Постанова від 13 липня 2026 р. у справі №560/11760/25 — Сьомий апеляційний адміністративний суд

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 560/11760/25

Головуючий суддя 1-ої інстанції - Печений Є.В.

Суддя-доповідач - Боровицький О. А.

14 липня 2026 року

м. Вінниця

Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді: Боровицького О. А.

суддів: Ватаманюка Р.В. Курка О. П. ,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 23 квітня 2026 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 , Військової частини НОМЕР_1 про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії,

В С Т А Н О В И В :

Позивач звернувся до Хмельницького окружного адміністративного суду з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 , Військової частини НОМЕР_1 про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії.

Рішенням Хмельницького окружного адміністративного суду від 23 квітня 2026 року у задоволені адміністративного позову відмовлено.

Не погоджуючись з даним рішенням суду, позивач подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального права просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

Враховуючи, що рішення суду першої інстанції ухвалено в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження), суд апеляційної інстанції в порядку п.3 ч.1 ст.311 КАС України розглядає справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, оскільки справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів.

Заслухавши доповідь судді, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_1 є батьком дитини - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Матеріали справи містять документи, з яких убачається, що дитині позивача встановлено інвалідність.

Отже, на момент виникнення спірних правовідносин у позивача існувала обставина, яка за своїм характером належить до тих, що відповідно до закону можуть бути підставою для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації.

Матеріали справи містять заяву позивача про надання відстрочки від призову під час мобілізації.

Із дослідженого примірника вбачається, що вона зареєстрована 24.06.2025.

Будь-якого іншого письмового доказу, який би підтверджував, що до 23.06.2025 відповідач прийняв до розгляду належний пакет документів позивача щодо відстрочки, завершив їх перевірку або ухвалив рішення про надання позивачу відстрочки, у матеріалах справи немає.

Зокрема, у справі відсутнє рішення комісії для розгляду питань надання військовозобов`язаним відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період при ІНФОРМАЦІЯ_1 чи інший документ про надання або відмову в наданні відстрочки, прийнятий до дати винесення оскаржуваного наказу відповідачем.

Отже, суд не може визнати встановленим, що до 23.06.2025 відповідач-1 уже завершив перевірку підстав для надання відстрочки, мав ухвалене рішення про її надання або що позивач до цієї дати реалізував своє право на відстрочку в порядку, який породжував для відповідача обов`язок не здійснювати мобілізацію позивача.

23.06.2025 позивач призваний на військову службу під час мобілізації на особливий період та направлений на військову службу до військової частини НОМЕР_1 .

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Так, Закон України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993 № 3543-XII (далі – Закон № 3543-XII у редакції, станом на дату виникнення спірних правовідносин) встановлює правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, визначає засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов`язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності (далі - підприємства, установи і організації), повноваження і відповідальність посадових осіб та обов`язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів.

За пунктом 5 частини першої статті 23 Закону № 3543-XII, не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов`язані: жінки та чоловіки, опікуни, піклувальники, прийомні батьки, батьки-вихователі, які виховують дитину з інвалідністю віком до 18 років.

Відповідно до частини восьмої статті 23 цього Закону, перевірка підстав щодо надання військовозобов`язаним відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та її оформлення здійснюється територіальними центрами комплектування та соціальної підтримки.

Отже, суд виходить з того, що сама по собі наявність сімейної обставини ще не є тотожною оформленій відстрочці; юридичне значення для вирішення питання про призов має її належне підтвердження та оформлення в установленому законом порядку.

Постановою Кабінету Міністрів України від 16.05.2024 № 560 «Про затвердження Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період» затверджений Порядок проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період (далі – Порядок № 560 у редакції, станом на дату виникнення спірних правовідносин).

