Постанова від 13 липня 2026 р. у справі №725/12174/24 — Чернівецький апеляційний суд

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 липня 2026 року

м. Чернівці

справа № 725/12174/24

провадження № 22-ц/822/848/26

Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді-доповідача Одинака О. О.

суддів: Височанської Н. К., Литвинюк І. М.

за участю секретаря судового засідання Тодоряка Г. Д.

учасники справи:

позивач ОСОБА_1

відповідач ОСОБА_2

Виконавчий комітет Чернівецької міської ради як орган опіки та піклування

апеляційна скарга ІНФОРМАЦІЯ_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_3 , на рішення Першотравневого районного суду міста Чернівців від 20 січня 2025 року

головуючий в суді першої інстанції суддя Нестеренко Є. В.

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 .

Просив суд:

1) розірвати шлюб між ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстрований 04 березня 2022 року Відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Чернівці Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ), актовий запис № 329;

2) малолітню дочку ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , залишити проживати разом із батьком ОСОБА_1 на його самостійному вихованні та утриманні;

3) встановити факт самостійного виховання та утримання ОСОБА_1 малолітньої дочки ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .

Посилається на те, що 04 березня 2022року з відповідачкою був укладений шлюб, який зареєстрований Відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Чернівці Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ), актовий запис № 329.

Від шлюбу у сторін народилася донька ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , яка є малолітньою та проживає разом із батьком.

Спільне життя з відповідачкою не склалось, спільного господарства сторони не ведуть, зникли почуття любові, взаєморозуміння та поваги, що призвело до розпаду сім`ї. Примирення між ними не можливе. Шлюбні відносини припинені, сторони проживають окремо. Подальше перебування у шлюбі є неможливим та суперечить інтересам позивача.

Зазначає, що на даний момент між ними не існує спору про місце проживання та виховання дитини зокрема, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , проживатиме з батьком, майнових спорів на даний момент між ними також немає.

17 грудня 2024 року між сторонами укладено договір між батьками щодо здійснення батьківських прав та визначення місця проживання дитини, участь батьків у вихованні дітей, посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Чернівецької області Новосельською І. Л.

Вказує, що після фактичного припинення шлюбних відносин із дружиною, їх спільна дочка залишилася проживати разом із ним. З того часу донька проживає разом із позивачем, перебуває на його утриманні та вихованні, він як батько дитини, здійснює належний догляд за нею, забезпечує всі її життєві потреби та розвиток.

Позивач зазначає, що з метою захисту прав дитини, оформлення документів щодо соціальної допомоги на дитину, зміни місця проживання дитини без документального оформлення згоди від матері, отримання гарантій у сфері трудових відносин, реалізації права одинокого батька на першочергове отримання житла, виникла потреба у юридичній фіксації зазначеного факту.

Короткий зміст судового рішення

Рішенням Першотравневого районного суду міста Чернівці від 20 січня 2025 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 задоволено.

Розірвано шлюб між ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстрований 04 березня 2022 року Відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Чернівці Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції, актовий запис № 329.

Після розірвання шлюбу малолітню дочку ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , залишено проживати з батьком ОСОБА_1 на його самостійному вихованні та утриманні.

Встановлено факт самостійного виховання та утримання ОСОБА_1 малолітньої дочки ОСОБА_4 .

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, від якого мають дочку ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .

Суд установив, що спільне життя сторін не склалося, спільного господарства вони не ведуть, шлюбні відносини фактично припинені, а примирення між ними неможливе. Подальше збереження шлюбу суперечить інтересам сторін, у зв`язку з чим суд дійшов висновку про наявність підстав для його розірвання.

Також суд виходив з того, що між батьками відсутній спір щодо місця проживання дитини, сторони досягли згоди стосовно її проживання та утримання, а після припинення фактичних шлюбних відносин малолітня дочка проживає разом із батьком.

Звертаючись до суду, позивач зазначав, що дитина перебуває на його утриманні та вихованні, а встановлення факту самостійного виховання необхідне для захисту прав та інтересів дитини, оформлення документів щодо соціальної допомоги, зміни місця проживання дитини без документального оформлення згоди матері, отримання гарантій у сфері трудових відносин та реалізації права одинокого батька на першочергове отримання житла.

Оскільки обставини самостійного виховання та утримання дитини визнавалися обома сторонами, а підстав сумніватися у добровільності та достовірності такого визнання суд не встановив, він дійшов висновку про доведеність зазначеного факту та задовольнив позов у цій частині.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги

В апеляційній скарзі ІНФОРМАЦІЯ_5 (далі – ІНФОРМАЦІЯ_6 ) просить рішення Першотравневого районного суду міста Чернівців від 20 січня 2025 року в частині залишення малолітньої дитини проживати із позивачем на його самостійному вихованні та утриманні, встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні цих вимог.

Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу

ІНФОРМАЦІЯ_6 в апеляційній скарзі посилається на те, що суд ухвалюючи рішення у справі вирішив питання про його права та обов`язки.

Зокрема у зв`язку із встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини позивачем, у останнього, як військовозобов`язаного, виникло право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, відповідно до статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII (далі – Закон № 3543-XII).

Норми статті 23 Закону № 3543-XII є імперативними, та з виникненням обставин передбачених нею, у військовозобов`язаного виникає право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, а у відповідного структурного підрозділу ТЦК та СП виникає обов`язок щодо надання позивачу такої відстрочки, а тому оскаржуване рішення безпосередньо впливає на обов`язки ІНФОРМАЦІЯ_7 .

Відповідно до пункту четвертого частини третьої статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо суд прийняв судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі.

