Постанова від 13 липня 2026 р. у справі №460/8357/25 — Восьмий апеляційний адміністративний суд

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

головуючий суддя у першій інстанції: Максимчук О.О.

14 липня 2026 рокум. ЛьвівСправа № 460/8357/25 пров. № А/857/18647/26

Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого-судді: Бруновської Н.В.

суддів: Хобор Р.Б., Шавеля Р.М.

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 23 лютого 2026 року у справі №460/8357/25 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 та Військової частини НОМЕР_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача ІНФОРМАЦІЯ_2 про визнання дій протиправними, зобов`язання вчинити дії,-

В С Т А Н О В И В :

12.05.2025р. ОСОБА_1 звернувся з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 та Військової частини НОМЕР_1 , у якому просив суд:

-визнати протиправним та скасувати наказ т.в.о. начальника ІНФОРМАЦІЯ_1 від 01 квітня 2025 року за №191 в частині призову на військову службу під час мобілізації до військової частини НОМЕР_1 ;

- зобов`язати ІНФОРМАЦІЯ_3 внести до Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів, відомості щодо виключення з військової служби на п.5 п.3 ч.12 ст.26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу»;

-зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 виключити зі списків особового складу Військової частини НОМЕР_1 .

Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 23.02.2026р. позов задоволено частково.

Суд визнав протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не розгляду рапорту ОСОБА_1 від 10.04.2025р. про звільнення з військової служби на підставі п.п.«г» п.2 ч.4 ст.26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу»

При цьому, суд зобов`язав Військову частину НОМЕР_1 розглянути рапорт ОСОБА_1 від 10.04.2025р. про звільнення з військової служби на підставі п.п. «г» п.2 ч.4 ст.26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» у зв`язку з перебуванням на утриманні військовослужбовця трьох і більше дітей віком до 18 років.

У задоволенні іншої частини позовних вимог судом відмовлено.

Не погоджуючись із даним рішенням в частині задоволених позовних вимог, апелянт Військова частина НОМЕР_1 подав апеляційну скаргу, в якій зазначає, що судом першої інстанції порушено норми матеріального та процесуального права.

Апелянт просить суд, рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 23.02.2026р. скасувати та прийняти нове рішення, яким в позові відмовити.

Відповідно до п.3 ч.1 ст.311 КАС України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі: подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи скарг, законність і обґрунтованість рішення суду, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає до задоволення виходячи з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 є військовозобов`язаним та перебуває на обліку у ІНФОРМАЦІЯ_4 , що підтверджується наявною в матеріалах справи копією із застосунку «Резерв+», сформованою 05.01.2025р.

23.01.2025р. позивач засобами поштового зв`язку АТ "Укрпошта" надіслав до ІНФОРМАЦІЯ_5 (за місцем перебування на обліку) заяву від 22.01.2025р. про відстрочку від призову на військову службу на підставі п.3 ч.1 ст.23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» №3543-XII.

До вказаної заяви позивач додав засвідчені копії таких документів: паспорта громадянина України № НОМЕР_2 , виданого 13.08.2018р. на ім`я, ОСОБА_1 ; довідки про реєстрацію місця проживання №3190 від 26.09.2019р.; картки платника податків ОСОБА_1 від 26.09.2019р.; військового квитка серії НОМЕР_3 від 02.02.2011р.; витягу з програмного забезпечення РЕЗЕРВ+; свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_4 від 09.06.2013р.; свідоцтва про зміну імені серії НОМЕР_5 від 05.07.2018р.; свідоцтва про народження серії НОМЕР_6 від 03.05.2024р. на ім`я ОСОБА_2 ; свідоцтва про народження серії НОМЕР_7 від 03.05.2024 на ім`я ОСОБА_3 ; свідоцтва про народження серії НОМЕР_8 від 03.05.2024р. на ім`я ОСОБА_4 ; рішення Сарненського суду Рівненської області від 14.06.2017р. у справі №572/1110/17; рішення Сарненського суду Рівненської області від 01.12.2017р. у справі №572/2636/17; оригінал довідки про відсутність заборгованості зі сплати аліментів від 21.01.2025р.; оригінал листа Сарненського відділу ДВС у Сарненському районі Рівненської області Західного міжрегіонального управління міністерства юстиції 21.01.2025р. №735.

