлення та отримання, електронний військово-обліковий документ і копія довідки № 843 стосуються вирішення відповідних процесуальних питань, а не перевірки законності й обґрунтованості рішення суду першої інстанції по суті спору.

З огляду на викладене клопотання представника позивача про прийняття документів підлягає задоволенню. До матеріалів справи слід долучити копії адвокатських запитів від 30 квітня 2026 року та документів про їх направлення й отримання, електронний військово-обліковий документ, копію довідки № 843 від 06 лютого 2025 року та довідку про проходження військово-лікарської комісії.

Щодо клопотання про витребування доказів

Для приватного права властивою є засада розумності. Розумність характерна як для оцінки поведінки учасників цивільного обороту й тлумачення матеріальних приватноправових норм, так і для тлумачення процесуальних норм (див. постанови Верховного Суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).

Відповідно до пункту четвертого частини п`ятої статті 12 ЦПК України суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язку вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).

Відповідно до статті 81 ЦПК України обов`язок доказування та подання доказів покладається на сторони. Порядок подання доказів визначений статтею 83 ЦПК України, а порядок їх витребування судом – статтею 84 цього Кодексу.

Згідно з частиною першою статті 84 ЦПК України учасник справи в разі неможливості самостійно надати докази має право подати клопотання про витребування доказів судом.

Відповідно до частини другої статті 84 ЦПК України у клопотанні повинно бути зазначено: який доказ витребовується; обставини, які може підтвердити цей доказ, або аргументи, які він може спростувати; підстави, з яких випливає, що відповідна особа має цей доказ; заходи, вжиті особою для самостійного отримання доказу, докази вжиття таких заходів та (або) причини неможливості самостійного отримання доказу.

Витребування доказів судом застосовується за наявності об`єктивної неможливості учасника справи самостійно подати конкретно визначений доказ, який має істотне значення для встановлення юридично значущих обставин справи.

У відзиві на апеляційну ОСОБА_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_5 , просив витребувати від ІНФОРМАЦІЯ_7 інформацію та копії заяв про надання відстрочки, поданих ОСОБА_1 у 2024 та 2025 роках, додані до них документи, відомості про підстави надання відстрочки, внесення відповідної інформації до електронного кабінету «Резерв+» та Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів «Оберіг», а також протоколи комісії з оформлення відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації.

На обґрунтування клопотання зазначав, що вказані документи можуть підтвердити подання ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_8 копії рішення Чернівецького районного суду міста Чернівців від 22 серпня 2024 року у справі № 725/6466/24, а отже, обізнаність ІНФОРМАЦІЯ_7 із цим рішенням до отримання листа Державного бюро розслідувань від 01 квітня 2026 року.

Разом із тим обставини, які представник позивача має намір підтвердити витребуваними документами, зокрема факт надання ОСОБА_1 відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі пункту 4 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», підтверджуються поданими до апеляційного суду копією довідки № 843 від 06 лютого 2025 року та електронним військово-обліковим документом.

Разом з тим, звернення ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_8 та прийняття цим підрозділом рішення про надання йому відстрочки не підтверджує дати, з якої уповноваженим посадовим особам ІНФОРМАЦІЯ_7 стало відомо про повний зміст оскаржуваного судового рішення та виникла об`єктивна можливість реалізувати право на його апеляційне оскарження.

За таких обставин позивач не довів об`єктивної необхідності та виключного значення витребування зазначених доказів.

З огляду на викладене, керуючись принципами розумності, змагальності та процесуальної економії, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення клопотання ОСОБА_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_5 , про витребування доказів, а тому в його задоволенні слід відмовити.

Щодо доводів відзиву та клопотання про залишення апеляційної скарги без розгляду

Колегія суддів вважає безпідставними наведені у відзиві на апеляційну скаргу доводи про помилкове поновлення ІНФОРМАЦІЯ_9 строку на апеляційне оскарження.

ОСОБА_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_5 , посилався на те, що про ухвалення судом першої інстанції рішення у цій справі апелянт міг дізнатися значно раніше, ніж зазначив у заяві про поновлення строку на апеляційне оскарження, зокрема у зв`язку з наданням заявнику на підставі оскаржуваного рішення відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації.