Звертає увагу на те, що вирішуючи спір по суті суд першої інстанції не врахував, що доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.

Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов`язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини.

Проте за обставин цієї справи позивачем не доведено, а судом не встановлено обставин, які б свідчили про неможливість виконання відповідачкою обов`язків щодо виховання та утримання дитини, які покладені на неї згідно із законом, що є підставою для відмови у позові.

Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє Ювченко А. В., просив закрити апеляційне провадження за апеляційною скаргою ІНФОРМАЦІЯ_1 , а в разі продовження апеляційного розгляду - відмовити у задоволенні апеляційної скарги та залишити рішення суду першої інстанції без змін.

Відзив мотивований тим, що апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_6 подано 16 квітня 2026 року, тобто після спливу більш ніж одного року з дня ухвалення рішення Першотравневого районного суду м. Чернівців від 20 січня 2025 року. Представник позивача зазначав, що наведені апелянтом причини пропуску строку не є поважними, оскільки про існування оскаржуваного рішення ІНФОРМАЦІЯ_8 було відомо значно раніше.

На обґрунтування цих доводів зазначав, що саме на підставі рішення Першотравневого районного суду м. Чернівців від 20 січня 2025 року ІНФОРМАЦІЯ_9 04 березня 2025 року було видано ОСОБА_1 довідку № 4577 про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації як батькові, який самостійно виховує та утримує дитину віком до 18 років. Крім того, ОСОБА_1 додатково надсилав до ІНФОРМАЦІЯ_10 копію зазначеного рішення суду, а факт надання відстрочки неодноразово відображався у системі «Резерв+». На думку позивача, з огляду на структурну та функціональну підпорядкованість міських територіальних центрів комплектування обласному ТЦК та СП, останній не міг не бути обізнаним про існування та зміст цього рішення.

Також вказував, що ІНФОРМАЦІЯ_6 не є належним суб`єктом апеляційного оскарження у цій справі, оскільки рішенням суду першої інстанції не вирішувалися питання про його права, свободи, інтереси чи обов`язки. Зазначав, що предметом спору були виключно сімейні правовідносини між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , а розірвання шлюбу, визначення проживання дитини разом із батьком та встановлення факту її самостійного виховання і утримання.

Наголошував, що питання надання відстрочки від призову врегульовані Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 2024 року № 560, а судове рішення є лише одним із доказів сімейного стану особи. Тому оскаржуване рішення не породжує для ІНФОРМАЦІЯ_7 жодних правових наслідків та не покладає на нього будь-яких обов`язків.

Вважає, що висновок суду першої інстанції про самостійне виховання та утримання малолітньої ОСОБА_4 відповідає встановленим обставинам справи та підтверджується належними і допустимими доказами. Зокрема, посилався на свідоцтво про народження дитини, довідку житлово-будівельного кооперативу про спільне проживання батька та дитини, довідку закладу дошкільної освіти № 52 «Веселі стежинки», відповідно до якої батько бере активну участь у вихованні дитини, особисто приводить і забирає її із закладу освіти, тоді як мати дитини за весь час її відвідування садочка жодного разу не з`являлася.

Крім того, ОСОБА_2 позов визнала повністю, не заперечувала проти проживання дитини разом із батьком та встановлення факту її самостійного виховання і утримання, у зв`язку з чим між батьками був відсутній будь-який спір щодо дитини.

Також вказував на безпідставність посилань апелянта на постанову Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22, оскільки у зазначеній справі вирішувалося питання встановлення факту в порядку окремого провадження, тоді як спір у цій справі розглядався в порядку позовного провадження за участю обох батьків дитини.

Окремо зазначав, що задоволення апеляційної скарги фактично суперечитиме найкращим інтересам дитини, оскільки позбавлятиме малолітню ОСОБА_4 правової визначеності щодо її фактичного проживання та виховання батьком.

Мотивувальна частина

Обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій

З березня 2022 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, що підтверджується наявним в матеріалах справи оригіналом свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 (а. с. 7).

У шлюбі народилася дочка ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 (а. с. 8).

17 грудня 2024 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір між батьками щодо здійснення батьківських прав та визначення місця проживання дитини, участь батьків у вихованні дітей, посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Чернівецької області Новосельською І. Л. (а. с. 16).

Позивач вказував на те, що спільна малолітня дочка ОСОБА_4 проживає разом з ним за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 5).

Під час розгляду справи у суді першої інстанції ОСОБА_2 позов ОСОБА_1 та обставини, на які позивач посилався як на підставу своїх вимог, визнала у повному обсязі (а. с. 31).

На виконання вимог ухвали Чернівецького апеляційного суду від 29 червня 2026 року Виконавчий комітет Чернівецької міської ради як орган опіки та піклування у заяві від 10 липня 2026 року повідомив про недоцільність надання висновку про розв`язання спору між сторонами, оскільки в даному випадку спір відсутній, що зокрема підтверджується наявним в матеріалах справи договором між батьками щодо здійснення батьківських прав та визначення місця проживання дитини, участь батьків у вихованні дітей від 17 грудня 2024 року.

Позиція апеляційного суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при ухваленні постанови

Відповідно до частини першої статті 17 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках – на касаційне оскарження судового рішення.

Згідно з частиною третьою статті 18 ЦПК України обов`язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.

За змістом частини першої статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Аналіз частини першої статті 352 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що ця норма визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення і які поділяються на дві групи – учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов`язків (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Суд апеляційної інстанції має процесуальну можливість зробити висновок щодо вирішення чи невирішення судом першої інстанції питання про права та інтереси особи, яка не брала участі у справі, лише в межах відкритого апеляційного провадження. Якщо такі обставини не підтвердяться, апеляційне провадження підлягає закриттю на підставі пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 17 лютого 2020 року у справі № 668/17285/13-ц (провадження № 61-41547сво18)).

