Постанова від 13 липня 2026 р. у справі №490/9192/25 — Миколаївський апеляційний суд

14.07.26

22-ц/812/1227/26

Провадження №22-ц/812/1227/26

П О С Т А Н О В А

Іменем України

14 липня 2026 року м. Миколаїв

Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:

головуючого: Базовкіної Т.М.,

суддів: Царюк Л.М., Яворської Ж.М.,

розглянувши в порядку спрощеного провадження без повідомлення (виклику) учасників цивільну справу №490/9192/25 за апеляційною скаргою Приватного акціонерного товариства «Миколаївська теплоелектроцентраль» на заочне рішення, яке ухвалив Центральний районний суд міста Миколаєва під головуванням судді Гуденко Ольги Андріївни у приміщенні цього суду 02 квітня 2026 року, дата складання повного тексту не зазначена, за позовом Приватного акціонерного товариства «Миколаївська теплоелектроцентраль» до ОСОБА_1 про стягнення боргу за спожиту теплову енергію,

у с т а н о в и в :

У жовтні 2025 року Приватне акціонерне товариство «Миколаївська теплоелектроцентраль» (далі – ПрАТ «Миколаївська ТЕЦ», Товариство) звернулося до суду із позовом до ОСОБА_1 про стягнення боргу за спожиту теплову енергію.

Позовна заява мотивована тим, що позивач є виконавцем послуг з постачання теплової енергії. 01 листопада 2022 року між сторонами укладено індивідуальний договір про надання послуги з постачання теплової енергії №617. Відповідно до інформації №438902579 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно ОСОБА_1 з 01 вересня 2016 року на підставі договору купівлі-продажу є власником нежитлового приміщення №115 літ. А-5, загальною площею 44.7 м.кв, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 . 24 вересня 2025 року ПрАТ «Миколаївська ТЕЦ» зверталося до Господарського суду Миколаївської області з позовом до ОСОБА_1 про стягнення боргу за теплову енергію. Ухвалою у справі №915/1390/25 суд відмовив у відкритті провадженні у справі у зв`язку з тим, що у позивача відсутні докази використання ОСОБА_1 нежитлового приміщення офісу для підприємницької діяльності. Оскільки вказане приміщення відключене від централізованої системи опалення, нарахування проводилося тільки за теплову енергію на загальнобудинкові потреби та абонентське обслуговування. Такий обсяг теплової енергії розраховується та розподіляється між всіма споживачами відповідно до Методики розподілу між споживачами обсягів спожитих у будівлі комунальних послуг, затвердженої наказом Мінрегіону від 22 листопада 2018 року №315. За витрати опалення місць загального користування Товариство почало нараховувати лише з 01 листопада 2022 року. В опалювальні періоди 2022–2025 років позивач постачав теплову енергію з метою теплозабезпечення приміщень та нежитлових приміщень, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 . За період з листопада 2022 року по липень 2025 року (включно) відповідачці нараховано теплову енергію та абонплату в сумі 10280 грн 36 коп., за яку остання не сплатила. На суму основного боргу позивач також нарахував за період з лютого 2023 року по серпень 2025 року 1178 грн 98 коп. інфляційних втрат та 475 грн 29 коп. – 3% річних.

Посилаючись на викладене, позивач просив суд стягнути з відповідачки заборгованість за спожиту теплову енергію - 10280 грн 36 коп., 1178 грн 98 коп. інфляційних втрат та 475 грн 29 коп. – 3% річних., а також 3028 грн судового збору.

Відповідачка відзив на позовну заяву не подавала.

Заочним рішенням Центрального районного суду міста Миколаєва від 02 квітня 2026 року позовні вимоги задоволені частково.

Стягнуто зі ОСОБА_1 на користь ПрАТ «Миколаївська ТЕЦ» заборгованість за спожиту теплову енергію у розмірі 10280 грн 36 коп. та 2608 грн 28 коп. судового збору.

Рішення суду мотивовано тим, що позивач довів наявність зобов`язань відповідачки з оплати наданих комунальних послуг відповідно до умов договору приєднання та за встановленими тарифами, а також отримання відповідачкою послуги та наявність у неї заборгованості. Також суд виходив з того, що остання не довела наявності підстав для звільнення її від обов`язку сплатити надані їм комунальні послуги чи для зменшення їхньої вартості, а також факту ненадання таких послуг, і не оспорила розмір наявної заборгованості.

Отже, позовні вимоги суд вважав обґрунтованими та такими, що підлягали частковому задоволенню, а саме стягненню заборгованості за теплову енергію та абонплату в сумі 10280 грн 36 коп.

Щодо заявленої вимоги про стягнення інфляційних втрат та 3% річних у загальному розмірі 1654,27 грн суд зазначив, що нарахування інфляційних втрат та 3% річних на суму заборгованості за період з лютого 2023 року по серпень 2025 року не відповідає вимогам чинного законодавства, оскільки здійснено без урахування положень постанови Кабінету Міністрів України від 05 березня 2022 року №206 (зі змінами), оскільки таке нарахування є безпідставним в період з 24 лютого 2022 року по серпень 2025 року.