Зазначену заяву від 22.01.2025р. з вказаними додатками позивач 23.01.2025р. та повторно 04.02.2025р. надіслав цінними листами з описом вкладення засобами поштового зв`язку через АТ «Укрпошта» на поштову адресу ІНФОРМАЦІЯ_5 , де перебував на обліку як військовозобов`язаний.

Із витягу з протоколу №187 від 10.02.2025р. видно, що комісією при ІНФОРМАЦІЯ_4 прийнято рішення про відмову у задоволенні заяви позивача від 22.01.2025р., у зв`язку з відсутністю одного із документів: або письмовий договір між батьками про те, з ким будуть проживати діти та участь другого з батьків у їх вихованні, або рішення суду про встановлення факту перебування дитини на утриманні військовозобов`язаного відповідно до положень ст.315 ЦПК України, а також договір про сплату аліментів на дитину.

Комісія ІНФОРМАЦІЯ_5 про дане рішення про відмову у задоволенні заяви позивача про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації ІНФОРМАЦІЯ_6 повідомила ОСОБА_1 листом від 12.02.2025р. №11/2/1752.

Позивача затримано працівниками ІНФОРМАЦІЯ_7 (відповідача-1) та доставлено для проходження медичного огляду військово-лікарською комісією.

Відповідно до наявної у матеріалах справи довідки ВЛК від 31.03.2025р. №2025-0331-1739 ОСОБА_1 визнано придатним до військової служби.

Згідно витягу із наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_7 (з основної діяльності) від 01.04.2025р. №191 позивача з 01.04.2025р. призвано на військову службу під час мобілізації до Військової частини НОМЕР_1 Державної прикордонної служби України.

Відповідно до витягу з наказу начальника НОМЕР_9 прикордонного загону ДПС України (Військової частини НОМЕР_1 ) від 03.04.2025р. №389-ОС, позивача з 01.04.2025р. зараховано до списків особового складу та на всі види забезпечення.

З 14.04.2025р. ОСОБА_1 знято із всіх видів забезпечення НОМЕР_9 прикордонного загону ДПС України на підставі зведення про основні результати оперативно-службової діяльності НОМЕР_9 прикордонного загону за 14.04.2025р., що підтверджується наявним у матеріалах справи витягом з наказу начальника НОМЕР_9 прикордонного загону ДПС України від 15.04.2025р. №460-ОС.

Витягом з наказу начальника НОМЕР_9 прикордонного загону ДПС України від 03.04.2025р. №389-ОС від 24.04.2025р. №494-ОС, позивача з 14.04.2025р. зараховано у розпорядження, у зв`язку із самовільним залишенням місця проходження військової служби.

На запит звернення позивача від 17.04.2025р. щодо призову, відповідач-1 ІНФОРМАЦІЯ_3 надав відповідь від 17.04.2025р. №2146, з якої видно, що 31.03.2025р. позивач визнаний придатним до військової служби за результатами пройденої військово - лікарської експертизи, не мав відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації і ІНФОРМАЦІЯ_8 не володів інформацією про наявність у нього права на це, а тому 01.04.2025р. наказом начальника ІНФОРМАЦІЯ_9 (з основної діяльності) №191 позивач призваний на військову службу під час мобілізації до Військової частини НОМЕР_1 Державної прикордонної служби України.

10.04.2025р. ОСОБА_1 звернувся до військової частини НОМЕР_1 із заявою про звільнення з військової служби, у зв`язку з перебуванням на утриманні позивача трьох і більше дітей віком до 18 років.

Проте, такий рапорт не розглянуто і рішення по суті розгляду не прийнято.

ч.2 ст.19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні" у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану" введено в Україні воєнний стан.

