Рішення від 13 липня 2026 р. у справі №160/9387/26 — Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 липня 2026 рокуСправа №160/9387/26

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі

головуючого судді Ніколайчук С.В.

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін у місті Дніпро адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Військової частини НОМЕР_2 ( АДРЕСА_2 , ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) про визнання дій незаконними та зобов`язання вчинити певні дії

УСТАНОВИВ:

14.04.2026 року ОСОБА_1 звернулась до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Військової частини НОМЕР_2 , в якій позивач просить суд:

- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_2 , яка полягає у не здійсненні ОСОБА_1 нового розрахунку матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань за 2014- 2017 роки та грошової допомоги на оздоровлення за 2014-2017 роки з урахуванням щомісячної додаткової грошової винагороди, яку отримував під час проходження військової служби;

- зобов`язати військову частину НОМЕР_2 здійснити перерахунок матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань за 2014-2017 роки та грошової допомоги на оздоровлення за 2014-2017 роки ОСОБА_1 , яку отримував під час проходження військової служби з урахуванням щомісячної додаткової грошової винагороди під час проходження військової служби з урахуванням раніше виплачених сум;

- зобов`язати військову частину НОМЕР_2 виплатити ОСОБА_1 матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань за 2014- 2017 роки та грошової допомоги на оздоровлення за 2014-2017 роки з урахуванням щомісячної додаткової грошової винагороди та здійснити виплату недоплачених частин.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що вона проходила військову службу у військовій частині НОМЕР_2 у період з 14.03.2003 по 09.12.2024. Відповідач протиправно не здійснив нового розрахунку матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань за 2014- 2017 роки та грошової допомоги на оздоровлення за 2014-2017 роки з урахуванням щомісячної додаткової грошової винагороди, яку отримував під час проходження військової служби. Вважає її право порушеним. З урахуванням обставин, викладених у позові, просить позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

Ухвалою від 20 квітня 2026 року суд відкрив провадження у справі №160/9387/26 в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання, за наявними у справі матеріалами.

Відповідач, на виконання ст.162 Кодексу адміністративного судочинства України, 03.05.2026 надіслав до суду письмовий відзив на адміністративний позов в якому просив відмовити у задоволенні позовних вимог. Зазначив, що позивачкою пропущено строк позовної давності. Крім того, положення постанови №889 в системному зв`язку із нормами ст.9 і ст.15 Закону №2011-ХІІ та правилами Інструкції дають підстави стверджувати , що винагорода встановлена постановою №889, не входить до структури і складу грошового забезпечення військовослужбовців, з якого нараховується й виплачується одноразова грошова допомога на підставі п.2 ст.15 Закону №2011-ХІІ. Факт порушення прав позивача відповідачем відсутній.

Згідно з ч. 5, 8 ст. 262 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. При розгляді справи за правилами спрощеного позовного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору, суд встановив такі обставини та відповідні їм правовідносини.

ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) проходила військову службу у військовій частині НОМЕР_2 у період з 14.03.2003 по 09.12.2024, що підтверджується витягом із послужного списку №4725/45/43 від 16.02.2026.

17.03.2026 позивач через свого представника звернулася до відповідача щодо надання документів та здійснення нарахування всіх видів грошового забезпечення.

26.03.2026 Відповідач надав лист № 267/ФЕС в якому зазначив, що підстав для здійснення нарахування всіх видів грошового забезпечення не має та надав запитувані документи: витяг із наказу командира від 09.12.2024 № 320 та картки особового рахунку за 2017-2024 роки.

Відповідач заперечував проти необхідності здійснення нового розрахунку матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань за 2014- 2017 роки та грошової допомоги на оздоровлення за 2014-2017 роки з урахуванням щомісячної додаткової грошової винагороди пизивачки.

Позивач вважає, що відповідач протиправно не здійснив нового розрахунку матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань за 2014- 2017 роки та грошової допомоги на оздоровлення за 2014-2017 роки з урахуванням щомісячної додаткової грошової винагороди, яку отримував під час проходження військової служби, у зв`язку з чим звернулася до суду з вищезазначеним позовом.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи, доводам позивача, викладеним в позовній заяві, а також доводам відповідача у відзиві, суд врахував такі норми чинного законодавства, які діють на момент виникнення спірних правовідносин, та релевантні їм джерела прав.

Згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Спірні правовідносини між сторонами по даній справі з приводу державних гарантій військовослужбовцям щодо достатнього матеріального, грошового та інших видів забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, регулюються правовими нормами Закону України від 20.12.1991 № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон № 2011-XII), в редакції, що були чинні на день виникнення спору.

Положеннями ч. 1-4 ст. 9 Закону №2011-ХІІ передбачено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері праці та соціальної політики, інші центральні органи виконавчої влади відповідно до їх компетенції розробляють та вносять у встановленому порядку пропозиції щодо грошового забезпечення військовослужбовців.

До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця.

Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.

Грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.

Порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 07.11.2007 №1294 «Про упорядкування структури та умов грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» (далі - Постанова №1294; постанова втратила чинність на підставі постанови Кабінету Міністрів України № 704 від 30.08.2017, з урахуванням змін, внесених постановами Кабінету Міністрів України № 1052 від 27.12.2017, №103 від 21.02.2018), грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу складається з посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням, щомісячних (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії) та одноразових додаткових видів грошового забезпечення.

Наказом Міністерства оборони України від 11.06.2008 за № 260 затверджено Інструкцію про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам (далі - Інструкція №260; втратила чинність на підставі наказу Міністерства оборони №260 від 07.06.2018), яка визначає порядок та умови виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України, ліцеїстам та вихованцям військових оркестрів, а також порядок виплати військовослужбовцям Збройних Сил України одноразової грошової допомоги при звільненні з військової служби. Зазначена Інструкція була чинною на момент виникнення спірних правовідносин.

Постановою Кабінету Міністрів України від 22.09.2010 за № 889 (далі - Постанова №889), яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, закріплено питання грошового забезпечення окремих категорій військовослужбовців Збройних Сил, Державної прикордонної служби, внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ та осіб начальницького складу органів і підрозділів цивільного захисту Державної служби з надзвичайних ситуацій. Пунктом 2 частини першої вказаної постанови встановлено щомісячну додаткову грошову винагороду військовослужбовцям Збройних Сил України (крім тих, що зазначені у підпункті 1 цього пункту, та військовослужбовців строкової військової служби): з 1 квітня 2013 року - у розмірі, що не перевищує 20 відсотків місячного грошового забезпечення; з 1 вересня 2013 року - у розмірі, що не перевищує 40 відсотків місячного грошового забезпечення; з 1 січня 2014 року - у розмірі, що не перевищує 60 відсотків місячного грошового забезпечення; з 1 квітня 2014 року - у розмірі, що не перевищує 80 відсотків місячного грошового забезпечення; з 1 липня 2014 року - у розмірі, що не перевищує місячне грошове забезпечення.

Як вбачається з матеріалів справи, спір у цій справі виник з приводу неврахування відповідачем щомісячної додаткової грошової винагороди під час обрахунку позивачу розміру матеріальної допомоги на оздоровлення та матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань за 2014-2017 роки

Отже, спірним є склад грошового забезпечення військовослужбовців, яке повинно включатися при обрахунку розміру цієї виплати.

Матеріалами справи підтверджується, що протягом періоду з 2014 по 2017 рік, позивачка отримувала щомісячну додаткову грошову винагороду, передбачену Постановою Кабінету Міністрів України від 22.09.2010 № 889, що підтверджується копіями особистих карток грошового забезпечення за відповідний рік. З 01.03.2018 постанова КМУ від 22.09.2010 № 889 втратила чинність.

Отже, зазначена щомісячна додаткова грошова винагорода виплачувалася позивачу протягом 2014 - 2017 років кожного місяця, а, відтак, мала постійний (систематичний) характер.

Відповідач не заперечує, що відповідна щомісячна додаткова грошова винагорода не включена до складу грошового забезпечення, з якого обчислено спірну допомогу позивачці.

Ознаки щомісячної додаткової грошової винагороди, визначені Постановою №889, відповідають ознакам додаткових видів грошового забезпечення військовослужбовців, які мають щомісячний та постійний характер.

Як вже зазначалося раніше, частиною 4 статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», Міністру оборони України надано повноваження лише визначати порядок виплати грошового забезпечення, тоді як право визначення розміру допомоги на оздоровлення та види виплат військовослужбовцям, які включаються до складу місячного грошового забезпечення законом не віднесено до його компетенції та може бути змінено лише законодавцем.