В апеляційній скарзі позивач просить рішення суду в частині відмови у стягненні 3% річних та інфляційних втрат скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Апеляційна скарга мотивована тим, що зважаючи на юридичну природу правовідносин сторін, на них поширюється дія частини другої статті 625 ЦК як спеціальний вид цивільно-правової відповідальності за прострочення виконання зобов`язання. Оскільки відповідачка ,не виконала зобов`язання яка є грошовим зобов`язанням, тому позовні вимоги включали, окрім суми заборгованості, індекс інфляції та 3% річних, що узгоджується з положеннями частини другої статті 625 ЦК України. Звертаючись до суду, позивач зазначав, що нарахування за індивідуальним публічним договором проводились відповідачу за тарифом «інші споживачі», який застосовується для нежитлових приміщень. Відповідно до роз`яснень Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері комунальних послуг, № п0013866-12 від 31 грудня 2012 року оплата житлово-комунальних послуг за тарифами для населення здійснюється громадянами, які використовують житло виключно для проживання, а не в інший спосіб. Доказів того, що спірне приміщення переведено до об`єкта житлового фонду та використовується відповідачем для проживання не надавалося. Враховуючи те, що спір між сторонами виник з приводу несплати відповідачкою як власником приміщення по АДРЕСА_1 , яке використовується нею за комерційним призначенням, а саме - для здійснення господарської діяльності, теплова енергія постачається до приміщення не для задоволення її власних побутових потреб, та обраховується за тарифом, встановленим для «інших споживачів», а значить відповідачка не може бути віднесена до категорії споживачів «населення». Позивач зазначає, що факт нарахування за тарифом «інші споживачі» було взято судом до уваги та стягнуто суму заборгованості, нараховану саме за цим тарифом в повному обсязі, але суд ухвалив помилкове рішення щодо відмови у стягненні з відповідача інфляційних витрат та 3% річних, застосувавши постанову Кабінету Міністрів України «Деякі питання оплати житлово-комунальних послуг в період воєнного стану» від 05 березня 2022 року №206. Так, цією постановою, окрім іншого установлено, що до припинення чи скасування воєнного стану в Україні забороняється нарахування та стягнення неустойки (штрафів, пені), інфляційних нарахувань, процентів річних, нарахованих на заборгованість, утворену за несвоєчасне та/або неповне внесення населенням плати за житлово-комунальні послуги, слід зазначити, що така заборона на нарахування та стягнення неустойки (штрафів, пені), інфляційних нарахувань, процентів річних за несвоєчасне та/або неповне внесення плати за житлово-комунальні послуги, стосується виключно населення. Відтак, на думку позивача, положення вищевказаної постанови не можуть бути застосовані до відповідачки як до споживача послуг з постачання теплової енергії, оскільки остання відноситься до категорії споживачів «інші споживачі», а не «населення».

Правом на подання відзиву на апеляційну скаргу відповідачка не скористалася.

Справа з урахуванням ціни позову та положень частини 1 статті 369 ЦПК України призначена до розгляду апеляційним судом без повідомлення учасників справи.

Відповідно до частин 1-3 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Оскільки доводи та вимоги апеляційної скарги стосуються рішення суду першої інстанції в частині стягнення інфляційних втрат та 3% річних, нарахованих позивачем на прострочену заборгованість, в іншій частині апеляційний суд рішення суду не переглядає.

Заслухавши доповідь судді, дослідивши матеріали справи, оцінивши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково із таких підстав.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина 1 статті 2 ЦПК України).

Відповідно до положень частин 1, 2, 3, 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із вимогами частини 1 статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Оскаржуване рішення суду в оскаржуваній частині не відповідає вказаним положенням закону.

Як встановив суд першої інстанції і таке вбачається з матеріалів справи, ПрАТ «Миколаївська теплоелектроцентраль» є виконавцем послуги з постачання теплової енергії, надає послуги щодо постачання теплової енергії в місті Миколаєві, зокрема, до багатоквартирного будинку, в якому розташовано нежитлове приміщення №115 в літ. А-5, загальною площею 44.7 м.кв, за адресою: АДРЕСА_1 протягом опалювальних сезонах 2022-2025 років, що підтверджується актами надання послуг за спірний період (а.с. 31-63).

Відповідачка ОСОБА_1 є власником нежитлового приміщення №115 літ. А-5, загальною площею 44.7 м.кв, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 01 вересня 2016 року відповідно до інформації №438902579 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (а.с. 13).

