Постанова від 13 липня 2026 р. у справі №420/35201/24 — П'ятий апеляційний адміністративний суд

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

————————————————————————

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

14 липня 2026 р.м. ОдесаСправа № 420/35201/24

П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді – Коваля М.П.,

суддів – Джабурія О.В,

– Вербицької Н.В.,

розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одеса апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 22 квітня 2026 року, прийняте у складі суду судді Андрухіва В.В. в місті Одеса, по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В:

В листопаді 2025 року ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду із адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_1 , в якому позивач просив суд:

- визнати бездіяльність військової частини НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 загону морської охорони) щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні з військової служби, протиправною;

- зобов`язати військову частину НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 загін морської охорони) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні з військової служби, в частині несвоєчасної виплати індексації грошового забезпечення відповідно до рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 18.12.2023 року у справі 420/23908/23, виходячи із його середнього грошового забезпечення, розрахованого відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що він ОСОБА_1 проходив службу в НОМЕР_3 прикордонному загоні Державної прикордонної служби України (Військова частина НОМЕР_4 ). На виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 18.12.2023 року у справі 420/23908/23 28.09.2024 року було виплачено 95 400,53 гривень, а 11.10.2024 року було виплачено 40 544,03 гривень, що підтверджується виписками з карткового рахунку, відкритого ОСОБА_1 в АТ КБ «Приватбанк». Таким чином, днем фактичного розрахунку військової частини НОМЕР_1 є 11.10.2024 року. 14 жовтня 2024 року ОСОБА_1 звернувся до військової частини НОМЕР_1 з вимогою нарахувати та виплатити йому середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні з військової служби, виходячи із його середнього грошового забезпечення, нарахованого відповідно до Порядку, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100. На час подання позову письмової відповіді від військової частини НОМЕР_1 на звернення не надходило.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 22 квітня 2026 року адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні з військової служби, але не більш як за шість місяців, відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100. Зобов`язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні з військової служби, в частині несвоєчасної виплати індексації грошового забезпечення відповідно до рішення Одеського окружного адміністративного суду від 18.12.2023 року у справі 420/23908/23, виходячи з його середнього грошового забезпечення, розрахованого відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100, але не більш як за шість місяців. У решті позову позивачу було відмовлено.

Не погоджуючись із вказаним рішенням суду першої інстанції, відповідач звернувся до П`ятого апеляційного адміністративного суду з апеляційною скаргою, в якій вважає його таким, що винесене з порушенням норм процесуального та матеріального права, тому просить суд апеляційної інстанції у частині задоволених позовних вимог рішення суду скасувати та постановити нове рішення, яким відмовити у задоволені позовних вимог в повному обсязі.

На обґрунтування апеляційної скарги сторона зазначає, що при звільненні позивача з військової служби у липні 2021 року з ним було проведено повний розрахунок на підставі наявних відомостей, будь-якого спору щодо розміру виплачених сум на той момент між сторонами не існувало, а відповідні суми індексації грошового забезпечення були нараховані та виплачені військовою частиною НОМЕР_1 у вересні та жовтні 2024 року на виконання судового рішення у справі № 420/23908/23 одразу після набрання ним законної сили. Апелянт наголошує, що служба в Державній прикордонній службі України є державною службою особливого характеру, правовідносини щодо якої регулюються спеціальним законодавством, яке не передбачає підстав для виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Крім того, відповідач зазначає, що суд першої інстанції при ухваленні рішення про часткове задоволення позову обмежився формальним застосуванням шестимісячного строку матеріальної відповідальності та не застосував обов`язкові принципи розумності, справедливості, пропорційності та співмірності для зменшення розміру відшкодування середнього заробітку.

29 травня 2026 року до П`ятого апеляційного адміністративного суду надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якій позивач вважає доводи, які зазначені у апеляційній скарзі відповідача, необґрунтованими та такими, що суперечать чинному законодавству України, тому просить суд апеляційної інстанції апеляційну скаргу військової частини НОМЕР_1 залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - залишити без змін.