Таким чином, суд зазначає, що при визначенні розміру грошового забезпечення застосуванню підлягає саме Закон України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", а не підзаконні акти, які звужують поняття грошового забезпечення та суперечать вимогам зазначеного Закону.

Такого висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 29.12.2020 у справі №240/1095/20, вирішуючи спір з аналогічних відносини. У цій справі Верховний Суд зазначив, що Суд ураховує, що питання складу грошового забезпечення військовослужбовців було предметом розгляду Великої Палати Верховного Суду у справі № 522/2738/17. Приймаючи постанову від 06 лютого 2019 року у вказаній справі, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.

Таким чином, виходячи зі змісту частин другої, третьої статті 9 Закону № 2011-ХІІ, до складу грошового забезпечення військовослужбовців входять чотири види складових:

1) посадовий оклад;

2) оклад за військовим званням;

3) щомісячні додаткові види грошового забезпечення;

4) одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Тобто, до грошового забезпечення військовослужбовців, як обрахункової величини, не включаються одноразові додаткові види грошового забезпечення, зокрема щорічні, щоквартальні, разові додаткові види грошового забезпечення, крім щомісячних, або тих, що виплачуються раз на місяць.

Вказані висновки підтримані Верховним Судом у постановах від 29 листопада 2021 року у справі № 520/5984/2020, від 08.02.2022 у справі №240/3926/20.

Відповідно до частини п`ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду.

Суд враховує наведені правові висновки Верховного Суду та не вбачає підстав для відступу від них під час вирішення цього спору.

Отже, оскільки щомісячна додаткова грошова винагорода, встановлена постановою Кабінету Міністрів України від 22.09.2010 №889, виплачувалася позивачці щомісячно, мала постійний характер та відповідала ознакам щомісячного додаткового виду грошового забезпечення, вона повинна була враховуватися відповідачем при визначенні розміру матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та допомоги на оздоровлення.

Невключення відповідачем зазначеної винагороди до складу місячного грошового забезпечення, з якого обчислювалися спірні виплати, призвело до визначення їх розміру без урахування всіх складових грошового забезпечення, передбачених статтею 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», що свідчить про протиправність таких дій (бездіяльності) відповідача.

Суд також надає оцінку доводам відповідача щодо пропуску позивачкою строку звернення до суду.

Відповідно до частин першої та другої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

З матеріалів справи вбачається, що 17.03.2026 позивачка через свого представника звернулася до військової частини НОМЕР_2 із заявою щодо проведення перерахунку матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та допомоги на оздоровлення за 2014–2017 роки з урахуванням щомісячної додаткової грошової винагороди.

Листом від 26.03.2026 №267/ФЕС відповідач повідомив про відсутність правових підстав для здійснення такого перерахунку.

Саме після отримання зазначеної відповіді позивачці стало відомо про остаточну відмову відповідача у проведенні перерахунку належних їй виплат, що й зумовило звернення до суду із цим позовом.

Із адміністративним позовом позивачка звернулася 14.04.2026, тобто у межах розумного строку після отримання відмови відповідача.

Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на такого суб`єкта.

Водночас відповідач не довів правомірності неврахування щомісячної додаткової грошової винагороди під час визначення розміру матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та допомоги на оздоровлення, а також не навів належних правових підстав, які б виключали застосування положень статті 9 Закону України №2011-ХІІ та відповідних правових висновків Верховного Суду.

Отже, суд доходить висновку, що бездіяльність військової частини НОМЕР_2 щодо нездійснення перерахунку матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та допомоги на оздоровлення за 2014 - 2017 роки з урахуванням щомісячної додаткової грошової винагороди є протиправною, а позовні вимоги в цій частині є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Як наслідок, належним способом захисту порушеного права позивачки є зобов`язання відповідача здійснити перерахунок зазначених виплат за 2014 - 2017 роки з урахуванням щомісячної додаткової грошової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 22.09.2010 №889, та виплатити різницю між фактично виплаченими і належними до виплати сумами з урахуванням раніше проведених виплат.

Стосовно доводів відповідача щодо пропуску строку звернення, суд зазначає таке.

Відповідно до частини 2 статті 233 КЗпП України (у редакції, чинній до 19 липня 2022 року) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Законом України від 01 липня 2022 року Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин, який набрав чинності з 19 липня 2022 року, частини першу і другу статті 233 КЗпП України викладено у такій редакції:

Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).

