Рішення від 20 січня 2026 р. у справі №201/15337/25 — Соборний районний суд міста Дніпра

Справа № 201/15337/25

Провадження № 2/201/6461/2025

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 січня 2026 року Соборний районний суд

міста Дніпра

у складі: головуючого судді Федоріщева С.С.,

при секретарі Максимової О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за первісним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору про участь у вихованні та утриманні дітей, та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу, стягнення аліментів, –

ВСТАНОВИВ:

02 грудня 2025 року до Соборного районного суду м. Дніпра надійшла позовна заява ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору про участь у вихованні та утриманні дітей від 01.01.2025 року, укладеного між сторонами. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що, вона перебуває у шлюбі з ОСОБА_2 , який укладено 21 червня 2008 року Жовтневим відділом державної реєстрації актів цивільного стану Дніпропетровського міського управління юстиції, про що складено актовий запис № 352. У шлюбі народилися двоє спільних неповнолітніх дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Через погіршення сімейних відносин між батьками дітей був укладений договір про участь батьків в вихованні та утриманні дітей, який за твердженням позивачки, був підписаний без її вільного та усвідомленого волевиявлення, у стані психологічного напруження та емоційної залежності, під тиском з боку відповідача. Крім того, умови договору, на переконання позивачки, порушують принцип рівності батьківських прав та не відповідають інтересам дітей, оскільки фактично обмежують її участь у вихованні та визначають проживання дітей разом із батьком.

Не погодившись із позовними вимогами, ОСОБА_2 подав до суду зустрічну позовну заяву, в якій заперечив проти первісних позовних вимог, зазначивши, що договір від 01.01.2025 року відображав реальні домовленості сторін та фактичний стан сімейних відносин, а обставини, на які посилається позивачка як на підставу недійсності правочину, є непідтвердженими належними доказами. Зустрічний позов мотивовано тим, що подружні стосунки між сторонами фактично припинені, спільне проживання та ведення спільного господарства відсутні, примирення сторін є неможливим, а двоє неповнолітніх дітей сторін фактично тривалий час проживають разом із батьком, який здійснює їх щоденний догляд, виховання та матеріальне забезпечення, забезпечує стабільні умови проживання, навчання й побуту, тоді як мати проживає окремо та не бере системної участі у повсякденному утриманні дітей. При цьому позивач за зустрічним позовом наголошував, що залишення дітей за місцем їх фактичного проживання разом із батьком відповідає принципу найкращих інтересів дітей, забезпечує стабільність їхнього середовища та безперервність виховання.

23 грудня 2025 року позивач за зустрічним позовом подав заяву про уточнення зустрічних позовних вимог, у якій, з урахуванням невиконання відповідачкою умов договору щодо матеріальної участі в утриманні дітей, просив суд: стягнути заборгованість за договором у сумі 96 000 грн, розірвати шлюб між сторонами, залишити місце проживання неповнолітніх дітей разом із батьком, який фактично здійснює їх виховання та утримання, а також стягнути з матері аліменти з метою стабільного та безперервного забезпечення потреб дітей.

Ухвалою судді Соборного районного суду м. Дніпра від 08 грудня 2025 року відкрито провадження у цивільній справі та ухвалено здійснювати її розгляд за правилами спрощеного позовного провадження.

Прокольною ухвалою суду від 24 грудня 2025 року зустрічний позов прийнято до провадження спільно із первісним позовом.

Сторони у судове засідання не з`явилися, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином, про причини неявки суд не повідомили, клопотань про відкладення розгляду справи від сторін не надходило.

Разом із тим, до початку судового засідання через канцелярію суду від сторін надійшли письмові заяви про розгляд справи за їх відсутності, у яких викладено наступні позиції.