У справі, що переглядається, рішення Першотравневого районного суду міста Чернівців від 20 січня 2025 року, в частині залишення малолітньої дитини проживати із позивачем на його самостійному вихованні та утриманні, встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини, в апеляційному порядку оскаржив ІНФОРМАЦІЯ_6 , як особа, яка не брала участі у розгляді справи у суді першої інстанції.

Щодо вирішення судом першої інстанції питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки ІНФОРМАЦІЯ_7 у спірних правовідносинах

Перевіряючи наявність передбачених законом підстав для апеляційного перегляду справи за скаргою особи, яка не брала участі у справі, колегія суддів виходить із наступного.

На відміну від оскарження судового рішення учасниками справи, особа, яка не брала участі у справі, має довести наявність у неї правового зв`язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності таких критеріїв: вирішення судом питання про її право, інтерес, обов`язок, і такий зв`язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним. Водночас судове рішення, оскаржуване особою, яка не брала участі у справі, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та обов`язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та ухвалення рішення судом першої інстанції є заявник, або в рішенні міститься судження про права та обов`язки цієї особи у відповідних правовідносинах, або рішення впливає на права та обов`язки такої особи.

Зазначене узгоджується із висновками Верховного Суду, наведеними у постанові від 13 березня 2024 року у справі № 587/847/23 (провадження № 61-9522св23).

Верховний Суд у постанові від 20 січня 2020 року у справі № 2-1426/08 зробив висновок про те, що особи, які не брали участі у справі, мають право оскаржити в апеляційному порядку ті судові рішення, які безпосередньо встановлюють, змінюють, обмежують або припиняють права або обов`язки цих осіб. Судове рішення слід вважати таким, яким вирішено питання про права та обов`язки осіб, яких не було залучено до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки або судження суду про права та обов`язки цих осіб або в резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов`язки цих осіб. Будь-який інший правовий зв`язок між скаржником і сторонами спору не є підставою для висновку про вирішення судом питань про права та обов`язки цієї особи.

Під час вирішення питання, чи прийнято оскаржуване рішення про права, обов`язки, свободи чи інтереси особи, яка не брала участі в справі, суд має з`ясувати, чи буде в зв`язку із прийняттям судового рішення з цієї справи таку особу наділено новими правами чи покладено на неї нові обов`язки, або змінено її наявні права та/або обов`язки, або позбавлено певних прав, свобод та/або обов`язків у майбутньому (див. постанову Верховного Суду від 25 вересня 2024 року у справі № 621/626/18 (провадження № 61-8786св24).

ІНФОРМАЦІЯ_6 обґрунтовуючи покладення на нього нових обов`язків у зв`язку з ухваленням судового рішення у цій справі вказував на те, що встановлення факту самостійного виховання та утримання позивачем дитини, як військовозобов`язаною особою чоловічої статі в умовах воєнного стану, є безумовною підставою для отримання відстрочки від мобілізації.

Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України відповідно до статті 65 Конституції України, статті 1 Закону № 2232-XII, статті 17 Закону України від 06 грудня 1991 року № 1932-XII «Про оборону України» (далі – Закон № 1932-XII).

Конституційний Суд України у рішенні від 25 квітня 2019 року № 1-р(II)/2019 у справі № 3-14/2019(402/19, 1737/19) вказав на те, що зі змісту статей 17, 65 Конституції України вбачається, що захист держави, забезпечення її безпеки є найважливішими функціями всього Українського народу. Військова служба – це конституційний обов`язок громадян України, який полягає у забезпеченні оборони України, захисті її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності. … Військовій службі передує необхідність виконання конституційного військового обов`язку, що передбачає проходження громадянами України військової служби (добровільно чи за призовом). – рішення КСУ від 25 квітня 2019 року № 1-р(II)/2019 у справі № 3-14/2019(402/19, 1737/19).

24 лютого 2022 року Указом Президента України № 64/2022 в Україні введений воєнний стан у зв`язку зі збройним нападом російської федерації, який триває і тепер.

24 лютого 2022 року Указом Президента України № 69/2022 оголошено проведення загальної мобілізації.

Відповідно до статті 4 Закону України від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» організація і порядок проведення мобілізаційної підготовки та мобілізації визначаються цим Законом, актами Президента України та Кабінету Міністрів України.

Законом України від 11 квітня 2024 року № 3633-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку» внесено зміни до Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» (далі – Закон № 3543-XII) та Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» (далі – Закон № 2232-XII), зокрема:

– пункт 4 частини першої статті 23 Закону № 3543-XII викладено у наступній редакції: не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов`язані жінки та чоловіки, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 Сімейного кодексу України;

– абзац шостий пункту 2 частини дванадцятої статті 26 Закон № 2232-XII викладено у наступній редакції: під час дії воєнного стану військовослужбовці звільняються з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин на таких підставах військовослужбовці, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 Сімейного кодексу України.

Диспозиція частини першої статті 23 Закону № 3543-XII та частини дванадцятої статті 26 Закону № 2232-XII зі змінами містить імперативний припис стосовно того, що підстава для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та/або звільнення з військової служби особи, яка самостійно виховує та утримує дитину, має бути встановлена виключно за рішенням суду.

Зазначене узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 02 квітня 2025 року у справі № 127/3622/24 (провадження № 61-12634св24).