Цей Порядок визначає: механізм реалізації повноважень та взаємодію між місцевими держадміністраціями, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями незалежно від підпорядкування і форми власності, органами військового управління, органами та підрозділами, що входять до системи поліції, та посадовими особами територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки з організації проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період; процедуру оповіщення військовозобов`язаних та резервістів, їх прибуття до територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки, військових частин Збройних Сил, інших військових формувань, Центрального управління або регіонального органу СБУ чи відповідного підрозділу розвідувальних органів; процедуру перевірки військово-облікових документів громадян, уточнення персональних даних військовозобов`язаних та резервістів та внесення відповідних змін у військово-облікові документи; процедуру надання військовозобов`язаним та резервістам відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період та її оформлення; організацію медичного огляду військовозобов`язаних та резервістів для визначення придатності до військової служби; процедуру оформлення призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період; механізм відправлення військовозобов`язаних та резервістів до місць проходження військової служби.

Суд вказує, що саме з урахуванням цього Порядку в сукупності з пунктом 5 частини першої та частиною сьомою статті 23 Закону № 3543-XII підлягає оцінці правомірність дій відповідача у спірних правовідносинах.

Закон України Про військовий обов`язок і військову службу від 25.03.1992 року № 2232-XII (далі - Закон № 2232-XII у редакції, станом на дату виникнення спірних правовідносин) здійснює правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби.

Згідно з частинами першою, другою, третьою та десятою статті 1 Закону № 2232-XII, захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України.

Військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення (далі - Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями.

Військовий обов`язок включає: підготовку громадян до військової служби; взяття громадян на військовий облік; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов (направлення) на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов`язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.

Громадяни України, які підлягають взяттю на військовий облік, перебувають на військовому обліку призовників або у запасі Збройних Сил України, у запасі Служби безпеки України, розвідувальних органів України чи проходять службу у військовому резерві, зобов`язані: уточнити протягом 60 днів з дня набрання чинності указом Президента України про оголошення мобілізації, затвердженим Верховною Радою України, свої персональні дані через центр надання адміністративних послуг або через електронний кабінет призовника, військовозобов`язаного, резервіста, або у територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки; прибувати за викликом районного (об`єднаного районного), міського (районного у місті, об`єднаного міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки (далі - відповідні районні (міські) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки), Центрального управління або регіонального органу Служби безпеки України, відповідного підрозділу розвідувальних органів України для оформлення військово-облікових документів, взяття на військовий облік, проходження медичного огляду, направлення на підготовку з метою здобуття або вдосконалення військово-облікової спеціальності, призову на військову службу або на збори військовозобов`язаних та резервістів; проходити медичний огляд згідно з рішеннями комісії з питань взяття на військовий облік, комісії з питань направлення для проходження базової військової служби або військово-лікарської комісії відповідного районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки, закладів охорони здоров`я Служби безпеки України, а у Службі зовнішньої розвідки України, розвідувальному органі Міністерства оборони України чи розвідувальному органі центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони державного кордону, - за рішенням керівників відповідних підрозділів або військово-лікарської комісії Служби зовнішньої розвідки України, розвідувального органу Міністерства оборони України чи центрального органусудове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Резервісти зобов`язані прибувати до військової частини, в якій вони проходять службу у військовому резерві, за викликом командира цієї військової частини.

Відповідно до частин першої, другої статті 2 цього Закону, військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.

Проходження військової служби здійснюється: громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом), за направленням або за призовом; іноземцями та особами без громадянства - у добровільному порядку (за контрактом) на посадах у Збройних Силах України, Державній спеціальній службі транспорту та Національній гвардії України.

Ця норма має значення для визначення моменту набуття особою статусу військовослужбовця.

Підстави звільнення з військової служби визначені статтею 26 цього Закону.

Так, за змістом частини четвертої статті 26 Закону № 2232-XII під час дії воєнного стану звільнення з військової служби допускається лише з підстав, прямо передбачених законом.