Указом Президента України №69/2022 "Про загальну мобілізацію" від 24 лютого 2022 року було оголошено про загальну мобілізацію на території Вінницької, Волинської, Дніпропетровської, Донецької, Житомирської, Закарпатської, Запорізької, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Луганської, Львівської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Рівненської, Сумської, Тернопільської, Харківської, Херсонської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької, Чернігівської областей, міста Києва.

п.8 цього Указу визначено місцевим органам виконавчої влади у взаємодії з територіальними центрами комплектування та соціальної підтримки, за участю органів місцевого самоврядування та із залученням підприємств, установ та організацій усіх форм власності, фізичних осіб - підприємців організувати та забезпечити в установленому порядку:

1) своєчасне оповіщення і прибуття громадян, які призиваються на військову службу, прибуття техніки на збірні пункти та у військові частини;

2) здійснення призову військовозобов`язаних, резервістів на військову службу, їх доставки до військових частин та установ Збройних Сил України, Національної гвардії України, Служби безпеки України, Державної прикордонної служби України, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, інших військових формувань України;

3) виділення тимчасово будівель, споруд, земельних ділянок, транспортних та інших матеріально-технічних засобів, надання послуг Збройним Силам України, Національній гвардії України, Службі безпеки України, Державній прикордонній службі України, Державній спеціальній службі транспорту, Державній службі спеціального зв`язку та захисту інформації України та іншим військовим формуванням України відповідно до мобілізаційних планів.

Правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, визначає засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов`язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності (далі - підприємства, установи і організації), повноваження і відповідальність посадових осіб та обов`язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів регулює Закон України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" від 21.10.1993р. №3543-XII (далі - Закон №3543-XII).

ст.1 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" передбачає, що мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.

Згідно ч.2 ст.4 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" проводиться одночасно на всій території України і стосується національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту, підприємств, установ і організацій.

ч.5 ст.4 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" встановлено, що вид, обсяги, порядок і строк проведення мобілізації визначаються Президентом України в рішенні про її проведення.

В ст.2 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" видно, що правовою основою мобілізаційної підготовки та мобілізації є Конституція України, Закон України Про оборону України, цей та інші закони України, а також видані відповідно до них нормативно-правові акти.

Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби визначено Законом України "Про військовий обов`язок і військову службу" від 25 березня 1992 року №223-ХІІ (далі - Закон №2232-ХІІ).

ч.2 ст.1, ч.2 ст.2 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" передбачає, що військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення (далі - Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями.

Проходження військової служби здійснюється: громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом; іноземцями та особами без громадянства - у добровільному порядку (за контрактом) на посадах, що підлягають заміщенню військовослужбовцями рядового, сержантського і старшинського складу Збройних Сил України, Державної спеціальної служби транспорту та Національної гвардії України.

Відповідно до ч.5 ст.1 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" від виконання військового обов`язку громадяни України звільняються на підставах, визначених цим Законом.

За змістом ч.9 ст.1 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" щодо військового обов`язку, громадяни України поділяються на такі категорії: допризовники - особи, які підлягають приписці до призовних дільниць; призовники - особи, приписані до призовних дільниць; військовослужбовці - особи, які проходять військову службу; військовозобов`язані - особи, які перебувають у запасі для комплектування Збройних Сил України та інших військових формувань на особливий період, а також для виконання робіт із забезпечення оборони держави; резервісти - особи, які проходять службу у військовому резерві Збройних Сил України, інших військових формувань і призначені для їх комплектування у мирний час та в особливий період.

В п.4 ч.1 ст.24 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" видно, що початком проходження військової служби для громадян, призваних на військову службу під час мобілізації, вважається день відправлення у військову частину з відповідного районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки.

Згідно ч.1 ст.39 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" призов резервістів та військовозобов`язаних на військову службу під час мобілізації проводиться в порядку, визначеному цим Законом та Законом України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію".

На військову службу під час мобілізації призиваються резервісти та військовозобов`язані, які перебувають у запасі і не заброньовані в установленому порядку на період мобілізації.

Призов резервістів та військовозобов`язаних на військову службу під час мобілізації здійснюється для доукомплектування військових посад, передбачених штатами воєнного часу, у терміни, визначені мобілізаційними планами Збройних Сил України та інших військових формувань.

