Постанова від 13 липня 2026 р. у справі №400/2611/25 — П'ятий апеляційний адміністративний суд

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

————————————————————————

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

14 липня 2026 р.м. ОдесаСправа № 400/2611/25

Головуючий в 1 інстанції: Птічкіна В. В. Місце ухвалення рішення: м. Одеса

Колегія суддів П`ятого апеляційного адміністративного суду у складі:

головуючого – Лук`янчук О.В.

суддів – Бітова А.І.

– Ступакової І.Г.

розглянувши у порядку письмового провадження в місті Одеса адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 29 квітня 2026 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 , Комісії з питань надання військовозобов`язаним відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на особливий період при ІНФОРМАЦІЯ_2 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,-

В С Т А Н О В И Л А :

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 , Комісії з питань надання військовозобов`язаним відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на особливий період при ІНФОРМАЦІЯ_2 , в якому просить:

-визнати протиправною бездіяльність комісії ІНФОРМАЦІЯ_1 , що полягає у відмові надання мені відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації;

-зобов`язати комісію ІНФОРМАЦІЯ_1 утриматися від призову мене на військову службу, надавши відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період на підставі ч. 4 ст. 35 Конституції України та п. 24 ч. 1 ст. 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію".

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що відмова відповідача у наданні відстрочки від призову є протиправною. На думку позивача, його заява про надання відстрочки мала бути задоволена.

Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 29 квітня 2026 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з`ясування судом обставин справи, неправильне застосування норм права, просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог.

В своїй скарзі апелянт зазначає, що як це випливає із змісту ч. 4 ст. 35 Конституції України, ОСОБА_1 , як особа, для якої виконання військового обов`язку суперечить його релігійним переконанням, призову на військову службу не підлягає взагалі, у тому числі і під час мобілізації, з чого випливає, що позивач як особа, яка не підлягає призову на військову службу, у тому числі і під час мобілізації, відповідно до п. 24 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» (далі - Закон 3543) має право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації. Таким чином, право позивача на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації ґрунтується на юридичному складі конкретних імперативних правових норм, Якими є ч. 4 ст. 35 Конституції України та п. 24 ч. 1 ст. 23 Закону 3543, які мають відповідно найвищу і вищу юридичну силу.

Вказує, що судом ймовірно зазначено, що серед поданих для надання відстрочки документів, були відсутні документи, передбачені додатком 5 до Порядку № 560. Але їх і не могло бути у поданому позивачем пакеті документів, оскільки в додатку 5 до Порядку № 560 йдеться про категорії осіб, до яких ОСОБА_1 не відноситься, хоча і входить до кола осіб, передбачених п. 24 ч. 1 ст. 23 Закону 3543 як «інші військовозобов`язані або окремі категорії громадян у передбачених законом випадках». Про передбачений ч. 4 ст. 35 Конституції України «випадок» в додатку 5 не йдеться, але, як вбачається, таким замовчуванням правова норма, викладена в ч. 4 ст. 35 Конституції України додатком 5 і не скасовується.

Оскільки Конституція України і Закон 3543 мають вищу юридичну силу ніж Порядок № 560, затверджений ПКМУ від 16 травня 2024 р. № 560, і який в структурі законодавства України є підзаконним нормативно-правовим актом (п.3 ч.2 ст. 9 Закону № 3354), то в цій ситуації відповідачем судом мали бути застосовані Конституція України і Закон № 3543, а не Порядок № 560, з чого випливає висновок про протиправність поведінки відповідача при ухвалені рішення про відмову у наданні відстрочки.

Справу розглянуто судом апеляційної інстанції в порядку письмового провадження на підставі ч.1 ст.311 КАС України.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів приходить до наступного.

Судом першої інстанції встановлено, що 10.02.2025 позивач звернувся до Голови комісії Інгульського РТЦК (далі - Комісія) із заявою, якою повідомив про те, що він є особою, яка, на підставі пункту 24 частини першої статті 23 Закону України від 21.10.1993 № 3543 "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" (далі - Закон № 3543), не підлягає призову на військову службу під час мобілізації. У заяві позивач просив оформити йому у порядку, визначеному постановою Кабінету Міністрів України від 16.05.2024 № 560, довідку про відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації.