Згідно з приписами статті 11 ЦПК України суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

В даному випадку вирішення приватноправового спору між позивачем та відповідачкою з пред`явленням вимоги про встановлення факту самостійного виховання та утримання позивачем малолітньої дитини, що є підставою для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та/або звільнення з військової служби, перебуває у сфері виконання публічного обов`язку із захисту незалежності та територіальної цілісності України, тобто стосуються інтересів саме держави.

Приватно-правовий інструментарій (зокрема, позов про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини без залучення відповідного представника держави) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов`язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин. У разі використання приватно-правового інструментарію не для захисту цивільних прав та інтересів, а для невиконання публічних обов`язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин, судове рішення стосується прав, інтересів та (або) обов`язків держави.

Зазначене узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 22 січня 2025 року у справі № 495/432/23 (провадження № 61-17548св23), від 19 листопада 2025 року у справі № 725/158/25 провадження № 61-7345св25).

Пунктом 1 Положенням про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 23 лютого 2022 року № 154 (далі – Положення № 154), визначено, що територіальні центри комплектування та соціальної підтримки є органами військового управління, що забезпечують виконання законодавства з питань військового обов`язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації. Територіальні центри комплектування та соціальної підтримки утворюються в Автономній Республіці Крим, областях, мм. Києві та Севастополі, інших містах, районах, районах у містах.

При цьому до завдань покладених на територіальні центри комплектування та соціальної підтримки віднесено зокрема виконання законодавства з питань військового обов`язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації, керівництво військовим обліком призовників, військовозобов`язаних та резервістів на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, здійснення контролю за його станом, направлення громадян України для проходження базової військової служби, призову громадян на військову службу, підготовка та проведення в особливий період мобілізації людських і транспортних ресурсів, здійснення інших заходів з питань оборони відповідно до законодавства (пункт 8 Положення № 154).

З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів приходить до висновку, що рішенням суду першої інстанції в частині залишення малолітньої дитини проживати із позивачем на його самостійному вихованні та утриманні, встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини вирішено питання про права та обов`язки держави. У спірних правовідносинах саме ІНФОРМАЦІЯ_6 як орган військового управління, покликаний захищати інтереси держави.

Доводи апеляційної скарги про наявність права на оскарження рішення суду першої інстанції в частині залишення малолітньої дитини проживати із позивачем на його самостійному вихованні та утриманні, встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини знайшли своє підтвердження.

Щодо вирішення позовних вимог про залишення малолітньої дитини проживати із позивачем на його самостійному вихованні та утриманні, встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини

Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_7 слід задовольнити з наступних підстав.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржуване рішення суду першої інстанції не відповідає зазначеним вище вимогам процесуального закону з огляду на наступне.

Щодо порушення судом першої інстанції норм процесуального права

Як вбачається з мотивувальної частини цієї постанови, апеляційний суд прийшов до висновку, що суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про залишення малолітньої дитини проживати із позивачем на його самостійному вихованні та утриманні, встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини, вирішив питання про права та обов`язки держави, яка у спірних правовідносинах представлена ІНФОРМАЦІЯ_6 як органом військового управління, покликаним захищати інтереси держави.

Відповідно до вимог пункту 4 частини третьої статті 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо суд прийняв судове рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі.

Вказані підстави для скасування рішення суду в частині залишення малолітньої дитини проживати із позивачем на його самостійному вихованні та утриманні, встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини, підтвердилися за наслідком перевірки доводів апеляційної скарги ІНФОРМАЦІЯ_7 .

Окрім цього, судом першої інстанції не дотримано вимоги частини четвертої статті 19 СК, відповідно до якої при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, виселення дитини, зняття дитини з реєстрації місця проживання, визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов`язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою.

За обставин цієї справи орган опіки та піклування до участі у розгляді справи у суді першої інстанції не залучався, висновку щодо розв`язання спору, як того вимагає частина п`ята статті 19 СК України, не надавав.

Враховуючи допущені судом при розгляді цієї справи порушення норм процесуального та неправильне застосування норм матеріального права, за правилом частини четвертої статті 367 ЦПК України, суд вважає за необхідне вийти за межі доводів апеляційної скарги.

Щодо вирішення спору по суті

Згідно зі статтею 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

У частині першій статті 4 ЦПК України зазначено, що кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Статтею 51 Конституції України визначено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Відповідно до частини дев`ятої статті 7 СК України сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Частиною першою статті 121 СК України передбачено, що права та обов`язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.

Статтею 141 СК встановлено рівність прав та обов`язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.

Згідно з положеннями частини другої статті 150 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.

Відповідно до частин першої-четвертої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.

Згідно з частиною другою статті 159 СК України під час вирішення спору щодо участі одного з батьків у вихованні дитини береться до уваги ставлення батьків до виконання своїх обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення, в тому числі стан психічного здоров`я одного з батьків, зловживання ним алкогольними напоями або наркотичними засобами.

Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.

У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.

Так, ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України).

З настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися.

Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється.

Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.

СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов`язків, якими є, зокрема, обов`язки щодо виховання дитини.

Частиною першою статті 152 СК України встановлено, що право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом.

Відповідно до частин третьої, четвертої статті 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.

Доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.

Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов`язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини.

Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22.

Також статтею 180 СК України встановлено обов`язок батьків утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

Закон не обмежує батьків дитини у визначенні способів виконання ними обов`язку утримувати дитину та надає можливість врегулювати це питання за їх спільною домовленістю (частина перша статті 181 СК України).