ст.22 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" закріплені обов`язки громадян щодо мобілізаційної підготовки та мобілізації. Громадяни зобов`язані, зокрема, з`являтися за викликом до територіального центру комплектування та соціальної підтримки для взяття на військовий облік військовозобов`язаних чи резервістів, визначення їх призначення на особливий період.

Із змісту ч.3, ч.4 ст.22 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" видно, що під час мобілізації громадяни зобов`язані з`явитися до військових частин або на збірні пункти територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строки, зазначені в отриманих ними документах (мобілізаційних розпорядженнях, повістках керівників територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки).

Громадяни, які перебувають у запасі, завчасно приписуються до військових частин для проходження військової служби у воєнний час або до інших підрозділів чи формувань для виконання обов`язків за посадами, передбаченими штатами воєнного часу.

При цьому, ст.23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" встановлено вичерпний перелік осіб, яким надається відстрочка від призову на військову службу під час мобілізації та перелік осіб, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період.

п.3 ч.1 ст.23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" визначено, що не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов`язані, зокрема жінки та чоловіки, на утриманні яких перебувають троє і більше дітей віком до 18 років, крім тих, які мають заборгованість із сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму платежів за три місяці.

Колегія суддів зазначає, що п.2 ч.4 ст.26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» передбачено, що під час дії воєнного стану військовослужбовці , які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби на підставах:

а) за віком - у разі досягнення граничного віку перебування на військовій службі;

б) за станом здоров`я: на підставі висновку (постанови) військово-лікарської комісії про непридатність до військової служби або про тимчасову непридатність до військової служби з переоглядом через 6-12 місяців;

за наявності інвалідності (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу);

в) у зв`язку з набранням законної сили обвинувальним вироком суду, яким призначено покарання у виді позбавлення волі або обмеження волі;

г) через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких визначається частиною дванадцятою цієї статті (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу);

д) у зв`язку із звільненням з полону (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу);

е) у зв`язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів – у разі неможливості їх використання на службі (для осіб вищого офіцерського складу);

з) у зв`язку із призначенням (обранням) на посаду або перебуванням на посаді судді, судді Конституційного Суду України, члена Вищої ради правосуддя, члена Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, керівника служби дисциплінарних інспекторів Вищої ради правосуддя, його заступника, дисциплінарного інспектора Вищої ради правосуддя.

ст.26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» містить вичерпні переліки підстав для звільнення військовослужбовців із лав ЗС України.

В п.3 ч.12 ст.26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» видно, що однією з підстав для звільнення у зв`язку з сімейними обставинами або з інших поважних причин, під час діє воєнного стану, перебування на утриманні у військовослужбовця трьох і більше дітей віком до 18 років, крім тих, які мають заборгованість із сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму платежів за три місяці.

ч.7 ст.26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» встановлено, що звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється в порядку, передбаченому положеннями про проходження військової служби громадянами України.

Відповідно до п.1 Положення про Міністерство оборони України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.11.2014р. № 671 передбачено, що Міністерство оборони України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

Міністерство оборони України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику з питань національної безпеки у воєнній сфері, сферах оборони і військового будівництва у мирний час та особливий період.

ч.1 ст.10 Закону України «Про оборону України» від 06 грудня 1991року № 1932-ХІІ передбачено, що Міністерство оборони України як центральний орган виконавчої влади забезпечує проведення в життя державної політики у сфері оборони, функціонування, бойову та мобілізаційну готовність, боєздатність і підготовку Збройних Сил України до здійснення покладених на них функцій і завдань.

В ст.3 Закону України «Про Збройні Сили України» визначено, що Збройні Сили України мають таку загальну структуру: Генеральний штаб Збройних Сил України; Командування об`єднаних сил Збройних Сил України; види Збройних Сил України - Сухопутні війська, Повітряні Сили, Військово-Морські Сили; окремі роди сил Збройних Сил України - Сили спеціальних операцій, Сили територіальної оборони, Сили логістики, Сили підтримки, Медичні сили; окремі роди військ Збройних Сил України - Десантно-штурмові війська, Війська зв`язку та кібербезпеки; органи військового управління, з`єднання, військові частини, ВНВЗ, військові навчальні підрозділи закладів вищої освіти, установи та організації, що не належать до видів та окремих родів військ (сил) Збройних Сил України.