Характерною особливістю спірних правовідносин є те, що позивач просить перерахувати грошове забезпечення за період, який охоплює часові проміжки як до, так і після внесення змін до статті 233 КЗпП України (19 липня 2022 року).

Аналіз наведених правових положень дає змогу дійти висновку, що з моменту набрання чинності Законом України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин (19 липня 2022 року) положення статті 233 КЗпП України, у попередній редакції, втратили чинність, внаслідок чого було змінено правове регулювання відносин, які підпадають під дію статті 233 КЗпП України.

Водночас, якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли під час дії статті 233 КЗпП України, у редакції, що була чинною до 19 липня 2022 року, та були припинені на момент чинності дії статті 233 КЗпП України, у редакції Закону України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин, то у такому випадку правове регулювання здійснюється таким чином:

- правовідносини, які мають місце у період до 19 липня 2022 року, підлягають правовому регулюванню згідно з положенням статті 233 КЗпП України (у попередній редакції);

- у період з 19 липня 2022 року підлягають застосуванню норми статті 233 КЗпП України (у редакції Закону України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин).

Такий правовий підхід застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 11 липня 2024 року у справі №990/156/23 та Верховним Судом у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 21 березня 2025 року у справі №460/21394/23.

Велика Палата Верховного Суду у вказаному рішенні констатувала, що до вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 02 серпня 2019 року по 04 листопада 2021 року та середнього заробітку за час недопуску до продовження виконання повноважень члена ВРП за період з 05 листопада 2021 року по 19 липня 2022 року застосовується частина друга статті 233 КЗпП України, у редакції до змін, унесених Законом України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин, якою визначено, що особа (працівник, службовець) має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком; до вимог щодо стягнення середнього заробітку за час недопуску до продовження виконання повноважень члена ВРП за період з 19 липня 2022 року по 13 травня 2023 року застосовується частина перша статті 233 КЗпП України, у редакції, що діє з 19 липня 2022 року, яка передбачає тримісячний строк звернення до суду з дня, коли особа (працівник, службовець) дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

Окрім викладеного, відповідно до пункту 1 глави XIX Прикінцеві положення КЗпП України під час дії карантину, установленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

Постановою Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року №651 з 24:00 год 30 червня 2023 року скасовано карантин, установлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, запроваджений на всій території України постановою Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року №1236 (термін якого неодноразово продовжувався).

На момент внесення цих змін стаття 233 КЗпП України передбачала тримісячний строк звернення за вирішенням трудового спору (з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права); місячний строк (з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки) - у справах про звільнення та річний строк (з дня виявлення заподіяної працівником шкоди) для звернення власника або уповноваженого ним органу до суду в питаннях стягнення з працівника матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації.

Отже, приймаючи указаний Закон, законодавець мав на меті не допустити порушення прав працівників і роботодавців, які могли б мати місце у зв`язку із поширенням коронавірусу COVID-19, та забезпечити суб`єктам права можливість звернутися до суду із трудовими спорами (у тому числі, спорами про звільнення) та зі спорами про стягнення з працівника матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації протягом дії карантину.

Водночас, на момент внесення цих змін, стаття 233 КЗпП України діяла у редакції, яка передбачала можливість звернення до суду із позовом про стягнення заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Судова палата з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 21 березня 2025 року у справі №460/21394/23 зазначила, що постанова Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року №651, якою з 24:00 год 30 червня 2023 року скасовано карантин, опублікована в офіційному виданні Урядовий кур`єр №130, 30 червня 2023 року, тобто в останній день карантину.

На переконання Судової палати, правова позиція, згідно з якою строки, визначені статтею 233 КЗпП України, завершилися 01 липня 2023 року, з огляду на опублікування Постанови №651 в останній день карантину, суперечить меті Закону України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19), позбавляє осіб, які мають бажання скористатися правом звернення до суду, можливості належним чином скерувати свою поведінку, що суперечить принципу юридичної визначеності.

З огляду на викладене, Судова палата вважає, що, з урахуванням пункту 1 глави XIX Прикінцеві положення КЗпП України, відлік тримісячного строку звернення до суду зі спорами, визначеними статтею 233 КЗпП України, почався 01 липня 2023 року.

Такий підхід до вирішення питання строку звернення до суду з урахуванням скасування карантину застосовано Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду у постанові від 20 вересня 2024 року у справі №444/2538/23.