На думку заявника, наведення апелянтом недостовірних відомостей про момент, коли йому стало відомо про оскаржуване рішення, свідчить про зловживання процесуальними правами та є підставою для залишення апеляційної скарги без розгляду.

Колегія суддів не погоджується із цими доводами з огляду на таке.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10 вересня 2025 року у справі № 601/485/23 (провадження № 14-139цс24), на правову позицію з якої за змістом посилається заявник, зазначила, що у випадку, коли після відкриття апеляційного провадження, яке відбулося за відсутності матеріалів справи, встановлено, що строк на апеляційне оскарження судового рішення поновленню не підлягав, зокрема у зв`язку з тим, що причини, на які посилався заявник і які стали підставою для поновлення строку, є неповажними, а отримання заявником уперше копії оскаржуваного судового рішення у зазначений ним день не підтвердилося та спростовано матеріалами справи, які надійшли до апеляційного суду після відкриття провадження, суд апеляційної інстанції може визнати такі дії зловживанням процесуальними правами на підставі частини другої статті 44 ЦПК України (пункт 80 постанови).

Оцінюючи звернення ІНФОРМАЦІЯ_7 як особи, яка не брала участі у справі, з апеляційною скаргою після спливу значного часу з дня ухвалення рішення суду першої інстанції, колегія суддів враховує усталену практику Верховного Суду щодо принципу процесуальної добросовісності.

Процесуальному праву притаманний принцип процесуальної добросовісності, який не має толерувати непослідовність учасників процесу, а покликаний забезпечувати їхню послідовну поведінку, оскільки суд не є місцем для «безцеремонної процесуальної гри». Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 30 травня 2024 року у справі № 229/7156/19, від 22 січня 2025 року у справі № 757/22295/17-ц та у постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 04 листопада 2024 року у справі № 532/1550/23.

Межа між правомірною реалізацією процесуального права та зловживанням ним визначається з урахуванням мети, для досягнення якої вчиняється відповідна процесуальна дія. Основним критерієм для визнання дій зловживанням процесуальними правами є їх невідповідність завданню цивільного судочинства, яким згідно із частиною першою статті 2 ЦПК України є справедливий, неупереджений і своєчасний розгляд та вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту прав та інтересів осіб і держави. Близькі за змістом висновки викладені у постанові Верховного Суду від 24 січня 2022 року у справі № 911/2737/17.

Зловживання правом є своєрідним спотворенням права, за якого особа надає своїм діям зовнішньої юридичної правомірності, але фактично використовує належні їй права з метою, протилежною тій, яку переслідує закон. Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 08 травня 2018 року у справі № 910/1873/17.

Процесуальні права надаються учасникам справи для сприяння суду в її належному розгляді та правильному вирішенні спору. Якщо учасник справи вчиняє процесуальну дію не із цією метою, а задля введення суду в оману, затягування розгляду справи, створення перешкод іншому учаснику чи досягнення інших сторонніх цілей, він виходить за межі дійсного змісту свого процесуального права та зловживає ним. Аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 12 серпня 2019 року у справі № 905/945/18.

Отже, під зловживанням процесуальними правами слід розуміти умисні недобросовісні дії учасника судового процесу, які лише зовні мають вигляд реалізації належного йому процесуального права, однак пов`язані з обманом щодо відомих йому обставин справи та спрямовані на обмеження прав інших учасників або створення перешкод для розгляду і вирішення справи судом.

Водночас процесуальні засоби не можуть застосовуватися виключно для забезпечення інтересів лише одного з учасників справи. Розглядаючи заяву конкретної особи, суд не обслуговує її інтереси, а діє відповідно до принципів верховенства права і справедливості та завдань цивільного судочинства. Близькі за змістом висновки викладені у постанові Верховного Суду від 24 вересня 2024 року у справі № 918/822/23 (559/2823/23).