Вказаний підхід закріплений і в інших нормах СК України, відповідно до яких: за домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі (частина друга статті 181 СК України); батьки мають право укласти договір про сплату аліментів на дитину, у якому визначити розмір та строки виплати. Умови договору не можуть порушувати права дитини, які встановлені цим Кодексом (частина перша статті 189 СК України).

Отже, свобода розсуду батьків у цьому питанні не є необмеженою та підпорядковується припису частини першої статті 9 СК України за змістом якого подружжя, батьки дитини, батьки та діти, інші члени сім`ї та родичі, відносини між якими регулює цей Кодекс, можуть врегулювати свої відносини за домовленістю (договором), якщо це не суперечить вимогам цього Кодексу, інших законів та моральним засадам суспільства.

З урахуванням вищевикладеного колегія суддів приходить до висновку, що домовленість про покладення обов`язку щодо виховання та утримання дитини лише на одного із батьків, як і визнання відповідачкою позову у частині самостійного виховання та утримання батьком дитини, за відсутності для цього об`єктивних підстав суперечить закону та моральним засадам суспільства, а також порушує права та інтереси дитини, а тому не може бути прийнята судом за будь-яких обставин.

Виключення з цього правила (у частині обов`язку батьків утримувати дитину до досягнення нею повноліття) передбачено зокрема положеннями статті 188 СК України (наявність доходу у дитини, який надає змогу повністю забезпечити її потреби та перевищує дохід кожного з батьків), статті 190 СК України (укладення договору про припинення права на аліменти для дитини у зв`язку з передачею права власності на нерухоме майно).

Згідно з частинами першою-третьою статті 12, частинами першою п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).

Звертаючись за захистом своїх прав позивач в тому числі заявив вимоги про залишення малолітньої дитини проживати із позивачем на його самостійному вихованні та утриманні, встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини.

У справі, що переглядається, судами встановлено, що малолітня дочка ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , проживає разом з батьком.

Верховний Суд у постановах від 13 березня 2024 року у справі № 495/2284/23 (провадження № 61-17583св23), від 22 січня 2025 року у справі № 495/432/23 (провадження № 61-17548св23) вкотре наголосив, що дії учасників сімейних правовідносин мають бути добросовісними, характеризуватися чесністю, відкритістю й повагою до інтересів інших членів суспільства. Водночас учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками сімейних відносин для уникнення виконання встановлених законом обов`язків. Зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа використовувала право на зло; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб, держави (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов: настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які потерпають від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи/осіб.

З наведених мотивів колегія суддів вважає помилковим висновок суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позовної вимоги ОСОБА_1 про залишення малолітньої дитини проживати із позивачем на його самостійному вихованні та утриманні, встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини, оскільки позивач не надав належних та допустимих доказів винної поведінки та ухилення відповідачки від виконання своїх батьківських обов`язків і судом не встановлено обставин, які б свідчили про те, що ОСОБА_2 не бажає спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, остаточно і свідомо самоусунулася від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини.

При цьому колегія суддів враховує, що залишення малолітньої дитини проживати із позивачем на його самостійному вихованні та утриманні, встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини впливатиме на права та законні інтереси відповідачки, як матері дитини, оскільки у такий спосіб буде засвідчено невиконання чи неналежне виконання нею своїх обов`язків, що є підставою для негативних наслідків, таких як стягнення аліментів, позбавлення батьківських прав та інше.

З матеріалів справи вбачається, що 17 грудня 2024 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір між батьками щодо здійснення батьківських прав та визначення місця проживання дитини, участь батьків у вихованні дітей, посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Чернівецької області Новосельською І. Л., за умовами якого сторони досягли згоди про наступне: піклуватися про здоров`я дитини, брати участь у вихованні дитини, забезпечити дитині достатній рівень освіти незалежно від стосунків сторін (пункт 3.1.1 договору); брати участь у вихованні та духовному розвитку дитини, незалежно від стосунків батьків (пункт 3.1.2 договору).

Аналіз цих та інших умов договору дає підстави для висновку, що сторони обумовили здійснення саме спільних прав та обов`язків щодо виховання дитини.

Колегія суддів зауважує, що вказаний договір не свідчить про те, що відповідачка відмовляється від утримання та виховання своєї дитини, а надані позивачем докази підтверджують лише обставини проживання дочки разом з батьком, що сторонами не заперечується, однак ці докази жодним чином не підтверджують факт ухилення матері від участі у вихованні дочки.

У цій справі колегія суддів наголошує, що сама лише обставина проживання дитини з одним із батьків не підтверджує факту самостійного виховання ним/нею дитини, на що неодноразово звертав увагу в своїй практиці Верховний Суд (див. зокрема постанови Верховного Суду від 13 листопада 2025 року у справі № 592/20023/23 (провадження № 61-12694св25), від 20 січня 2026 року у справі № 137/1845/24 (провадження № 61-14408св25).

Фактично позивач у цій справі намагається застосувати способи захисту сімейних прав, інтересів дитини, з метою ухилення від виконання військового обов`язку (проходження військової служби).

Отже, суд першої інстанції прийшов до помилкового висновку у цій справі про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про залишення малолітньої дитини проживати із позивачем на його самостійному вихованні та утриманні, встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини.

Щодо заперечень проти поновлення строку, доводів відзиву та клопотання про закриття апеляційного провадження

07 травня 2026 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діє Ювченко А. В., подав заперечення проти клопотання ІНФОРМАЦІЯ_7 про поновлення строку на апеляційне оскарження, у яких просив відмовити у поновленні цього строку та у відкритті апеляційного провадження.