Так, ОСОБА_2 у поданій заяві просив суд розглянути справу за його відсутності, зазначив, що первісні позовні вимоги не визнає, оскільки, на його переконання, вони не підтверджені належними доказами та фактичними обставинами. Зустрічні позовні вимоги, з урахуванням поданої заяви про уточнення, підтримав у повному обсязі, наполягав на їх задоволенні, посилаючись на те, що подружні відносини між сторонами фактично припинилися, примирення неможливе, а спільні діти тривалий час фактично проживають разом із ним та перебувають на його самостійному вихованні й утриманні. Також позивач за зустрічним позовом звернув увагу суду на необхідність застосування підходу Верховного Суду, відповідно до якого за відсутності реального спору між батьками та з урахуванням найкращих інтересів дітей, суд може вирішити питання щодо фактичного проживання дітей разом із одним із батьків одночасно з вимогою про розірвання шлюбу.

ОСОБА_1 , у свою чергу, подала заяву, в якій просила провести судове засідання за її відсутності та не заперечувала проти розгляду справи на підставі наявних у матеріалах доказів. У заяві вона підтвердила, що спільні діти з січня 2025 року фактично проживають разом із батьком, який здійснює їх виховання та утримання, при цьому сама відповідачка проживає окремо та до сім`ї повертатися наміру не має. Водночас ОСОБА_1 зазначила, що підтримує первісний позов та просить суд визнати договір недійсним, а щодо аліментів - заперечує проти їх стягнення з неї, посилаючись на відсутність у неї достатніх засобів до існування та наявність у батька стабільного доходу.

За таких обставин суд дійшов висновку, що сторони реалізували своє процесуальне право на подання заяв і пояснень по суті справи у письмовій формі, а справа може бути розглянута судом за наявними матеріалами, з урахуванням заявлених сторонами позицій.

Відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України, у разі неявки всіх учасників справи в судове засідання фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється, що має місце під час даного судового засідання.

Дослідивши матеріали справи, суд встановив такі фактичні обставини.

Шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 зареєстровано 21 червня 2008 року Жовтневим відділом державної реєстрації актів цивільного стану Дніпропетровського міського управління юстиції, актовий запис № 352.

У шлюбі у сторін народилося двоє дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 ; ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .

Судом також установлено, що подружні відносини між сторонами фактично припинені, сторони разом не проживають, спільного господарства не ведуть, що свідчить про реальний розпад сім`ї.

01 січня 2025 року між сторонами був підписаний письмовий документ під назвою «Договір про участь в вихованні та утриманні дитини (дітей)», яким, зокрема, передбачено: проживання обох дітей з батьком; участь матері в утриманні дітей у фіксованому розмірі; порядок спілкування матері з дітьми.

З матеріалів справи, поданих заяв, а також письмового Акта про фактичне проживання дітей з батьком убачається, що діти фактично проживають з батьком за місцем його проживання, а батько здійснює щоденний догляд та забезпечення дітей.

Оцінюючи встановлені обставини, суд застосовує норми права та доходить таких висновків.

Дослідивши зміст спірного договору від 01.01.2025 року, суд установив, що за своєю правовою природою він є домовленістю між батьками щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим із них, хто проживає окремо від дітей, а також містить умови щодо матеріального утримання дітей шляхом здійснення періодичних платежів.

Відтак, вказаний договір підпадає під правове регулювання ч. 4 ст. 157 СК України (договір щодо здійснення батьківських прав і виконання обов`язків тим із батьків, хто проживає окремо від дитини) та ст. 189 СК України (договір про сплату аліментів), які передбачають обов`язкову письмову форму та нотаріальне посвідчення таких домовленостей.

Відповідно до ст. 16 ЦК України судовий захист здійснюється шляхом застосування належного способу захисту, а суд, розглядаючи справу, повинен виходити з того, що обраний позивачем спосіб захисту має бути ефективним і таким, що реально відновлює порушене право.

Суд враховує усталений підхід Верховного Суду, згідно з яким визнання нікчемного правочину недійсним за вимогою його сторони не є належним способом захисту, оскільки нікчемний правочин уже є недійсним у силу закону та таке рішення саме по собі не призводить до реального відновлення порушеного права (зокрема, правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 04.06.2019 року у справі №916/3156/17).