До заяви, згідно з її текстом, ОСОБА_1 додав: витяг з Конституції України; перелік релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю, затверджений постановою КМУ від 10.11.1999 року № 2066; ксерокопія довідки від 10.02.2025 року № 4; ксерокопія статуту Релігійної організації "Громада "Незалежна помісна церква християн Нового Заповіту" у місті Миколаєві; ксерокопія виписки від 19.03.2018 з ЄДР юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань; ксерокопія військово-облікового документу, сформованого 07.02.2025; ксерокопія паспорту № 008312907, виданого 07.10.2022 органом № 1231.

24.02.2025 Комісія Інгульського РТЦК прийняла рішення, яким відмовила позивачу в наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період. Причиною відмови вказано: "у зв`язку з невідповідністю вимогам п. 24 частини 1 порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період, затвердженого Постановою КМУ від 16.05.2024 № 560, а саме: невідповідність викладеного в заяві питання про надання відстрочки статті 35 Конституції України, а саме: стаття не містить змісту про відстрочку".

Незгода позивача з відмовою стала причиною його звернення до суду.

Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, виходив з того, що позивач не надав до заяви документи, які передбачені додатком 5 Порядку № 560, а отже прийшов до висновку, що у суду відсутні підстави для визнання відмови РТЦК у наданні відстрочки від призову протиправною.

При цьому вказав, що позов не містить вимоги про визнання протиправним та скасування рішення Комісії від 24.02.2025 року, а за наявності чинного рішення про відмову у наданні відстрочки підстави для покладення на відповідача обов`язку прийняти ще одне рішення з того ж питання, але протилежного змісту, у суду відсутні.

Надаючи правову оцінку таким висновкам суду першої інстанції та доводам апеляційної скарги колегія суддів виходить з наступного.

Так, спірним питанням у межах даної справи є наявність/відсутність права у військовозобов`язаного на відстрочку за пунктом 24 частини 1 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», ураховуючи вимоги статті 35 Конституції України.

Оцінюючи доводи апеляційної скарги, які зводяться до неможливості призову на військову службу категорії осіб, які мають релігійні переконання, що врегульовано частиною 4 статті 35 Конституції України, колегія суддів виходить з такого.

Згідно зі статтею 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Статтею 35 Конституції України передбачено, що кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.

Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров`я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.

Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов`язкова.

Ніхто не може бути увільнений від своїх обов`язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов`язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов`язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.

Відповідно до статті 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на свободу думки, совісті і релігії; це право включає свободу сповідувати свою релігію або переконання; передбачено, що кожен має право на свободу думки, совісті і релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно.

Зі змісту статті 9 Конвенції випливає, що свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає обмеженням, лише встановленим законом, і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Відповідно до статті 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.

Указом Президента України від 24.02.2022р. №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, на всій території України введено воєнний стан.

Зміст правового режиму воєнного стану, правові засади діяльності органів державної влади, військового командування, військових адміністрацій, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій в умовах воєнного стану визначаються Законом України від 12 травня 2015 року №389-VIII «Про правовий режим воєнного стану» (далі - Закон №389-VIII).

Відповідно до ст. 1 цього Закону, воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

Указом Президента України «Про загальну мобілізацію» №69/2022 від 24 лютого 2022 року, у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України та з метою забезпечення оборони держави, підтримання бойової і мобілізаційної готовності Збройних Сил України та інших військових формувань, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, оголошено про проведення загальної мобілізації.

Відносини між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби регулюються Законом України від 25.03.1992 № 2232-XII «Про військовий обов`язок і військову службу» (далі - Закон № 2232-XII).

У відповідності до ч.1 ст.1 Закону №2232-XII захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України.

Військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення (далі - Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями (ч.2 ст.1 Закону №2232-XII).

За положеннями ч.3 ст.1 Закону №2232-XII військовий обов`язок включає підготовку громадян до військової служби; взяття громадян на військовий облік; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов (направлення) на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов`язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.

Частинами 4 та 5 статті 1 Закону №2232-XII передбачено, що громадяни України мають право на заміну виконання військового обов`язку альтернативною (невійськовою) службою згідно з Конституцією України та Законом України «Про альтернативну (невійськову) службу».

Від виконання військового обов`язку громадяни України звільняються на підставах, визначених цим Законом.