Водночас ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 24 квітня 2026 року ІНФОРМАЦІЯ_8 уже було поновлено строк на апеляційне оскарження рішення Першотравневого районного суду міста Чернівців від 20 січня 2025 року та відкрито апеляційне провадження.

У подальшому у відзиві на апеляційну скаргу представник позивача просив закрити апеляційне провадження, посилаючись на ті самі обставини щодо пропуску апелянтом строку на апеляційне оскарження та його обізнаності про оскаржуване рішення.

Перевіривши наведені доводи та подані на їх підтвердження документи, колегія суддів не знаходить підстав для закриття апеляційного провадження.

Підстави закриття апеляційного провадження визначені частиною першою статті 362 ЦПК України. Зазначена норма не передбачає можливості закриття апеляційного провадження у зв`язку з помилковим поновленням строку на апеляційне оскарження та відкриттям апеляційного провадження.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10 вересня 2025 року у справі № 601/485/23 (провадження № 14-139цс24) зазначила, що процесуальний закон не передбачає можливості закриття апеляційного провадження з підстави його помилкового відкриття. Безпідставне поновлення строку на апеляційне оскарження може бути перевірене судом касаційної інстанції разом із постановою апеляційного суду по суті спору, однак апеляційний суд не наділений повноваженнями переглядати власну ухвалу про поновлення строку та відкриття апеляційного провадження.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 358 ЦПК України передбачене цією нормою обмеження щодо апеляційного оскарження судового рішення після спливу одного року з дня складення його повного тексту не застосовується у разі подання апеляційної скарги особою, не повідомленою про розгляд справи або не залученою до участі в ній, якщо суд ухвалив рішення про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки.

ІНФОРМАЦІЯ_6 до участі у розгляді справи судом першої інстанції не залучався, про розгляд справи не повідомлявся, копія оскаржуваного рішення йому не надсилалася. Як установлено вище, оскаржуваним рішенням вирішено питання, що стосується інтересів та обов`язків держави у сфері мобілізаційної підготовки та мобілізації, а також здійснення ІНФОРМАЦІЯ_6 визначених законом повноважень у спірних правовідносинах. Отже, у цьому випадку підлягає застосуванню виняток, передбачений пунктом 1 частини другої статті 358 ЦПК України.

Згідно з пунктом 1 Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23 лютого 2022 року № 154, міські та об`єднані міські територіальні центри комплектування та соціальної підтримки для цілей цього Положення належать до районних територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки.

Відповідно до пункту 7 Положення № 154 районні територіальні центри комплектування та соціальної підтримки є відокремленими підрозділами відповідних обласних територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки.

Водночас організаційна підпорядкованість ІНФОРМАЦІЯ_10 апелянту не встановлює конкретної дати, з якої уповноважені посадові особи ІНФОРМАЦІЯ_7 отримали повний текст оскаржуваного судового рішення та реальну можливість ознайомитися з матеріалами справи, а також не доводить наведення апелянтом у заяві про поновлення строку завідомо неправдивих відомостей.

Також колегія суддів не знаходить підстав для залишення апеляційної скарги без розгляду, у зв`язку з помилковим поновленням ІНФОРМАЦІЯ_8 строку на апеляційне оскарження, оскільки про ухвалення судом першої інстанції рішення у цій справі апелянт міг дізнатися значно раніше, ніж зазначив у заяві про поновлення строку на апеляційне оскарження, зокрема у зв`язку з наданням на підставі оскаржуваного рішення відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації.

Вказана обставина, на думку позивача, свідчить про зловживання особою, яка подала апеляційну скаргу, своїми процесуальними правами.

Колегія суддів не погоджується з такими доводами з огляду на таке.

Оцінюючи звернення ІНФОРМАЦІЯ_7 як особи, яка не брала участі у справі, з апеляційною скаргою після спливу значного строку з дня ухвалення рішення суду першої інстанції на предмет наявності підстав для визнання таких дій зловживанням процесуальними правами, колегія суддів враховує усталену позицію Верховного Суду про те, що процесуальному праву притаманний принцип процесуальної доброї совісті. Принцип процесуальної доброї совісті навряд чи має толерувати непостійність учасників процесу, а навпаки покликаний забезпечити послідовну поведінку учасників спору. Адже суд не є місцем для «безцеремонної процесуальної гри» (подібні висновки наведені у постановах Верховного Суду від 30 травня 2024 року у справі № 229/7156/19, від 22 січня 2025 року у справі № 757/22295/17-ц, постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 04 листопада 2024 року у справі № 532/1550/23).

Доволі важко провести межу між правомірною реалізацією особою процесуальних прав і зловживанням такими правами, оскільки зовні вони виглядають однаково. Основним критерієм для висновку про визнання дій зловживанням процесуальними правами є їх невідповідність завданню цивільного судочинства, яким є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України).

Близькі за змістом висновки викладені у постанові Верховного Суду від 24 січня 2022 року у справі № 911/2737/17.

Зловживання правом - це свого роду спотворення права. У цьому випадку особа надає своїм діям повну видимість юридичної правильності, використовуючи насправді свої права з метою, протилежною тій, яку переслідує позитивне право (аналогічні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 08 травня 2018 року у справі № 910/1873/17).

Правовідносини суду з кожним учасником процесу підпорядковані досягненню головної мети - ухваленню законного та обґрунтованого рішення, а також створенню особам, які беруть участь у справі, процесуальних умов для забезпечення захисту їхніх прав, а також прав та інтересів інших осіб. Процесуальні права надаються законом особам, які беруть участь у процесі, для сприяння суду у розгляді справи та правильному вирішенні спору. І кожного разу, коли сторона у справі вчиняє будь-яку процесуальну дію не з цією метою, а задля досягнення сторонніх цілей, зокрема для введення суду в оману, затягування розгляду справи чи створення перешкод опоненту, вона виходить за межі дійсного змісту свого права, тобто зловживає ним (аналогічні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 12 серпня 2019 року у справі № 905/945/18).