З долученого позивачем розрахунку вбачається, що ПрАТ «Миколаївська теплоелектроцентраль» нарахувало споживачу ОСОБА_1 за постачання теплової енергії на опалення місць загального користування та допоміжних приміщень за опалювальні сезони 2022-2025 років 10280 грн. 36 коп., а також 1178 грн. 98 коп. інфляційних втрат та 475 грн. 29 коп. - 3% річних від суми заборгованості на підставі статті 625 ЦК України, які відповідачка не сплатила (а.с. 7, 8-10).

За такого між сторонами у справі, яка переглядається, виникли правовідносини з приводу постачання теплової енергії до місць загального використання багатоквартирного будинку, які регулюються законами України «Про теплопостачання», «Про житлово-комунальні послуги», «Про комерційний облік теплової енергії та водопостачання», Правилами надання послуги з постачання теплової енергії і типових договорів про надання послуги з постачання теплової енергії, затвердженими постановою Кабінету Міністрів від 21 серпня 2019 року № 830 (далі - Правила), Методикою розподілу між споживачами обсягів спожитих у будівлі комунальних послуг, затвердженої наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 22 листопада 2018 року № 315 (у редакції наказу Міністерства розвитку громад та територій України від 28 грудня 2021 року № 358, далі - Методика), якою встановлено порядок розподілу між споживачами спожитих у будівлі/будинку послуг з постачання теплової енергії, постачання гарячої води, централізованого водопостачання (далі - комунальні послуги), обсяг споживання яких визначений за допомогою вузла (вузлів) комерційного обліку або розрахунково у разі його (їх) відсутності, тимчасового виходу з ладу або втрати, та послуги з централізованого водовідведення, обсяг споживання якої визначається відповідно до обсягу споживання інших комунальних послуг.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» житлово-комунальні послуги - результат господарської діяльності, спрямованої на забезпечення умов проживання та перебування осіб у жилих і нежилих приміщеннях, будинках і спорудах, комплексах будинків і споруд відповідно до нормативів, норм, стандартів, порядків і правил; комунальні послуги - результат господарської діяльності, спрямованої на задоволення потреби фізичної чи юридичної особи у забезпеченні холодною та гарячою водою, водовідведенням, газо- та електропостачанням, опаленням, а також вивезення побутових відходів у порядку, встановленому законодавством.

Відповідно до частини першої та другої статті 14 ЦК України цивільні обов`язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства. Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов`язковим для неї.

Тлумачення частини другої статті 14 ЦК України свідчить, що критерії правомірності примусу суб`єкта цивільного права до певних дій (бездіяльності), пов`язується з тим, що відповідні дії (бездіяльність) мають бути обов`язковими для такого суб`єкта.

Відповідно до частини першої статті 714 ЦК України за договором постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу одна сторона (постачальник) зобов`язується надавати другій стороні (споживачеві, абонентові) енергетичні та інші ресурси, передбачені договором, а споживач (абонент) зобов`язується оплачувати вартість прийнятих ресурсів та дотримуватись передбаченого договором режиму її використання, а також забезпечити безпечну експлуатацію енергетичного та іншого обладнання.

Тлумачення як положень частини першої статті 714, так і інших норм глави 54 ЦК дозволяє стверджувати, що по своїй суті договір, на підставі якого відбувається постачання теплової енергії споживачу, є видом договору купівлі-продажу. Такий же висновок можливо зробити й при тлумаченні норм, закріплених в Законі України «Про теплопостачання» (в редакції, чинній на час виникнення боргу).

У тексті Закону України «Про теплопостачання» (в редакції, чинній на час виникнення боргу) неодноразово вживається словосполучення «договір купівлі-продажу» (зокрема: стаття 1, частина четверта статті 19, частина перша статті 25, пункти 6, 7, 8 частини першої статті 31).

Загальні положення про плату за комунальні послуги та строки їх внесення передбачені статтями 67, 68 Житлового кодексу України, якими визначено, що плата за комунальні послуги (водопостачання, газ, теплова енергія та інші послуги) береться крім квартирної плати за затвердженими в установленому порядку тарифами. Наймач зобов`язаний своєчасно вносити квартирну плату та плату за комунальні послуги. Квартирна плата та плата за комунальні послуги в будинках державного і громадського житлового фонду вносяться щомісяця в строки, встановлені Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до статті. 6 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» учасниками правовідносин у сфері надання житлово-комунальних послуг є: 1) споживачі (індивідуальні та колективні); 2) управитель; 3) виконавці комунальних послуг. Виконавцями комунальних послуг є: послуг з постачання теплової енергії - теплопостачальна організація.

Згідно статті 7 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» споживач зобов`язаний в тому числі оплачувати надані житлово-комунальні послуги за цінами/тарифами, встановленими відповідно до законодавства, у строки, встановлені відповідними договорами;

Відповідно до статті 9 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» споживач здійснює оплату за спожиті житлово-комунальні послуги щомісяця, якщо інший порядок та строки невизначені відповідним договором. Споживач не звільняється від оплати житлово-комунальних послуг, отриманих ним до укладення відповідного договору.