Щодо військового обов`язку громадяни України поділяються на такі категорії: допризовники - особи, які підлягають взяттю на військовий облік; призовники - особи, які взяті на військовий облік; військовослужбовці - особи, які проходять військову службу; військовозобов`язані - особи, які перебувають у запасі для комплектування Збройних Сил України та інших військових формувань на особливий період, а також для виконання робіт із забезпечення оборони держави; резервісти - особи, які проходять службу у військовому резерві Збройних Сил України, інших військових формувань і призначені для їх комплектування у мирний час та в особливий період (ч.9 ст.1 Закону №2232-XII).

Статтею 2 Закону №2232-XII визначено, що військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.

Проходження військової служби здійснюється громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом), за направленням або за призовом.

Частиною 5 статті 2 Закону №2232-XII передбачено, що військова служба в Україні організовується з дотриманням конституційної вимоги про відокремлення церкви і релігійних організацій від держави.

Правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, визначає засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов`язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності (далі - підприємства, установи і організації), повноваження і відповідальність посадових осіб та обов`язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів встановлює Закон України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993р. №3543-ХІІ (далі - Закон №3543-ХІІ).

Так, мобілізація комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано (стаття 1 Закону №3543-XII).

Частиною 2 статті 4 Закону №3543-ХІІ передбачено, що загальна мобілізація проводиться одночасно на всій території України і стосується національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій.

Частиною 8 статті 4 Закону №3543-ХІІ встановлено, що з моменту оголошення мобілізації (крім цільової) чи введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях настає особливий період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій.

На час особливого періоду дія будь-яких прийнятих до настання цього періоду нормативно-правових актів, що передбачають скорочення чисельності, обмеження комплектування або фінансування Збройних Сил України, інших військових формувань чи правоохоронних органів спеціального призначення, зупиняється.

Статтею 23 Закону №3543-ХІІ встановлено перелік військовозобов`язаних, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації, де зазначено інші військовозобов`язані або окремі категорії громадян у передбачених законом випадках.

З матеріалів справи вбачається, що позивач наголошує, що він маючи релігійні переконання, що основані на віровченні Євангельських християн, прийняв водне хрещення у квітні 1996 року, та є членом Релігійної організації «Громада «Незалежна помісна церква християн Нового Заповіту» у місті Миколаєві», що підтверджується довідкою цієї релігійної організації від 10.02.2025 року № 4

За своїм віровченням та зареєстрованим Статутом Релігійна організація «Громада «Незалежна помісна церква християн Нового Заповіту» у місті Миколаєві», належить до релігійного напрямку Євангельських християн, віровчення якого закликає не використовувати зброю проти інших людей, що підтверджується також внесенням релігійних організацій Євангельських християн до «Переліку релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10.11.1999 року № 2066, а отже з його релігійних переконань, враховуючи наведене вище, випливає, що виконання військового обов`язку суперечить його релігійним переконанням.

Як вже зазначалось вище, частиною 4 статті 1 Закону №2232-ХІІ передбачено, що громадяни України мають право на заміну виконання військового обов`язку альтернативною (невійськовою) службою згідно з Конституцією України та Законом України «Про альтернативну (невійськову) службу».

Організаційно-правові засади альтернативної (невійськової) служби (далі - альтернативна служба), якою відповідно до Конституції України має бути замінене виконання військового обов`язку, якщо його виконання суперечить релігійним переконанням громадянина, визначені Законом України «Про альтернативну (невійськову) службу» від 12.12.1991р. №1975-ХІІ (далі - Закон №1975-ХІІ).

Відповідно до статті 1 Закону №1975-ХІІ альтернативна служба є службою, яка запроваджується замість проходження строкової військової служби і має на меті виконання обов`язку перед суспільством. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження права громадян на проходження альтернативної служби із зазначенням строку дії цих обмежень.

За правилами статті 2 Закону №1975-ХІІ право на альтернативну службу мають громадяни України, якщо виконання військового обов`язку суперечить їхнім релігійним переконанням і ці громадяни належать до діючих згідно з законодавством України релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю.

Частиною 1 статті 4 Закону №1975-ХІІ визначено, що на альтернативну службу направляються громадяни, які підлягають призову на строкову військову службу і особисто заявили про неможливість її проходження як такої, що суперечить їхнім релігійним переконанням, документально або іншим чином підтвердили істинність переконань та стосовно яких прийнято відповідні рішення.

Не підлягають направленню на альтернативну службу громадяни: звільнені відповідно до законодавства від призову на строкову військову службу; яким відповідно до законодавства надано відстрочку від призову на строкову військову службу (на строк дії відстрочки) (частина друга статті 4 Закону №1975-ХІІ).