Дана справа розглянута в порядку письмового провадження відповідно до приписів ст. 311 КАС України.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи та дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга відповідача підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Положеннями ч. 1 ст. 308 КАС України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 загін морської охорони). Наказом командира НОМЕР_2 загону морської охорони Регіонального управління Морської охорони Адміністрації Державної прикордонної служби України від 19 липня 2021 року №224-ОС «Про особовий склад» ОСОБА_1 було виключено зі списків особового складу загону та всіх видів забезпечення. ( а.с. 9)

Рішенням Одеського адміністративного суду від 18.12.2023 по справі № 420/23908/23, визнано бездіяльність військової частини НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 загону морської охорони) щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01.03.2018 року по 21.09.2021 року із врахуванням приписів абзаців 3,4,6 пункту 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року №1078, протиправною, ;зобов`язано військову частину НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 загін морської охорони) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.03.2018 року по 21.09.2021 року із врахуванням приписів абзаців 3, 4, 6 пункту 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року №1078.

Постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 24.09.2024 року у справі № 420/23908/23 апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_5 – задоволено частково.

Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 18 грудня 2023 року змінено, виклавши його резолютивну частину в наступній редакції: "Адміністративний позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності, зобов`язання вчинити певні дії — задовольнити частково. Визнати бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 загону морської охорони) щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01.03.2018 по 19.07.2021 із врахуванням приписів абзаців 3,4,6 пункту 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 №1078, протиправною. Зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 загону морської охорони) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення у фіксованій величині 4416,73 гривень в місяць за період з 01.03.2018 по 19.07.2021 включно відповідно до приписів абзаців 3, 4, 6 пункту 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення", затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 №1078, з одночасним відрахуванням обов`язкових платежів до бюджету та спеціальних фондів".

На виконання рішення Одеського окружного адміністративного суду від 18.12.2023 року у справі 420/23908/23 28.09.2024 р. ОСОБА_1 було виплачено 95 400,53 гривень, а 11.10.2024 року було виплачено 40 544,03 гривень, що підтверджується виписками з карткового рахунку, відкритого ОСОБА_1 В АТ КБ «Приватбанк».(а.с.16)

Позивач вважає, що має право на виплату йому середнього грошового забезпечення за час затримки остаточного розрахунку при звільненні, у зв`язку із чим звернувся до суду з даним позовом.

Задовольняючи позовні вимоги частково, суд першої інстанції виходив з того, що питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців не врегульовані спеціальним законодавством, у зв`язку з чим до спірних правовідносин підлягають застосуванню статті 116 та 117 Кодексу законів про працю України. Судом встановлено, що належні позивачу суми індексації грошового забезпечення не були виплачені в день його виключення зі списків особового складу, а фактичний розрахунок відбувся лише 11 жовтня 2024 року, що свідчить про наявність протиправної бездіяльності відповідача. Разом з тим, визначаючи обсяг матеріальної відповідальності, суд керувався положеннями частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України, відповідно до якої тривалість виплати середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку обмежена строком не більш як за шість місяців. З огляду на вказане нормативне обмеження, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для стягнення на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку виключно в межах шестимісячного строку, відмовивши у задоволенні решти позовних вимог.

Перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування норм матеріального і процесуального права, апеляційний суд погоджується із висновками суду першої інстанції про наявність у позивача права на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, але вважає неправильним обраний судом першої інстанції засіб відновлення порушеного права позивача через невірне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Вирішуючи дану справу в апеляційній інстанції, колегія суддів виходить з наступного.

За приписами ч. 2 ст. 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Надаючи оцінку правомірності дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у статті 2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури, встановлюючи при цьому чи прийняті (вчинені) ним рішення (дії): на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Так, як передбачено ч. 1 ст. 47 КЗпП України, роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.

Статтею 116 КЗпП України встановлено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.

У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.

За приписами ст. 117 КЗпП України передбачено, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений ч. 1 цієї статті.

Отже, на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема, захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Відповідно до правової позиції, сформованої у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 року по справі № 910/4518/16, за змістом приписів статей 94, 116, 117 КЗпП України і статей 1, 2 Закону України від 24.03.1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці», середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), який нараховується у розмірі середнього заробітку та не входить до структури заробітної плати.

Наведені вище висновки узгоджуються з позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною в постанові від 26.02.2020 року по справі № 821/1083/17, згідно з якою під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 22.02.2012 року № 4-рп/2012 по справі № 1-5/2012, за статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.

Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Колегія суддів не вбачає підстав для відступу від зазначеного правового висновку.

З огляду на те, що відповідачем по справі не було здійснено повного розрахунку у визначені статтею 116 КЗпП України строки з вини останнього, зазначене є правовою підставою для його відповідальності згідно зі статтею 117 КЗпП України.