Положеннями частини першої статті 19 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» визначено, що відносини між учасниками договірних відносин у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах.

Відповідно до частини 2 статті 7, частини третьої статті 20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» споживач зобов`язаний укласти договір на надання житлово-комунальних послуг, підготовлений виконавцем на основі типового договору та оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом.

Згідно зі статтею 19 Закону України «Про теплопостачання» передбачено, що споживач повинен щомісячно здійснювати оплату теплопостачальній організації за фактично отриману теплову енергію.

Таким чином, незважаючи на укладення чи не укладення споживачем договору на теплопостачання місць загального користування, за умови отримання ним відповідних послуг, він несе обов`язок щодо оплати отриманої теплової енергії.

Відповідно до пункту 24 Правил розподіл між споживачами обсягу спожитої у будівлі послуги здійснюється з урахуванням показань вузлів розподільного обліку/приладів-розподілювачів теплової енергії, а у разі їх відсутності - пропорційно опалюваній площі (об`єму) приміщення споживача відповідно до Методики розподілу.

Визначений за допомогою вузла (вузлів) комерційного обліку (а у випадках, передбачених частиною другою статті 9 Закону України «Про комерційний облік теплової енергії та водопостачання», - за розрахунковим або середнім обсягом споживання) обсяг спожитої у будівлі теплової енергії включає обсяги теплової енергії на опалення житлових та нежитлових приміщень, які є самостійними об`єктами нерухомого майна, опалення місць загального користування, гаряче водопостачання (у разі ведення обліку теплової енергії у гарячій воді), забезпечення функціонування внутрішньобудинкових систем опалення та гарячого водопостачання (за наявності циркуляції) та розподіляється між споживачами в порядку, визначеному статтею 10 Закону України «Про комерційний облік теплової енергії та водопостачання».

Обсяг теплової енергії, витраченої на опалення місць загального користування та допоміжних приміщень будівлі, а також на забезпечення функціонування внутрішньобудинкових систем опалення та гарячого водопостачання, розподіляється також на споживачів, приміщення яких обладнані індивідуальними системами опалення та/або гарячого водопостачання або відокремлені (відключені) від системи (мережі) централізованого опалення (теплопостачання) та постачання гарячої води.

Згідно пункту 14 Правил відокремлення (відключення) від мереж (систем) централізованого опалення (теплопостачання) та постачання гарячої води не звільняє власників квартир та нежитлових приміщень від обов`язку відшкодування витрат за обсяг теплової енергії, витраченої на опалення місць загального користування та допоміжних приміщень та на функціонування внутрішньобудинкових систем опалення будівлі/будинку. Такий обсяг теплової енергії розраховується та розподіляється між всіма споживачами відповідно до Методики розподілу між споживачами обсягів спожитих у будівлі комунальних послуг, затвердженої наказом Мінрегіону від 22 листопада 2018 р. № 315.

Відповідно до пунктів 36, 37, 38 Правил споживач здійснює оплату спожитої послуги щомісяця в порядку та строки, визначені договором. Споживач не звільняється від оплати послуги, отриманої ним до укладення відповідного договору. Споживач не звільняється від оплати послуги за період тимчасової відсутності в житловому приміщенні (на іншому об`єкті нерухомого майна) споживача та інших осіб. Споживач не звільняється від оплати послуги у частині відшкодування витрат за частину обсягу теплової енергії на задоволення загальнобудинкових потреб на опалення, який складається з обсягу теплової енергії на опалення місць загального користування і допоміжних приміщень будинку та обсягу теплової енергії на забезпечення функціонування внутрішньобудинкових систем опалення та гарячого водопостачання (за наявності циркуляції), у разі відключення (відокремлення) його квартири або нежитлового приміщення від мереж (систем) централізованого опалення (теплопостачання).

Частиною 1 статті 14 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» передбачено, що за рішенням співвласників багатоквартирного будинку, прийнятим відповідно до закону, з виконавцем відповідної комунальної послуги (крім послуг з постачання та розподілу природного газу і послуг з постачання та розподілу електричної енергії) укладається договір про надання комунальних послуг, а саме: 1) індивідуальний договір з обслуговуванням внутрішньобудинкових систем, що укладається кожним співвласником багатоквартирного будинку самостійно, за умови що співвласники прийняли рішення про вибір відповідної моделі організації договірних відносин та дійшли згоди з виконавцем комунальної послуги щодо розміру плати за обслуговування внутрішньобудинкових систем багатоквартирного будинку; 2) колективний договір, що укладається від імені та за рахунок усіх співвласників багатоквартирного будинку управителем або іншою уповноваженою співвласниками особою; 3) договір про надання комунальних послуг з колективним споживачем, що укладається з об`єднанням співвласників багатоквартирного будинку або іншою юридичною особою, яка об`єднує всіх співвласників такого будинку та в їхніх інтересах укладає відповідний договір.

