Постанова від 13 липня 2026 р. у справі №420/43088/25 — П'ятий апеляційний адміністративний суд

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

————————————————————————

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

14 липня 2026 р.м. ОдесаСправа № 420/43088/25

Перша інстанція: суддя Завальнюк І.В.

П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді Терлецького Д.С., суддів Вербицької Н.В., Димерлія О.О., розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 22 квітня 2026 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправними та скасування рішень, зобов`язання вчинити певні дії,

В С Т А Н О В И В:

Рух справи

29.12.2025 р. ОСОБА_2 (далі – ОСОБА_3 або позивач) звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, у якому з урахуванням уточнення позовних вимог, просив:

визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області за №350075 від 02.12.2025р. про визнання недійсним дозволу на імміграцію в Україну громадянину Республіки Молдова ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та громадянці Республіки Молдова ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ;

визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області №510322100000069 від 02.12.2025р. про визнання недійсною посвідки на постійне проживання № НОМЕР_1 стосовно громадянина Республіки Молдова ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ;

визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області №510322100000070 від 02.12.2025р., яким визнано недійсною посвідку на постійне проживання громадянки Республіки Молдова ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ;

зобов`язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області видати громадянину Республіки Молдова ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , нову посвідку на постійне проживання в Україні;

зобов`язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області видати громадянці Республіки Молдова ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , нову посвідку на постійне проживання в Україні.

На обґрунтування позову зазначено, що рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання недійсними дозволів на імміграцію та посвідок на постійне проживання його та неповнолітньої доньки є протиправними, оскільки документи були видані ще у 2013р. після належної перевірки всіх підстав.

Позивач зазначив, що про скасування статусу доньки, ОСОБА_6 , йому стало відомо лише після отримання матеріалів справи від суду, що свідчить про порушення відповідачем процедури інформування та права особи бути почутою. Міграційна служба не довела факту подання свідомо неправдивих відомостей, а формальне посилання на відсутність архівних записів про народження його батька не може бути самостійною підставою для анулювання документів через багато років. Порушені принципи належного урядування та правової визначеності, оскільки ризик помилки державного органу не може покладатися на громадянина. Також позивач наголошує на непропорційності втручання у приватне та сімейне життя, адже позивач понад 12 років проживає в Україні, має власну нерухомість, роботу та двох дітей, які інтегровані в українське суспільство.

Додатково на обґрунтування позовних вимог зазначено, що при наданні дозволу на імміграцію у 2013р. та обміні посвідки у 2024р. державні органи не виявили жодних порушень, підтвердивши законність усіх документів. Твердження про подання неправдивих відомостей не відповідають дійсності, свідоцтво про народження батька ОСОБА_1 не визнане недійсним, а факт батьківства не спростовано. Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області не дотрималось принципу пропорційності, адже втручання в інтереси сім`ї є надмірним і несправедливим за відсутності вини ОСОБА_1 . Твердження про наявність соціального зв`язку з ОСОБА_7 не відповідають дійсності, перетини кордону зумовлені логістикою під час воєнного стану, донька з дворічного віку живе в Україні, не знає румунської мови та повністю інтегрована в місцеве середовище.

Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області позовні вимоги, включно з уточненими вимогами, не визнало у повному обсязі, в задоволенні позову просило відмовити. На обґрунтування зазначено, що дозвіл на імміграцію ОСОБА_4 та його доньці було надано на підставі недостовірних документів, що підтверджується відсутністю актового запису про народження батька позивача в архівах ДРАЦС.

Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області вказало, що виявлення факту подання свідомо неправдивих відомостей є безумовною підставою для визнання дозволів та посвідок недійсними згідно зі статтею 12-1 Закону України «Про імміграцію». Відповідач також заперечував порушення процедури, оскільки запрошення іноземця для надання пояснень є правом, а не обов`язком; і при цьому прийняті рішення не порушують права дітей на спілкування з батьками.

Також Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області вказало на наявність у позивача стійкого соціального зв`язку з Республікою Молдова, про що свідчать неодноразові факти перетину ним державного кордону. Обов`язок виправити виявлену правову помилку переважає над приватними інтересами позивача, а відсутність доказів втрати зв`язку з країною походження робить повернення сім`ї до Молдови цілком можливим. Таким чином, Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області вважає свої дії пропорційними, обґрунтованими та спрямованими на дотримання вимог міграційного законодавства, просячи суд повністю відмовити у задоволенні позову.

Одеський окружний адміністративний суд рішенням від 22.04.2026р. позов задовольнив повністю.

Визнав протиправним та скасував рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області за №350075 від 02.12.2025р. про визнання недійсним дозволу на імміграцію в Україну громадянину Республіки Молдова ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та громадянці Республіки Молдова ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Визнав протиправним та скасував рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області №510322100000069 від 02.12.2025р. про визнання недійсною посвідки на постійне проживання № НОМЕР_1 стосовно громадянина Республіки Молдова ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ;

Визнав протиправним та скасував рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області №510322100000070 від 02.12.2025р., яким визнано недійсною посвідку на постійне проживання громадянки Республіки Молдова ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Зобов`язав Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області видати громадянину Республіки Молдова ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , нову посвідку на постійне проживання в Україні;

Зобов`язав Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області видати громадянці Республіки Молдова ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , нову посвідку на постійне проживання в Україні.

Стягнув з бюджетних асигнувань Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 1 937,92 грн.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області звернулося до П`ятого апеляційного адміністративного суду з апеляційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Одеського окружного адміністративного суду від 22.04.2026р. та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

П`ятий апеляційний адміністративний суд відкрив апеляційне провадження у справі та призначив її до розгляду в порядку письмового провадження ухвалами від 04.06.2026р.

Обставини справи

Як встановив суд першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, ОСОБА_2 є громадянином Республіки Молдова, ІНФОРМАЦІЯ_1 , який понад 12 років постійно проживає на території України разом зі своєю родиною.