Колегія суддів зазначає, що до спірних правовідносин підлягають застосуванню висновки викладені Верховним Судом у складі суддів судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 06.12.2024 у справі № 440/6856/22, у якій зазначив, що з моменту набрання чинності Законом № 2352-IX - 19.07.2022 положення статті 117 КЗпП України, у попередній редакції Закону № 3248-IV, втратили чинність, внаслідок чого було змінено правове регулювання відносин, які підпадають під дію статті 117 КЗпП України.

Так, до 19.07.2022 правове регулювання таких правовідносин здійснювалося відповідно до положень статті 117 КЗпП України, у редакції Закону № 3248-IV, тоді як після 19.07.2022 підлягає застосуванню стаття 117 КЗпП України, у редакції Закону № 2352-IX.

Водночас, якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли під час дії статті 117 КЗпП України, у редакції Закону № 3248-IV, та були припинені на момент чинності дії статті 117 КЗпП України, у редакції Закону № 2352-IX, то в такому випадку правове регулювання здійснюється таким чином: правовідносини, які мають місце у період до 19.07.2022, підлягають правовому регулюванню згідно з положенням статті 117 КЗпП України (у попередній редакції № 3248-IV, тобто без обмеження строком виплати у шість місяців); у період з 19.07.2022 підлягають застосуванню норми статті 117 КЗпП України (у новій редакції Закону № 2352-IX, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями).

З матеріалів справи вбачається, що вимога про компенсацію середнього заробітку в порядку та розмірах, передбачених Постановою Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 № 704 стосується періоду з:

- 19.07.2021 по 18.07.2022 рік (тобто за редакцією КЗпП України від 17.06.2022 року);

- 19.07.2022 по 18.07.2023 рік (тобто за редакцією КЗпП України від 19.07.2022 року).

Тобто, враховуючи, що повний розрахунок із Позивачем було проведено не у день його звільнення 19.07.2021 року, а лише 11.10.2024 року, тобто поза межами строку, встановленого ст. 116 КЗпП України, є підстави для настання відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України, а саме виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Відтак, враховуючи вищевикладене, колегія суддів зазначає, що позивач має право на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за два періоди: за редакцією КЗпП України від 17.06.2022 року, тобто з 19.07.2021 року по 18.07.2022 року включно (364 дні), та за редакцією КЗпП України від 19.07.2022 року, а саме з 19.07.2022 року по 18.01.2023 рік включно (184 дні), тобто в межах шестимісячного строку.

З огляду на вищезазначене, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про наявність підстав для стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні лише за один період тривалістю шість місяців, без урахування тієї обставини, що спірні правовідносини є триваючими та розпочалися до набрання чинності Законом № 2352-IX. Не врахувавши зміну правового регулювання статті 117 КЗпП України у часі та безпідставно обмеживши право позивача на отримання компенсації за період до 19.07.2022 року, суд першої інстанції припустився порушення норм матеріального права, що призвело до ухвалення в цій частині необґрунтованого рішення.

Крім того, недостатньо встановити факт затримки розрахунку при звільненні і заборговану суму та період затримки, оскільки передбачений статтею 117 КЗпП України спосіб захисту вимагає також, щоб орган, який вирішує спір щодо суми заборгованості при звільненні (зокрема суд), визначив також і суму, яка підлягатиме стягненню на користь позивача.

Розраховуючи суму середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, судова колегія виходить з наступного.

Положеннями спеціальних нормативно правових актів, зокрема Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, що затверджений наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 року № 260, не встановлено механізму обрахування середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, а тому до застосування у цій частині підлягають положення Порядку обчислення середньої заробітної плати, що затверджені постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 08.02.1995 року (далі – Порядок № 100).

Абзацом 4 пункту 2 Порядку № 100 встановлено, що у всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата.

Пунктом 5 Порядку № 100 передбачено, що нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Пунктом 8 Порядку № 100 визначено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Місяцями, що передують звільненню позивача, є травень та червень 2021 року.

Кількість днів служби за період травень та червень 2021 року становить 61 календарних днів (31+30).

Як вбачається з архівної відомості №1 за період з січня 2021 р. по грудень 2021 р. №000AQ-310, у травні 2021 року позивачу було нараховано грошове забезпечення в сумі 20619,11 грн., у червні 2021 року грошове забезпечення позивача також становило 20413,51 грн.