З урахуванням наведених правових позицій колегія суддів звертає увагу, що факт обізнаності ІНФОРМАЦІЯ_7 з оскаржуваним рішенням заявник пов`язує виключно з отриманням ним на підставі цього рішення відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації.

При цьому саме ОСОБА_1 ініціював відповідне судове провадження та заявив вимоги, задоволення яких надалі дало йому можливість отримати таку відстрочку, а тому був обізнаний як із дійсним змістом спірних правовідносин, так і з фактичною метою використання ухваленого судового рішення.

Натомість незалучення до участі у справі ІНФОРМАЦІЯ_7 як органу, наділеного процесуальною дієздатністю щодо представництва інтересів держави у спірних правовідносинах, позбавило його можливості користуватися передбаченими ЦПК України процесуальними правами, зокрема своєчасно висловити позицію щодо заявлених вимог, ознайомитися з матеріалами справи та оскаржити судове рішення у встановлений законом строк.

Поновлюючи ІНФОРМАЦІЯ_9 строк на апеляційне оскарження, суд апеляційної інстанції виходив із того, що поважність причин пропуску такого строку особою, яка не брала участі у розгляді справи судом першої інстанції, має оцінюватися з урахуванням моменту, коли ця особа ознайомилася з повним текстом судового рішення або отримала його копію, а також одержала реальну можливість ознайомитися з матеріалами справи. Відповідні обставини мають бути встановлені судом достовірно, а висновки щодо них не можуть ґрунтуватися на припущеннях.

Верховний Суд у постанові від 02 квітня 2025 року у справі № 127/3622/24 (провадження № 61-12634св24) звернув увагу, що законодавець, ураховуючи життєві ситуації, які виникають в умовах війни, розширив перелік підстав, за яких особа, яка самостійно виховує та утримує дитину, може бути звільнена з військової служби без позбавлення іншого з батьків батьківських прав, зокрема з огляду на неможливість реалізації ним своїх батьківських прав та обов`язків в умовах війни або надання особі соціального статусу одинокого батька чи матері у разі відсутності іншого з батьків.

Отже, у справах цієї категорії можливість незалученої до участі у справі особи отримати певну інформацію про існування судового рішення не завжди означає наявність у неї реальної можливості оцінити його законність та обґрунтованість і належним чином реалізувати право на апеляційне оскарження. Для цього істотне значення має обізнаність із повним змістом судового рішення, фактичними підставами заявлених вимог, їх обґрунтуванням та поданими на їх підтвердження доказами.

Верховний Суд у постанові від 01 липня 2026 року у справі № 725/6420/25 (провадження № 61-5692св26) дійшов висновку, що сам факт можливого отримання інформації про існування судового рішення не є тотожним отриманню його повного тексту та не свідчить про початок перебігу строку на апеляційне оскарження.

Надані представником заявника документи не спростовують обставин, з яких суд апеляційної інстанції виходив, поновлюючи строк на апеляційне оскарження.

Документ про проходження ОСОБА_1 військово-лікарської комісії підтверджує лише проходження ним відповідного медичного огляду та не містить відомостей про подання Чернівецькому міському або ІНФОРМАЦІЯ_9 копії оскаржуваного рішення.

Довідка № 843 від 06 лютого 2025 року та електронний військово-обліковий документ підтверджують факт надання ОСОБА_1 відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі пункту 4 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Однак ці документи не містять відомостей про передання ІНФОРМАЦІЯ_9 копії судового рішення або ознайомлення його уповноважених посадових осіб із повним змістом цього рішення.

Відомості, відображені в електронному кабінеті «Резерв+», також підтверджують лише наявність у заявника відстрочки та її правову підставу, але не дають можливості встановити дату ознайомлення ІНФОРМАЦІЯ_7 із повним текстом оскаржуваного рішення.

Відповідно до пункту 1 Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23 лютого 2022 року № 154, міські та об`єднані міські територіальні центри для цілей цього Положення належать до районних територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки.

Згідно з пунктом 7 Положення № 154 районні територіальні центри комплектування та соціальної підтримки є відокремленими підрозділами відповідних обласних територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки.