Суд апеляційної інстанції наголошує, що в даному переліку Державна прикордонна служба України відсутня.

Положеннями ч.1 ст.12 Закону України «Про оборону України» від 06 грудня 1991року № 1932-ХІІ передбачено, що участь в обороні держави разом із Збройними Силами України беруть у межах своїх повноважень інші військові формування, утворені відповідно до законів України, Державна спеціальна служба транспорту, Державна служба спеціального зв`язку та захисту інформації України, а також відповідні правоохоронні органи.

Із змісту Закону України «Про Державну прикордонну службу України», видно, що Державна прикордонна служба України є правоохоронним органом спеціального призначення і має таку загальну структуру: центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони державного кордону; територіальні органи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони державного кордону; Морська охорона, яка складається із загонів морської охорони; органи охорони державного кордону - прикордонні загони, окремі контрольно-пропускні пункти, авіаційні частини; розвідувальний орган центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони державного кордону.

В п.1 Положення про Адміністрацію Державної прикордонної служби України, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 2004року № 533 Адміністрація Державної прикордонної служби України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ і який реалізує державну політику у сфері захисту державного кордону та охорони суверенних прав України в її виключній (морській) економічній зоні.

Таким чином, чітко визначений ланцюг підпорядкування військової частини НОМЕР_1 , як органу охорони державного кордону України, у складі якої солдат ОСОБА_1 проходив військову службу, а саме: НОМЕР_9 прикордонний загін ДПСУ – ІНФОРМАЦІЯ_10 – МВС України – Кабінет Міністрів України.

Отже, Державна прикордонна служба України, як правоохоронний орган спеціального призначення не входить до складу Збройних Сил України, відповідно не належить до сфери управління Міністерства оборони України та координується Міністром внутрішніх справ України.

ч.3 розділу І Положення про орган охорони державного кордону Державної прикордонної служби України, затвердженого наказом Міністерства внутрішніх справ України від 30.11.2018р. № 971 визначено, що у своїй діяльності орган охорони державного кордону керується Конституцією України, законами України, актами Президента України та Кабінету Міністрів України, іншими актами законодавства України, міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, нормативно-правовими актами Міністерства внутрішніх справ України, цим Положенням, іншими нормативно-правовими актами, а також актами організаційно-розпорядчого характеру Адміністрації Держприкордонслужби.

Проходження військової служби у Державній прикордонній службі врегульовано спеціальним законодавством, до якого відноситься, зокрема, Положення про проходження громадянами України військової служби в Державній прикордонній службі України, затверджене Указом Президента України від 29.12.2009р. № 1115/2009 (далі – Положення № 1115/2009).

Суд першої інстанції, розглядаючи дану справу, фактично проігнорував доводи та заперечення відповідача військової частини НОМЕР_1 , щодо помилкового застосування до спірних правовідносин норм, які регулюють проходження військової служби у Збройних Силах України. Зокрема, помилково застосував до спірних правовідносин Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008р. № 1153/2008р. та накази Міністерства Оборони України.

Разом з тим, суд першої інстанції помилково застосував положення Указу Президента України № 1153/2008, який регламентує виключно проходження служби саму у Збройних Силах України, повністю залишивши поза увагою той факт, що позивач проходив службу у Державний прикордонній службі України, правовий статус та порядок проходження служби в якій визначається спеціальним нормативно-правовим актом – Положенням 1115/2009.