Відповідно до статті 5 Закону №1975-ХІІ альтернативну службу громадяни проходять на підприємствах, в установах, організаціях, що перебувають у державній, комунальній власності або переважна частка у статутному фонді яких є в державній або комунальній власності, діяльність яких у першу чергу пов`язана із соціальним захистом населення, охороною здоров`я, захистом довкілля, будівництвом, житлово-комунальним та сільським господарством, а також у патронажній службі в організаціях Товариства Червоного Хреста України.

Види діяльності, якими можуть займатися громадяни, які проходять альтернативну службу, визначаються Кабінетом Міністрів України.

Постановою Кабінету Міністрів України №2066 від 10.11.1999р. затверджено Положення про порядок проходження альтернативної (невійськової) служби та перелік релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю (далі - Положення №2066).

Відповідно до пунктів 2, 3 Положення №2066 громадяни України мають право на альтернативну службу, якщо виконання військового обов`язку суперечить їхнім релігійним переконанням і якщо вони належать до діючих відповідно до законодавства релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю. Перелік таких релігійних організацій затверджується Кабінетом Міністрів України. Цим правом користуються громадяни, які належать до зазначених релігійних організацій, що діють як із зареєстрованим статутом, так і без його реєстрації.

В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть бути встановлені окремі обмеження цього права із зазначенням строку їх дії.

На альтернативну службу направляються громадяни, які підлягають призову на строкову військову службу і особисто заявили про неможливість її проходження як такої, що суперечить їхнім релігійним переконанням, документально або іншим чином підтвердили істинність переконань та стосовно яких прийнято відповідне рішення місцевою держадміністрацією.

З системного аналізу зазначених правових норм слідує, що альтернативна служба - це служба, яка запроваджується замість проходження саме «строкової військової служби», а право на альтернативну службу не є абсолютним і може бути обмежене в період воєнного або надзвичайного стану.

Верховний Суд неодноразово звертав увагу на те, що строкова військова служба та військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період - це два самостійні види військової служби і Законом України «Про альтернативну (невійськову) службу» альтернативна служба запроваджується замість проходження саме строкової військової служби, тобто заміна військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період на альтернативну (невійськову) службу, цим Законом не встановлена.

В свою чергу, Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» не передбачено надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації віруючим громадянам, які перебувають на військовому обліку військовозобов`язаних та не визначено порядок проходження альтернативної (невійськової) служби в умовах воєнного стану.

Таким чином, держава Україна запровадила альтернативи військовій службі у мирний час і громадяни України можуть безперешкодно ними скористатися. Проте у воєнний час, під час мобілізації і оборонної війни обов`язок захисту України, яка зазнала агресивного нападу з боку російської федерації, покладається на всіх громадян України незалежно від їхнього віросповідання.

У постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного кримінального суду від 27.10.2025 у справі №573/838/24 викладено позицію про те, що право сповідувати свою релігію або переконання не є абсолютним. Частина 2 ст. 35 Конституції України і ч. 2 ст. 9 Конвенції допускають таке обмеження в інтересах громадського порядку або безпеки, здоров`я чи моралі, а також захисту прав і свобод інших людей. Усі ці положення вимагають, щоб таке обмеження було встановлено законом і було виваженим (пропорційним до заявленої мети). Як і в інших випадках, закон, який визначає застосування таких обмежень, має бути чітким, зрозумілим для відповідної особи, а його застосування має бути передбачуваним та точним, щоб захистити особу від свавілля.

Як вже зазначалося, відповідно до статті 35 Конституції України, кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.

Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров`я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.

Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов`язкова.

Ніхто не може бути увільнений від своїх обов`язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов`язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов`язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.

Положення статті 35 Основного Закону України кореспондуються з положеннями статті 9 «Свобода думки, совісті і релігії» Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

Так, відповідно до п.1 ст.9 Конвенції кожен має право на свободу думки, совісті і релігії; це право включає свободу сповідувати свою релігію або переконання; передбачено, що кожен має право на свободу думки, совісті і релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно.