Співвласники багатоквартирного будинку (об`єднання співвласників багатоквартирного будинку) самостійно обирають одну з моделей організації договірних відносин, визначених цією частиною, за кожним видом комунальних послуг (крім послуг з постачання та розподілу природного газу і послуг з постачання та розподілу електричної енергії).

В силу частини 1 статті 13 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» договір про надання комунальної послуги укладається між виконавцем відповідної послуги та споживачем або особою, яка відповідно до договору або закону укладає такий договір в інтересах споживача, або з управителем багатоквартирного будинку з метою постачання електричної енергії для забезпечення функціонування спільного майна багатоквартирного будинку.

Згідно частини 5 статті 13 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» у разі якщо співвласники багатоквартирного будинку не прийняли рішення про вибір моделі договірних відносин та не уклали з виконавцем комунальної послуги відповідний договір (крім послуг з постачання та розподілу природного газу і послуг з постачання та розподілу електричної енергії), з ними укладається індивідуальний договір про надання комунальної послуги, що є публічним договором приєднання.

Такі договори вважаються укладеними, якщо протягом 30 днів з дня опублікування тексту договору на офіційному веб-сайті органу місцевого самоврядування та/або на веб-сайті виконавця послуги співвласники багатоквартирного будинку не прийняли рішення про вибір моделі договірних відносин та не уклали відповідний договір з виконавцем комунальної послуги. При цьому розміщується повідомлення про місце опублікування тексту договору у загальнодоступних місцях на інформаційних стендах та/або рахунках на оплату послуг.

У разі укладення публічних договорів приєднання про надання комунальних послуг виконавці комунальних послуг розміщують вимоги до якості відповідних послуг згідно із законодавством та іншу необхідну інформацію для кожного багатоквартирного будинку окремо на офіційному веб-сайті органу місцевого самоврядування та/або на власному веб-сайті. При цьому розміщується повідомлення про місце опублікування таких вимог у загальнодоступних місцях на інформаційних стендах та/або рахунках на оплату послуг.

У разі прийняття співвласниками багатоквартирного будинку рішення про обрання моделі організації договірних відносин з виконавцем комунальної послуги (крім послуг з постачання та розподілу природного газу і послуг з постачання та розподілу електричної енергії) відповідно до частини першої статті 14 цього Закону та повідомлення виконавців комунальних послуг про прийняте рішення за два місяці до запланованої дати укладення договору:

такий виконавець зобов`язаний укласти договори про надання комунальних послуг відповідно до вимог цієї статті згідно з обраною співвласниками моделлю організації договірних відносин;

раніше укладений із таким виконавцем договір про надання комунальної послуги достроково припиняється з дати набрання чинності новим договором, укладеним із співвласниками, але припинення (втрата чинності) дії раніше укладеного договору не звільняє сторони від виконання зобов`язань за цим договором та від відповідальності за порушення його умов.

Якщо за 30 днів до закінчення строку дії договору співвласники багатоквартирного будинку не повідомили виконавця відповідної комунальної послуги (крім послуг з постачання та розподілу природного газу і послуг з постачання та розподілу електричної енергії) про прийняття рішення про вибір моделі організації договірних відносин, визначеної в частині першій статті 14 цього Закону, публічний індивідуальний договір про надання комунальної послуги, укладений з таким виконавцем, вважається продовженим на наступний однорічний строк.

Плата виконавцю комунальної послуги за індивідуальним договором про надання комунальної послуги, що є публічним договором приєднання, складається з: плати за послугу, що розраховується виходячи з розміру затверджених цін/тарифів на відповідну комунальну послугу та обсягу спожитих комунальних послуг, визначеного відповідно до законодавства; плати за абонентське обслуговування, яка не може перевищувати граничний розмір, визначений Кабінетом Міністрів України.

Тобто за відсутності волевиявлення співвласників багатоквартирних будинків щодо прийняття рішення про модель організації договірних відносин з виконавцями комунальних послуг ініціатива щодо його укладення надається безпосередньо виконавцям таких послуг, що мало місце у цій справі.

Доказів іншого сторони не надали.

Близька за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 18 листопада 2021 року у справі № 908/3233/20, від 14 грудня 2023 року у справі № 908/2078/22 та від 09 квітня 2024 року у справі № 908/710/23.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина 4 статті 263 ЦПУ України).

У такому порядку між сторонами було укладено індивідуальний договір про надання послуги з постачання теплової енергії №6171 від 01 листопада 2022 року

За витрати опалення місць загального користування позивач почав нараховувати оплату відповідачці з 01 листопада 2022 року, оскільки Методика, відповідно якої проводиться розподіл обсягів спожитої теплової енергії, набрала чинності 28 січня 2022 року. Рішення суду першої інстанції в частині стягнення зі ОСОБА_1 заборгованості за спожиту теплову енергію на опалення місць загального користування багатоквартирного будинку в сумі 10280 грн. 36 коп. не оскаржується і апеляційним судом не переглядається.