За таких обставин суд доходить висновку, що заявлена ОСОБА_1 вимога первісного позову про визнання договору недійсним не підлягає задоволенню, оскільки обраний спосіб судового захисту є неналежним - у зв`язку з нікчемністю правочину, що випливає із закону. Отже, у задоволенні первісного позову слід відмовити.

При цьому, суд зазначає, що навіть за умови нікчемності правочину як такого, сам факт підписання сторонами вказаного документа та його зміст підлягають оцінці судом у сукупності з іншими доказами як письмовий доказ, що підтверджує фактичні сімейні відносини між сторонами, узгоджену ними модель проживання дітей та реальний розподіл виконання батьківських обов`язків.

Зокрема, зі змісту договору прямо вбачається, що сторони погодили проживання дітей разом із батьком та визначили порядок участі матері у спілкуванні з дітьми, а також її обов`язок брати участь у їх утриманні.

Крім того, як убачається з матеріалів справи та поданих сторонами письмових заяв, сторони фактично підтвердили обставину проживання дітей разом із батьком, а позивачка за первісним позовом не заявляла окремих вимог про зміну місця проживання дітей на її користь, не порушувала питання про їх відібрання чи переміщення до іншого житла та не надала належних і допустимих доказів, які б спростовували факт проживання дітей разом із батьком.

За таких обставин суд доходить висновку, що між сторонами відсутній реальний спір щодо того, з ким саме проживають діти, а встановлені судом обставини свідчать про фактично сформований та тривалий порядок проживання дітей разом із батьком, що має істотне значення для правильного вирішення зустрічних вимог.

Що стосується вимог зустрічного позову, суд виходить з того, що згідно зі статтями 110, 112 СК України, шлюб підлягає розірванню судом, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя та збереження шлюбу суперечить інтересам одного з них або їхніх дітей.

Водночас суд враховує, що відповідно до ст. 51 Конституції України шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка, а також на принципі рівності їхніх прав та обов`язків.

Аналогічний підхід закріплено у ст. 24 СК України, відповідно до якої шлюб є результатом вільної взаємної згоди жінки та чоловіка, а примушування як до укладення шлюбу, так і до його збереження не допускається.

Судом встановлено, що сімейні відносини між сторонами фактично припинені, спільного господарства сторони не ведуть, спільне проживання відсутнє, відновлення подружніх відносин не вбачається. За таких обставин суд дійшов висновку, що подальше формальне збереження шлюбу має суто формальний характер та суперечить інтересам сторін, а тому наявні підстави для розірвання шлюбу.

Крім того, суд враховує, що примушування особи до збереження шлюбу всупереч її волі є неприпустимим, оскільки суперечить самій природі сімейних правовідносин, які ґрунтуються на добровільності, взаємній повазі та вільному волевиявленні сторін. За відсутності взаємної згоди на продовження сімейного життя суд не має правових підстав фактично зобов`язувати подружжя зберігати формальний шлюб, який існує лише юридично, але не підтверджується реальними сімейними стосунками та спільним життям.

Під час вирішення питання про вимогу зустрічного позову про залишення проживання неповнолітніх дітей разом з батьком після розірвання шлюбу, суд враховує наступне.

Відповідно до статей 141, 157, 160, 161 СК України, батьки мають рівні права та обов`язки щодо дитини, а при вирішенні спору щодо місця проживання малолітньої дитини суд враховує ставлення кожного з батьків до виконання батьківських обов`язків, вік дитини, стан її здоров`я та інші істотні обставини.

Суд також виходить із положень статті 3 Конвенції ООН про права дитини, статей 11, 12 Закону України “Про охорону дитинства”, згідно з якими у всіх діях щодо дітей першочергово враховується найкраще забезпечення інтересів дитини.

В даному випадку, із письмових доказів, пояснень сторін, а також Акта про фактичне проживання дітей з батьком, підписаного свідками, суд встановив, що: діти фактично проживають разом із батьком; батько забезпечує їм постійне житло, побут, харчування, лікування, розвиток та необхідні умови; мати дітей проживає окремо, системної щоденної участі у їх вихованні та забезпеченні не здійснює.