Такий підхід є не просто помилковим, а свідчить про неправильне застосування норм матеріального права, оскільки суд підмінив спеціальне правове регулювання, що прямо суперечить принципу lex specialas derogate genersli.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 18.06.2020р. № 5- р(II)/2020 принцип верховенства права (правовладдя) вимагає суддівської дії у ситуаціях, коли співіснують суперечливі норми одного ієрархічного рівня. У таких ситуаціях до судів різних видів юрисдикції висунуто вимогу застосовувати класичні для юридичної практики формули (принципи): "закон пізніший має перевагу над давнішим" (lex posterior derogat priori); "закон спеціальний має перевагу над загальним" (lex specialis derogat generali)" "закон загальний пізніший не має переваги над спеціальним давнішим" (lex posterior generalis non derogat priori speciali). Якщо суд не застосовує цих формул (принципів) за обставин, що вимагають від нього їх застосування, то принцип верховенства права (правовладдя) втрачає свою дієвість.

Згідно принципу jura novit curia ("суд знає закони") неправильна юридична кваліфікація сторонами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм. У зв`язку з цим суд, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень покликались не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно повинен здійснити правильну правову кваліфікацію останніх та застосовувати у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини. Саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. (такі висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019р. у справі № 487/10128/14-ц (пункти 83, 144), від 25.06.2019р. у справі № 924/1473/15 (пункт 7.43), від 04.09.2019р. у справі № 265/6582/16-ц (пункт 44), від 11.09.2019р. у справі № 487/10132/14-ц (пункт 101), від 04.12.2019р. у справі № 917/1739/17 (пункти 84, 86), від 16.06.2020р. у справі № 145/2047/16-ц (пункт 8.1), від 08.06.2021р. у справі № 662/397/15-ц, від 15.06.2021р. у справі № 904/5726/19 (пункти 6.566.58), від 07.09.2022р. (пункт 10.76), від 18.01.2023 у справі № 488/2807/17 (пункт103)).

Колегія суддів наголошує, що висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи та зроблені з істотним порушенням норм матеріального права, що є підставою для скасування рішення.

Положенням № 1115/2009 визначається порядок проходження громадянами України військової служби в Державній прикордонній службі України (далі - Держприкордонслужба) у мирний час та особливості проходження військової служби в ній в особливий період.

Крім того, суд першої інстанції залишив поза увагою той факт, що 14.04.2025р. під час перевірки особового складу в тимчасовому місці розташування підрозділів управління НОМЕР_9 прикордонного загону ( АДРЕСА_1 ) виявлено відсутність солдата ОСОБА_1 .

Вжиті заходи посадовими особами НОМЕР_9 прикордонного загону, щодо розшуку та повернення для подальшого проходження служби позивача результатів не дали. Зв`язок з військовослужбовцем відсутній. За даним фактом начальником НОМЕР_9 прикордонного загону призначено службове розслідування наказом від 16.04.2025р. № 1931-АГ.

За результатом проведеного службового розслідування встановлено та підтверджено факт самовільного залишення тимчасового місця розташування підрозділів управління НОМЕР_9 прикордонного загону та нез`явлення до військової частини, тривалістю понад 10 діб, солдата ОСОБА_1

ст.28 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, визначено, що єдиноначальність є одним із принципів будівництва і керівництва Збройними Силами України і полягає в: наділенні командира (начальника) всією повнотою розпорядчої влади стосовно підлеглих і покладенні на нього персональної відповідальності перед державою за всі сторони життя та діяльності військової частини, підрозділу і кожного військовослужбовця; наданні командирові (начальникові) права одноособово приймати рішення, віддавати накази.

Порядок проходження військової служби, права та обов`язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.

Сутність військової дисципліни, обов`язки військовослужбовців, а також військовозобов`язаних та резервістів під час проходження навчальних (перевірочних) і спеціальних зборів щодо її додержання, види заохочень та дисциплінарних стягнень, права командирів щодо їх застосування, а також порядок подання і розгляду заяв, пропозицій та скарг врегульовано Дисциплінарним статутом Збройних Сил України.

З урахуванням наведеного колегія суддів наголошує, що до кожного військовослужбовця висуваються підвищенні вимоги, що пов`язано з особливим статусом всіх військовий формувань та державною службою особливого характеру, пов`язаній із обороню України її незалежності та територіальної цілісності, а особливо в період дії воєнного стану. При цьому військовослужбовець зобов`язаний неухильно дотримуватись порядку і правил.