Під зловживанням процесуальними правами слід розуміти особливу форму процесуального правопорушення, тобто умисні недобросовісні дії учасників судового процесу, що супроводжуються порушенням умов здійснення суб`єктивних процесуальних прав, вчиняються лише з видимістю реалізації таких прав, пов`язані з обманом стосовно відомих обставин справи, спрямовані на обмеження можливості реалізації або порушення прав інших осіб, які беруть участь у справі, а також мають на меті перешкодити суду розглянути і вирішити справу.

У будь-якому разі, з огляду на принципи верховенства права і справедливості, рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, функції судової системи та гарантії судочинства, процесуальні засоби не можуть застосовуватися виключно задля забезпечення інтересів лише однієї зі сторін справи. Адже суд, розглядаючи позов або заяву конкретної особи, не обслуговує її інтереси, а діє відповідно до принципу верховенства права, справедливості та завдань судочинства.

Близькі за змістом висновки викладені у постанові Верховного Суду від 24 вересня 2024 року у справі № 918/822/23 (559/2823/23).

Відповідно до частини третьої статті 44 ЦПК України, якщо подання скарги, заяви чи клопотання визнається зловживанням процесуальними правами, суд з урахуванням обставин справи має право залишити без розгляду або повернути скаргу, заяву чи клопотання.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10 вересня 2025 року у справі № 601/485/23 звернула увагу на те, що подання апеляційної скарги з пропуском строку та зазначення у клопотанні про його поновлення неправдивих відомостей про дату отримання судового рішення, спрямоване на неправомірне отримання процесуального права на апеляційне оскарження поза межами встановлених законом строків, може бути визнане зловживанням процесуальними правами.

Враховуючи наведені правові позиції та конкретні обставини цієї справи, колегія суддів акцентує увагу на тому, що факт обізнаності ІНФОРМАЦІЯ_7 з оскаржуваним судовим рішенням заявник пов`язував із наданням йому на підставі цього рішення відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації. Водночас, ініціюючи відповідне судове провадження та заявляючи вимоги, задоволення яких надало йому можливість отримати таку відстрочку, позивач достовірно був обізнаний із дійсним змістом цих правовідносин, як і з фактичною метою, задля якої було використано звернення до суду.

Незалучення судом першої інстанції до участі у справі ІНФОРМАЦІЯ_7 як особи, наділеної процесуальною дієздатністю щодо захисту інтересів держави у цьому судовому процесі, об`єктивно унеможливило досягнення визначеного у частині першій статті 2 ЦПК України завдання цивільного судочинства.

У цій частині колегія суддів враховує, що внаслідок незалучення до участі у справі особи, щодо прав, свобод, інтересів та (або) обов`язків якої суд вирішив питання, така особа фактично позбавляється можливості користуватися правами, передбаченими ЦПК України, зокрема правом на апеляційне оскарження судового рішення у встановлені законом строки.

Суд апеляційної інстанції, поновлюючи ІНФОРМАЦІЯ_8 строк на апеляційне оскарження, виходив із того, що оцінювати наявність або відсутність поважних причин пропуску строку на апеляційне оскарження особою, яка не брала участі у розгляді цієї справи судом першої інстанції, слід у контексті того, чи пропущено цей строк із моменту, коли така особа ознайомилася з повним текстом судового рішення або отримала його копію, а також одержала реальну можливість ознайомитися з матеріалами відповідної судової справи. Момент ознайомлення зі справою та (або) з повним текстом оскаржуваного судового рішення має бути встановлений судом достеменно, а висновки з цього приводу не можуть ґрунтуватися на припущеннях.

Верховний Суд у постанові від 02 квітня 2025 року у справі № 127/3622/24 (провадження № 61-12634св24) звернув увагу на те, що законодавець, враховуючи наявні життєві ситуації в умовах війни, розширив перелік підстав, за яких особа, яка самостійно виховує та утримує дитину, може звільнитися з військової служби без позбавлення іншого з батьків батьківських прав, з урахуванням неможливості реалізації ним своїх батьківських прав та обов`язків в умовах війни та (або) надання такій особі соціального статусу одинокого батька чи матері у разі відсутності іншого з батьків тощо.

Враховуючи наведене, у цій категорії справ можливість особи, яка не була залучена до участі у справі, дізнатися про ухвалене судом рішення не завжди має наслідком автоматичну можливість зробити висновки про законність та обґрунтованість такого рішення і надалі реалізувати право на його апеляційне оскарження, особливо за умови необізнаності повною мірою з фактичними підставами позову чи заяви, обґрунтуванням заявлених вимог та доказами, поданими на їх підтвердження.

Верховний Суд у постанові від 01 липня 2026 року у справі № 725/6420/25 (провадження № 61-5692св26) дійшов висновку, що сам факт можливого отримання інформації про існування судового рішення не є тотожним отриманню його повного тексту та не свідчить про початок перебігу строку на апеляційне оскарження.

З урахуванням наведеного колегія суддів доходить висновку, що сам факт надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі судового рішення, яке оскаржується після спливу значного строку, не є безумовною підставою для визнання таких дій зловживанням процесуальними правами, особливо з урахуванням того, що відповідно до закону до повноважень ІНФОРМАЦІЯ_7 , який наділений процесуальною дієздатністю щодо захисту інтересів держави у судовому процесі у спірних правовідносинах, не належить прийняття рішення про надання особі відповідної відстрочки.