Отже, суд вказує на те, що питання звільнення вже мобілізованої особи з військової служби належить до окремого правового інституту, відмінного від інституту відстрочки від призову, врегульованого пунктом 5 частини першої статті 23 Закону № 3543-XII.

Як зазначено судом вище, суд, оцінюючи оспорювані рішення, дії або бездіяльність виходить лише з тих мотивів, якими керувався суб`єкт владних повноважень при прийнятті рішень, вчиненні дій або бездіяльності.

Отже, у цій справі вирішальним є не абстрактне існування в позивача певної сімейної обставини, яка надавала йому право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації а те, чи було це право належним чином реалізоване позивачем, а відстрочка – оформлена, саме до 23.06.2025 – дату винесення оскаржуваного наказу відповідача про призов ОСОБА_1 на військову службу.

Щодо наявності у позивача обставини, яка належить до підстав відстрочки в розумінні Закону № 3543-XII, то суд зазначає про таке.

Наявні у справі докази підтверджують існування в позивача дитини з інвалідністю віком до 18 років.

Вказана обставина, за змістом пункту 5 частини першої статті 23 Закону № 3543-XII належить до передбачених законом підстав відстрочки від призову під час мобілізації.

Разом з тим, із частини восьмої статті 23 Закону № 3543-XII випливає, що саме відповідач здійснює перевірку підстав та оформлення відстрочки.

Тому сама лише наявність у позивача дитини з інвалідністю ще не означає автоматичного виникнення оформленої відстрочки або автоматичної протиправності будь-якого подальшого рішення про мобілізацію військовозобов`язаного.

Для цього має бути встановлено, що відповідне право було реалізовано позивачем у передбаченому законом порядку, а уповноважений орган мав юридичний обов`язок не здійснювати мобілізацію.

Суд виходить з того, що ключовим для вирішення спору є питання про те, чи було право позивача на відстрочку реалізоване до моменту набуття ним статусу військовослужбовця.

Верховний Суд у постанові від 18.01.2024 у справі № 280/6033/22 дійшов висновку, що право на відстрочку повинно бути реалізоване військовозобов`язаним шляхом вчинення активних дій та оформлене уповноваженим органом, причому така реалізація можлива до моменту набуття статусу військовослужбовця.

Як судом вже зазначено вище, у матеріалах цієї справи письмовий доказ звернення позивача за відстрочкою має дату реєстрації відповідачем 24.06.2025, тоді як письмові докази мобілізації та направлення позивача до військової частини свідчать про дату 23.06.2025.

Отже, наявні в суду докази не підтверджують, що право на відстрочку було позивачем належним чином реалізоване та оформлене до набуття ним статусу військовослужбовця.

При цьому, суд враховує, що відповідачі не подали відзивів і не надали доказів, які могли б пояснити підстави видання оскаржуваного наказу.

Це безумовно має значення з огляду на частину другу статті 77 КАС України.

Однак навіть за відсутності заяв по суті справи та доказів зі сторони відповідачів суд зобов`язаний оцінити наявні у справі докази в їх сукупності.

Якщо з письмових доказів, поданих до суду, убачається, що зареєстрована заява про відстрочку позивача датована вже після його мобілізації, суд не має правових підстав ігнорувати цю обставину лише через процесуальну пасивність відповідачів.

При цьому, щодо аргументів позивача про незавершеність проходження ним ВЛК 23.06.2025 року, то суд виходить із такого.

Суд вказує на те, що для публічно-правового спору цієї категорії вирішальним є не лише саме твердження про порушення процедури медичного огляду, а наявність належних і допустимих доказів, які підтверджують, що процедура ВЛК фактично не була завершена у спосіб, передбачений законодавством, та що це мало юридично значущий вплив на прийняття оспорюваного рішення суб`єктом владних повноважень.

Виходячи з положень КАС України, суд бере до уваги не припущення сторін щодо наявності або відсутності обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, а належні, допустимі, достовірні та достатні докази на підтвердження або спростовування таких обставин (фактів).