Проте організаційна належність ІНФОРМАЦІЯ_8 до структури ІНФОРМАЦІЯ_7 сама собою не підтверджує передання апелянту копії оскаржуваного рішення або ознайомлення його уповноважених посадових осіб із повним змістом цього рішення до 01 квітня 2026 року.

Сам факт надання позивачу відстрочки на підставі судового рішення, яке оскаржено після спливу значного часу з дня його ухвалення, також не є безумовною підставою для визнання дій апелянта зловживанням процесуальними правами. При цьому до повноважень ІНФОРМАЦІЯ_7 , який наділений процесуальною дієздатністю щодо представництва інтересів держави у цьому судовому процесі, не належить безпосереднє прийняття рішення про надання особі відповідної відстрочки.

Оцінка добросовісності здійснення процесуальних прав особою, яка не була залучена до участі у справі, має здійснюватися з урахуванням усіх її обставин та поведінки інших учасників. У цій справі заявник не лише був обізнаний із наслідками задоволення поданої ним заяви, а й усвідомлював фактичну мету використання ухваленого за результатами її розгляду судового рішення.

Матеріали справи не містять доказів отримання ІНФОРМАЦІЯ_6 копії оскаржуваного рішення або достовірного ознайомлення його уповноважених посадових осіб із повним змістом цього рішення до 01 квітня 2026 року. Отже, не встановлено, що наведені апелянтом у заяві про поновлення строку відомості були недостовірними та свідомо використані для неправомірного отримання процесуального права на апеляційне оскарження.

Крім того, Верховний Суд у постанові від 28 січня 2026 року у справі № 947/37166/23 (провадження № 61-10377св25), оцінюючи доводи касаційної скарги щодо помилкового поновлення строку на апеляційне оскарження за подібних обставин, погодився з висновком апеляційного суду про те, що рішення суду першої інстанції, яке стосується порядку звільнення військовослужбовця з військової служби, стосується прав та обов`язків військової частини, у складі якої позивач проходить військову службу, а тому апеляційний суд обґрунтовано переглянув таке рішення по суті.

Близькі за змістом висновки наведені у постанові Верховного Суду від 01 квітня 2026 року у справі № 497/132/23 (провадження № 61-16139св25).

Щодо наявності у ІНФОРМАЦІЯ_7 права на апеляційне оскарження колегією суддів уже наведено мотиви, відповідно до яких рішенням суду першої інстанції про залишення малолітньої дитини проживати із позивачем на його самостійному вихованні та утриманні, встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини вирішено питання про інтереси та обов`язки держави, представництво і захист яких у спірних правовідносинах здійснює ІНФОРМАЦІЯ_6 як орган військового управління.

З огляду на викладене колегія суддів не вбачає підстав для визнання подання ІНФОРМАЦІЯ_6 заяви про поновлення строку на апеляційне оскарження та наведення у ній відповідних обставин зловживанням процесуальними правами, а отже, і для залишення апеляційної скарги без розгляду.

Інші доводи відзиву на апеляційну скаргу не спростовують висновків колегії суддів щодо відсутності підстав для залишення апеляційної скарги без розгляду.

Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги

Згідно з пунктом 4 частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Враховуючи наведене вище, рішення суду першої інстанції в частині залишення малолітньої дитини проживати із позивачем на його самостійному вихованні та утриманні, встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини ухвалено з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, а тому його слід скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні цих позовних вимог.

Щодо розподілу судових витрат

Відповідно до частин першої, тринадцятої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Як вбачається з мотивувальної частини цієї постанови у задоволенні позовних вимог про залишення малолітньої дитини проживати із позивачем на його самостійному вихованні та утриманні, встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини відмовлено.

За подання апеляційної скарги, з урахуванням її подачі в електронній формі, ІНФОРМАЦІЯ_6 підлягав сплаті судовий збір у розмірі 2 906 гривень 88 копійок (2 422,40 х 150% х 0,8).