Суд також встановив, що позивачка за первісним позовом не надала належних і допустимих доказів, які б спростовували фактичне проживання дітей з батьком та виконання ним батьківських обов`язків у повному обсязі.

Правова позиція Верховного Суду полягає в тому, що за відсутності реального спору щодо проживання дитини та з урахуванням її інтересів, суд може вирішувати питання місця проживання дитини одночасно з розірванням шлюбу, а визначальним є реальний, фактично сформований спосіб життя дитини та сталість її середовища, Такий висновок викладений, зокрема, у постанові від 15.01.2020 у справі №200/952/18.

З огляду на встановлені обставини, суд дійшов висновку, що місце проживання неповнолітніх дітей доцільно та правильно залишити разом із батьком, що найбільшою мірою відповідає їх інтересам, забезпечує стабільність, передбачуваність та безперервність виховання.

Стосовно вимоги щодо стягнення аліментів на утримання неповнолітніх дітей суд застосовує наступні положення закону, який регулює утримання батьками своїх дітей.

Згідно зі ст. 180 СК України батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

Частина 3 ст. 181 СК України передбачає можливість визначення аліментів у твердій грошовій сумі.

Судом установлено, що діти фактично проживають з батьком, який забезпечує їх утримання. Мати дітей проживає окремо і зобов`язана брати участь у матеріальному забезпеченні дітей.

З огляду на заявлені вимоги зустрічного позову, встановлені обставини та необхідність стабільного забезпечення дітей, суд доходить висновку, що аліменти підлягають стягненню у твердій грошовій сумі 8 000 грн щомісячно з подальшою індексацією відповідно до закону.

Відповідно до ст. 191 СК України, аліменти присуджуються від дня пред`явлення позову, тобто з дня подання зустрічної позовної заяви до суду.

Крім того в зустрічному позові позивач просив стягнути 96 000 грн заборгованості за договором від 01.01.2025 року. Питання стягнення аліментів вирішується у порядку, визначеному Сімейним кодексом України, та аліменти присуджуються від дня звернення до суду, якщо інше не доведено належними доказами та в межах передбачених законом підстав.

Матеріали справи не містять достатніх належних та допустимих доказів, які б підтверджували наявність правових підстав для стягнення саме “заборгованості за договором” у заявленому розмірі як окремої грошової вимоги поза межами загальних правил стягнення аліментів, у зв`язку з чим у задоволенні цієї частини вимог слід відмовити.

Оцінивши доводи сторін, письмові докази у справі та застосувавши норми матеріального і процесуального права, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні первісного позову, а також про наявність правових підстав для часткового задоволення зустрічного позову.

Керуючись ст.ст. 3 Конвенції про права дитини; ст.ст. 110, 112, 141, 157, 160, 161, 180–183, 191 Сімейного кодексу України; ст.ст. 12, 13, 76–81, 141, 223, 247, 257, 263–265 ЦПК України, суд –

УХВАЛИВ:

В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору про участь у вихованні та утриманні дітей від 01.01.2025 року - відмовити.

Зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 – задовольнити частково.

Шлюб, укладений 21 червня 2008 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , актовий запис № 352 – розірвати, після чого місце проживання неповнолітніх дітей - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 залишити разом із батьком – ОСОБА_2 , який самостійно їх виховує та утримує без участі їх матері.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 аліменти на утримання двох неповнолітніх дітей у твердій грошовій сумі 8 000 (вісім тисяч) гривень щомісячно, починаючи з 23 грудня 2025 року (дня подання зустрічної позовної заяви) і до досягнення кожною дитиною повноліття, з подальшою індексацією відповідно до закону.

У задоволенні вимоги про стягнення заборгованості 96 000 грн – відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 1211 грн. 20 коп. в рахунок відшкодування витрат по сплаті судового збору.

Допустити негайне виконання рішення в частині стягнення аліментів у межах платежу за один місяць.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Суддя С.С. Федоріщев