За такого з урахуванням викладених фактичних обставин справи та правових норм суд першої інстанції дійшов висновку, що позивач як виконавець послуги з теплопостачання до багатоквартирного будинку, в якому розташоване нежитлове приміщення №115 в літ. А-5, загальною площею 44.7 м.кв, за адресою: АДРЕСА_1 протягом опалювальних сезонах 2022-2025 років має право на отримання оплати витрат за обсяги теплової енергії, витраченої на опалення місць загального користування та допоміжних приміщень та на функціонування внутрішньобудинкових систем опалення будівлі/будинку.

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Реалізація принципу змагальності сторін у цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою в статті 129 Конституції України.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, зокрема, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.

Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.

Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції вважав, що нарахування позивачем інфляційних втрат та 3% річних на суму заборгованості за період з лютого 2023 року по серпень 2025 року не відповідає вимогам чинного законодавства, оскільки здійснено без урахування постанови Кабінету Міністрів України №206 від 05 березня 2022 року (зі змінами) (далі – Постанова № 206), відповідно до положень якої таке нарахування є безпідставним у спірний в період.

Колегія суддів вважає такий висновок суду помилковим з огляду на таке.

Відповідно до пункту 1 Постанови № 206 в редакції, яка була чинною на день виникнення спірних правовідносин (листопад 2022 року) Кабінет Міністрів України установив, що до припинення чи скасування воєнного стану в Україні забороняється: нарахування та стягнення неустойки (штрафів, пені), інфляційних нарахувань, процентів річних, нарахованих на заборгованість, утворену за несвоєчасне та/або неповне внесення населенням плати за житлово-комунальні послуги; припинення/зупинення надання житлово-комунальних послуг населенню у разі їх неоплати або оплати не в повному обсязі.

В подальшому у зазначу норму були внесені зміни і абзац 1 пункт 1 Постанови № 206 постаново. Кабінету Міністрів України № 1405 від 29 грудня 2023 року викладений у наступній редакції: «нарахування та стягнення неустойки (штрафів, пені), інфляційних нарахувань, процентів річних, нарахованих на заборгованість, утворену за несвоєчасне та/або неповне внесення плати за житлово-комунальні послуги населенням (у тому числі населенням, що проживає у будинках, де створено об`єднання співвласників багатоквартирного будинку, житлово-будівельні (житлові) кооперативи або яким послуги надаються управителем чи іншою уповноваженою співвласниками особою за колективним договором) в територіальних громадах, що розташовані на територіях, на яких ведуться бойові дії (територіях можливих бойових дій, активних бойових дій) або тимчасово окупованих Російською Федерацією, відповідно до переліку, затвердженого наказом Міністерства розвитку громад та територій (до дати припинення можливості бойових дій, завершення бойових дій, завершення тимчасової окупації), або якщо нерухоме майно споживача було пошкоджено внаслідок воєнних (бойових) дій за умови інформування про такі випадки відповідного виконавця комунальної послуги (для послуги розподілу природного газу з урахуванням вимог Правил безпеки систем газопостачання, затверджених наказом Міністерства енергетики та вугільної промисловості від 15 травня 2015 р. № 285)».

Основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України. Актами цивільного законодавства є також інші закони України, які приймаються відповідно до Конституції України та цього Кодексу (далі - закон). Якщо суб`єкт права законодавчої ініціативи подав до Верховної Ради України проект закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж цей Кодекс, він зобов`язаний одночасно подати проект закону про внесення змін до Цивільного кодексу України. Поданий законопроект розглядається Верховною Радою України одночасно з відповідним проектом закону про внесення змін до Цивільного кодексу України (частина друга статті 4 ЦК України).

Актами цивільного законодавства України є також постанови Кабінету Міністрів України. Якщо постанова Кабінету Міністрів України суперечить положенням цього Кодексу або іншому закону, застосовуються відповідні положення цього Кодексу або іншого закону (частина четверта статті 4 ЦК України).

У доктрині приватного права зауважується, що ієрархія актів цивільного законодавства може базуватися на їх юридичній силі (вимір по вертикалі). Вона поширюється, по-перше, на співвідношення закону та підзаконних актів та, по-друге, на співвідношення Конституції та законів (як кодифікованих, так і інших (поточних)). Одночасно слід визнати існування ієрархії між ЦК як кодифікованим законом та іншими (поточними) законами, що регулюють цивільні відносини. Ця ієрархія базується на визнанні ЦК основним актом цивільного законодавства (вимір ієрархії по горизонталі) (див. Цивільний кодекс України: науково-практичний коментар. Т. 1: Загальні положення. Особи / за ред. І. В. Спасибо-Фатєєвої. - Харків: ЕКУС, 2020. - С. 45).