26.09.2013р. ОСОБА_2 звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою про надання дозволу на імміграцію в Україну поза квотою на підставі пункту 3 частини третьої статті 4 Закону України «Про імміграцію», претендуючи на статус особи, яка має право на набуття громадянства України за територіальним походженням.

Як доказ свого права на імміграцію позивач надав копію свідоцтва про народження свого батька, ОСОБА_8 , серії НОМЕР_2 , виданого 07.06.1974р. повторно ІНФОРМАЦІЯ_3 , згідно з яким батько народився в м. Одеса 01.01.1959 року.

На підставі поданих документів міграційна служба провела передбачені законом перевірки, за результатами яких 04.12.2013р. ОСОБА_4 та його неповнолітній доньці ОСОБА_5 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ) надано спільний дозвіл на імміграцію в Україну №350075.

06.12.2013р. на підставі вказаного дозволу ОСОБА_2 та його донька, ОСОБА_9 , були документовані посвідками на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_3 , що підтвердило їхній легальний статус постійних мешканців.

10.04.2024р. у зв`язку із закінченням терміну дії попереднього документа, ОСОБА_2 успішно пройшов процедуру обміну та отримав нову посвідку на постійне проживання № НОМЕР_1 зі строком дії до 09.04.2034.

ІНФОРМАЦІЯ_4 донька позивача, ОСОБА_9 , у зв`язку з досягненням відповідного віку, також отримала окрему посвідку на постійне проживання, яку 16.10.2024р. було видано її батькові як законному представнику.

09.06.2025р. ОСОБА_2 звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області з заявою про надання дозволу на імміграцію своїй другій неповнолітній доньці, ОСОБА_10 ( ІНФОРМАЦІЯ_5 ), як дитині іммігранта, що стало підставою для проведення Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області додаткової перевірки матеріалів його власної імміграційної справи.

12.11.2025р. міграційна служба направила запит до відділу ДРАЦС у м. Одесі для перевірки факту народження батька позивача та справжності наданого у 2013 р. свідоцтва про народження.

26.11.2025р. відділ ДРАЦС надав відповідь № 50414/06.2-29, згідно з якою в архівах та Державному реєстрі актів цивільного стану запис про народження ОСОБА_8 ( ІНФОРМАЦІЯ_6 ) не виявлений, а свідоцтво серії НОМЕР_2 вказаним органом не видавалося.

02.12.2025р. Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області, спираючись на отриману інформацію, прийняло рішення №350075 про визнання недійсним дозволу на імміграцію ОСОБА_1 та його доньки ОСОБА_6 , мотивуючи це поданням документів, що не підтверджують наявність підстав для імміграції.

Підставами прийняття вказаного рішення (визнання недійсною посвідки) зазначено підпункт 1 пункту 64-1 Порядку оформлення, видачі, обміну, відкликання, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018р. №321, а саме: визнання недійсним дозволу на імміграцію в Україну відповідно до статті 12 -1 Закону України «Про імміграцію». У рішенні крім посилання на норми закону не вказані фактичні підстави його обґрунтування.

02.12.2025р. Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області прийняло рішення №510322100000069 та №510322100000070, якими визнало недійсними посвідки на постійне проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_6 .

02.12.2025р. Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області винесло рішення № 5101130100020080 про примусове повернення ОСОБА_1 до Республіки Молдова, зобов`язавши його покинути територію України.

22.12.2025р. представнику позивача було надіслано Висновок від 02.12.2025р. про визнання недійсним рішення про надання дозволу на імміграцію громадянам Республіки Молдова ОСОБА_1 та ОСОБА_6 . Інші документи для ознайомлення надані не були.

У Висновку від 02.12.2025р. як правова підстава для скасування дозволу на імміграцію в Україну визначено пункт 1 частини першої статті 12-1 Закону України «Про імміграцію», відповідно до якого дозвіл на імміграцію скасовується, якщо з`ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів, документів, що втратили чинність, або документів, які не підтверджують наявність підстав для отримання дозволу на імміграцію, передбачених статтею 4 цього Закону, або на підставі документів, які підтверджують факт перебування у шлюбі, який за рішенням суду визнано недійсним у разі його фіктивності.

Вважаючи свої права порушеними, позивач звернувся до суду з адміністративним позовом.

Оцінка суду першої інстанції

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов таких висновків.

Оскаржуване рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області засноване виключно на загальному посиланні на пункт 1 частини першої статті 12-1 Закону України «Про імміграцію» без належної конкретизації фактичних обставин. Відповідач не вказав у самому тексті рішення, які саме відомості є «свідомо неправдивими» або які документи визнані підробленими чи такими, що втратили чинність.

Просте цитування норми закону без викладу конкретних причин скасування дозволу не може вважатися належним обґрунтуванням індивідуального акта. Така позиція узгоджується з усталеною практикою Верховного Суду, згідно з якою рішення про скасування дозволу на імміграцію за відсутності доведеної підстави, що чітко регламентує причини його прийняття, є протиправним.

Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області не надало належних та допустимих доказів виникнення нових обставин, які б вимагали анулювання дозволу після 12 років законного проживання позивача в Україні.

Попри те, що Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області посилається на архівну довідку про відсутність актового запису про народження батька позивача, сам по собі факт відсутності запису в сучасному реєстрі не є безумовним доказом подання позивачем свідомо неправдивих відомостей у 2013р. Оскільки при первинній видачі дозволу компетентний орган провів перевірку та визнав документи достатніми, обов`язок доведення недобросовісності позивача тепер повністю покладається на суб`єкта владних повноважень, що у даній справі зроблено не було.

Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області не запросило позивача для надання пояснень та не врахувало інтереси його неповнолітніх дітей, оскаржувані рішення є неспівмірними та підлягають скасуванню як такі, що прийняті з порушенням принципу належного урядування та вимог щодо обґрунтованості адміністративного акта.

Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області не довело та не надало до матеріалів справи жодних належних та допустимих доказів на підтвердження того, що за час перебування позивача на території України з`явилися обставини, які б слугували підставою для скасування дозволу на імміграцію, передбачені ст.12-1 Закону України «Про імміграцію».

Згідно зі статтею 3 Конвенції про права дитини, у всіх діях державних органів першочергова увага має приділятися найкращому забезпеченню інтересів дитини.

Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області при анулюванні дозволу ОСОБА_6 (яка проживає в Україні з дворічного віку та повністю інтегрована в мовне та освітнє середовище) взагалі не досліджувало наслідки такого рішення для її розвитку.

Позбавлення дитини легального статусу на підставі ймовірних помилок дорослих, допущених 12 років тому, є проявом надмірного формалізму та грубим порушенням принципу пропорційності, оскільки статус дитини-іммігранта є хоч і похідним, але самостійно захищеним

Доводи апеляційної скарги

Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області на обґрунтування апеляційної скарги наводить такі доводи та міркування.

Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області має достатні підстави для визнання недійним дозволу на імміграцію ОСОБА_1 , оскільки відомості про народження батька позивача – ОСОБА_8 – в архівах та реєстрах ДРАЦС відсутні, актовий запис не виявлений, тому свідоцтво про народження ОСОБА_8 серії НОМЕР_2 є недійсним.

Відсутність актового запису про народження та відомостей про народження свідчить про відсутність належного підтвердження юридичного факту видачі документа, який було покладено в основу надання дозволу на імміграцію.

Водночас Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області зазначає, що сам по собі факт того, що свідоцтво про народження батька позивача не визнано недійсним в судовому порядку та що батьківство не спростовано, не усуває того, що компетентним органом не виявлено актового запису про народження, а також відсутні відомості про народження в архівах та реєстрах ДРАЦС. Водночас зазначені обставини не нівелюють обов`язку суб`єкта владних повноважень реагувати на дані обставини, які свідчать про відсутність підтвердження правових підстав для імміграції.

Суд першої інстанції помилково керувався положеннями Порядку оформлення, видачі, обміну, відкликання, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018р. №321, в редакції від 25.01.2024р., яка на момент прийняття оскаржуваних позивачем рішень втратила чинність у зв`язку з набранням чинності новою редакцією від 21.05.2025р.

Суд першої інстанції також помилково керувався положеннями Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про відкликання дозволу на імміграцію, визнання недійсними таких рішень, їх оскарження та виконання, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002р. №1983 в редакції, яка з 21.05.2025р. втратила чинність.

Суд першої інстанції не надав відповідної оцінки наданим Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області доказам і не врахував їх під час ухвалення оскаржуваного рішення, а саме: офіційній відповіді відділу державної реєстрації актів цивільного стану в Одеській області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції від 26.11.2025р. №50414/06.2-29.

Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області вказує, що підстава для імміграції підтверджена документом, що не видавався компетентним органом та з наявними ознаками підробки, актовий запис про народження батька позивача відсутній, свідоцтво про народження батька позивача не видавалось компетентним органом.

Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області вказує, що можливі негативні наслідки для сімейного життя позивача є результатом дій самого позивача, а саме: позивач подав документ, дійсність якого не підтверджується компетентним органом; використав його як ключову підставу для отримання імміграційного статусу.

Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області твердить, що не може нести відповідальність за наслідки, спричинені недобросовісною поведінкою позивача.

Позивачу було відомо про відсутність у нього передбачених законодавством підстав для отримання дозволу на імміграцію в Україну за територіальним походженням, а документ поданий ним як підтвердження наявності такого права не має юридичної сили, оскільки має ознаки підробки та його дійсність не підтверджена ані позивачем, ані компетентним органом.

Під документами, які не підтверджують наявність підстави для отримання дозволу на імміграцію, слід розуміти документи, якими іноземцем або особою без громадянства підтверджувався юридичний факт, що слугував підставою для оформлення дозволу на імміграцію, у разі якщо такий юридичний факт згодом визнаний недійним, скасованим, нікчемним або таким, що не породжує правових наслідків.

Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 22.04.2026р. не відповідає вимогам статті 242 КАС України, оскільки суд зобов`язав Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області видати громадянину Республіки Молдова ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , а також громадянці Республіки Молдова ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , нові посвідки на постійне проживання в Україні.

Проте саме до компетенції органів Державної міграційної служби України належить право надавати правову оцінку законності отримання дозволу на імміграцію в Україні та здійснювати обмін посвідки на постійне проживання.

Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області правомірно прийняло оскаржуване рішення та надало докази такої правомірності з посиланням на конкретні норми чинного законодавства.

Позиція інших учасників справи щодо поданої апеляційної скарги

Позивач, належно повідомлений про розгляд даної справи, у відзиві просить рішення Одеського окружного адміністративного суду від 22.04.2026р. залишити без змін, апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області залишити без задоволення.

Джерела права та оцінка суду апеляційної інстанції

За результатами апеляційного перегляду оскаржуваного судового рішення в межах доводів і вимог апеляційної скарги, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції обставин справи, правильність застосування норм матеріального і процесуального права, суд у складі колегії суддів дійшов таких висновків.

Чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України (частина перша статті 9 Конституції України).

Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України (частина друга статті 9 Конституції України).

Зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права (стаття 18 Конституції України).

Згідно з частиною першою статті 15 Закону України від 29.06.2004р. №1906-IV «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори України підлягають сумлінному дотриманню Україною відповідно до норм міжнародного права.

Відповідно до частини першої статті 19 Закону України від 29.06.2004р. №1906-IV «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

Згідно з частиною другою статті 19 Закону України від 29.06.2004р. № 1906-IV «Про міжнародні договори України» якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Також суд у складі колегії суддів вказує, що згідно з частиною другою статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Наведені нормативні приписи є особливо значущими при перегляді цієї справи та перевірці законності і обґрунтованості рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Скаржник на обґрунтування вимог апеляційної скарги вказав, що при вирішення спору суд зобов`язаний керуватися нормами Конституції України та законів України, а практика Європейського суду з прав людини підлягає урахуванню як джерело тлумачення та застосування принципу верховенства права.