Водночас, матеріали справи не містять належних, допустимих, достовірних та достатніх доказів, які б підтверджували аргументи позивача в цій частині.

Із приводу доводів позивача про повторне звернення 23.06.2025 до ТЦК із заявою про відстрочку, то суд вважає їх необґрунтованими з огляду на таке.

Як судом вже зазначено вище, за змістом пункту 5 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» № 3543-XII, не підлягають призову на військову службу під час мобілізації жінки та чоловіки, які виховують дитину з інвалідністю віком до 18 років.

Водночас за положеннями частини восьмої статті 23 цього Закону, перевірка підстав для надання відстрочки та її оформлення здійснюються районними (міськими) територіальними центрами комплектування та соціальної підтримки.

Отже, суд вказує на те, що закон пов`язує юридичне значення відповідної сімейної обставини не лише з самим її існуванням, а й із належною реалізацією права на відстрочку та її оформленням уповноваженим органом.

Верховний Суд у постанові від 18.01.2024 у справі № 280/6033/22 виходив із того, що право на відстрочку має бути реалізоване особою активними діями та оформлене уповноваженим органом до моменту набуття особою статусу військовослужбовця.

Відтак, суд виходить з того, що, якщо військовозобов`язаний фактично звернувся із заявою про відстрочку до мобілізації, надав необхідні документи, але посадові особи ТЦК безпідставно відмовилися прийняти чи зареєструвати таку заяву, ця обставина в принципі може мати істотне значення для оцінки правомірності подальшої мобілізації такої особи.

Частиною 1 ст. 77 КАС України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Отже, суд зазначає, що для підтвердження доводів позивача про його звернення 23.06.2025 до ТЦК із заявою про відстрочку недостатньо самого лише твердження позивача про це.

Необхідно, щоб наявні у матеріалах справи докази підтверджували, що 23.06.2025 позивач: дійсно мав при собі заяву про відстрочку; дійсно подав або принаймні пред`явив її уповноваженим посадовим особам ТЦК; мав при собі документи, які підтверджували підставу для відстрочки; зіштовхнувся саме з відмовою у прийнятті чи реєстрації такої заяви.

У той же час, матеріали справи не містять належних, допустимих, достовірних та достатніх доказів, які б підтверджували аргументи позивача в цій частині.

Щодо доводів позивача про незаконне його утримання в приміщенні ТЦК, то суд зазначає про таке.

Посилання позивача на те, що його не відпустили з приміщення ТЦК, незаконно утримували без належного документального оформлення, викликали поліцію, а відповідні обставини фіксувалися слідчо-оперативною групою, не можуть бути повністю проігноровані судом.

Водночас, у межах саме цього публічно-правового спору зазначені обставини не становлять самостійного предмета позову.

Предметом спору у цій справі є: правомірність наказу про мобілізацію в частині, що стосується позивача; вимога про виключення позивача зі списків особового складу та звільнення його з військової служби.

Суд виходить з того, що у разі встановлення факту незаконного утримання позивача в приміщенні ТЦК така обставина мала б значення насамперед як додатковий доказ того, що позивач намагався реалізувати своє право на відстрочку, але йому в цьому могли перешкоджати.

Суд може допустити, що сама по собі дата реєстрації заяви позивача про надання йому відстрочки від призову по мобілізації - 24.06.2025 - не виключає можливості того, що фактичне звернення позивача відбулося раніше - 23.06.2025, а затримка реєстрації могла стала наслідком дій чи бездіяльності посадових осіб ТЦК.

У той же час, матеріали справи не містять належних, допустимих, достовірних та достатніх доказів, які б підтверджували аргументи позивача в цій частині.

Одночасно із приводу посилань позивача як доказів на підтвердження зазначених вище протиправних дій посадових осіб відповідача-1 на копії: талона-повідомлення ЄО № 26179 від 23.06.2025; протоколу прийняття заяви про кримінальне правопорушення від 23.06.2025; талона-повідомлення ЄО № 26228 від 24.06.2025; протоколу прийняття заяви про кримінальне правопорушення від 24.06.2025 року, наявних у матеріалах справи, то суд вказує на таке.