Таким чином, середньоденна заробітна плата позивача становить 672,67 грн. (20619,11 грн + 20413,51 грн) / 61.

Отож, середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні відповідно до вимог ст.117 КЗпП України становить 368623,16 грн. (672,67 грн х (364+184 календарних днів)).

Разом з тим, колегія суддів зауважує, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що встановлений ст. 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця (пункт 71 постанови від 26.06.2019 року по справі № 761/9584/15-ц).

У постанові від 08.10.2025 року по справі № 489/6074/23 Велика Палата Верховного Суду вказала, що суд може зменшити розмір відшкодування середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19.07.2022 року, керуючись принципами розумності, справедливості та пропорційності. Розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19.07.2022 року, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими ВП ВС у постанові від 26.06.2019 року по справі № 761/9584/15-ц.

Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст. 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми (висновки Великої Палати Верховного Суду, висловлені у постанові від 26.06.2019 року по справі № 761/9584/15-ц).

Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до ст. 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати таке (пункт 91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 року по справі № 761/9584/15-ц):

- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

- ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

З огляду на вищевказане, колегія суддів вважає за необхідне застосувати в межах цієї справи критерії зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до ст. 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, з огляду на таке.

Апеляційним судом встановлено, що при виключенні зі списків військової частини, розмір належних позивачеві при звільненні виплат, які були виплачені, складали 87638,31 грн.

Натомість, на думку колегії суддів, позивач на день виключення зі списків особового складу частини мав отримати грошове забезпечення, яке б включало в себе невиплачену індексацію грошового забезпечення в сумі 135944,56 грн., яка була виплачена на виконання судового рішення по справі № 420/23908/23, тобто мало бути виплачено 223582,87 грн. (135944,56 + 87638,31).

Відсоткове співвідношення спірної суми у даній справі до загальної суми виплати розраховується, виходячи з наступного розрахунку: (135944,56 х 100% / 223582,87 = 60,8%).

Виходячи з принципу пропорційності, судова колегія вважає належним і достатнім способом захисту порушених прав позивача здійснити обчислення середнього заробітку за час затримки розрахунку наступним чином:

368623,16 х 60,8% / 100 % = 224122,88 грн., що становить 60,8% суми виплати, яка мала бути нарахована на день звільнення зі служби.

Таким чином, розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за спірний період, з урахуванням пропорційного розрахунку від розміру усіх належних звільненому працівникові сум, становить 224122,88 грн.

Колегія суддів також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах Салов проти України (заява № 65518/01; від 06.09.2005 року; пункт 89), Проніна проти України (заява № 63566/00; 18.07.2006 року; пункт 23) та Серявін та інші проти України (заява № 4909/04; від 10.02.2010 року; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09.12.1994 року, пункт 29).

За наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право, зокрема, скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення (п. 2 ч. 1 ст. 315 КАС України).

В свою чергу, як визначено п.п. 1 та 4 ч. 1 ст. 317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є, зокрема, неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи та неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Оскільки судом першої інстанції було допущено неповне з`ясування обставин справи, що мають значення для справи та неправильне застосування норм матеріального права, колегія суддів приходить до висновку про наявність підстав для скасування оскаржуваного рішення суду першої інстанції в частині зобов`язання вчинити певні дії, з прийняттям нового рішення про часткове задоволення позовних вимог, а саме нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні) за період з 19.07.2021 по 18.01.2023 роки в сумі 224122,88 грн.

За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга відповідача підлягає до часткового задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції скасуванню в частині зобов`язання вчинити певні дії та в цій частині постановити нове судове рішення про задоволення позовних вимог частково, а саме в сумі 224122,88 грн. за спірний період.

На підставі вищевикладеного, керуючись ст.ст. 292, 310, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд, –

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 22 квітня 2026 року – задовольнити частково.

Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 22 квітня 2026 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії – скасувати в частині зобов`язання вчинити певні дії.

Прийняти в цій частині нове судове рішення, яким зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 загін морської охорони) (код ЄДРПОУ НОМЕР_6 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 19.07.2021 по 18.01.2023 роки в сумі 224122,88 грн. (двісті двадцять чотири тисячі сто двадцять дві гривні 88 копійок).

В іншій частині рішення Одеського окружного адміністративного суду від 22 квітня 2026 року - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення до Верховного Суду.

Головуючий суддя: М.П. Коваль

Суддя: О.В. Джабурія

Суддя: Н.В. Вербицька