Натомість суд у складі колегії суддів зазначає, що умови і порядок надання права на постійне проживання в Україні іноземцям та особам без громадянства, підстави і порядок отримання дозволу на імміграцію в Україну та його скасування, повноваження органів державної влади, що беруть участь у вирішенні питань щодо надання дозволу на імміграцію та діють в інтересах забезпечення прав і свобод осіб та національної безпеки України, порядок оскарження рішень з питань імміграції, дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадових і службових осіб визначає Закон України від 07.06.2001р. №2491-III «Про імміграцію» (далі – Закон № 2491-III).

Питання імміграції регулюються Конституцією України, цим Законом та іншими нормативно-правовими актами, що не повинні їм суперечити (частина перша статті 2 Закону № 2491-III).

Якщо міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що містяться у цьому Законі, то застосовуються правила міжнародного договору України (частина друга статті 2 Закону №2491-III).

Отже, відповідно до статей 9 і 18 Конституції України, статті 19 Закону України від 29.06.2004р. №1906-IV «Про міжнародні договори України», положення Закону №2491-III належить тлумачити й застосовувати з урахуванням міжнародно-договірних зобов`язань так, аби узгоджувати положення національного права і міжнародних договорів України, усіляко уникаючи суперечностей між ними та беззаперечно забезпечуючи законність і обґрунтованість ухвалених судових рішень.

Іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України (частина перша статті 26 Конституції України).

Правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні, повноваження органів державної влади, що беруть участь у визначенні такого статусу та діють в інтересах забезпечення прав і свобод осіб та національної безпеки України, а також порядок в`їзду в Україну та виїзду з України таких осіб визначає та встановлює Закон України від 22.09.2011р. №3773-VI «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства».

Іноземець - особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав (пункт 6 частини першої статті 3 Закону України від 22.09.2011р. №3773-VI «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства»).

Посвідка на постійне проживання - документ, що посвідчує особу іноземця або особу без громадянства та підтверджує право на постійне проживання в Україні (пункт 17 частини першої статті 3 Закону України від 22.09.2011р. №3773-VI «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства»).

Члени сім`ї іноземця або особи без громадянства - чоловік (дружина), неповнолітні діти, в тому числі неповнолітні діти чоловіка (дружини), непрацездатні батьки та інші особи, які вважаються членами сім`ї відповідно до права країни походження (пункт 26 частини першої статті 3 Закону України від 22.09.2011р. №3773-VI «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства»).

Правовий статус іноземців та осіб без громадянства визначається Конституцією України, цим та іншими законами України, а також міжнародними договорами України (частина перша статті 2 Закону України від 22.09.2011р. №3773-VI «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства»).

У разі якщо міжнародним договором України встановлено інші правила, ніж передбачені цим Законом, застосовуються правила, передбачені таким міжнародним договором України (частина друга статті 2 Закону України від 22.09.2011р. №3773-VI «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства»).

Іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України (частина перша статті 3 Закону України від 22.09.2011р. №3773-VI «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства»).

Іноземці та особи без громадянства, які перебувають під юрисдикцією України, незалежно від законності їх перебування, мають право на визнання їх правосуб`єктності та основних прав і свобод людини (частина друга статті 3 Закону України від 22.09.2011р. №3773-VI «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства»).

Іноземці та особи без громадянства зобов`язані неухильно додержуватися Конституції та законів України, інших нормативно-правових актів, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей, інтереси суспільства та держави (частина третя статті 3 Закону України від 22.09.2011р. №3773-VI «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства»).

Іноземці та особи без громадянства можуть відповідно до Закону України «Про імміграцію» іммігрувати в Україну на постійне проживання (частина перша статті 4 Закону України від 22.09.2011р. №3773-VI «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства)

Імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання (абзац перший статті 1 Закону №2491-III).

Іммігрант - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання (абзац другий статті 1 Закону №2491-III).

Дозвіл на імміграцію - рішення, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію (абзац п`ятий статті 1 Закону №2491-III).

Суд у складі колегії суддів вважає за необхідне вказати, що приписи Закону №2491-III наведені в редакції, чинній на момент ухвалення Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області оскаржуваних рішень, зокрема, рішень про визнання недійсним рішення про надання дозволу на імміграцію громадянину Республіки Молдова ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та громадянці Республіки Молдова ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Суд у складі колегії суддів також звертає увагу, що Закон №2491-III доповнено статтею 12-1 «Підстави для визнання недійсним рішення про надання дозволу на імміграцію» Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв`язку з прийняттям Закону України від 10.10.2024р. № 4017-IX «Про адміністративну процедуру»».

Як зазначено у Пояснювальній записці до проєкту Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів у зв`язку з прийняттям Закону України «Про адміністративну процедуру» прийняття проєкту Закону забезпечить імплементацію Закону України «Про адміністративну процедуру» шляхом приведення законодавчих актів, які регулюють адміністративні правовідносини, до вимог цього Закону, що усуне колізії між нормами Закону України «Про адміністративну процедуру» і спеціальними законодавчими актами, а також наблизить законодавство України до стандартів країн ЄС, де діють уніфіковані правила адміністративних процедур.

Отже, відповідно до статті 12-1 Закону №2491-III дозвіл на імміграцію визнається недійсним органом, що його надав, якщо:

1) з`ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів, документів, що втратили чинність, або документів, які не підтверджують наявність підстави для отримання дозволу на імміграцію, передбаченої статтею 4 цього Закону, або на підставі документів, що підтверджують факт перебування у шлюбі, який за рішенням суду визнано недійсним у разі його фіктивності;

2) з`ясується, що його надано на підставі документів, що не підтверджують законність перебування/тимчасового проживання на території України на дату подання документів на отримання дозволу на імміграцію або наявність підстави для отримання дозволу на імміграцію, передбаченої статтею 4 цього Закону, або документів, що підтверджують підстави, які припинилися.