Суд виходить з того, що копії: талона-повідомлення ЄО № 26179 від 23.06.2025; протоколу прийняття заяви про кримінальне правопорушення від 23.06.2025; талона-повідомлення ЄО № 26228 від 24.06.2025; протоколу прийняття заяви про кримінальне правопорушення від 24.06.2025 року є належними письмовими доказами у тій частині, у якій вони підтверджують сам факт звернень позивача до правоохоронних органів у відповідні дати та фіксацію таких звернень працівниками поліції.

Разом з тим, зазначені талони-повідомлення та протоколи не є самодостатніми доказами істинності всіх викладених у них обставин.

Такі документи насамперед підтверджують: факт звернення особи до поліції; факт прийняття й реєстрації повідомлення; факт фіксації певного змісту повідомлення.

Однак вони не доводять автоматично, що: позивача дійсно незаконно утримували посадові особи відповідача; заява про відстрочку була належним чином подана позивачем саме 23.06.2025 року; усі необхідні документи для відстрочки були подані чи пред`явлені саме 23.06.2025; посадові особи ТЦК мали всі юридичні підстави і всі необхідні документи для невчинення мобілізації в цей день.

Отже, вказані документи мають доказове значення як підтвердження факту звернень позивача до поліції та узгодженості версії позивача у часі, однак вони не замінюють собою доказу належної реалізації ним права на відстрочку до моменту мобілізації.

На переконання суду, у сукупності наведені позивачем доводи та зазначені письмові докази можуть свідчити про таке: між позивачем і посадовими особами ТЦК 23.06.2025 і 24.06.2025 мав місце конфлікт щодо його правового статусу та дій, які вчинялися стосовно нього; позивач послідовно заявляв про намагання реалізувати право на відстрочку; звернення позивача до поліції не є випадковими або штучно створеними постфактум, а становлять послідовну лінію поведінки позивача.

Проте суд вказує на те, що навіть у такому разі зазначені докази не є достатніми для автоматичного висновку, що позивач належним чином реалізував право на відстрочку в розумінні правової позиції Верховного Суду у справі № 280/6033/22.

Для такого висновку суду необхідні належні та достовірні докази саме факту подання або пред`явлення заяви про відстрочку з усіма необхідними документами до моменту мобілізації та факту безпідставної відмови посадових осіб ТЦК у її прийнятті чи реєстрації.

Водночас, такі докази у матеріалах справи відсутні.

Окрім того, суд має зазначити про таке.

Наказ про мобілізацію № 174 ІНФОРМАЦІЯ_1 в частині мобілізації ОСОБА_1 є індивідуальним актом, адресованим конкретній особі, дія якого була реалізована шляхом фактичного призову на військову службу під час мобілізації на особливий період та направлення на військову службу до військової частини.

Відповідно до пункту 19 частини першої статті 4 КАС України, індивідуальний акт - акт (рішення) суб`єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб, та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк.

У постанові Верховного Суду від 05.02.2025 у справі № 160/2592/23, сформовано правову позицію про те, що сам по собі факт визнання процедури призову протиправною не спричиняє автоматичного поновлення попереднього становища особи шляхом її звільнення чи скасування всіх похідних актів; такий спосіб захисту не є автоматично ефективним, якщо оскаржуваний акт уже реалізовано у межах інших правовідносин.

З огляду на викладене вище, за результатами оцінки всіх наявних у справі доказів суд доходить висновку, що позивач довів існування сімейної обставини, яка могла бути підставою для відстрочки, однак не довів, а матеріали справи не підтверджують, що це право було належно реалізоване та оформлене в установленому порядку до 23.06.2025.

Саме тому суд не знаходить правових підстав для висновку, що наказ про мобілізацію № 174 у частині, яка стосується позивача, є протиправним.