Проте, ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 22 квітня 2026 року ІНФОРМАЦІЯ_9 відстрочено сплату судового збору у розмірі 2 906 гривень 88 копійок за подання до суду апеляційної скарги до ухвалення судового рішення у справі № 725/6466/24.

ІНФОРМАЦІЯ_6 докази сплати судового збору у вищевказаному розмірі до суду апеляційної інстанції не подавалися.

Відповідно до частини другої статті 136 ЦПК України якщо у встановлений судом строк судові витрати не будуть сплачені, заява відповідно до статті 257 ЦПК України залишається без розгляду, або витрати стягуються за судовим рішенням у справі, коли сплата судових витрат була відстрочена або розстрочена до ухвалення цього рішення.

З урахуванням вищевикладеного, за наслідками перегляду справи у суді апеляційної інстанції з ОСОБА_1 в дохід держави підлягають стягненню судові витрати у виді судового збору у розмірі 2 906 гривень 88 копійок.

Щодо заявленого ОСОБА_5 , яка діє в інтересах ОСОБА_1 , клопотання про відкладення розгляду справи

Відповідно до статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

07 липня 2026 року Рожок Л. П., яка діє в інтересах ОСОБА_1 , подано клопотання про відкладення розгляду справи на іншу дату у зв`язку з її перебуванням у відпустці.

Як вбачається з матеріалів справи ухвала Чернівецького апеляційного суду від 22 квітня 2026 року про відкриття апеляційного провадження разом з копією апеляційної скарги та ухвала про призначення справи до розгляду в Чернівецькому апеляційному від 29 червня 2026 року направлялася ОСОБА_5 , яка діє в інтересах ОСОБА_1 , до її електронного кабінету в підсистемі «Електронний суд».

Зважаючи на вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку про відмову в задоволенні клопотання ОСОБА_5 , яка діє в інтересах ОСОБА_1 , зокрема враховуючи, що: явка учасників справи у судове засідання не була визнана обов`язковою; сторонами надавалися пояснення по суті спору; в клопотанні не вказано про наявність обставин, які б об`єктивно унеможливили розгляд справи у судовому засіданні, призначеному на 14 липня 2026 року.

При цьому апеляційний суд керується тим, що законодавець передбачив, що явка до апеляційного суду належним чином повідомленого учасника справи не є обов`язковою. Апеляційний суд може розглянути справу за відсутності її учасників. Апеляційний суд може відкласти розгляд справи у разі, коли причини неявки належним чином повідомленого учасника справи будуть визнані апеляційним судом поважними. Отже, з урахуванням конкретної ситуації у справі, вирішення питання про розгляд справи або відкладення розгляду справи віднесено до дискреційних повноважень апеляційного суду (див. постанову Верховного Суду від 15 липня 2024 року у справі № 447/852/23 (провадження № 61-4989ск24).

Якщо належним чином повідомлені сторони чи їх представники не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, він може, не відкладаючи розгляду справи, вирішити спір по суті. Відкладення розгляду справи є правом суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторін чи представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні без їх участі за умови їх належного повідомлення про час і місце розгляду справи.

Такий висновок узгоджується з постановами Верховного Суду від 25 листопада 2024 року у справі № 138/1593/18, від 02 жовтня 2024 року у справі № 757/61314/18-ц, від 17 липня 2024 року у справі № 182/3021/21, від 25 червня 2024 року у справі № 496/5051/19.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, Чернівецький апеляційний суд

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 задовольнити.

Рішення Першотравневого районного суду міста Чернівців від 22 серпня 2024 року в частині залишення малолітньої дочки ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 проживати разом з батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , на його

самостійному вихованні та утриманні, встановлення факту самостійного виховання та утримання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , малолітньої дочки ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні цих вимог.

Змінити розподіл судових витрат.

Стягнути з ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , в дохід держави судові витрати у виді судового збору у розмірі 2 906 гривень 88 копійок.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення.

На постанову може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повна постанова складена 14 липня 2026 року.

Суддя-доповідач Олександр ОДИНАК

Судді: Наталія ВИСОЧАНСЬКА

Ірина ЛИТВИНЮК