У разі визнання недійсним дозволу на імміграцію визнається недійсною посвідка на постійне проживання, видана на підставі цього дозволу, у тому числі в порядку обміну.

Згідно зі статтею 14 Закону №2491-III особа може повторно подати заяву про надання дозволу на імміграцію не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення про відмову у наданні дозволу на імміграцію чи його відкликання або визнання недійсним (частина перша статті 14 із змінами, внесеними згідно із Законом України № 4017-IX від 10.10.2024р.).

Рішення про відкликання або визнання недійсним дозволу на імміграцію, рішення про надання дозволу на імміграцію/відмову у наданні дозволу на імміграцію, прийняті центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, оскаржуються у встановленому порядку до адміністративного суду (частина четверта статті 15 Закону №2491-III).

Процедуру провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію іноземцям та особам без громадянства, які іммігрують в Україну (далі - іммігранти), відкликання дозволу на імміграцію, визнання недійсними таких рішень, їх оскарження та виконання (далі - провадження у справах з питань імміграції), а також компетенцію міністерств, інших центральних органів виконавчої влади та підпорядкованих їм органів, які забезпечують виконання законодавства про імміграцію визначає Порядок провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про відкликання дозволу на імміграцію, визнання недійсними таких рішень, їх оскарження та виконання, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002р. №1983 (далі – Порядок №1983).

Рішення, передбачені цим Порядком, приймаються, набирають чинність, припиняють дію, виконуються, оскаржуються відповідно до Закону України «Про адміністративну процедуру» з урахуванням особливостей, визначених Законами України «Про імміграцію», «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», та цього Порядку (абзац сьомий пункту 2 Порядку №1983).

Дозвіл на імміграцію відкликається або визнається недійсним органом, що його надав (абзац перший пункту 21 Порядку №1983).

Питання щодо відкликання або визнання недійсним дозволу мають право порушувати ДМС, територіальні органи ДМС та територіальні підрозділи ДМС, МВС, органи Національної поліції, регіональні органи СБУ, функціональні підрозділи Центрального управління СБУ, органи військової контррозвідки СБУ та Держприкордонслужба або органи, які у межах наданих повноважень забезпечують виконання законодавства про імміграцію, якщо було встановлено обставини, за яких дозвіл на імміграцію підлягає відкликанню відповідно до статті 12 Закону України «Про імміграцію» або визнанню недійсним відповідно до статті 12-1 Закону України «Про імміграцію» (абзац другий пункту 21 Порядку №1983).

Для прийняття рішення про відкликання або визнання недійсним дозволу на імміграцію в разі, коли ініціатором такого відкликання або визнання дозволу недійсним є ДМС, територіальні органи ДМС або територіальні підрозділи ДМС, ними складається обґрунтований висновок із зазначенням підстав для відкликання або визнання недійсним дозволу, визначених статтями 12, 12-1 Закону України «Про імміграцію», що надсилається до органу ДМС, який прийняв рішення про надання такого дозволу (абзац перший пункту 22 Порядку №1983).

ДМС, територіальні органи ДМС і територіальні підрозділи ДМС у місячний строк з дня надходження подання щодо відкликання або визнання недійсним дозволу на імміграцію запитують у разі потреби додаткову інформацію в ініціатора відкликання або визнання недійсним дозволу на імміграцію, інших органів виконавчої влади, юридичних і фізичних осіб. На підставі результатів аналізу зазначеної інформації приймається відповідне рішення (абзац перший пункту 23 Порядку №1983).

Копії рішень про відкликання або визнання недійсним дозволу на імміграцію та посвідки на постійне проживання і примірник рішення про примусове повернення невідкладно, а за наявності обґрунтованих причин - не пізніше трьох робочих днів з дня їх прийняття надсилаються рекомендованим листом особі, стосовно якої вони прийняті, на адресу задекларованого/зареєстрованого місця проживання або на останню відому ДМС, територіальному органу ДМС або територіальному підрозділу ДМС адресу або вручаються їй (абзац п`ятий пункту 23 Порядку №1983).

Інформація про рішення щодо відкликання або визнання недійсною посвідки на постійне проживання, прийняте одночасно з рішенням про відкликання або визнання недійсним дозволу на імміграцію, надається Держприкордонслужбі в порядку, визначеному законодавством (пункт 24 Порядку №1983).

Суд у складі колегії суддів вважає за необхідне вказати, що приписи Порядку №1983 наведені в редакції, чинній на момент ухвалення Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області оскаржуваних рішень, зокрема, рішень про визнання недійсним рішення про надання дозволу на імміграцію громадянину Республіки Молдова ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та громадянці Республіки Молдова ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Отже, Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області зобов`язано, зокрема, при прийнятті оскаржуваних рішень діяти відповідно до Закону України «Про адміністративну процедуру» з урахуванням особливостей, визначених Законами України «Про імміграцію», «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», та Порядку №1983.

Також суд у складі колегії суддів вважає за необхідне вказати на Порядок оформлення, видачі, обміну, відкликання, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018р. №321 (далі – Порядок №321).

Відповідно до пункту 13-1 Порядку №321 рішення, накази, передбачені цим Порядком, приймаються, набирають чинності, припиняють дію, виконуються, оскаржуються відповідно до Закону України «Про адміністративну процедуру» з урахуванням особливостей, визначених Законами України «Про імміграцію», «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус», та цього Порядку.

Згідно з підпунктом 1 пункту 64-1 Порядку №321 посвідка визнається недійсною ДМС або територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС, який її видав, у разі, зокрема, визнання недійсним дозволу на імміграцію в Україну відповідно до статті 12-1 Закону України «Про імміграцію».