Стосовно виміру ієрархії актів цивільного законодавства по горизонталі, то в статті 4 ЦК України закріплюється пріоритет норм ЦК (як основного регулятора приватних відносин) над нормами інших законів. Причому, що такий спосіб вирішення колізії норм ЦК із нормами інших законів, із констатацією пріоритету норм ЦК над нормами інших законів, підтримувався, зокрема, Конституційним Судом України (див. рішення від 13 березня 2012 року у справі № 5-рп/2012), Верховним Судом України (див. постанову Верховного Суду України від 30 жовтня 2013 року у справі № 6-59цс13, постанову Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2023цс15), Великою Палатою Верховного Суду (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року в справі № 334/3161/17 (провадження № 14-188 цс 20).

Щодо виміру ієрархії актів цивільного законодавства по вертикалі, то в статті 4 ЦК України встановлено повний перелік нормативно-правових актів, якими можуть регулюватися цивільні відносини. Крім Конституції України, ЦК України та інших законів України, цивільні відносини можуть регулюватися, за загальним правилом, лише такими підзаконними актами, як: акти Президента України, видані у випадках, установлених виключно Конституцією України; постанови Кабінету Міністрів України, що не суперечать положенням ЦК України та інших законів України. Якщо постанова Кабінету Міністрів України суперечить положенням ЦК України, або іншому закону, мають застосовуватися відповідні положення ЦК або іншого закону. Інші органи державної влади України та органи влади Автономної Республіки Крим можуть видавати нормативні акти, що регулюють цивільні відносини, лише у випадках і в межах, установлених Конституцією України та законом. Таким чином можливість видання актів цивільного законодавства на підзаконному рівні для зазначених органів суттєвим чином обмежена (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 листопада 2019 року в справі № 490/7071/16-ц (провадження № 61-25815св18).

Правовідношення, в якому замовник зобов`язаний оплатити надану послугу в грошах, а виконавець має право вимагати від замовника відповідної оплати, тобто в якому передбачено передачу грошей як предмета договору або сплату їх як ціни договору, є грошовим зобов`язанням.

З огляду на викладене правовідносини, що склалися між сторонами, є грошовим зобов`язанням, в якому, серед інших прав і обов`язків сторін, на боржників покладено виключно певний цивільно-правовий обов`язок з оплати отриманих житлово-комунальних послуг, якому кореспондує право вимоги кредитора (частина перша статті 509 ЦК України) - вимагати сплату грошей за надані послуги.

Отже, виходячи з юридичної природи правовідносин сторін як грошових зобов`язань, на них поширюється дія частини другої статті 625 ЦК України як спеціальний вид цивільно-правової відповідальності за прострочення виконання зобов`язання.

Відповідно до вказаної правової норми боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Отже право виконавця житлово-комунальної послуги на стягнення визначених статтею 625 ЦК України нарахувань на прострочену заборгованість за надані послуги передбачено ЦК України.

Повноваження Кабінету Міністрів України визначені у частині 1 статті 4 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», відповідно до якої до повноважень Кабінету Міністрів України належать: 1) затвердження правил надання (постачання) комунальних послуг (крім послуг з постачання та розподілу природного газу і з постачання та розподілу електричної енергії) та послуг з управління багатоквартирним будинком; 2) затвердження типових договорів про надання (постачання) комунальних послуг (крім послуг з постачання та розподілу природного газу і з постачання та розподілу електричної енергії) та послуг з управління багатоквартирним будинком; 3) встановлення граничної норми витрат на управління житлом громадян, які відповідно до законодавства мають пільги або користуються субсидією на оплату житлово-комунальних послуг; 4) затвердження порядків формування тарифів на комунальні послуги, що встановлюються органами місцевого самоврядування; 5) встановлення граничної норми витрат на оплату комунальних послуг для громадян, які відповідно до законодавства мають пільги або користуються субсидією на оплату житлово-комунальних послуг; 6) визначення та встановлення граничного розміру плати за абонентське обслуговування у розрахунку на одного абонента для комунальних послуг, що надаються споживачам за індивідуальним договором або за індивідуальним договором з обслуговуванням внутрішньобудинкових систем; 7) встановлення порядку надання пільг та житлових субсидій населенню в частині забезпечення надання житлових субсидій як частки вартості житлово-комунальних послуг, у тому числі їх виплати у грошовій формі; 8) встановлення порядку перевірки відповідності кількості та якості наданих комунальних послуг, якості надання послуг з управління багатоквартирним будинком параметрам, передбаченим договором про надання відповідних послуг; 9) затвердження порядку здійснення перерахунку вартості комунальної послуги та послуги з управління багатоквартирним будинком за період їх ненадання, надання не в повному обсязі або невідповідної якості; 10) встановлення порядку здійснення професійної атестації управителів за фахом «менеджер (управитель) житлового будинку (групи будинків)» та критеріїв, яким мають відповідати підприємства, установи, організації, що здійснюють професійну атестацію; 11) встановлення порядку здійснення забору проб та проведення їх дослідження щодо послуг з централізованого водопостачання, централізованого постачання гарячої води та послуг з постачання природного газу; 12) затвердження порядку ведення електронного реєстру багатоквартирних будинків; 13) затвердження порядку зберігання технічної та іншої документації на багатоквартирні будинки та їх прибудинкові території; 14) затвердження порядків зберігання органами місцевого самоврядування примірників рішень (протоколів) загальних зборів співвласників багатоквартирних будинків, розміщення на їх офіційних веб-сайтах інформації про рішення, прийняті такими зборами.