Підсумовуючи наведене, Судова палата зазначає, що, вирішуючи питання щодо застосування статті 233 КЗпП України, в частині строку звернення до суду з вимогами про стягнення заробітної плати, дійшла таких висновків:

- якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли під час дії статті 233 КЗпП України, у редакції, що була чинною до 19 липня 2022 року, та були припинені на момент чинності дії статті 233 КЗпП України, в редакції Закону України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин, то у такому випадку правове регулювання здійснюється таким чином: правовідносини, які мають місце у період до 19 липня 2022 року, підлягають правовому регулюванню згідно з положенням статті 233 КЗпП України (у попередній редакції); у період з 19 липня 2022 року підлягають застосуванню норми статті 233 КЗпП України (у редакції Закону України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин);

- з урахуванням пункту 1 глави XIX Прикінцеві положення КЗпП України та постанови Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року №651, відлік тримісячного строку звернення до суду зі спорами, визначеними статтею 233 КЗпП України, почався 01 липня 2023 року.

Аналіз наведених норм права свідчить, що до 19 липня 2022 року частина друга статті 233 КЗпП України передбачала право працівника звернутися до суду з вимогами про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Законом України від 01 липня 2022 року №2352-ІХ, який набрав чинності 19 липня 2022 року, статтю 233 КЗпП України викладено у новій редакції, якою встановлено тримісячний строк звернення до суду з вимогами про вирішення трудового спору.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 липня 2024 року у справі №990/156/23 дійшла висновку, що у разі тривалих правовідносин до вимог, які виникли до 19 липня 2022 року, застосовується редакція статті 233 КЗпП України, чинна на момент виникнення відповідних правовідносин, тоді як до правовідносин, які виникли після цієї дати, застосовується нова редакція зазначеної статті.

Аналогічний правовий підхід викладено Верховним Судом у постанові від 21 березня 2025 року у справі №460/21394/23.

Оскільки спірні правовідносини у цій справі стосуються правильності визначення розміру матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та допомоги на оздоровлення за 2014–2017 роки, тобто виникли до набрання чинності Законом України №2352-ІХ, до них підлягає застосуванню редакція частини другої статті 233 КЗпП України, чинна до 19 липня 2022 року, яка не встановлювала будь-якого строку звернення до суду з вимогами про стягнення належних працівникові виплат.

Крім того, пунктом 1 глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України було передбачено продовження строків, визначених статтею 233 цього Кодексу, на строк дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України. Верховний Суд у постанові від 21 березня 2025 року у справі №460/21394/23 зазначив, що з урахуванням постанови Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року №651 перебіг тримісячного строку, передбаченого статтею 233 КЗпП України, розпочався з 01 липня 2023 року.

Водночас наведені положення не змінюють висновку суду про те, що до спірних правовідносин щодо виплат за 2014–2017 роки застосовується редакція статті 233 КЗпП України, яка не обмежувала право особи на звернення до суду будь-яким строком, а тому доводи відповідача про пропуск позивачкою строку звернення до суду є безпідставними.

Відповідно достатті 90 КАС Українисуд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

З урахуванням встановлених обставин, виходячи із наданих частиною другою статті 245 КАС України повноважень, суд дійшов висновку про часткове задоволення позову.

Частиною 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

При зверненні до суду з цим позовом позивач звільнений від сплати судового збору на підставі ч.1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір», відтак питання щодо розподілу витрат на сплату судового збору судом не розглядається. Інші судові витрати позивачем не заявлено.

Керуючись ст. 77, 78, 90, 139, 241-246, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Військової частини НОМЕР_2 ( АДРЕСА_2 , ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) про визнання дій незаконними та зобов`язання вчинити певні дії задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_2 , яка полягає у не здійсненні ОСОБА_1 нового розрахунку матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань за 2014- 2017 роки та грошової допомоги на оздоровлення за 2014-2017 роки з урахуванням щомісячної додаткової грошової винагороди, яку отримував під час проходження військової служби.

Зобов`язати Військову частину НОМЕР_2 здійснити ОСОБА_1 перерахунок та виплату матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2014–2017 роки та грошової допомоги на оздоровлення за 2014–2017 роки з урахуванням щомісячної додаткової грошової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 22.09.2010 №889, з урахуванням раніше виплачених сум.

В решті заявлених позовних вимог – відмовити.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя С.В. Ніколайчук