Рішення про відкликання або визнання недійсною посвідки приймається Головою ДМС або уповноваженою ним особою, керівником територіального органу/територіального підрозділу ДМС чи його заступником протягом п`яти робочих днів з дня надходження відомостей, які є підставою для її відкликання або визнання недійсною (абзац перщ=ший пункту 65 Порядку №321).

Відповідно до абзацу першого пункту 66 Порядку №321 копія рішення про відкликання або визнання недійсною посвідки із зазначенням причин її відкликання або визнання недійсною надсилається ДМС, територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС, який прийняв таке рішення, іноземцеві або особі без громадянства на адресу особистої електронної пошти або рекомендованим листом (у разі відсутності електронної пошти) невідкладно, а за наявності обґрунтованих причин - не пізніше трьох робочих днів з дня його прийняття (крім випадків, визначених підпунктом 4 пункту 64 цього Порядку).

У разі коли посвідка була відкликана або визнана недійсною одночасно з відкликанням або визнанням недійсним дозволу на імміграцію, на підставі якого вона була оформлена, копія рішення про відкликання або визнання недійсною посвідки надсилається заявнику в порядку, передбаченому пунктом 23 Порядку №1983 (абзац другий пункту 66 Порядку №321).

Рішення про відмову в оформленні, обміні та видачі посвідки, про її відкликання або визнання недійсною може бути оскаржено іноземцем або особою без громадянства в адміністративному порядку протягом тридцяти календарних днів з дня доведення його до відома іноземця або особи без громадянства або до суду в установленому порядку (абзац перший пункту 78 Порядку №321).

Суд у складі колегії суддів вважає за необхідне вказати, що приписи Порядку №321 наведені в редакції, чинній на момент ухвалення Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області оскаржуваних рішень, зокрема, рішень про визнання недійсною посвідки на постійне проживання Республіки Молдова ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та посвідки на постійне проживання громадянці Республіки Молдова ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Закон України від 17.02.2022р. №2073-IX «Про адміністративну процедуру» (далі – Закон №2073-IX) регулює відносини органів виконавчої влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, інших суб`єктів, які відповідно до закону уповноважені здійснювати функції публічної адміністрації, з фізичними та юридичними особами щодо розгляду і вирішення адміністративних справ шляхом прийняття та виконання адміністративних актів (частина перша статті 1 Закону №2073-IX).

Адміністративна процедура - визначений законом порядок розгляду та вирішення справи (пункт 5 частини першої статті 2 Закону №2073-IX).

Адміністративна процедура визначається Конституцією України, цим Законом та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, та з урахуванням практики Європейського суду з прав людини (частина перша статті 3 Закону №2073-IX).

Законом можуть бути встановлені особливості адміністративного провадження для окремих категорій адміністративних справ. Такі особливості повинні відповідати принципам адміністративної процедури, визначеним цим Законом (частина друга статті 3 Закону №2073-IX).

У статті 4 Закону №№2073-IX визначені принципами адміністративної процедури, зокрема, принцип, законності, обґрунтованості, пропорційності, відкритості та презумпції правомірності дій та вимог особи.

Отже, суд у складі колегії суддів вважає за підставне стверджувати, що оскаржувані рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області повинні, серед іншого, відповідати принципам законності, обґрунтованості, пропорційності, відкритості та презумпції правомірності дій та вимог особи, які визначені в Законі №2073-IX.

Зміст принципу законності визначено у статті 6 Закону №2073-IX.

Адміністративний орган здійснює адміністративне провадження виключно на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України, цим Законом та іншими законами України, а також на підставі міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (частина перша).

Адміністративний орган застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законом (частина друга).

Здійснення адміністративним органом дискреційного повноваження вважається згідно з частиною третьою статті 6 Закону №2073-IX законним у разі дотримання таких умов:

1) дискреційне повноваження передбачено законом;

2) дискреційне повноваження здійснюється у межах та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законом;

3) правомірний вибір здійснено адміністративним органом для досягнення мети, з якою йому надано дискреційне повноваження, і відповідає принципам адміністративної процедури, визначеним цим Законом;

4) вибір рішення адміністративного органу здійснюється без відступлення від попередніх рішень, прийнятих тим самим адміністративним органом в однакових чи подібних справах, крім обґрунтованих випадків.

Висновки про застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов`язковими для всіх адміністративних органів, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права (частина четверта).

Адміністративний орган, що порушив право, свободу чи законний інтерес особи, зобов`язаний за власною ініціативою протягом розумного строку з дня виявлення порушення поновити право, свободу чи законний інтерес, не чекаючи подання скарги чи пред`явлення позову та запобігаючи повторенню порушення у майбутньому (частина п`ята).

Зміст принципу обґрунтованості визначено у статті 8 Закону №2073-IX.

Адміністративний орган забезпечує належність та повноту з`ясування обставин справи, безпосередньо досліджує докази та інші матеріали справи (частина перша).

Адміністративний орган під час здійснення адміністративного провадження враховує всі обставини, що мають значення для вирішення справи (частина друга).

Адміністративний орган зобов`язаний обґрунтовувати адміністративні акти, які він приймає, крім випадків, визначених законом. Адміністративний акт, який може негативно вплинути на право, свободу чи законний інтерес особи, повинен містити мотивувальну частину, що відповідає вимогам цього Закону (частина третя).

Якщо адміністративний орган змінює оцінку та висновки в однакових чи подібних справах, він зобов`язаний надати належне обґрунтування такої зміни (частина четверта).

Зміст принципу пропорційності визначено у статті 11 Закону №2073-IX.

Адміністративний орган відповідно до частини першої статті 12 Закону №2073-IX повинен дотримуватися принципу пропорційності під час:

1) прийняття адміністративних актів;

2) прийняття процедурних рішень і вчинення процедурних дій.