ст.6 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України передбачено, що вимоги цього Статуту зобов`язаний знати й сумлінно виконувати кожен військовослужбовець.

В п.1 ст.11 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України видно, що військовослужбовці зобов`язані свято і непорушно додержуватися Конституції України та законів України, Військової присяги, віддано служити Українському народові, сумлінно і чесно виконувати військовий обов`язок.

Визначення в абз.2 ч.2 ст.24 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» № 2232-XII командира військової частини суб`єктом звернення до органу досудового розслідування із заявою (повідомленням) про вчинене кримінальне правопорушення, на підставі якої вносяться відповідні відомості до ЄРДР, обумовлено, перш за все, тим, що кримінальні правопорушення, передбачені абз.1 ч.2 цієї статті, нерозривно пов`язані з порушенням військовослужбовцем військової дисципліни.В діях позивача вбачаються ознаки кримінального правопорушення, передбаченого ч.5 ст.407 Кримінального кодексу України («Самовільне залишення військової частини або місця служби військовослужбовцем, а також нез`явлення його вчасно на службу без поважних причин, вчинені в бойовій обстановці, а так само ті самі дії тривалістю понад три доби, вчинені в умовах воєнного стану»), про що направлено повідомлення до Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого в місті Хмельницькому.

Відповідно до наявної інформації у військової частини НОМЕР_1 відносно за фактом самовільного залишенням військової частини позивачем відкрито кримінальне провадження № 62025240030005313.

Фактично позивач залишається у списках особового складу військової частини НОМЕР_1 , однак на момент звернення з позовом та рапортом про звільнення він не виконує покладених на нього обов`язків військової служби. Це створює ситуацію правової прогалини, адже на практиці військова частина позбавлена можливості застосувати передбачений законом внутрішній порядок контролю. Водночас інтереси держави потребують належного та ефективного захисту.

В п.24 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу» видно, що військова служба призупиняється для військовослужбовців, які самовільно залишили військові частини або місця служби, дезертирували із Збройних Сил України та інших військових формувань або добровільно здалися в полон, якщо інше не визначено законодавством. Під час дії воєнного стану військова служба для військовослужбовців, які самовільно залишили військові частини або місця служби чи дезертирували, не призупиняється.

Військовослужбовці, військову службу яких призупинено та стосовно яких обвинувальні вироки суду набрали законної сили, підлягають звільненню з військової служби відповідно до пункту "г" частини другої, пункту "г" частини третьої, підпункту "д" пункту 1, підпункту "в" пункту 2 частини четвертої, підпунктів "е" пунктів 1 і 2, підпункту "в" пункту 3 частини п`ятої та підпункту "е" пункту 1, підпункту "д" пункту 2, підпункту "в" пункту 3 частини шостої статті 26 цього Закону, крім військовослужбовців, яким обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили, призначено кримінальне покарання у виді службового обмеження, арешту з відбуттям на гауптвахті або триманням у дисциплінарному батальйоні.

Військовослужбовці, яким судовим рішенням, що набрало законної сили, призначено кримінальне покарання у виді штрафу, яких звільнено від кримінальної відповідальності на підставах, передбачених статтями 47, 48, 49 Кримінального кодексу України, а також яких звільнено від відбування покарання на підставі амністії, підлягають звільненню з військової служби відповідно до підпункту "ґ" пункту 1 частини четвертої, підпунктів "д" пунктів 1 і 2 частини п`ятої та підпункту "д" пункту 1, підпункту "ґ" пункту 2 частини шостої статті 26 цього Закону, крім випадків, передбачених цим Законом.

Військовослужбовцям, які під час дії воєнного стану самовільно залишили військові частини або місця проходження служби чи дезертирували із Збройних Сил України та інших військових формувань, період з дня самовільного залишення військової частини (місця проходження військової служби) або вчинення дезертирства до дня повернення до виконання військового обов`язку не зараховується до строку військової служби, вислуги у військовому званні та до вислуги років для виплати надбавки за вислугу років і призначення пенсії. Таким військовослужбовцям упродовж цього періоду виплата грошового, здійснення продовольчого, речового, інших видів забезпечення та поширення на них пільг і соціальних гарантій, встановлених законодавством для військовослужбовців, не здійснюються.