Зі змісту пункту 2 статті 9 Конвенції вбачається, що свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає обмеженням, лише встановленим законом, і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У рішенні по справі «Коккінакіс проти Греції» ЄСПЛ зазначив, що як визначено у статті 9 Конвенції, свобода думки, совісті та релігії виступає однією з підвалин «демократичного суспільства» у значенні, що вживається у пункті 31 Конвенції. Основоположний характер прав, гарантованих його пунктом 1 статті 9 Конвенції, знаходить своє відображення, зокрема, у формулюванні параграфа, що передбачає обмеження на них. На відміну від других параграфів статей 8, 10 і 11 Конвенції, які охоплюють права, що перераховуються в перших параграфах цих статей, у другому параграфі статті 9 Конвенції згадується лише про «свободу сповідувати релігію чи переконання» (пункт 33).

Перелік таких обмежень, за вказівкою ЄСПЛ у справі «Свято-Михайлівська Парафія проти України», є вичерпним, вони мають чітко тлумачитись в межах обмеженої самостійної оцінки, наданої державі, і лише переконливі та нездоланні причини можуть виправдовувати запровадження таких обмежень. При цьому держава має незначні межі для власної самостійної оцінки в цих питаннях.

Також слід зазначити, що ЄСПЛ, неодноразово розглядаючи справи за заявами членів Релігійного об`єднання «Свідки Єгови» (зокрема у рішенні від 31.07.2008р. «Релігійне товариство Свідків Єгови та інші проти Австрії» («Religionsgemeinschaft der Zeugen Jehovas and Others v. Austria», заява №40825/98), констатував, що особливе ставлення влади до заявників, аніж до інших релігійних організацій, є порушенням статті 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 9 Конвенції.

У час, коли Україна здійснює самооборону, коли існування самої держави є під загрозою, кожен громадянин України повинен усвідомлювати необхідність пошуку балансу між потребами держави і інтересами самого громадянина. ЄСПЛ неодноразово звертав увагу на необхідність врахування «особливої суспільної потреби» і «пропорційно переслідуваної законної мети» у випадках, пов`язаних із необхідністю виконання певного обов`язку і свободою віросповідання. Суд вважає, що існування особливої суспільної потреби є очевидним, оскільки Україна веде оборонну війну, а не агресивну, Україна зазнала нападу з боку держави, яка є значно більшою за площею і кількістю населення.

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 року визначає, що «кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії. Це право включає свободу мати чи приймати релігію або переконання на свій вибір і свободу сповідувати свою релігію та переконання як одноосібно, так і спільно з іншими, публічно чи приватно, у відправленні культу, виконанні релігійних і ритуальних обрядів та вчень».

Разом з тим, відповідно до пункту 3 тієї ж статті, користування названими правами накладає особливі обов`язки і особливу відповідальність. Отже, воно може бути пов`язане з певними обмеженнями, які, однак, мають встановлюватися законом і бути необхідними:

a) для охорони суспільної безпеки та порядку;

b) для охорони здоров`я і моралі;

c) для охорони основних прав та свобод інших осіб.

При цьому, стаття 4 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права допускає, що держави-учасниці мають право відступити від узятих за Пактом зобов`язань, зокрема і щодо забезпечення права на свободу думки, совісті і релігії лише під час надзвичайного становища в державі, при якому життя нації перебуває під загрозою і про наявність якого офіційно оголошується.

Станом на сьогодні в Україні надзвичайне становище, при якому життя нації перебуває під загрозою і про наявність якого офіційно оголошено.

«Сіракузькі принципи, що стосуються обмежень і відхилень від положень Міжнародного пакту про громадянські і політичні права», прийняті 1984 року Економічною і Соціальною Радою ООН, передбачають, що у питаннях тлумачення допустимих обмежень прав і свобод необхідно, зокрема, дотримуватися таких принципів: «сфера застосування обмеження не може бути витлумачена таким чином, щоб поставити під загрозу сутність відповідного права»; «щоб обмеження вважалося необхідним, воно повинно переслідувати законні цілі і бути співмірним цим цілям», «при застосуванні обмеження, держава не повинна застосовувати заходи, які призводять до більшого обмеження прав, ніж це необхідно для досягнення мети, для якої вводяться обмеження» (пункти 2, 10, 11 розділу А частини 1).

Стаття 64 Конституції України визначає, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції (частина друга).

Тобто, частина друга статті 64 Конституції України не передбачає заборони обмеження прав і свобод, передбачених статтею 35 Конституції України.