Адміністративний акт повинен прийматися з дотриманням необхідного балансу між несприятливими наслідками для права, свободи чи законного інтересу особи і цілями, на досягнення яких спрямований адміністративний акт. Негативні наслідки для особи та публічних інтересів повинні бути найменшими (частина друга).

Адміністративний орган зобов`язаний використовувати свої повноваження з метою, з якою такі повноваження надані. Мета, з якою надано повноваження, визначається законом або випливає з його положень (частина третя).

Зміст принципу відкритості визначено у статті 12 Закону №2073-IX.

Адміністративний орган зобов`язаний у порядку, встановленому законом, забезпечувати реалізацію права особи на доступ до інформації, що пов`язана з прийняттям та виконанням адміністративного акта стосовно неї (частина перша).

Учасник адміністративного провадження має право знати про початок адміністративного провадження та про своє право на участь у такому провадженні, а також право на ознайомлення з матеріалами відповідної справи (частина друга).

Забороняється розголошення наявних у справі відомостей, що відповідно до закону становлять інформацію з обмеженим доступом (частина третя).

Зміст принципу презумпції правомірності дій та вимог особи визначено у статті 15 Закону №2073-IX.

Дії та вимоги особи є правомірними, доки інше не буде доведено під час розгляду та/або вирішення справи (частина перша).

Сумніви щодо правомірності дій та вимог особи, що виникають внаслідок неоднозначного (множинного) трактування норми права, повинні тлумачитися адміністративним органом на користь їх правомірності (частина друга).

Принципи адміністративної процедури, які визначені в Законі №2073-IX, змістовно узгоджуються з частиною другою статті 2 КАС України, за якою у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони, зокрема, на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення.

Суд у складі колегії суддів звертає увагу на частину другу статті 3 Закону №2073-IX, за якою законом можуть бути встановлені особливості адміністративного провадження для окремих категорій адміністративних справ. Такі особливості повинні відповідати принципам адміністративної процедури, визначеним Законом №2073-IX.

Оцінюючи рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області на відповідність принципам адміністративної процедури суд у складі колегії суддів доходить висновку, що їх не було дотримано.

Так, Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області не надало доказів та не навело доводів, які б засвідчували, що при прийнятті вказаних рішень були враховані усі обставини, що мають значення для вирішення справи.

Вказані рішення, зокрема, рішення про визнання недійсним дозволу на імміграцію в Україну позивачу та його доньці засновано виключно на офіційній відповіді відділу державної реєстрації актів цивільного стану в Одеській області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції від 26.11.2025р. №50414/06.2-29.

Жодні інші обставини, включно з тим, що за результатами перевірок, передбачених чинним на той час законодавством, ОСОБА_4 та його неповнолітній доньці ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_7 , тобто 12 років тому, надано спільний дозвіл на імміграцію в Україну № НОМЕР_4 , що у 2024 р. за результатами перевірок, передбачених чинним на той час законодавством, ними були отриманні посвідки на постійне проживання, враховані не були.

Відповідно, суд у складі колегії суддів вважає, що при прийнятті вказаних рішень не було дотримано принцип презумпції правомірності дій та вимог особи.

Як встановив суд першої інстанції, підтверджується матеріалами справи та відповідає позиції Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області рішення про визнання недійсним дозволу на імміграцію в Україну позивачу та його доньці прийняте на підставі відповіді відділу державної реєстрації актів цивільного стану в Одеській області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції від 26.11.2025р. №50414/06.2-29.

Згідно з цією відповіддю в архівах та Державному реєстрі актів цивільного стану запис про народження ОСОБА_8 ( ІНФОРМАЦІЯ_6 ) не виявлений, а свідоцтво серії НОМЕР_2 вказаним органом ніколи не видавалося.

Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області при прийнятті рішення про визнання недійсним дозволу на імміграцію в Україну позивачу та його доньці на підставі отриманої інформації всупереч принципу презумпції правомірності дій та вимог особи надало оцінку виключно діям позивача.

Це узгоджується з викладеними в апеляційній скарзі твердженнями, за якими Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області не може нести відповідальність за наслідки, спричинені недобросовісною поведінкою позивача.

Суд у складі колегії суддів звертає увагу, що скаржник не надав доказів та не зазначив доводів, які б засвідчували, що при прийнятті вказаного рішення вчинялися дії, спрямовані на отримання додаткової інформації у інших органів виконавчої влади, юридичних і фізичних осіб. Так само при прийнятті вказаного рішення Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області не зверталось до позивача для надання ним письмових пояснень і не вважало за доцільне запрошувати для надання усних пояснень.

З огляду на це суд у складі колегії суддів погоджується з висновком суду першої інстанції сам по собі факт відсутності запису в сучасному реєстрі не є безумовним доказом подання позивачем свідомо неправдивих відомостей у 2013 р.

Рішення про визнання недійсним дозволу на імміграцію в Україну позивачу та його доньці прийнято без дотримання необхідного балансу між несприятливими наслідками для права, свободи чи законного інтересу особи і цілями, на досягнення яких воно спрямовано.

У цьому зв`язку суд у складі колегії суддів вказує на юридичну позицію Конституційного Суду України, викладену в Рішенні від 01.06.2016р. № 2-рп/2016 у справі про судовий контроль за госпіталізацією недієздатних осіб до психіатричного закладу, за якою обмеження щодо реалізації конституційних прав і свобод не можуть бути свавільними та несправедливими, вони мають встановлюватися виключно Конституцією і законами України, переслідувати легітимну мету, бути обумовленими суспільною необхідністю досягнення цієї мети, пропорційними та обґрунтованими, у разі обмеження конституційного права або свободи законодавець зобов`язаний запровадити таке правове регулювання, яке дасть можливість оптимально досягти легітимної мети з мінімальним втручанням у реалізацію цього права або свободи і не порушувати сутнісний зміст такого права (абзац третій підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення).