У цьому випадку оцінка добросовісності здійснення процесуальних прав щодо звернення з апеляційною скаргою особою, яка не була залучена до участі у справі, повинна також здійснюватися з урахуванням поведінки інших учасників справи, зокрема заявника, який з огляду на обставини цієї справи не тільки не міг не знати про наслідки ухваленого за результатами розгляду справи судового рішення, а й усвідомлював фактичну мету свого звернення до суду.

З урахуванням наведеного колегія суддів не знаходить підстав для визнання дій ІНФОРМАЦІЯ_7 щодо подання заяви про поновлення строку на апеляційне оскарження та наведених у ній підстав для такого поновлення зловживанням процесуальними правами і, як наслідок, для залишення апеляційної скарги без розгляду.

Також Верховний Суд у постанові від 28 січня 2026 року у справі № 947/37166/23 (провадження № 61-10377св25), вирішуючи питання щодо наявності у військової частини права на апеляційне оскарження, погодився з висновком суду апеляційної інстанції про те, що суд першої інстанції ухвалив рішення, яке стосується порядку звільнення військовослужбовця з військової служби, а отже, прав та обов`язків військової частини, у складі якої позивач проходить військову службу, тому апеляційний суд правильно переглянув оскаржуване судове рішення по суті.

Близькі за змістом висновки наведені у постанові Верховного Суду від 01 квітня 2026 року у справі № 497/132/23 (провадження № 61-16139св25).

Щодо наявності у ІНФОРМАЦІЯ_7 права на апеляційне оскарження судом уже наведено вичерпні мотиви, виходячи з яких рішенням суду першої інстанції про залишення малолітньої дитини проживати із позивачем на його самостійному вихованні та утриманні, встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини вирішено питання, що стосується інтересів держави та здійснення визначених законом повноважень ІНФОРМАЦІЯ_6 як органом військового управління, а отже, останній наділений правом на апеляційне оскарження такого рішення.

За таких обставин клопотання ОСОБА_1 , в інтересах якого діє ОСОБА_5 , про закриття апеляційного провадження задоволенню не підлягає.

Інші доводи відзиву на апеляційну скаргу не спростовують висновків колегії суддів щодо відсутності підстав для закриття апеляційного провадження та залишення апеляційної скарги без розгляду.

Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги

Згідно з пунктом 4 частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Враховуючи наведене вище, рішення суду першої інстанції в частині залишення малолітньої дитини проживати із позивачем на його самостійному вихованні та утриманні, встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини ухвалено з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, а тому його слід скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні цих позовних вимог.

Щодо розподілу судових витрат

Відповідно до частин першої, тринадцятої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Предметом позову у справі є три вимоги немайнового характеру: 1) розірвання шлюбу; 2) визначення місця проживання малолітньої дитини; 3) встановлення факту, що має юридичне значення.

За подання позову у цій справі підлягав сплаті судовий збір у розмірі 3 633 гривні 60 копійок (3 028,00 х 0,4 х 3).

Проте позивачем сплачено судовий збір у розмірі 1 816 гривень 80 копійок. Рішення суду першої інстанції по суті спору переглядалося лише в частині залишення малолітньої дитини проживати із позивачем на його самостійному вихованні та утриманні, встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини, в зв`язку з чим несплачений ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 1 816 гривень 80 копійок підлягає стягненню в дохід держави.

Як вбачається з мотивувальної частини цієї постанови у задоволенні позовних вимог про залишення малолітньої дитини проживати із позивачем на його самостійному вихованні та утриманні, встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини відмовлено.

За подання апеляційної скарги, з урахуванням її подачі в електронній формі, ІНФОРМАЦІЯ_6 підлягав сплаті судовий збір у розмірі 2 906 гривень 88 копійок (2 422,40 х 150% х 0,8).

Проте, ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 24 квітня 2026 року ІНФОРМАЦІЯ_8 відстрочено сплату судового збору у розмірі 2 906 гривень 88 копійок за подання до суду апеляційної скарги до ухвалення судового рішення у справі № 725/12174/24.

ІНФОРМАЦІЯ_6 докази сплати судового збору у вищевказаному розмірі до суду апеляційної інстанції не подавалися.

Відповідно до частини другої статті 136 ЦПК України якщо у встановлений судом строк судові витрати не будуть сплачені, заява відповідно до статті 257 ЦПК України залишається без розгляду, або витрати стягуються за судовим рішенням у справі, коли сплата судових витрат була відстрочена або розстрочена до ухвалення цього рішення.

З урахуванням вищевикладеного, за наслідками перегляду справи у суді апеляційної інстанції з ОСОБА_1 в дохід держави підлягають стягненню судові витрати у виді судового збору у сумі 4 723 гривні 68 копійок (1 816,80 + 2 906,88).

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, Чернівецький апеляційний суд

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 задовольнити.

Рішення Першотравневого районного суду міста Чернівців від 20 січня 2025 року в частині залишення малолітньої дочки ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 проживати разом з батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , на його самостійному вихованні та утриманні, встановлення факту самостійного виховання та утримання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , малолітньої дочки ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні цих вимог.

Змінити розподіл судових витрат.

Стягнути з ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , в дохід держави судові витрати у виді судового збору у розмірі 4 723 гривні 68 копійок.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення.

На постанову може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повна постанова складена 14 липня 2026 року.

Суддя-доповідач Олександр ОДИНАК

Судді: Наталія ВИСОЧАНСЬКА

Ірина ЛИТВИНЮК