Тобто спеціальним законом також не передані Кабінету Міністрів України повноваження щодо обмеження права виконавця комунальних послуг на проведення нарахування заборгованості за спожиті послуги х урахуванням положень статті 625 ЦК України.

Тлумачення вказаних норм Постанови № 206, з урахуванням виміру ієрархії актів цивільного законодавства по вертикалі, свідчить, що:

правила щодо застосування спеціального виду цивільно-правової відповідальності до боржника, встановленої статтею 625 ЦК України, регулюються Цивільним кодексом України, який прийнятий Верховною Радою України і є основним актом цивільного законодавства України;

законодавець як у статті 625 ЦК України, так і в інших нормах ЦК України, а також спеціальних законах, які регулюють правовідносини у сфері житлово-комунальних послуг, не передбачає допустимості існування такої конструкції як заборону до припинення чи скасування воєнного стану в Україні нарахування та стягнення інфляційних нарахувань, процентів річних, нарахованих на заборгованість, утворену за несвоєчасне та/або неповне внесення плати за житлово-комунальні послуги населенням, та можливості в постанові Кабінету Міністрів України визначати інші правила щодо таких нарахувань;

пункт 1 Постанови № 206 суперечить статті 625 ЦК України, а тому не підлягає застосуванню.

За такого суд першої інстанції помилково дійшов висновку про недоведеність позовних вимог в частині стягнення позивачем інфляційних нарахувань та 3% річних на суму заборгованості за спожиту теплову енергію.

Натомість колегія суддів не приймає доводи апеляційної скарги про те, що положення пункту 1 Постанови № 206 не підлягають застосування до спірних правовідносин з огляду на те, що споживачка ОСОБА_1 є власником нежитлових приміщень, тоді як у згаданій постанові мова йде про заборону нарахування процентів річних та інфляційних втрат для «населення». Так, власником нежитлового приміщення №115 літ. А-5, загальною площею 44.7 м.кв, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , як установлено судом, є саме фізична особа ОСОБА_1 , яка підпадає під категорію «населення», доказів використання цього приміщення з комерційною метою позивач суду не надав. Щодо аргументу позивача про нарахування заборгованості за тарифами для «інших споживачів», то колегія суддів не дає оцінки правильності рішення в частині стягнення заборгованості за спожиті послуги з огляду на межі апеляційного перегляду.

Враховуючи, що при ухваленні рішення в оскаржуваній частині суд першої інстанції неправильно застосував норми матеріального права, внаслідок чого прийняв помилкове рішення щодо часткового задоволення позову, відповідно до пункту 4 частини 1 статті 376 ЦПК України наявні підстави для зміни рішення суду та задоволення позову в повному обсязі.

За такого, оскільки суд першої інстанції не відмовляв у задоволенні частини позовних вимог, але частково задовольнив позов, відсутні підстави для скасування рішення суду в оскаржуваній частині.

Тому апеляційну скаргу слід задовольнити частково.

Частиною 13 статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

В силу частини 1 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи, що апеляційну скаргу задоволено, рішення суду змінено, позовні вимоги задоволені в повному обсязі є підстави для розподілу судових витрат, які в цій справі покладаються на відповідачку, а саме – стягнення сплачених позивачем при поданні позовної заяви 3028 грн. судового збору та при поданні апеляційної скарги 3633 грн. 60 коп. судового збору, що разом становить 6661 грн. 60 коп.

Керуючись статтями 367, 368, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, апеляційний суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Миколаївська теплоелектроцентраль» задовольнити частково.

Заочне рішення Центрального районного суду міста Миколаєва від 02 квітня 2026 року змінити.

Позов Приватного акціонерного товариства «Миколаївська теплоелектроцентраль» до ОСОБА_1 про стягнення боргу за спожиту теплову енергію задовольнити.

Стягнути зі ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , зареєстрована: АДРЕСА_2 ) на користь Приватного акціонерного товариства «Миколаївська теплоелектроцентраль» (ЄДРПОУ 30083966) 11934 грн. 63 коп., з яких 10280 грн. 36 коп. заборгованості за спожиту теплову енергію, 1178 грн. 98 коп. інфляційних втрат, 3% річних, що складає 475 грн. 29 коп., та 6661 грн. 60 коп. судового збору.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду за наявності передбачених статтею 389 ЦПК України підстав протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Головуючий Т.М. Базовкіна

Судді: Л.М. Царюк

Ж.М. Яворська

_____________________________________

Повна постанова складена 14 липня 2026 року