Конституційний Суд України також акцентував, що держава, виконуючи свій головний обов`язок – утвердження і забезпечення прав і свобод людини (частина друга статті 3 Конституції України) – повинна не тільки утримуватися від порушень чи непропорційних обмежень прав і свобод людини, але й вживати належних заходів для забезпечення можливості їх повної реалізації кожним, хто перебуває під її юрисдикцією; з цією метою законодавець та інші органи публічної влади мають забезпечувати ефективне юридичне регулювання, яке відповідає конституційним нормам і принципам, та створювати механізми, необхідні для задоволення потреб та інтересів людини (абзац перший пункту 3 мотивувальної частини Рішення).

Натомість Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області при прийнятті оскаржуваних рішень не визначило і зіставило несприятливі наслідки для прав, свобод та законних інтересів позивача і його доньки та цілі, на досягнення яких такі рішення спрямовані.

З огляду на це суд у складі колегії суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, за яким позбавлення дитини легального статусу на підставі ймовірних помилок дорослих, допущених 12 років тому, є проявом надмірного формалізму та грубим порушенням принципу пропорційності, оскільки статус дитини-іммігранта є хоч і похідним, але самостійно захищеним правом на повагу до житла та соціальних зв`язків.

Згідно з частиною шостою статті 13 Закону України від 02.06.2016р. №1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

Відповідно до частини п`ятої статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Перевіряючи законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, суд у складі колегії суддів ураховує правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 02.05.2024р. у справі №420/7647/22, за яким навіть, якщо дозвіл на імміграцію позивачці у 2009 році надано через помилку або зловживання посадових осіб суб`єкта владних повноважень, скасування позивачці посвідки лише у 2015 році на підставі обставин, які були або мали бути відомі відповідачам ще 2011 році, є непропорційним і покладає на позивачку надмірний тягар.

Незважаючи на зміни у нормативному регулюванні, зумовлені передусім ухваленням і набранням чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв`язку з прийняттям Закону України від 10.10.2024р. № 4017-IX «Про адміністративну процедуру»», суд у складі колегії суддів вважає належним цей правовий висновок, оскільки він стосується принципів, яким повинні відповідати рішення органів Державної міграційної служби України, та критеріїв їх прийняття.

Враховуючи наведене вище, суд у складі колегії суддів дійшов висновку, що доводи, які викладені в апеляційні скарзі, про те, що суд першої інстанції не надав відповідної оцінки доказам, наданим Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області, і не врахував їх під час ухвалення рішення у справі, не знайшли свого підтвердження.

Суд у складі колегії суддів відхиляє доводи Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, про те, що рішення суду першої інстанції не відповідає вимогам статті 242 КАС України, оскільки суд зобов`язав Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області видати нові посвідки на постійне проживання в Україні.

Зважаючи на встановлені судом першої інстанції обставини справи та надану їм правову оцінку відповідно до положень Конвенції про права людини і основоположні свободи та практики Європейського суду з прав людини, з якою суд у складі судів погоджується, зобов`язання Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області видати нові посвідки на постійне проживання в Україні покликане забезпечити ефективний захист порушених прав ОСОБА_1 та його неповнолітньої доньки ОСОБА_6 .

Відповідно до частини першої статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб`єкта владних повноважень; 6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб`єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.

Згідно з частиною другою статті 5 КАС України захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

З огляду на це під час розгляду справи адміністративний суд повинен встановити чи має місце порушення прав позивача, і у випадку порушення прав суд повинен їх захистити в такий спосіб, який забезпечить їх поновлення. Отже, способи захисту, які повинен застосувати суд для відновлення порушеного права, мають бути ефективними.

Зважаючи на встановлені судом першої інстанції обставини справи, надану ним правову оцінку, суд у складі колегії суддів погоджується з тим, що зобов`язання Головного управління Державної міграційної служби України видати нові посвідки на постійне проживання в Україні спрямовані на відновлення порушених прав і є ефективними способами захисту.

Водночас суд у складі колегії суддів погоджується з доводами скаржника про те, що суд першої інстанції помилково керувався положеннями Порядку №1983 та Порядку №321 в редакції, яка передувала прийняттю оскаржуваних позивачем рішень.

Зважаючи на зміст чинного нормативного регулювання, ураховуючи приписи Закону №2491-III та Закону №2073-IX, абзацу другого пункту 21 Порядку №1983 та пункту 13-1 Порядку №321 це не призвело до неправильної оцінки оскаржуваних рішень Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, але є безумовною підставою для зміни мотивувальної частини рішення суду першої інстанції і викладенню її в редакції цієї постанови.

Висновки суду апеляційної інстанції

Згідно з частиною першою статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.

Згідно з частиною першою статті 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини другої статті 317 КАС України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Згідно з частиною четвертою статті 317 КАС України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Зважаючи на результати апеляційного перегляду та відповідно до статті 139 КАС України, розподіл судових витрат зміні не підлягає.

З огляду на те, що суд першої інстанції правомірно відніс справу до категорії незначної складності й розглядав її за правилами спрощеного провадження, постанова суду апеляційної інстанції може бути оскаржена до Верховного Суду лише з підстав, передбачених у пункті 2 частини п`ятої статті 328 КАС України.

Керуючись статтями 308, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, -

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області – задовольнити частково.

Змінити мотивувальну частину рішення Одеського окружного адміністративного суду від 22.04.2026р. у справі № 420/43088/25, виклавши її в редакції цієї постанови.

В іншій частині рішення Одеського окружного адміністративного суду від 22.04.2026р. у справі № 420/43088/25 – залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції відповідно до статті 325 КАС України набирає законної сили з дати її ухвалення.

Постанова суду апеляційної інстанції оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, які передбачені в пункті 2 частини п`ятої статті 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Суддя: Д.С. Терлецький

Суддя: Н.В. Вербицька

Суддя: О.О. Димерлій