Іншими словами, вирішальним є не загальний факт наявності в позивача дитини з інвалідністю, а відсутність у матеріалах справи належного підтвердження того, що до моменту мобілізації право на відстрочку було реалізоване в спосіб, який згідно із законом породжував для відповідача обов`язок не здійснювати мобілізацію позивача.

Такий підхід узгоджується з наведеним вище правовим висновком Верховного Суду у справі № 280/6033/22.

Із приводу другої позовної вимоги, то суд виходить із таких міркувань.

Друга позовна вимога стосується вже не стадії призову позивача, а стадії проходження ним військової служби, оскільки позивач просить виключити його зі списків особового складу та звільнити з військової служби.

Верховний Суд у постанові від 22.05.2023 у справі № 260/1851/22 розмежував інститути відстрочки від призову та звільнення з військової служби, наголосивши, що йдеться про різні правові режими та різні правові статуси особи. Тому навіть доведеність обставини, яка могла бути підставою для відстрочки до призову, сама по собі не означає автоматичного виникнення підстав для звільнення особи вже після набуття нею статусу військовослужбовця.

Крім того, Верховний Суд у постанові від 14.12.2023 у справі № 160/11228/23 виходив із того, що особа, яка просить про звільнення з військової служби за сімейними підставами, повинна надати належні докази саме того юридичного складу, який охоплюється нормами статті 26 Закону № 2232-XII.

У цій справі позивач не заявив окремої вимоги про визнання протиправною відмови військової частини у звільненні з військової служби за конкретною підставою статті 26, не довів звернення до військової частини з відповідним рапортом та не надав рішення, яким таке звернення було розглянуто.

Відтак обраний позивачем спосіб захисту в цій частині не узгоджується з приписами частини четвертої статті 26 Закону № 2232-XII.

Крім цього, за змістом частини четвертої статті 245 КАС України, суд не може підмінити собою суб`єкта владних повноважень і прямо зобов`язати прийняти рішення на користь позивача, якщо для цього не встановлено виконання всіх умов, визначених законом, і якщо таке рішення передбачає самостійну оцінку компетентним органом.

У цій справі таких умов судом не встановлено.

Щодо інших доводів позивача, суд також зазначає, що, відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя .

Враховуючи встановлені у справі обставини, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції при вирішенні даного публічно-правового спору правильно встановив фактичні обставини справи та надав їм належну правову оцінку, а доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують та не дають правових підстав для скасування оскаржуваного судового рішення.

Щодо інших доводі, колегія суддів зазначає, що у рішення ЄСПЛ по справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії», заява № 30544/96, п. 26, ECHR 1999-1, Суд зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.

Відповідно до частин першої, другої, третьої статті 242 КАС України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

З огляду на викладене, колегія суддів апеляційної інстанції дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції ґрунтується на всебічному, повному та об`єктивному розгляді всіх обставин справи, які мають значення для вирішення спору, відповідає нормам матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, викладених у зазначеному рішенні, у зв`язку з чим підстав для його скасування не вбачається.

Інші доводи апеляційної скарги встановлених обставин справи та висновків суду першої інстанції не спростовують та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

За змістом частини першої статті 316 КАС суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки судове рішення ухвалене судом першої інстанції з додержанням норм матеріального і процесуального права, на підставі правильно встановлених обставин справи, а доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, то суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.

Одночасно слід зазначити, що в контексті положень п.6 ч.6 ст.12 КАС України дана справа відноситься до категорій справ незначної складності, а тому відповідно до п.2 ч.5 ст.328 цього Кодексу судове рішення за результатами її розгляду судом апеляційної інстанції в касаційному порядку оскарженню не підлягає.

Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В :

апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 23 квітня 2026 року - без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її ухвалення та оскарженню не підлягає.

Головуючий Боровицький О. А.

Судді Ватаманюк Р.В. Курко О. П.