Таким чином, аналізуючи вищенаведені законодавчі приписи та встановлені фактичні обставини справи у їх сукупності, колегія суддів вважає, що Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» альтернативна (невійськова) служба під час військового стану не визначена та не передбачена можливість надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації віруючим громадянам, які перебувають на військовому обліку військовозобов`язаних, як і не визначено порядку проходження альтернативної (невійськової) служби в умовах воєнного стану, а тому позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Щодо доводів, що оскільки Конституція України і Закон 3543 мають вищу юридичну силу ніж Порядок № 560, затверджений ПКМУ від 16 травня 2024 р. № 560, і який в структурі законодавства України є підзаконним нормативно-правовим актом (п.3 ч.2 ст. 9 Закону № 3354), то в цій ситуації відповідачем мали бути застосовані Конституція України і Закон № 3543, а не Порядок № 560, з чого випливає висновок про протиправність поведінки відповідача при ухвалені рішення про відмову у наданні відстрочки.

З даного приводу колегія суддів зазначає, що правило про вищу юридичну силу закону над підзаконним актом застосовується виключно тоді, коли є колізія, а Порядок № 560 не звужує норми Конституції чи Закону № 3543, а лише деталізує процедуру надання відстрочок. Оскільки ні Закон, ні Конституція не дають права на відстрочку за релігійними переконаннями під час мобілізації, Порядок № 560 правомірно не містить такого пункту.

Крім того, між цими актами відсутня колізія, оскільки жоден із них не передбачає права на відстрочку за релігійними переконаннями під час мобілізації. Оскільки ч. 4 ст. 35 Конституції прямо забороняє відмовлятися від виконання законів через релігію, а ст. 64 дозволяє обмеження цього права у воєнний стан, то не можливо казати про протиправність поведінки відповідача при ухваленні рішення. При цьому, суд першої інстанції правомірно звернув увагу, що рішення про відмову у наданні відстрочки позивачем не оскаржено.

В свою чергу, суд першої інстанції прийшов до висновку про відмову у задоволенні позовних вимог зокрема з мотивів того, що позивач не надав до заяви документи, які передбачені додатком 5 Порядку № 560.

Апелянт вказує, що їх і не могло бути у поданому позивачем пакеті документів, оскільки в додатку 5 до Порядку № 560 йдеться про категорії осіб, до яких ОСОБА_1 не відноситься, хоча і входить до кола осіб, передбачених п. 24 ч. 1 ст. 23 Закону 3543 як «інші військовозобов`язані або окремі категорії громадян у передбачених законом випадках», тобто апелянт вважає, що сам по собі факт належності ОСОБА_1 до «інших військовозобов`язаних» за п. 24 автоматично дає право на відстрочку без надання документів.

З даного приводу колегія суддів зазначає, що ТЦК відмовив позивачу не тому, що позивачем недотримано порядку або ненадано документів, а тому, що сама стаття 35 Конституції України не містить правової норми про надання відстрочки.

Суд першої інстанції оцінив процедурну сторону (відсутність документів), проігнорувавши ключовий мотив відмови відповідача (ТЦК), який полягав у відсутності матеріально-правової підстави у ст. 35 Конституції України.

Це призвело до винесення рішення з неправильним мотивуванням, яке підлягає зміні.

Згідно п.2 ч.1 ст.315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.

Відповідно до п.4 ч.1, ч.4 ст.317 КАС України підставою для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є, зокрема, не правильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Оскільки суд першої інстанції правомірно відмовив у задоволенні позовних вимог, однак виходив з інших підстав для відмови у задоволенні позову, з посиланням на порушення позивачем Порядку №560, колегія суддів доходить висновку про наявність підстав для зміни рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 29 квітня 2026 року у відповідній частині.

Враховуючи, що дана справа правомірно віднесена судом першої інстанції до категорії незначної складності та розглядалась за правилами спрощеного провадження, тому постанова суду апеляційної інстанції, відповідно до ч.5 ст.328 КАС України, в касаційному порядку оскарженню не підлягає.

Керуючись ст.308, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, колегія суддів , -

П О С Т А Н О В И Л А :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення змінити з підстав, зазначених у даній постанові в частині мотивів його прийняття.

В іншій частині рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 29 квітня 2026 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню в касаційному порядку до Верховного Суду не підлягає, за винятком випадків, перелічених у пункті 2 частини 5 статті 328 КАС України.

Повний текст судового рішення виготовлений 14 липня 2026 року.

Головуючий суддя: О.В. Лук`янчук

Суддя: А.І. Бітов

Суддя: І.Г. Ступакова