Системний аналіз викладених правових норм надає підстави стверджувати, що законодавством регламентовано перелік підстав для дострокового звільнення військовослужбовців з військової служби.

Відповідно до п 48-1 Положення 1115/2009 для військовослужбовців, які самовільно залишили органи Держприкордонслужби або місця служби, дезертирували із Держприкордонслужби або добровільно здалися в полон, військова служба призупиняється відповідно до ч.2 ст.24 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу", якщо інше не визначено законодавством.

Військовослужбовці, військову службу яких призупинено та стосовно яких обвинувальні вироки суду набрали законної сили, підлягають звільненню з військової служби відповідно до пункту "г" частини другої, пункту "г" частини третьої, підпункту "д" пункту 1, підпункту "в" пункту 2 частини четвертої, підпункту "е" пункту 1, підпункту "е" пункту 2, підпункту "в" пункту 3 частини п`ятої та підпункту "е" пункту 1, підпункту "д" пункту 2, підпункту "в" пункту 3 частини шостої статті 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу", крім військовослужбовців, яким обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили, призначено кримінальне покарання у виді службового обмеження, арешту з відбуттям на гауптвахті або триманням у дисциплінарному батальйоні.

В розпорядження військової частини позивач не повернувся.

З аналізу вказаних норм права можливо дійти висновку про неможливість прийняття рішення по рапорту ОСОБА_1 про звільнення з військової служби до повернення останнього до військової частини, яку він самовільно залишив, або до набрання законної сили обвинувального вироку, або після продовження його військової служби.

Водночас, суд першої інстанції залишив поза увагою ключову правову обставину: у період самовільного залишення військової частини військова служба такої особи є призупиненою. На цей час така особа не входить до чисельності ДПСУ, а також не користується правами, гарантіями та соціальним забезпеченням, встановленими для військовослужбовців.

Ігнорування цих обставин фактично призводить до легитимації ситуації, за якої особи, які самовільно залишили місце служби, можуть використовувати такий статус як інструмент для подальшого звільнення з військової служби у бажаний для себе спосіб.

Суд першої інстанції фактично допустив ситуацію, за якої особа, яка самовільно залишила військову частину та не виконує обов`язки військової служби, отримує можливість реалізувати права військовослужбовця, зокрема право на звільнення.

Водночас, правова природа самовільного залишення військової частини, як зазначено у практиці Верховного Суд (постанова Верховного Суду від 13.11.2025 № 473/3261/23), полягає у тому, що такий стан є триваючим правопорушенням і припиняється лише після повернення особи до військової частини або вирішення питання щодо подальшого проходження служби.

Отже особа, яка перебуває у статусі самовільного залишення військової частини та якій призупинено службу, не може реалізовувати права військовослужбовця.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову, оскільки суб`єкти владних повноважень в особі ІНФОРМАЦІЯ_1 , Військової частини НОМЕР_1 діяли в межах повноважень та у спосіб визначений законами та Конституцією України.

В ст.317 КАС України видно, що підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є:

1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи;

2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими;

3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи;

4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

З огляду на вищевикладене, доводи апеляційних скарг є суттєвими і складають підстави для висновку про неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи тому, колегія суддів дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції слід скасувати та ухвалити нове рішення яким в задоволенні позову слід відмовити.

Керуючись ст.ст.229,308,310,315,316,321,322,325,329 КАС України, суд,-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 – задовольнити.

Рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 23 лютого 2026 року у справі №460/8357/25- скасувати та прийняти нову постанову.

В позові ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 та Військової частини НОМЕР_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача ІНФОРМАЦІЯ_2 про визнання дій протиправними, зобов`язання вчинення певних дій – відмовити.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий суддя Н. В. Бруновська

судді Р. Б. Хобор

Р. М. Шавель